Роман Горбик

Телемахів комплекс

Що означає бути молодим? Можливо, ніхто так виразно не відчув і не висловив цього з такою граничною прямотою, як Джойс у своєму «Улісі». Найпряміший шлях збагнути молодість (чи, сучасним звичаєм пишучи, «молодість») – збагнути її негативно. Через бінарну опозицію, оскільки і культура наша, попри всі, замалим не сократичні за масштабом повороти сучасної думки, досі залишається культурою двійкового мислення. Збагнути «молодість» через «зрілість». Молодість – як відсутність зрілости, її нестачу, так, як ранні християни розуміли добро як убування, зменшення, нестачу зла.

Водночас, нестача зрілости для Джойса активна, вона вимагає заповнення через присутність суб’єкта зрілости: молодість, втілена у темі Сина, перебуває у безупинних пошуках своєї протилежности, втіленої у темі Батька. Стівен Дедал – митець замолоду, якого часто асоціюють із самим Джойсом, шукає метафоричного батька, котрим стає Блум – зрілий Джойс, як, знову-таки, часто вказують. Це саме те, що я волів би назвати, без будь-яких психоаналітичних підтекстів, комплексом Телемаха:

«Перший з усіх Телемах боговидий богиню помітив.
Серцем засмучений, мовчки сидів він поміж женихами
Й думкою батька собі уявляв благородного, як він
З’явиться раптом і всіх женихів повигонить із дому,
Честь свою верне і стане господарем власних маєтків», –

перша пісня «Одісеї» дає не вичерпний, але переконливий опис. Таким чином, молодість постає з відсутности і пошуку Батька, не конкретного суб’єкта, а функції батьківства, місця Батька – «місце» у тому сенсі, в якому Дельоз писав, що можна витіснити Логос із його місця, але неможливо знищити саме місце. Оцей «топос батьківства», місце, яке обов’язково має бути заповненим (тяжіє до цього) і визначає молодість як пошук Батька, і цей пошук, врешті-решт, зводиться до пошуку себе. Адже Батько й Син – по-своєму двійники, як і Стівен і Блум – портрети Джойса у профіль і анфас.

Віднайти себе – значить віднайти Батька, відновити власний генезис і визначити власну телеологію. У мить, коли це відбувається, і настає кінець молодости – надходить зрілість, Син перетворюється на Батька, чи, точніше, обертається ним – иншим боком. Зрілість як ентелехія молодости, ентелехія Телемахового комплексу, позбутися якого (знайти Батька) і означає стати дорослим. Зрілість постає здійсненням прагнення до самої себе – не без легкої апорії, що загалом не стоїть на заваді розумінню.

Едіп теж був одержимий Телемаховим комплексом, коли вирушив у Теби. І він теж зустрів свого батька – підсумок їх зустрічі є одним із можливих наслідків подолання Телемахового комплексу.

І так само очевидно, що помилявся Ґьолдерлін, коли, як і багато инших, називав богів «довічно юними». Молодість не знайома богам, вони довічно і від народження зрілі, тоді як для божих синів юність не тільки приступна, але й визначальна: Діоніс, Геракл та Христос.

Инше питання, що його я хотів би порушити: наскільки правомірно вживання однини, говорячи про «культ молодости»? Може, доречніше було би казати про культи, до того ж, ще більше посилюючи і так наявні релігійні конотації.

Справді, культи, але які й скільки? Очевидячки, прагнення до переоцінки вартостей, радикальне заперечення культурних практик попередньої ґенерації, проголошення самоцінности експерименту та инші прикмети модерністської модальности якнайліпше кореспондують з культом молодости. З иншого боку, гедоністичний аспект ставлення до молодого тіла, увага до тілесности взагалі, певна річ, так само передбачають віднесення до рубрики «культу».

Однак, якщо поглянути глибше, протиставлення духу й тіла, іманентне для західної традиції з часу її переходу на християнський код, як мені видається, не діє в цій ситуації, і семантика молодости з детермінованим нею сприйманням молодих, узгоджується на всіх рівнях.

Навіть беручи до уваги лише ренесансну, класичну і сучасну епістеми, які Фуко виділяв у межах західноевропейської культури Нового часу, ми побачимо, як ставлення до експерименту в мистецтві, пріоритет антитрадиційности, корелює зі ставленням до тіла. І вже зовсім цікаво стає, коли згадати, яку страхітливу, в сенсі масштабу, трансформацію упродовж останніх ста років відбула европейська культура.

Сучасний консумеризм, часто порівнюваний з тоталітаризмом, і тут виявив себе: подібно до того, як Жіжек у «Нотатках про сталінську модернізацію» вказував на зміну у ставленні до тіла, яка відбувалася зі становленням тоталітаризму у СССР, – тіло (зокрема, тіло вождя) ставало важливим, набагато значнішим, ніж досі, виконувало функцію краси, її репрезентації. Так само і перехід від вікторіянської тілесности до нової чуттєвости, викликаної до життя модерністичною свідомістю і посиленої сексуальною революцією, посиливши вагу тіла у культурі і у структурах повсякденности, несподівано обернувся переходом від спортивно-еротичного культу юного тіла до естетичної геронтофілії, культу старечого, навіть радше старіючого тіла, який так драстично виявляється в парадигмі постмодернізму і навіть формально не пов’язаного з ним contemporary art. Можливо, це відповідник зі сфери естетичного для геронтократії, поняття зі сфери політичної, закономірний підсумок будь-якого тоталітаризму.

У якомусь сенсі це відповідає виснаженню вітальности західної культури. Чи не слід після такого «старіння» і смерти суб’єкта очікувати пророкованого тим самим Фуко безповоротного зникнення людини – порівняно недавнього винаходу европейської культури – «немов намальованого на піску обличчя»? Лінґвоцентризм (чи ще який -центризм) замість антропоцентризму?

Людина, що від Ренесансу поборювала Бога, після того, як він помер, і сама протрималася недовго, ніби знаряддя у боротьбі з Ним, тепер уже непотрібне. Наш час – вживаю ці слова у суто побутовому сенсі, без будь-яких історіософських спекуляцій – став добою занепаду молодости. Це парадокс европейської свідомости (хоч, можливо, тільки позірний) – поклоніння перед молодим тілом у масовій культурі і поступове відмирання тих якостей, що їх можна визначити як притаманні молоді і молодій цивілізації взагалі: експансіонізм, войовничість, заперечення попереднього досвіду і здатність до повсякчасної, щохвилинної онови. Справді, чи можна уявити молодих німців і французів, наших сучасників, які б із запалом ішли на війну убивати одне одних? Чи можна уявити бійки між прихильниками, приміром, Уельбека і Превера, подібні до тих, що траплялися на виставах молодого Гюґо?

Дещо моторошне відчуття, його хотілось би проіґнорувати, але досвід сучасної Европи переконує: цивілізація, що перестає воювати (у всіх сенсах), починає деґрадувати. Можливо, наш скепсис щодо Дарвіна був передчасним – боротьба за існування таки справді творить людину. Принаймні, якоюсь мірою.

Коли розривається замкнуте коло Телемахового комплексу – пошуку, віднайдення, убивства Батька і перетворення на нього – коли десь у механіці молодости стається системний збій, цивілізація (принаймні, такого кшталту, як европейська) стає загроженою. Зазіханням, умовно кажучи, «женихів», стає важко опиратися. І, щиро кажучи, складно уявити, чи допоможе втручання Нестора або перевтіленої в Ментора Атени. Адже, поставши у своїй здібності постійно самооновлюватися, европейська культура виникла з Телемахового комплексу і вряд чи зможе існувати без нього.

Коментар до статті [1]

09.03.07 00:24___magira_iz_Ji-magazine

Дуже непогано. Твердження про необхідність війни як єдиного стимулу до розвитку цивілізації, попри те, що справді суперечить усім гуманістичним теоріям, має підстави для існування. Тільки от війни ці будуть не між «французами» і «німцями», і не між «преверами» чи «антипреверами», а, радше, між тими, хто «має енергоресурси» і між тими, хто «хоче мати енергоресурси». Ті, хто «їх не має» змушені будуть стати на чийсь бік, або розробити альтернативні способи добування енергії і тим самим, перейти у табір тих, «хто має». Неуникність такого глобального конфлікту очевидна.