Яків Хоніґсман

Єврейське ремісництво у містах Руського воєводства

Руське воєводство як адміністративно-територіальна одиниця у складі Речі Посполитої виникло не пізніше 1434 р. До його складу входила низка земель і повітів. Столицею було місто Львів. У середині XVII ст. до Руського воєводства належали Галицька, Львівська, Перемиська, Сяноцька та Холмська землі.

Упродовж XVI та першої половини XVII ст. на території Руського воєводства бурхливо розвивалися ремісництво і торгівля, які концентрувалися переважно в містах. Якщо наприкінці XVI ст. у п’яти землях воєводства нараховувалося 172 міста, то у 1648 р. їх було вже 221. Невеликі міста і містечка переважно належали феодалам. Королівські міста Львів, Перемишль, Дрогобич, Галич, Самбір і деякі инші мали маґдебурзьке право. Духовенство володіло тільки невеликою кількістю міст.

У XVII ст. в усіх п’яти землях Руського воєводства міське населення становило близько 300 тис. осіб. Соціальна структура населення міст воєводства була строкатою. Різні прошарки мешканців дуже різнилися місцем і становищем у міській ієрархії (міщани, шляхта, духовенство, селяни-утікачі та оброчні селяни, бюрґерство, плебейські маси), родом занять (ремесло, торгівля, служба в органах управління – у багатих міщан і шляхти, випадкові заняття тощо), національною та релігійною належністю (українці, поляки, євреї, вірмени – і православні, католики, юдеї).

Євреї мешкали на землях воєводства ще в XI ст., проте перша письмова згадка про червоноруських євреїв з’явилася у привілеї Казимира Великого для міста Львова у 1356 р. Найбільша кількість міст, де мешкало єврейське населення, на середину XVІІ ст. була у Галицькій та Львівській землях. Кількість євреїв у містах Львівської землі становила приблизно 9 450 осіб, Перемиської – 8 150, Галицької – 6 000, Сяноцької – 840. Із 1578 до 1648 рр. ця кількість зросла майже утричі. Усього ж у містах Руського воєводства на середину XVІІ ст. проживало близько 37 000 євреїв.

До 1550 р. єврейські ремісники, в основному, задовольняли потреби лише євреїв і тільки у великих містах (Львові, Перемишлі) виконували послуги і для християнського населення (до таких ремесел належало, зокрема, склярство).

У більшості міст євреї займалися ремеслом таємно, їх називали «партачами» (parte – окремо) і не приймали у цехи. Лише в деяких містах (Тишовці, Великі Мости, Замостя, Топорів, Добромиль) євреям дозволяли займатися усіма ремеслами. На релігійній підставі до цехів часто не допускали також і православних християн, зокрема українців і вірменів. Але якщо останні вели боротьбу радше за визнання своїх інтересів у лоні вже існуючих міських цехів, то євреї виборювали окремі ремісничі організації.

Досить поширеним серед євреїв було пекарське ремесло, адже виробництво пекарської продукції для потреб єврейського населення не вимагало спеціального дозволу міської влади. Випікання святкових хал і маци було предметом особливої турботи кагалів.

Дуже популярним було ремесло різників. Із ритуальних причин євреї споживали лише передні частини худоби, а решту м’яса продавали дешевше, конкуруючи з иншими місцевими різниками.

Єврейські ремісники в більшості міст займалися своїм ремеслом на підставі привілеїв короля та власників міст. У Бережанах єврейські різники отримали в 1636 р. від власника міста Миколи Сенявського дозвіл на легальний продаж м’яса на ятках біля крамниці за умови щорічної сплати на католицький шпиталь по 10 золотих. Подібний дозвіл було видано також і єврейським ремісникам у Самборі.

Єврейські ремісники були потужною конкуренцією, про що свідчать численні скарги цехів на єврейських майстрів-різників, судові процеси проти євреїв-партачів, що нелегально займалися продажем м’яса. Найбільше таких партачів було у Львові. У 1605, 1608, 1609 і 1610 рр. представники львівських цехів зверталися зі скаргами на єврейських різників. Скарги надходили також від перемиських і галицьких різницьких цехів.

Одним із основних джерел доходів міщан у цей час було виробництво різних видів міцних напоїв, зокрема горілки, вина, пива, медовухи, особливо в малих містечках. Виготовленням і збутом цих напоїв охоче займалися шляхта і духовенство. Серед виробників алкогольних напоїв було чимало й ремісників. Єврейське населення, що не підпадало під юрисдикцію міської влади та дію привілеїв маґдебурзького права, було позбавлене можливости вільно виготовляти й продавати алкогольні напої. Щоб отримати на це право, євреї мали одержати спеціальний дозвіл у власника міста чи укласти відповідну угоду з міською владою. На початку XVII ст. таке право отримали євреї Топорова, у 1625 р. – Тернополя, у 1634 р. – Рогатина.

Нерідко в угодах між євреями та міською владою були пункти, що стосувались обмежень виробництва і збуту алкогольних напоїв. Так, наприклад, один із пунктів договору 1640 р. між містом та яворівськими євреями застерігав, що ті можуть мати лише одну броварню й повинні сплачувати за це місту 400 золотих щорічно. Наступного року король Владислав IV підтвердив це обмеження.

Єврейські підприємці, що орендували винокурні, медівні, броварні, виконували найчастіше функції і ремісників, і купців. Часто, зосередивши у своїх руках кілька об’єктів, вони використовували працю робітників инших національностей поряд із єврейською.

Досить поширеними серед єврейських ремісників були кушнірство, кравецтво, суконництво, капелюшництво, шевство тощо. Кравецтво серед євреїв було відоме з найдавніших часів. Єврейські кравці у XІV–XV ст. вийшли за межі обслуговування єврейських громад і шили на замовлення клієнтів-християн чи безпосередньо на продаж. У Львові уже у XVII ст. євреї мали свої окремі кравецькі цехи, про що свідчать кравецькі статути 1632 та 1692 рр. Єврейські ремісники продавали готову продукцію шляхті та селянам на ярмарках і торгах, що часом викликало спротив з боку місцевого кравецького цеху.

У Перемишлі, де також близько середини XVII ст. виник цех єврейських кравців, розгорнулася гостра боротьба за місцевий ринок з міським кравецьким цехом. Міська рада забороняла партачам виготовляти жупани, суконний та полотняний одяг на продаж. Так, в угоді міста з євреями від 1645 р. єврейським кравцям дозволялося шити лише для себе та для єврейського населення.

Є згадки про єврейських кравців Бродів, Самбора, Тернополя, Топорова, у XVIII ст. – Жовкви. І скрізь єврейські ремісники зустрічали перешкоди з боку міських цехів. Лише в Тернополі євреї могли займатися кравецьким ремеслом на підставі цехового статуту, однак за умови сплати щорічно по 8 золотих у скарбницю цеху.

Досить поширеним серед єврейських ремісників було виробництво поясів, ґудзиків, тасьми. Цим займались євреї Львова, Перемишля, Самбора, щоправда нелегально.

Шевцювали євреї у Львові, Тернополі, Золочеві, Поморянах, Теребовлі. Однак поширенішим було кушнірство, і в цьому вирізнялися львівські кушніри. Багаті єврейські львівські купці активно торгували хутрами, привезеними з Балканського півострова чи Московської держави. Частина привізного хутра потребувала спеціальної обробки, чим і займались єврейські кушніри. Вони неодноразово укладали угоди з цехом, у яких зобов’язувалися не займатись обробкою шкіри та продавати лише оброблене хутро, однак ці угоди постійно порушувалися, про що свідчать численні скарги цехових ремісників до міського суду. Часто цехова влада вдавалася до конфіскації товару, виробленого єврейськими кушнірами.

Гарбарське (тобто шкіряне) ремесло було тісно пов’язане з кушнірством. У Львові традиції гарбарства у євреїв сягають XV ст. Про євреїв-гарбарів у Львові довідуємося з позову міського цеху від 1638 р. проти Марка, єврея з передмістя.

Небагато відомостей міститься у джерелах про єврейське металеве ремесло та виробництво селітри й пороху. Маємо згадки про чотирьох євреїв, що виробляли у Львові скриньки (у XVII ст. їх переважно виготовляли з металу). Це мешканці передмістя Іцко Соломонович та Яків Шмулевич, єврей з Італії Авраам, що осів у Львові в 1626 р., Пернах, мешканець передмістя, якого убили під час єврейського погрому.

Мало відомостей про розвиток будівельного ремесла. Переважно це повідомлення про спорудження храмів. Це був період досить жвавого будівництва єврейських святинь. У 20-х роках XVII ст. почалося зведення нових синаґоґ у Львові і Жовкві. Водночас почалося будівництво синаґоґи в Кам’янці Струмиловій, а в 1638 р. – у Перемишлі, на місці старої, що згоріла під час страшної пожежі міста в 1637 р. Спорудження євреями своїх культових будівель наражалося на спротив з боку міських християн.

Євреї-склярі у Львові з’явилися ще в останньому десятилітті XV ст. Єврейські ремісники також виготовляли віск і свічки. Єврейські воскобійні були у Львові, Галичі, Перемишлі, Теребовлі. У 1645 р. міщани скаржилися на львівських євреїв, які у передмісті займаються виробництвом і збутом воску.

Найбільшим центром юдейських ювелірів, зрештою, як і християнських, був Львів, де на початку XVII ст. працювало щонайменше 18 євреїв-ювелірів. Водночас львівський ювелірний цех нараховував у 1612 р. лише 14 майстрів-християн. Євреї займалися виготовленням ювелірних виробів у Перемишлі, Стрию, Бродах.

Про євреїв-малярів у Львові свідчить одна зі статей статуту утвореного у 1594 р. малярського цеху, в якій заборонялось євреям, а також русинам і вірменам займатися цим ремеслом.

Єврейські аптеки існували у Львові, Бродах та Перемишлі. Аптекарі не лише виготовляли й продавали ліки, а й збували вина, зілля, ласощі. Міська влада намагалась обмежити їхню діяльність лише обслуговуванням єврейського населення.

Євреї-цирульники, в основному, займалися своїм безпосереднім ремеслом, але, окрім того, ставили хворим банки, лікували вивихи та переломи, пускали кров, лікували опіки, тобто надавали цілу низку необхідних медичних послуг. Є відомості про єврейських професійних лікарів у Львові, Бродах і Перемишлі.

У другій половині ХVII ст. економіка міст Червоної Руси поступово почала занепадати. Причинами стали багаторічні війни, що їх вела Річ Посполита. Це, звичайно, негативно позначилося на стані єврейського ремісництва.