Маєр Балабан

Йосиф II і реформи для євреїв у Австрії. Галичина 1772–1795 рр.

Толерантність щодо євреїв у Відні та у сусідніх країнах

Цісар Йосиф II відрізнявся від пруського короля Фрідріха II. Метою свого життя він уважав задоволення потреб свого народу. За сприяння Марії Терезії він розпочав низку реформ, які поліпшували устрій у габсбурзьких володіннях. Реформи Йосифа II поширювалися на всі народи імперії, зокрема і євреїв, життя яких в Австрії було не легким. Особливу увагу на єврейські справи він звернув тоді, коли після входження Галичини до імперії чисельність євреїв у державі Габсбурґів різко зросла. Йосиф II недолюблював євреїв, вважав їх безсумнівно шкідливими для суспільства, але відрізнявся від Фрідріха II вірою, що їх можна виправити, що породило цілу низку доволі масштабних реформ.

У 1781 р. він ліквідував так званий податок Leibzoll, а 2 січня 1782 р. видав Патент про толеранцію для євреїв Нижньої Австрії, зокрема для євреїв Відня. Цісар хотів поліпшити життя євреїв у своїй державі, однак натомість зажадав надмірної ціни, тому що, окрім високих податків, він вимагав відмовитися від їх власної ідентичності і наполягав на глибокій асиміляції. Цісар одним розчерком пера хотів перекреслити тисячолітню історію і одразу адаптувати євреїв до потреб держави нових часів. Він допустив євреїв до публічних шкіл, будував для них окремі школи, ліквідував знаки ганьби та єврейські квартали, дозволив євреям займатись ремісництвом і торгівлею, дозволив відкривати фабрики, тримати крамнички у будь-якому районі Відня, дозволив також займатися лихварством і под. Водночас він не дозволив створити єврейську громаду у Відні, ліквідував суди рабинів, обмежив кількість єврейських шлюбів, ускладнив використання патенту толеранції, не визнавав за єврейськими ремісниками звання майстра, та ще й наклав на євреїв непосильні податки, змушував їх до військової служби, щоправда, спочатку тільки у тилу. Такі ж реформи Йосиф ІІ запровадив у Чехії і Моравії.

Євреї та реформи цісаря

Освічені євреї, зокрема берлінські, прийняли реформи цісаря з ентузіазмом; Весель (Wessel) привітав їх відомим маніфестом. Багаті віденські євреї одразу виїхали з ґетто і викупили будинки при головних вулицях, багато євреїв-підприємців перенесли свої мануфактурні фабрики з Пресбурґа (Pressburg – тепер Братислава) до Відня. Водночас у Чехії велика кількість багатих євреїв заклали нові фабрики; так, з 58 фабрик у цілому краї 15 були у руках гебреїв, а у самій Празі вони створили робочі місця кільком тисячам робітників-християн. Чарівна донька голови берлінських євреїв, Фані Іціг (Fanni Itzig) (1758–1818), котру видали заміж за віденського банкіра Арнштайна (згодом барона фон Арнштайна (von Arnsteіn), відкрила декілька своїх салонів у Відні, що взорувалися на салони у Берліні.

Найбільше реформи Йосифа ІІ підтримали євреї тієї частини Італії, що на той час належала до володінь Габсбурґів. Євреї Трієсту заклали народні школи і запросили Гомберґа (Homberga) їх очолити.

Але гімни та пеани на честь нової системи освіти не здолали упереджень єврейських мас у Чехії та Моравії щодо добрих намірів влади. Яку користь з цих привілеїв мав злидар, якому і далі забороняли поселятися у містах, у яких до 1725 р. не було євреїв, чи яким було заборонено займатися шинкарством, орендою млинів, торгівлею збіжжям, що одвіку давало їм змогу якось виживати? Патент про толеранцію не полегшив і матримоніальних стосунків. Кандидат на молодого мусив підтвердити, що йому виповнилося 22 роки, що має певний маєток, що є первородним сином, що його дідусь уже помер і под. Якщо ж він не був первородним сином, то мусив дочекатися, аж поки у Чехії вимре одна з 6600 визнаних правом родин, чи завербуватися до війська та прослужити там 20 років.

Найбільше непокоїло євреїв положення про військову службу. Їхня релігія (молитва, ритуал суботи, кошерна їжа) ускладнювала службу з солдатами инших віросповідань, довгий термін служби надовго відлучав від родини. У 1789 р. у Празі до війська забирали 25 єврейських рекрутів. Коли їх відправляли до казарм, матері, сестри та дружини наповнили усі сусідні вулички плачем. У казармах з’явився празький рабин Єзехіель Ландау (Ezechjel Landau), і в своїй промові переконував рекрутів, щоб ті без спротиву підкорилися волі цісаря, належно несли військову службу і не забували про щоденну молитву: «Живіть у злагоді з вашими товаришами християнами, змащуйте їм вози у неділю, натомість вони вам будуть шмарувати ваші вози у суботу». І вручив кожному рекрутові по тфеліну та молитовнику. На кінець Ландау сказав про політичне значення моменту, а коли насамкінець підніс руку для благословення, то рекрути вибухнули плачем. Сам рабин був настільки зворушений, що після промови, напівпритомного, його одразу відпровадили додому. Епізоди подібного характеру відбувалися і в инших чеських і моравських містах. Євреї розуміли, що надійшла хвиля, коли свободу та рівноправ’я слід омити кров’ю, але до цього вони не були ще готові.

Галичина в часи правління Марії Терезії (1772–1800)

Найболісніше відчували і найменше розуміли вчинки австрійського уряду євреї Галичини. Звиклі за століття до польських законів, вони потрапили у рамки чіткої, функціональної машини австрійської адміністрації і не могли знайти собі в ній місця. Навзаєм і австрійський уряд теж не міг одразу дати собі раду з польськими євреями. У володіннях Марії Терезії у Чехії та Моравії було до 11 000 єврейських родин, вони були політично «регламентовані», розміщені та поділені на чітко окреслені категорії. Те ж хотіли застосувати і до галицьких гебреїв, і для того раз за разом проводили переписи цих людей. Та невдовзі вони переконалися, що ці переписи дають щораз инші результати (у 1772 р. – 224 981 осіб; а у 1776 р. – 144 200 осіб), тому цю справу закинули і постановили вважати євреїв об’єктом фіскальної політики, який мав принести імперії якнайбільше доходів. У зв’язку з цим Марія Терезія видала у 1776 р. свій Teresianische Judenordnung, у якому залишила автономію єврейським громадам і створила для них центральний автономний орган під назвою «Єврейська Дирекція». Дирекція складалась з 6 регіональних голів (Галичина складалась з 6 крайсів) і з 6 крайових голів; у цілому вона складалась з 12 голів під керівництвом крайового рабина (Landesrabbiner), яким був багатий бродівський єврей Бернштайн (Bernstein). Дирекція була схожа на старий єврейський сейм у Польщі, мала збирати податки з кожного кагалу, а ті, своєю чергою, мали збирати податки з конкретних осіб. От тільки податок був удвічі більший, ніж за Польщі (у 1764 р.).

Залишивши євреям автономію, цісарева однак не відмінила тих обмежень, які були запроваджено відразу після окупації краю. Аби зменшити кількість єврейського населення, були запроваджені великі податки на реєстрацію шлюбу, а також видали указ про виселення з краю так званих «єврейських злидарів», тобто тих, хто не міг сплатити податку за толеранцію. Тих злидарів доставляли етапом до кордону з Польщею і тисячами виганяли з краю. Суворий податковий тиск довів гебреїв до розпачу і призвів до виникнення боргу перед державною скарбницею, що склав у 1781 р. 363 372 золотих, а згодом борги зросли ще більше.

Йосиф II (1780–1790)

Йосиф II був не задоволений нововведеннями матері. Коливаючись між гуманізмом XVIII ст. та ненавистю до євреїв, у перших роках свого правління він видавав щораз то суперечливіші укази. Реалізуючи свій Патент 1782 року для Відня та Чехії, він постановив і у Галичині забрати у євреїв автономність та підпорядкувати їх державній юрисдикції. З цією метою було прийнято рішення виселити євреїв з сіл, натомість їм було дозволено вільно займатися ремеслом у містечках.

Йосиф II ліквідував і «Єврейську Дирекцію», а також кагали, замість них він запровадив так званий Vorsteher (сеньйорат) по 3-7 у кожній єврейській громаді, до компетенції якого входили справи, пов’язані з синаґоґою. Водночас він виселив (1784-1787 рр.) з сіл усіх євреїв, заборонив їм займатися там шинкарством, орендувати маєтки, землю, млини, фільварки, селянські господарства.. На момент окупації на території східної Галичини 30% євреїв (від усього населення), а у західній 40% мешкало на селі. З огляду на ці нововведення третя частина єврейської людности втратила шматок хліба і дах над головою, її було насильно запхано до перенаселених та зубожілих міст, що пришвидшило подальше зубожіння євреїв. Навіть якщо євреям і виділяли землю, то завжди далеко у горах, де, втративши сили, вони врешті відмовлялися від неї. Єдина колонія, яка протрималася кілька років, був «Новий Вавилон» під Болеховом.

Окрім иншого, цісар увів і таку новацію, як родинні прізвища, загальна освіта для євреїв (1787 р.) та служба у війську. Прізвища для євреїв давали німецькі чиновники, тому усі вони мали германське забарвлення. Йосифінське шкільництво розвинулося тільки після смерті його творця, а служба у війську, до того часу не знана для євреїв, зчинила у єврейських масах великий переполох. У 1788 році гебрейська община Галичини подала петицію до цісаря, у якій пояснили, що «вони не можуть відбувати військову службу, оскільки їм цього не дозволяє релігія». Цісар не взяв до уваги їхнього прохання, а 1790 набір до армії склав 40 112 рекрутів з Галичини, 1 060 з яких були євреї.

Патент Йосифа II про толеранцію

Зібравши свої розпорядження докупи, цісар видав свій «Патент про толеранцію для галицьких євреїв» від 7 травня 1789 року. За допомогою цього патенту (64 параграфи) він створив систему правових норм для гебреїв та заклав підвалини для правового устрою, який діяв аж до 1848 року.

Згідно з цим Патентом єврейське життя підпорядковується наступним положенням:

1) Релігія (параграфи 1-10). З 1795 року рабин повинен був мати також і світську освіту, принаймні на рівні початкової школи. Однак, це стосувалося тільки міст, які були центрами циркулів, і де рабин мав титул Kreisrabbiner.

2) Наука (параграфи 11-14). Йосиф II запровадив для єврейських хлопчиків спеціальні школи, кількість яких зросла до 107. У Львові і Бродах виникли так звані головні школи (трикласові), а в инших містечках були звичайні одно- чи двокласові школи. При головній львівській школі був відкритий підготовчий курс, тобто ціла учительська семінарія. Інспектувати єврейські школи мав Герц Гомберґ (Herz Homberg), який, як і більшість учителів, походив з Чехії або Німеччини. Усі вони були піонерами вчення Мендельсона (Mendelsohn), що одразу ж скомпрометувало такі школи в очах ортодоксів. Сам підбір кадрів був хибним, оскільки велика частина учителів прибували на землі Галичини з метою «знайти своє щастя» і не задумувалися про методичну і конструктивну культурну роботу. Через легковажне ставлення до ритуальних приписів учителі віддалялися від мас, а хабарництво та непотизм при наданні посад деморалізувало їх ще більше та дискредитувало в очах простого люду. Гебрейське населення Галичини помстилося Гомберґу, звинувативши його у невдачі всього починання.

Не дивно, що у такій ситуації відвідуваність шкіл була дуже низькою і не допомагали ані штрафи, ані арешти. За правління Леопольда (Leopold) почали відкривати школи і для дівчат, але у 1806 році вони припинили своє існування і Гомберґ був змушений повернутися до Відня, а разом з ним полишили Галичину і усі «берлінські» єврейські учителі. Це стало перемогою цадиків і хасидів.

3) Реформування громад (параграфи 15-22). Йосиф II ліквідував кагали та запровадив щось на кшталт варти при божниці, яка складалася з 3-7 осіб (Vorsteher-ів). Що три роки мали проводилися нові вибори до кагалу, власники нерухомости мали вибрати з-поміж себе 6-14 кандидатів, а з них староство (cyrkul) затверджувало половину. Спочатку здавалося, що давня олігархічна система кагалу зникла безповоротно і євреї влилися у суспільство, позбувшись своєї окремішности. Але насправді так не було. Цей новий кагал надалі був відповідальний за весь єврейський люд, надалі збирав податки, відповідав за рекрутів, штрафував за недбале ставлення до школи – словом, зберіг за собою велику частину старих обов’язків.

4) Кількість населення (параграфи 23-30). Ще Марія Терезія за допомогою заборон та високих податків регулювала кількість єврейських шлюбів. Йосиф II урегулював сплату податку за укладення шлюбу у наступний спосіб: ті, хто займався ручними ремеслами, і ті, хто заробляв менше 100 золотих на рік, сплачували при одруженні першого сина 3 дукати, другого – 6 дукатів, третього – 9 дукатів; ті ж, хто заробляв понад 100 золотих, сплачували відповідно по 6, 12, 18 дукатів; відповідно, усі багатші сплачували більше; найвищі сплати становили по 30, 60, 90 дукатів. Кандидати чи кандидатки на шлюб мусили подати свідоцтво про закінчення школи, чи свідоцтво про те, що вони склали приватний іспит. У зв’язку з ліквідацією шкіл у 1806 році було відмінено приватний іспит зі світських дисциплін, натомість залишили іспит з релігії на основі підручника Гомберґа «Bnej Zion».

5) «Спосіб життя» (параграфи 31-40). Ще перед тим, як видати едикт про толеранцію, Йосиф II усунув усіх євреїв з сіл і поселив їх у міста; міста ж, у відповідності з правом de non tolerandis Judaeis, зберегли усі свої привілеї. Йосиф II практично заборонив імміграцію євреїв до Польщі, запровадивши високі митні збори; емігруючи ж з краю, вони були змушені сплатити так званий Abfahrtsgeld (виїзний податок).

6) Політичні та судові інстанції (параграфи 41-47). Патентом про толеранцію було визначено, що гебреї підпорядковувалися тим же адміністративними та судовими інституціям, що й инші мешканці Галичини. Суди рабинів були віднесені до судів полюбовних.

7) Повинності щодо держави (параграфи 48-64). Цісар окреслив єврейські обов’язки так: а) облаштування доріг та постачання підвод; б) служба у війську; в) податки. Йосиф II підвищив податок за толеранцію з 4-ох золотих (при Марії Терезії) до 5-и, а промислово-маєтковий податок замінив на сплату, яка залежала від кількості купленого кошерного м’яса. У 1796 році з ініціативи єврея Соломона Кофлєра зі Львова його було замінено на так званий податок зі свічок. Таким чином, у першій половині XIX століття існували два особливі єврейські податки: кошерний і свічковий.

«Кошерний» податок євреї сплачували у відповідності до кількості ритуально освяченого м’яса. Загальну суму податку визначала влада, вона уся знімалася з найбагатших підприємців, а ті, своєю чергою, збирали її з допомогою своїх урядників чи суборендарів. У 1789 році гебреї сплачували за 1 фунт яловичини 1 3/4 крейцера, за курку – 1 крейцер, за півня, качку – 3 крейцера, за гуску – 7 крейцерів, за індика – 10 крейцерів.

«Свічковий» податок сплачувався за право запалювати свічки у суботу. Кожна єврейська жінка мала обов’язок запалювати щонайменше 2 свічки кожної суботи чи на свята. Сам ініціатор податку Кофлєр (Kofler) викупив у влади право на стягнення цього податку на суму у розмірі 194 403 золотих щороку. Як і кошерний, так і свічковий податки були різними; у 1797 році за свічки суботні чи святкові сплачували 2 крейцери, за ханукальні – пів крейцера, на свічки Судного Дня у божниці – 10 крейцерів, за весільні свічки – 1 золотий. Цей податок став у XIX столітті справжньою карою божою, єврейська община намагалася позбутися його упродовж пів століття.

Переклала Марта Возняк