Анастасія Ігнатенко, Олександр Різенко

Рукописи не горять, або дві сторінки із двох щоденників

Молодь – це та формація суспільства, яку завжди усі хотіли навчитися розуміти (батьки, викладачі, перехожі, сусіди по сходовій клітці), однак ніколи нікому це не вдавалося. Та й, насмілюся зробити припущення, мабуть, нікому це й не вдасться.

Саме ці «створіння» завжди були иншими, вони уособлювали у собі специфічний дух і світобачення, які не є притаманним для жодного із представників иншої вікової категорії. Молодь завжди була иншою і так само завжди шокувала навколишній світ – думками, діями, відсутністю дій та відсутністю думок.

Про молодь написано безліч книг і у кожній із них автор сотнями тисяч знаків намагається довести читачеві, що саме він (автор), як ніхто инший, досконало знає та розуміє психологію і специфіку поведінки молоді. У кожній книзі завжди висвітлені потуги Атланта створити правила, за якими варто поводитися з молоддю та прописати аксіоми, які передбачали б поведінку непередбачуваної за своєю природою формації. Однак, ці потуги завжди перетворюються у працю Сізіфа, оскільки навіть самі молоді люди инколи не можуть зрозуміти, чому вони повели себе саме таким чином, незважаючи на те, що уже близько 10 днів прокручували у голові схожу ситуацію та чітко розплановані кроки, за якими треба діяти за таких обставин.

Молодь зрозуміти неможливо…

…неможливо також і зрозуміти радикалізм та упертість кожного представника юначого віку. І цей радикалізм полягає не лише у спротиві порадам батьків, та й инших досвідчених людей, які стверджують, що бажають лише добра (правда, вони не розуміють, що навіть таке, на перший погляд, очевидне поняття, як добро є кардинально відмінним для різних вікових категорій, а особливо для молоді). Найбільш дивним та незрозумілим проявом молодечого радикалізму та унікальности є наявність протиріч між людьми одного віку, людьми спільних переконань і цінностей, проте людьми із різними первинними та вторинними статевими ознаками. Йдеться про кардинальність і повну несумісність і несхожість думок представників чоловічої і жіночої половин молодого покоління.

У даному матеріалі автори пробують продемонструвати кардинальний радикалізм та яскраві відмінності у юнаків та юнок на такі, вічно живі та актуальні теми, як одруження, вагітність, секс, спілкування із батьками коханої людини, необхідність працювати.

До речі, перед початком аналізу яскравих відмінностей, на перший погляд, доволі близьких між собою людей, хотілося б зазначити, що дуже часто у молоді існують величезні проблеми із спілкуванням – їх ніхто ніколи не розуміє (инколи навіть вони самі), їх ніхто ніколи не хоче вислухати до кінця та спробувати поставити себе на їхнє місце. Саме через це частенько молоді люди вирішують повністю подарувати свої думки, душу та переживання клаптикові паперу – сторінці у щоденнику. А засобом комунікації стає звичайнісінька ручка за 30 копійок. Таким чином створюється ідеальна формула: ручка за 30 копійок + аркуш паперу за 15 копійок = щастя від того, що хтось вислухав, радість від того, що ніхто не перечив і не виправляв і просто-таки ейфорія, що жодна жива душа не давала порад. Додайте до цього переліку ще й «…рукописи не горять…» і стане цілком зрозуміло, чому так багато молоді віддає перевагу сповіді білому аркушу, а не відвертій розмові із другом чи батьками.

Наша праця якраз і буде ґрунтуватися на двох сторінках із двох щоденників двох молодих людей, у яких відмінностей через їхній однаковий вік більше, аніж між країнами ЕС та ЄЕП (існування якого за сьогоднішніх політичних реалій стає усе більш реальним).

Як то кажуть: Ladies First

Квітослава – молода, надзвичайно приваблива дівчина, котрій у жовтні виповнилося 19 років. Її життя можна сміливо порівняти із прекрасним вінком із польових квітів, який плавно тече вниз за течією ріки – він радує очі українців своєю красою і сам милується зачарованими поглядами людей. Цей вінок є практично безтурботним, він дуже рідко заплітається у очереті, а якщо таке і трапляється, то добрі люди його виплутують та знову пускають по воді. У віночка все є – життєдайне середовище – вода, в якій він купається, привітне лагідне сонечко, яке зігріває квіти, а також наповнює життям бутони, які от-от мають розпуститися. Час від часу на віночок сідають прекрасні метелики, які роблять життя і привабливість цього дива ще більш вишуканими та казковими.

Саме таким і є життя Квітослави на перший погляд. Однак про те, що робиться у неї в душі, знає лише цей білий папір, наповнений символами, які байдуже, але точно передадуть переживання і душевні муки дівчини.

«…17 квітня 2006 року. Нарешті почалася справжня весна – сніг уже давно стік веселими потічками, а от по-справжньому життєдайне сонячне тепло пролилося на землю лише сьогодні. Пташки заспівали веселих пісень, а разом із ними заспівала і моя душа.

ВЕСНА...

Наскільки це слово є приємним та, водночас, таємничим. Душа починає співати і вимагати кохання, а тіло, як бездумний раб, робить все можливе, аби задовольнити ці бажання.

Сьогодні я зустрілася із Остапом, і, побачивши його, зрозуміла, що просто хочу поспілкуватися з цим милим юнаком. Але він, на жаль, чомусь явно не поділяв моїх чистих бажань. Звичайно, спочатку він мило провадив бесіду, однак потім все частіше намагався мене поцілувати або ж доторкнутися до різних частин тіла, які завжди, немов магнітом, притягують до себе хлопців. Я ніколи не могла зрозуміти цієї частини психіки юнаків – ну чом вони не можуть і не хочуть просто милого спілкування, їм завжди потрібні плотські задоволення. Без них же так чудово можна провести час.

Звичайно, частенько я відповідала взаємністю на поцілунки – спочатку тому, що мені цього хотілося, однак потім я зрозуміла, що мені цього хочеться лише 10 хвилин, а Остапу постійно. Наступних півгодини я відповідала йому взаємністю лише через те, що знаю, як йому подобається мене торкатися та цілувати. Однак, усьому є своя межа. Я просто не розумію цих хлопців – вони наче з иншої планети....

...коли я попросила Остапа зупинитися і просто поговорити, він сказав, що не може втримати себе у руках. Я все розумію – весна, кров бурлить, але повинна бути сила волі в чоловіка. Адже не головне в цьому житті поцілунки, ласки і секс. Все це звичайно приємно, але ж достатньо і одного разу на тиждень, аби отримати заряд задоволення, яке розливається по всіх венах і наче струмом пронизує кожну клітинку. Але ж ні – Остап цього не розуміє, не хоче зрозуміти. Складається вражання, що більше ні про що він думати не може і зустрічається зі мною лише через моє розкішне тіло. Укотре ці роздуми мене глибоко засмутили, адже мені з цим хлопцем добре, я хочу, аби ми були разом, але часто мені хочеться одного – просто розмови, а от йому кардинально иншого – мого тіла.

Ні, все-таки цих хлопців зрозуміти неможливо, навіть незважаючи на те, що ми одного віку!...»

«...13 травня 2006 року. Сьогодні в нашому університеті відбувався «Ярмарок вакансій». Основна ідея полягає в тому, що студенти приходять у велику залу, де стоять стенди різноманітних компаній, і залишають тим роботодавцям, у кого вони хотіли б працювати, своє резюме. А згодом, якщо поталанить, представник компанії зателефонує, влаштує співбесіди і відбере собі молодих людей на роботу в компанію. Компаній на «Ярмарку вакансій» представлено дуже багато, тому знайти роботу там вдається практично кожному.

Саме туди я й подалася сьогодні о 11.00, попередньо роздрукувавши своє резюме. Оскільки я вчуся на економіці, то і працювати я хотіла б за фахом. Через це я вирішила залишити своє резюме представникам аудиторської компанії «Deloitte», адже саме там можна досягти успіхів і зробити кар’єру. Я вірила, що мене візьмуть, бо дуже цього хотіла. Я хочу заробляти багато грошей, зробити кар’єру, утримувати сім’ю та бути повністю незалежною від свого чоловіка.

Саме це я і розповіла Остапу. Наступних півдня ми не розмовляли...

Я не могла зрозуміти, у чому справа, я злякалася, що Остап знайшов собі иншу подругу, однак не знає, як мені повідомити про це. Нарешті ввечері він підійшов до мене, увесь червоний від злості, і заявив – «Дорогенька, якщо ти і надалі хочеш зустрічатися зі мною, ти повинна негайно написати в «Deloitte» e-mail та сказати, що нікуди не ідеш».

Я була шокована. Наступні пояснення були просто потоком ідіотичних вимог, які не вкладаються в мою голову:

– ти не повинна працювати. Я не хочу, аби ти робила кар’єру. Гроші ти будеш отримувати лише від мене, а свій час повинна повністю присвячувати сім’ї (звичайно, ще не зараз, а коли ми одружимося). Але у жодному разі ти не будеш працювати. Ти просто не можеш стати незалежною business lady, купувати їжу у фастфудах та наймати няню для виховання дитини. Я хочу, аби ти завжди була вдома, виховувала дитину, готувала смачну домашню їжу, зустрічала мене з роботи, подавала теплу вечерю, вислуховувала всі новини, які відбулися зі мною упродовж дня. Тепер, дізнавшись мою точку зору, ти повинна вирішити раз і назавжди – або ти зараз ідеш працювати, але більше ти мене не побачиш; або пишеш листа до «Deloitte» і ми далі щасливо зустрічаємося.

Я була у шоку. По-перше, він жодного разу не говорив зі мною про шлюб, аж тут раптом він насмілився припустити, що ми можемо стати сім’єю (раніше він цього боявся, як вогню). По-друге, чому це я повинна увесь час сидіти вдома, чекати його, готувати їжу (ненавиджу куховарити) та кожного разу, коли мені будуть потрібні гроші, звертатися до нього. Ні, це просто жахливо. Я хочу стати незалежною, впевненою у собі жінкою, кар’єрі якої будуть заздрити навіть найбільш успішні чоловіки. Я буду їздити на власному авто, заробляти величезні гроші, їсти у ресторанах... я не буду жити, наче на ланцюгу у власного чоловіка. Вирішено – до «Deloitte» я нічого писати не буду, чекатиму на повідомлення про співбесіду!

  Ні, все-таки цих хлопців зрозуміти неможливо, навіть, незважаючи на те, що ми одного віку!...»

«...20 травня. Пройшов тиждень і я дізналася, що представники «Deloitte» зателефонували моїй одногрупниці. Я зрозуміла, що моя кар’єра встигла закінчитися, так і не розпочавшись. Зваживши на те, що із Остапом ми упродовж цілого цього тижня не спілкувалися, я вирішила зайти до нього і сказати, що нікуди не йду, однак аргументувати це не тим, що мене не взяли, а тим, що він для мене дорожчий.

Та й справді, я помітила, що цього тижня мені було просто жахливо – я не мала з ким порадитися, на чиє плече прихилити голову, кому пожалітися, кого обійняти. Можливо, все-таки той «Deloitte» і не вартує того, аби через нього втрачати таке щастя, як кохана людина.

...як я уже писала – я вирішила зайти до Остапа і помиритися. Раніше я уже бувала у нього, але лише у будні, коли батьки були на роботі, а ми за руки тікали з пар та бігли до нього. Цього ж разу була субота. Двері мені відкрив батько Остапа – Володимир Олегович, і запитав, до кого я прийшла. Я назвалася подругою Остапа, сказала, що мені потрібно з ним поговорити. Після 30 хвилин бурхливої розмови та одночасних криків, на кшталт «Я не можу без тебе! Мені було так важко!!», ми ніжно обнялися та поцілувалися. Рішення було прийнято на користь Остапа – працювати не іду.

Через мить після того, як відпустили один одного із обіймів, до кімнати постукав Остапів батько і запросив нас випити чаю. На кухні сиділа мама Остапа – Оксана Степанівна. Батьки були надзвичайно раді зі мною познайомитися, оскільки уже багато чули про мене, однак жодного разу не бачили і не спілкувалися. Вони виявилися надзвичайно приємними і милими людьми, з якими я одразу знайшла спільну мову. Не буду довго писати, що ми робили та про що говорили, однак результат був наступним – додому я потрапила лише тоді, коли на мобільний подзвонив мій тато і сказав, що уже 23.00 і я годину тому повинна була бути вдома. До того ж, на наступні вихідні ми домовилися вчотирьох – я, Остап та його батьки сходити в боулінг.

Остап мене провів додому і аж перед моїми дверима промовив:

– Моєму здивуванню просто немає меж. Ти так легко, весело та незакомплексовано спілкувалася з моїми батьками, що я просто був шокований. Невже ти їх абсолютно не боїшся? Просто я чітко пам’ятаю, як я перший раз познайомився з твоїми батьками, особливо з татом, я просто слова не міг сказати. Я не знаю чому, але у мене якийсь панічний острах перед твоїми батьками. А от ти – просто молодчина – так вільно і класно спілкуватися! Я просто в захваті.

Ні, все-таки цих хлопців зрозуміти неможливо, навіть незважаючи на те, що ми одного віку!... – і чого боятися батьків, вони ж звичайні люди, до того ж надзвичайно приємні та милі. І у жодному випадку вони не зроблять нічого поганого людині, яку кохає їх син чи донька. Ні, все-таки зрозуміти Остапа, та й всіх хлопців загалом инколи буває дуже важко!»

Тепер він

Ярко – чудовий молодий юнак, якому, як і Квітославі, катастрофічно бракує спілкування, що і призвело до необхідності звертатися до щоденника. Взагалі, життя Ярка можна порівняти із життєрадісними метеликом, саме таким, який час від часу сідає на квіточки. Його життя є в міру безтурботним, однак, все ж, йому потрібно працювати крильцями, аби вижити у цьому світі. Він є надзвичайно красивим, але инколи забуває, що основна його привабливість – крильця – є дуже крихкими. Саме через це він уже не раз, підлітаючи близько до вогню або гарячої лампочки, обпалював їх.

А про що ж він думав, обпалюючи крила та просто спілкуючись із жорстоким навколишнім світом, який не може зрозуміти переживань та цінностей молодої людини? Цього не знає ніхто, окрім елегантного чорного щоденника, обтягнутого приємною шкірою. Саме йому Ярко періодично виливає душу.

«...1 квітня 2006 року. Я зовсім забув, який сьогодні день, саме через це у кожного бажаючого була можливість розіграти мене так, як йому чи їй це заманеться.

Найдивнішим у всьому цьому стало те, що місію першого жарту виконала моя рідненька дівчинка – Ярина. Все почалося з того, що ми зустрілися у парку, аби походити його приємними тінистими алеями. Находившись до такого стану, коли всі розмови та думки почали зводитися до теми лавочки, на якій можна буде перепочити, ми вирішили випити чаю. Зробивши замовлення, я заглибився в очі Ярини, оскільки надзвичайно люблю вдивлятись у їхню блакить. Уже через хвилину мого споглядання Ярина промовила: «Я вагітна». Мене наче вдарили по голові, а потім ще раз вдарили. Перед очима почало все крутитися, відняло мову.

З усього цього Ярина зрозуміла, що я явно не очікував такої новини. Однак, про аборт навіть не могло бути і мови, адже я люблю свою дівчинку!

Сказавши останнє речення вголос, я побачив, що Ярина очікувала на таку відповідь і навіть не припускала, що вона може бути иншою.

А от найцікавіше сталося потім – коли ми почали обговорювати ставлення кожного із нас до того, що трапилося. Саме тоді я зрозумів, наскільки люди, тобто хлопці і дівчата, є різними. Виявилося, Ярина навіть була щасливою, що завагітніла, вона раділа, вона дуже хотіла народити цю дитину. Для неї жодної проблеми не становив той факт, що ми не були одруженими, що моя заробітна платня становить всього 900 гривень та ще багато инших прагматичних і меркантильних нюансів. Вона просто раділа, що стане мамою і більше нічого її не турбувало.

Я ж, натомість, почав панічно думати, що робити – як сказати батькам, як жити далі, в голові почали крутитися думки – чому це сталося саме зі мною, як таке взагалі можливо. А от моя кохана просто раділа і не думала, чому це сталося саме з нами.

Врешті, вона зізналася, що це тільки жарт, але на його прикладі у мене була чудова нагода переконатися, наскільки різними можуть бути люди одного віку, проте протилежної статі...»

«...13 липня 2006 року. Мій двоюрідний брат вирішив одружитися і запросив нас із Яриною на весілля. Все було класно – весела музика, багато молоді, запальні танці. І от під час одного із вальсів ми заговорили про наше одруження.

Я був переконаний, що таких глобальних розбіжностей, як із питанням про дитину, у нас не може бути, тому сміливо і впевнено почав:

– Мені здається, що ми могли би жити разом, тобто одружитися. Але це ще не зараз. По-перше, треба стати на ноги, по-друге, треба свідомо підійти до цього процесу, по-третє, необхідно на 100% бути впевненими, що ми хочемо здійснити цей крок.

У відповідь дзвінкий жіночий писк:

– Ти що, здурів? Як ти таке можеш говорити? Я вважаю, що одружитися нам потрібно якомога швидше. Ми вже давно перевіряємо наші почуття, я хочу бути постійно з тобою, хочу бути твоєю дружиною.

Мушу сказати, така бурхлива реакція мене дещо здивувала, оскільки я був упевнений, що хоча б у питанні шлюбу наші думки будуть схожими. Але ж ні – я був упевнений, що здійснювати цей крок варто не раніше, аніж у 25 років, а Ярина навіть припустити не могла, що одружимося пізніше, ніж у 21.

Через два роки, коли нам виповнилося по 22, ми радісно одружилися, але я частенько згадую нашу розмову та знову і знову переконуюся: наскільки різними можуть бути люди одного віку, проте протилежної статі...»

Завдяки цим двом сторінкам із щоденників двох молодих людей можна збагнути всю глибину провалля між світобачення, а також специфіку переконань та принципів. Все-таки молодь – це инший світ, до того ж світ, який складається із двох кардинально різних підсвітів. Проте, якимось чином ці підсвіти не воюють, а кохають!!! Фантастика...

---

Коментар до статті [1]

10.03.07 12:30___magira_iz_Ji-magazine

Попри те, що редакторські коментарі є «робочим» жанром і ніколи не оприлюднюються, цього разу важко утриматися від поради цим Молодим Авторам: збережіть цей текст і прочитайте його вперше років у 30, вдруге – у 40, а втретє – коли вам буде за 50. З кожним десятиліттям реакція буде різна. Найбільш адекватна, напевне, все-таки втретє, коли ви остаточно зрозумієте, чим була ваша молодість :-)