Марія Єщенко

«Хворі на музику»

Місто нав’язливо проникає у мої думки, зриває своїм шумним настроєм останні сонні завіси мого незадоволення раннім вставанням. Сумбурно плануючи у голові події дня, я ховаюсь у передбачуваний, але приємний репертуар плеєра, намагаюсь не зважати на натовп, на зиму, на те, що знов не встигла поснідати, на людей, на людей, на людей... Надто великий перелік того, на що я намагаюсь не зважати, тож врешті-решт здаюся і остаточно прокидаюся – «Ну що ж, Місто, – ти перемогло, доброго ранку. Що нового?»... І одразу на мене хвилею накочується купа вражень, якими Місто з радістю ділиться з усіма небайдужими. Люди... Мого віку... Живуть дивними речами...

«Йдемо сидіти до «Шаленої Мами» ввечері... По текільці, а потім... кажуть в 44 бріт-поп сьогодні... М?» – долинає з одного боку.

«Ти ходив на Ван Бюрена? Хе, та він вже давно не в темі, зараз хаус застаріває... Вчора так кльово відвисли у клубці. Хоча надто шоколадна публіка, проте after-party чудове!» – чую з иншого.

Коло виходу з метро нервово палить дівчина у чорній куртці, чорний вузеньких штанцях і з яскраво-рожевим рюкзаком з надписом – «I m EMO, don’t u ever talk to me».

Я таких уже бачила... І не тільки таких. Я знаю, як вони одягаються, де проводять вечори, що наспівують собі під ніс. Я стикалася з такою кількістю «неформалів», що назбирала у голові цілу колекцію різних типажів і стилів. Чому неформалів? Тому що вони, мовляв, иншого формату, вірніше, поза будь-яким форматом... Хоча насправді, коли тих, які думають, що вони кардинально відрізняються від инших, назбирується більше, ніж десяток – це вже формат. А таких вже назбиралося навіть на декілька форматів. Вони знайшли себе у музиці. Кожен у різній музиці. А музика знайшла себе в них. І тепер вони звучать в унісон. Неначе все зрозуміло і просто, проте буває все ж цікаво инколи – що кожен з них каже батькам перед виходом з дому, коли повертається додому, у кого закохується та про що мріє... Місто, а що ти думаєш про них? Про нас?...

Акорд перший – indie rock n roll is all I need!

Класичний рок-н-рол уже давно помер... Зустріти його бравурні мотиви можна хіба що на ретро-вечірках або на старих платівках у мами, яка у свій час потайки витинала з зарубіжних журналів фотки вічномолодого Елвіса. Ну, може, ще якісь альтернативні виконавці прикольнуться разок і щось таке рок-н-рольне злабають... От британці, наприклад, дружно «прикольнулися» на початку 90-х років і створили бріт-поп, який вважають продовженням старенького р-н-р, і який постійно плутають з інді, що з’явився водночас... Чесно кажучи, звучання різне, проте певну категорію неформалів пре. Сповідуючи стиль життя – sex, drugs, rock-n-roll, бріт-попщики та інді-роківці залишаються приємними для спілкування людьми, які носять вузенькі штанці, обмотуються шаликами у дивний спосіб (зрозумілий тільки «своїм») і люблять прикольні аксесуари, які нагадують те, що могло лежати на вітринах крамниць Лондона у 80-х роках. Підсумуємо – задимлений паб, хлопець за барною стійкою, келих пива, приталений плащ кольору беж, класичні чорні черевики, вузькі чорні джинси, розкуйовджене волосся «під Галахерів», цигарка у руці... У думках – вокалістка, яка душевно наспівує у стилі YeahYeahYeahs щось про «…my love is like your cigarette»…

Акорд другий – punk not dead aбо don’t wanna be an american idiot

Ходять чутки (сама я не впевнена), що раніше, у нашому світлому совєтському минулому, діти мріяли стати льотчиками і космонавтами, і зараз це докір усій нашій дорогій генерації «пепсі», яка ні про що, звісно, вже не мріє, і працювати, звичайно, взагалі не хоче. А от і ніфіга подібного! Кожен сучасний український панк, що має власну гідність і тверезі очі, мріє грати у групі, може, навіть у ній співати (читай – «горланити»). Круто заробляють ті, хто здає гаражі і підвали, бажано з апаратурою, вони вам розкажуть, на що готові піти юні «ансамблі», щоб перетворити свій незв’язний галас у хіт, як співали Блінки – my first punk-rock song. Тож генерація «пепсі» не така вже й ледача, якщо зазирнути глибше! Панки бувають різні. Передовсім – «важкі» і «легкі». Перші відверто кажуть, що слухають мазафаку і зависають від ефекту, коли крізь нескінченний гуркіт ударних і аритмічний сураунд електрогітари диким ревом долинає голос, що затя-я-я-ягує голосні та зводить їх до непереможного «е-е-е-е-е-е» (класно виходить, якщо розтулити писок та уявити, що лякаєш лева). Важкі панки часто «нариваються», тому носять з собою ціпка. Допомагає не завжди. Легкі ж панки вважають, що різнокольорових написів на наплечниках і значків на кшталт «shit happens» забагато не буває, як і пірсингу, і різних крутих шмат, наритих на секонді, тому одягають і чіпляють усе, і побільше! Такі теж нариваються, але швидко утікають на скейті, який завжди напоготові висить за спиною. Такі, до речі, знають, за скільки хвилин висихає від дощу кожен «спот» у місті («спот» – місце, де возяться на скейтах). Їм не ліньки їхати на сейшн, навіть якщо він бозна-де, у иншому кінці міста, бо де ж ще можна подивитися на собі подібних і досхочу послемитися (українською – поштовхатися) та замутити стейдж-дайвінг (українською – стрибати зі сцени у зал, з надією, що підхоплять).

Акорд третій – є панки, яким стало сумно або Кохання і трохи Смерти

Рожево-чорні смарклі... Вокал зривається і ніби тоне у плачі, гітара дотягує останнє соль-ля-ре і помирає... А потім знов народжується разом з фразою на кшталт «Я буду жити, і ти не зупиниш!». Ех, одразу видно, у діточок було нещасливе перше кохання, правду кажуть «у імо-кідів не буває здорових дітей». EMO – це невиліковна хвороба самознищення і самокопання, за якими стоять самолюбство і бажання, щоб хтось утішив. Коли ж хтось почне утішати – неодмінно нарветься на агресію. Коса гривка, що закриває одне око, яскраво-чорне волосся, чорний лак на нігтях (у хлопців також) і різні вкраплення рожевого... EMOtional...Тож слів нема, лише емоції.

Аккорд заключний, проте не останній – тунц-тунц-тунц або The world is mine

Вони не конче мажори, і не обов’язково приїздять у клуби на власних тачках. Їхні окуляри не завжди справжній Дольче і Capitan Black вони палять лише раз на місяць, але так, щоб усі бачили. Вони просто меломани. Проте їхня музика инша. Майже без слів. А навіщо слова, коли можна та-а-ак рухатися і та-а-ак ковбаситися, заплющивши очі і канонізувавши ді-джея, який таке-е-е робить з танц-полом. Головне – у цьому немає ані кінця, ні початку, просто музика і ти.... І так триватиме, доки не захочеться абсенту, а потім знову... І так до ранку... А потім – у коматозні цілодобові зони, пити каву і думати про наступну ніч. Картинка – дівчина з довгим прямим волоссям, майже непомітним макіяжем, на високих підборах та у стильних джинсах, можливо з крутою мобілкою у руці, бажано – із крутим хлопцем поруч... А в голові – «Tricky time never stops…»…

Це не все. Усіх не перерахуєш. Але їх можна зустріти. У пабі, на дискотеці, на концерті живої музики, на сейшені... У кожного свої «місця» і «паролі». У кожного своя душа. Чи є я серед них? До якого типажу належу та чим живу, що робить мене тією чи иншою? Неформатною. Або форматною. Відповідь складна. Нехай хтось инший напише про мене. Я ж бо знаю найголовніше – те, що робить мене мною – це молодість. А молодість – це можливість обирати. Себе.

Коментар до статті [1]

03.03.07 11:15___magira_iz_Ji-magazine

Ви не відчули якоїсь трохи зверхньої сепарації, чи легкого натяку на осуд? Усі «вони» підлягають аналізу і опису, а Авторка ніби збоку, навіть трохи вище. Лукаве загравання наприкінці трохи вирівнює ситуацію, але враження недоброзичливости до инших молодих залишається. Якби це писав хтось, кому за 40 – зрозуміло. Досвід зовсім инший, бачить і розуміє трохи більше. Але ж Авторка – мабуть, одноліток тих, про кого пише. Невже вона уже не вірить, що і з такого формату молодости можна вийти на нормальний рівень? То хто ж тоді має у «них» вірити?