Яків Хоніґсман

Права євреїв у законодавстві Австро-Угорської імперії

У вересні 1772 р. Галичина увійшла до складу Австро-Угорщини. За вказівкою імператриці Марії Терезії було проведено т. зв. «конскрипцію», тобто перепис населення, зокрема єврейського. За даними цього перепису, 1773 р. у Галичині мешкав 224 тис. 981 єврей. У подальшому дані за переписами змінювались у межах 100 тис. осіб. Такі надзвичайні розходження пояснюються двома причинами: по-перше, євреї ховалися від перепису, вважаючи, що він призводить до збільшення оподаткування, й всіляко ухилялись від нього; по-друге, чиновники, які організовували перепис, припускалися багатьох помилок.

Галичина була поділена на шість округ. У відповідності до розпорядження імператриці Марії Терезії від 16 липня 1776 р. керівництво єврейськими громадами здійснювали «єврейські ординації» (Judenordination), очолювані старшинами округ (Kreiseltern). Єврейські ординації на чолі зі старшиною були підпорядковані єврейській Генеральній дирекції (Generaldirektion der Judenschaft), що складалася з 6-ти керівників земельних громад на чолі з Крайовим рабином, котрого обирали з трьох кандидатів, які висувалися на цю посаду.

Перші вибори Крайового рабина відбулися навесні 1776 р. Кандидатами на цю посаду були празький рабин Єхескель Ландау, берлінський рабин Цві Ґірш і рабин із Бродів Єгуда Лейб Бернштайн. Врешті імператриця призначила Крайовим рабином Єгуду Лейба Бернштайна. Його заступником став також рабин із Бродів Зеєв Орнштайн. Крайовий рабин одержав право призначати рабинів, канторів і різників у кожну єврейську громаду. Щоб бути остаточно затвердженим на цих посадах, слід було внести до каси Крайового рабина певну суму грошей.

Крайовий рабин призначав також членів громадських рад, даянів (релігійних суддів) та инших керівних осіб місцевих єврейських громад. Усі вони також вносили до каси Крайового рабина певні кошти.

Діяльність Генеральної дирекції була пов’язана, головним чином, з розподілом податків на усіх євреїв у землях. Сума податків на євреїв зросла у порівнянні з попереднім (польським) періодом у 3-4 рази. Головним видом податків був прямий податок на душу. У відповідності з Патентом імператриці від 25 лютого 1774 р. податок на душу був збільшений з 1-го злотого до 4-х. У таких же розмірах зросло оподаткування кожної єврейської родини. Попри те Патент передбачав сплату прямого податку від будинку, садиби, майна, прибутків родини.

Патенти від 3 березня і 28 червня 1773 р. передбачали обкладання євреїв податком при вступі у шлюб. Патент від 28 березня 1775 р. передбачав сплату за шлюб першого сина від 3-х до 30-ти злотих, залежно від його занять і заробітку, другого сина – від 6-ти до 60-ти, третього сина – від 9-ти до 90-та злотих. Багато бідних євреїв, щоб не сплачувати «шлюбну таксу», не реєстрували шлюб. За таке порушення закону їх виганяли з місця проживання.

Патент імператриці від 16 липня 1780 р. передбачав сплату податків за місце проживання і великий штраф за жебракування. За даними М. Балабана, від вересня 1781 р. до кінця 1782 р. з Галичини були вигнані 1 192 єврейські жебраки. У 1784 р. було вигнано 659 родин. Майно вигнаних (земельна ділянка, будинок та ин.) передавалося німецьким колоністам.

У відповідності з цеховою ординацією 1788 р. євреї одержали право ставати членами ремісничих цехів, але водночас влада обмежила діяльність єврейських перукарів і хірургів (у той час перукар виконував і функції хірурга). У Львові таких євреїв могло бути не більше 16-ти, в инших містах і містечках Галичини – не більше чотирьох.

Права євреїв в Австро-Угорщині були значно ширші, ніж у сусідній Російській імперії. Так, іще 1789 р. їм було дозволено (знову підтверджено у 1805 р.) купувати земельні угіддя, за обов’язкової передумови по-господарському ставитись до них і не використовувати для обробітку працю не-євреїв.

1848 р. ознаменував перехідний період, як у політичному становищі, так і в соціальному та культурному стані галицького єврейства. Він зруйнував його замкненість і створив можливості для нового промислового, соціального і культурного розвитку галицьких євреїв.

Уже 25 квітня 1848 р. було проголошено рівність громадян щодо обкладання податками, а до кінця року було прямо зазначено, що євреїв і християн обкладають податками на рівних засадах. Євреям було надано рівні з християнами права на посідання власности. Але 1858 р. деякі старі обмеження було поновлено. У містечках євреї одержали необмежене право селитися і переселятися, але ті міста, які здавна мали право «de non tolerandis iudeus» – «не терпіти юдеїв» – його зберегли. Так, до 1886 р. існувала заборона євреям жити, торгувати й вести підприємництво за межами єврейського району у Львові (створення якого тут було передбачено 1793 р.). Хоча ще 1789 р. євреям було надано право мати будь-які заклади, згодом їм було заборонено тримати аптеки, млини, броварні, шинки. Євреям було заборонено мати слуг і учнів-християн, під тим приводом, що християнські слуги та учні у євреїв деморалізуються й відходять від своєї релігії. У зв’язку з германізацією закони регулювали відправлення молитов, одяг, мову та шлюби євреїв. Цензурували молитовники і навіть забороняли використання закордонних єврейських релігійних видань.

Хоча з 1849 р. іврит та їдиш були офіційно визнані, з 1865 р. все друковане єврейськими літерами підлягало цензурі. У численних вказівках передбачалося сприяти тому, «щоб більшість євреїв позбулися свого одягу і пов’язаних із ним забобонів».

Євреї мали право на працю всюди, за винятком державних установ.

Згідно з Галицьким єврейським статутом 1789 р. євреї були визначені як співчлени політичних міських громад. Так, у Бродах із 40-а членів Громадської ради – 20 складали євреї і 20 християни. З 1788 р. євреїв уже брали до армії, чимало було єврейських військових лікарів, під час війни в армії перебували рабини.