Іван Великий

Як євреї заробляли «на життя»

У підсвідомості більшости галичан міцно закоренився стереотип, що євреї, нібито, цураються фізичної праці, віддаючи перевагу торгівлі, посередництву, сфері фінансів, юриспруденції тощо. Доля істини у цьому твердженні, безперечно, є. І виникло воно не на порожньому місці – перші спогади про єврейські поселення в Европі пов’язані із розвитком торгівлі з Візантією, Персією, Сирією, арабським Сходом. Однак, цікавим видається той факт, що один з перших спогадів про євреїв саме в Галичині пов’язаний якраз з иншим видом діяльности, який лише частково вписується в цей стереотип.

В історичних хроніках Перемишля від ХV ст. згадується, що на цей час у місті проживало близько двадцяти єврейських родин, зокрема скляр, котрий вставляв шиби у замку, та лікар (medicus), котрий, при потребі, лікував міського старосту і инших членів маґістрату. Слід зазначити, що аналізуючи історичні джерела (зокрема, т.зв. «міські книги») можна зробити висновок про різне ставлення до євреїв-ремісників та підприємців у різних містах Галичини та Східної Польщі в XVI-XVII ст.ст. Так, у королівському місті Самборі королева Бона у 1551 р. взагалі заборонила євреям займатись торгівлею – навіть у торгові дні їм дозволялось з’являтись на ринку лише як покупцям. Така ситуація зберігалась аж до 1732 р., коли Август ІІ видав привілей, згідно з яким самбірським євреям дозволялось торгувати різним крамом у власних помешканнях, а на ринку виставляти лише лотки з м’ясом. Приблизно у той же час у місті Красьнік (неподалік Любліна) євреї мали можливість займатись торгівлею майже без перешкод (сплачуючи при цьому дещо більші податки, ніж представники инших громад). Найбільш поширеними товарами і продуктами, якими торгували красніцькі євреї, були цукор, вино, олія, риба, а також будівельна деревина і шкіра. Дещо раніше, у ХІІІ-XIV ст.ст., не гребували вони й торгівлею невільниками – військовополоненими та особами, що не змогли вчасно віддати борги. Иноді родичі продавали в неволю дітей. За хибною версією єврейського мандрівника Беніаміна з Туделі, латинське слово «slavi» (слов’яни) виводиться із «sclavi» (невільники). Були серед них і ремісники-броварі,а також ті, що виготовляли горілку та инші спиртні напої. Щоправда, починаючи з 1637 р., доступ на ринок був для них суттєво обмежений.

Аж до другої половини XVII ст. євреїв не приймали до ремісничих цехів, створювати ж власні ремісничі об’єднання їм заборонялось. Про це згадувалось у багатьох цехових статутах. У Львові, наприклад, євреям-кравцям дозволялось шити лише ритуальний одяг для членів своєї громади. Щоб отримати дозвіл на вільний продаж своїх виробів, кравецький цех повинен був поставити на них своє клеймо (гадаю – не безкоштовно). Подібні обмеження стосувались і євреїв-пекарів – згідно з королівською грамотою, їм взагалі заборонялось випікати хліб та инші вироби на продаж. За оренду міської воскобійні євреям також доводилось платити дорожче: 8 грошів за котел воску другого сорту, 12 – за котел першого сорту, проти, відповідно, 6 і 10 грошів для представників инших конфесій.

Маючи обмежені та ущемлені економічні права, євреї були змушені шукати для себе «щілин» у тодішньому правовому полі. Вони або працювали нелегально, переходячи в категорію «партачів» (ремісників, що не належали до ремісничих цехів), або, використовуючи природні здібності до розумової праці, підприємливість, спритність, далекоглядність, хитрість – займали економічні ніші, де вони були найбільш конкурентоспроможними (лихварство, фінанси, податки тощо).

Що стосується єврейських ремісників-«партачів», то інформації про них збереглось небагато. У документах від 1580 р. вказується, що у Львові, на Підзамчі, мешкало 50 різників-юдеїв, які незаконно торгували м’ясом. Очевидно, різництво було доволі поширеним видом ремесла серед польських та галицьких євреїв, оскільки у Красьніку вони займали домінуючі позиції на ринку м’яса.

Наприкінці XVII ст., завдяки майстрам-вірменам, у Львові і Кракові настав період ренесансу ювелірного ремесла. Для виконання крупних замовлень золотарі-цеховики наймали позацехових майстрів. Зокрема, два заможні золотарі-вірмени Арютон і Норзес, виконуючи королівські замовлення, регулярно наймали греків і євреїв. Про високу майстерність євреїв-ювелірів можна судити за словами багатого і авторитетного золотаря Михайла Латиновича. Ведучи полеміку із майстрами золотарського цеху щодо свого небажання ставати його членом, він у 1708 р. сказав наступне: «… заберу їх (цехових майстрів) скриньку з привілеями, віддам євреям, бо ті краще вміють робити, ніж вони, і ці євреї будуть золотарями, а вони у євреїв будуть робити». На межі XVI-XVII ст.ст. у Львові нараховувалось понад 150 ремісників-євреїв.

Багато євреїв були збирачами податків при міських маґістратах. З часом вони стали впливовими фінансистами, оскільки якась частина зібраних коштів мала властивість «липнути» їм до рук (зрештою, з цих часів до сьогоднішнього дня ситуація майже не змінилась). Саме до цієї категорії належали: Волчко з Дрогобича, Самсон з Жидачева, Йошко з Грубешува, Шаня з Белза, згадки про яких зустрічаємо в історичних джерелах другої половини XV ст.

Найбільш поширеним видом «бізнесу» серед представників єврейської спільноти було лихварство. Це був не просто спосіб заробітку, а спосіб життя для багатьох з них. Його розмах залежав від обсягів «стартового капіталу» конкретної особи. Скажу більше – принцип «гроші роблять гроші», винахід якого небезпідставно приписують євреям, згодом ліг в основу діяльности усіх комерційних банків світу і безвідмовно діє до сьогодні. За своєю суттю він дуже простий. Особа, яка має нагальну потребу в грошах, позичає їх у кредитора, обіцяючи повернути борг в обумовлений термін з «лихвою», а для гарантії віддає кредитору під заставу своє майно, вартість якого, як правило, вища за суму отриманої позики. Якщо позичальник в обумовлені терміни не повертає боргу, заставлене майно переходить у власність кредитора. Таким чином, до рук багатих євреїв з часом потрапляли великі маєтки, включаючи цілі села, земельні наділи, сільськогосподарські угіддя та прибуткові підприємства (млини, гуральні, миловарні тощо). Порівняно бідніші євреї, особливо ті, що мешкали в селах, надавали невеликі позики своїм односельцям взагалі без застави, а борг часто погоджувались отримувати натурою (курми, гусьми, яйцями, маслом), що було доволі вигідно для селян. Цікава деталь – євреям заборонялось позичати гроші «під відсотки» членам своєї громади та иншим особам юдейського віросповідання. За цим суворо пильнували відповідні органи при радах кагалів.

Траплялось, що боржниками євреїв-лихварів ставали доволі впливові вельможі і навіть володарі земель. Але в цьому випадку неприємності могли чекати самих кредиторів. Дуже показовою у цьому сенсі є подія, що відбувалася на межі XV-XVI ст.ст. у Литві. Володар цієї землі – Великий Князь Алєксандер Яґелон у 1495 р. вирішив вигнати з Литви усіх євреїв. Тоді це було справою доволі буденною: тодішні можновладці доволі часто вводили та відміняли різноманітні обмеження для поселення євреїв на тих чи инших територіях. Але у даному випадку цей крок мав «комерційну» передісторію. Виявилось, що Великий Князь заборгував значну суму грошей кредиторам-євреям, і не маючи змоги (або бажання) їх вчасно повернути, оголосив свої борги … «неіснуючими», а євреїв, що почали з цього приводу обурюватись і закликати його до шляхетності, виселив з держави. Однак, швидко з’ясувалось, що без євреїв у Великому Князівстві Литовському катастрофічними темпами почала занепадати торгівля і погіршуватись фінансова ситуація. Тож у 1503 р. Алєксандер Яґелон змінив гнів на милість і знову дозволив євреям оселятись на своїх землях, але цього разу звелів брати з них за це доволі високу платню.

Заради справедливости слід зазначити, що й «підприємливість» євреїв иноді заходила занадто далеко і входила у конфлікт з інтересами властей та инших громад. Наприклад, в історичній хроніці м. Красьнік від 1627 р. описаний такий факт. У цьому містечку єврейське поселення тягнулось уздовж оборонного муру. Викладений із місцевих вапняків та пісковиків, він був придатний для видовбування в ньому різноманітних ніш та отворів, чим і скористались мешканці-євреї. У видовбаних нішах вони влаштовували печі та комірки для зберігання продуктів. На численні зауваження маґістрату, що таке використання фортифікаційної споруди може призвести до її руйнування, внаслідок чого місто залишиться беззахисним перед потенційними нападниками, передовсім татарами, євреї не реагували. Тоді міський староста зібрав комісію, яка, обстеживши захисні мури, постановила: зобов’язати єврейську громаду заплатити відшкодування за нанесені місту збитки у сумі 10 тис. злотих.

Ще «оригінальніші» ідеї зароджувались у бориславській спілці євреїв-промисловців у 20-30-х роках XX ст. Спершу, захопившись пошуком скарбів легендарного опришка Олекси Довбуша, вони вирішили висадити в повітря при допомозі вибухівки Урицькі Скелі, що у Сколівському районі – унікальну природну та історично-архітектурну пам’ятку ХІ-ХІІІ ст.ст. Лише втручання графа Володимира Дідушицького – авторитетного галицького мецената, краєзнавця, природолюба і просто шляхетної людини, стало на заваді втіленню цих задумів у життя. Згодом, у 1930 р., ця ж спілка з цією ж метою хотіла здійснити грандіозні розкопки на горі Маківці – священному місці для кожного галицького українця. На цей раз горе-скарбошукачів зупинило не лише обурення галицької громадськости, а й делікатне засудження цих намірів бароном Ґредлем – представником відомого австрійського аристократичного роду, якому з 1887 до 1914 рр. належали ліси Сколівщини.