Тарас Матіїв

Парадокси Східної Европи

Дуже часто европейці задаються запитанням «Де є Центральна Европа?» Це проблема пошуку та самоідентифікації Центральної Европи. Напевно, хтось її згубив, якщо знову вже вкотре шукає. Очевидно, що після найбільшого розширення Европейського Союзу (а Европу я б асоціював саме з ЕС – і хай мені вибачить маленька горда та незалежна Швейцарська Конфедерація) – до нього ввійшло ще десять (! Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Словенія, Естонія, Латвія, Литва, Кіпр, Мальта) та ще дві (! Румунія, Болгарія) держави. Решта неначе поза цим політичним проектом. Тоді де ж Центральна Европа – знову у Німеччині? Отож ця тема більш ніж актуальна.

Вона актуальна для «старих» членів ЕС, які санкціонували це розширення, і після нього опинилися у новій для себе ситуації, адже всіх складностей цього розширення передбачити було не можна. Вони опинилися сам на сам з партнерами, яких насправді ще добре не знають. Невдача з прийняттям Европейської Конституції чи епопея з війною в Іраку вже показали, що ЕС буде мати різні і дуже різні бачення свого майбутнього.

Так само тема нового переосмислення геополітичної констеляції у нашій частині світу важлива і для нових членів ЕС, що займають пасмо від Німеччини, Австрії та Італії до нового кордону ЕС, яким насправді є старий добрий кордон СССР. Прибалтійські виключення тільки підтверджують правило.

Мені видається дуже символічним, що у «европейському оркестрі», не буде представників України. Бо що українці мають врешті до свята розширення Европейського Союзу, чи до проблематики Центральної Европи?

Для України у загальноевропейському процесі відведено роль «фігури умовчування». Зрештою, вона й сама за 16 років незалежності на щось інше не спромоглася. Про неї не говориться, щодо неї у Брюсселі не приймається жодних істотних рішень. Її не бачать ні як члена ЕС, ні як асоційованого члена ЕС, і як партнер ЕС вона насправді не цікава, бо якби інтерес був, то відношення до неї було б іншим. Для Брюсселя Україна є радше курйозом. Хоча поки що не таким одіозним, як Бєларусь. Хоча, звичайно, офіційна позиція української влади декларує прагнення інтеграції з ЕС. Цими ж деклараціями все на разі і завершується.

На сайті Журналу «Ї» (www.ji-magazine.lviv.ua) вже давно висить карта майбутньої Европи, яка відображає те, як (на наш погляд) її бачать з Брюсселя, – на цій карті між Европейським Союзом та Росією замість України хлюпочеться море. України просто немає. Очевидно, що для всіх політичних гравців у нашому субрегіоні це була б ідеальна ситуація. Однак, Україна все ж є – і це проблема. Поки що ЕС дає собі раду з нею, просто її ігноруючи, для ЕС Україна є країна «non grata». Причому не тільки тому, що у ній є такий, а не інший політичний режим. Почасти форма політичного режиму в Україні є результатом повної ігнорації цієї країни з боку Брюсселя, а не тільки свідченням неспроможності самого українського народу чи підступів Москви. Бо ж відповіддю на Помаранчеву революцію і прагнення інтеграції з цивілізованим світом Европейська Комісія відповіла звичним холодним – «ні».

Але залишається декілька справ, які, на мою думку, варто було б все ж прийняти до відома.

Дискутуючи про Центральну Европу, ми повинні визначитися принаймні з двома термінами – «Европа» та «Центр».

Що стосується терміну «Европа», то напевне всі погодяться, що він для кожного асоціюється з чимось позитивним, гідним, цивілізованим і водночас (!) успішним. До такої Европи хотіли б бути причетними всі. Особливо нові члени европейського співтовариства.

Однак, мусимо згадати, що історично були різні визначення «Европи».

По-своєму підходили до окреслення «Европи» географи – для них важливими були якісь гірські хребти та моря. Вони окреслювали якусь територію, яку вони відважно називали «Европою». І тоді вона сягала Кавказу та Уралу. Ці межі «Европи» і донині актуальні у початкових школах постсовєтського простору.

По-своєму окреслювали та окреслюють межі «Европи» політики. Їхні критерії не такі могутні та стійкі, як у географів. Вони керуються політичною доцільністю, яка інколи підмінялася простою куртуазією, або ж відкритим цинізмом.

Генерал Де Голль з висоти свого зросту сміливо обмежив «Европу» Уральськими горами, розрубавши єдине тіло СССР, а насправді Росії, навпіл. Незрозуміло тільки, що робити Росії з своїм Сибірським хвостом (75% її території з 20% її населення)?

Натомість юний Европейський Союз (чи не під тиском США) відважно запропонував Турецькій Республіці стати його членом (5% території Европи до Босфору). Тим самим ЕСівські геополітики посунули межі ЕС до Тигру та Євфрату – колиски цивілізації. За цю «відвагу» рано чи пізно треба буде відповісти, підписавши, чи ні, з Туреччиною план дій щодо її вступу у ЕС. Чи, може, і далі дурити довірливих турків. А це вже стає небезпечно. Вже зараз їх у Берліні більше, ніж було під Віднем 1683 р., коли Центральну Европу врятував король Речі Посполитої Ян ІІІ Собєський (не без участи запорізьких козаків Семена Палія).

Дуже цікаву позицію у цьому питанні зайняв Державний Департамент США – після дуже короткого періоду, коли навіть Україну він відніс до «Европи», він просто не окреслює, що собою являє простір від Перемишля до Владивостока. Парадоксальним чином цього простору немає у багатьох американських атласах (і це не жарт). Американські політики просто дезорієнтовані. Очевидно, для них весь цей простір є тим, що російські націоналісти називають Евразією, натомість їхні російські опоненти іронічно називають Азіопою. України у цій концепції взагалі немає, оскільки у неї немає її азійського «хвоста». На жаль, без приєднання до Росії Україні так і не вдасться стати справжньою евразійською чи азіопською країною.

Водночас не можна не зауважити, що все це справи давно минулі – грішки старих політиків. Натомість тепер термін «Европа» абсолютно брутально експропрійований на користь Европейського Союзу – насправді саме Европейський Союз називає і бачить себе Европою. З цим можна погоджуватися чи ні. Однак так вже є і так буде. Все, що є поза ним, Европою не буде. І українці та всі інші мають з цим погодитися. Хоча не погоджуються. Однак це їхня внутрішня справа.

Насамкінець слід, напевно, згадати і гуманітаріїв, які після европейської катастрофи 1945 року почали шукати підстави для творення нової Европи. Вони шукали духовних основ Европи, посилалися на християнство. Однак саме в «Европі» воно почало підупадати і дивним чином розвиватися у Латинській Америці. Більш строгі дослідники окреслили межі «Европи» латинським світом чи світом латинського християнства, відсікаючи постправославні комуністичні країни – і щонайперше Росію. Натомість спадкоємці грецького письма та грецької християнської традиції у цю концепцію Европи не вписувалися. Спадкоємці «грецької» чи «візантійської» традиції з «Европи» просто викидалися. Правда, місце Греції у новому проекті ЕС ставало для цих латинських пуристів дещо затуманеним. Тепер додалася Болгарія і на горизонті Европи маячить Сербія... Крапку у цій справі спробував поставити Семюел Гантінгтон, який з рішучістю американського неофіта розрубав цей гордіїв вузол та відсік православно-ісламський (?) світ від латинського. При тому навіть не зауважив, що розрубав навпіл Україну та Білорусь. А Грецію (колиску европейської цивілізації) взагалі (і справедливо!) викинув з европейської цивілізаційної єдності. Однак тоді наші европейські колеги мали б поставити собі запитання – а що таке духовна Европа без Греції?

Дехто з більш тонких дослідників покликалися на «демократичну традицію», але про це було важко говорити після двох десятиліть нацизму та фашизму у самому центрі Европи. Особливо самим европейцям.

Таким чином, точного окреслення духовних підвалин «Европи» так і не знайшли, хоча списів було поламано чимало. Очевидно. цю тему так і слід залишити відкритою для того, щоб при европейських університетах все ж якось існували численні катедри, що її розробляють. Зрештою, пошук власної ідентичности ніколи не має завершуватися, це щоденний процес.

Та ми розуміємо, що всі ці інтелектуальні пошуки є тільки спробою сакралізувати певні політичні та економічні реалії. Европейський Союз побудований більшою мірою на економічному та політичному інтересі, ніж на християнстві.

Отож, ми маємо розширений Европейський Союз, а точніше, розширену Европу, справжню Европу, яка реально закінчується на теперішньому польсько-українському кордоні. З цього місця у даному тексті я вживатиму термін «Европа», окреслюючи Европейський Союз – так буде простіше, коротше і чесніше. Нещодавно Европа поширилася і до румунсько-українського кордону. Шкодую, що немає українсько-албанського.

Україна участі у цьому процесі не брала і навряд чи скоро братиме. Або ж не братиме взагалі. Вона залишається поза межами «европейського проекту». Хоча не хоче (поки що) брати участи у російському «евразійському проекті» творення нової модернізованої «ліберальної (і не дуже) імперії» та «керованої демократії» a la Путін. Україна залишається «поміж», на дні моря, як свідчить наша карта. Запропонований апеннінськими бакалійниками статус «нового сусіда ЕС/Европи» викликав в Україні або роздратування, або гомеричний сміх – нарешті Польща та Угорщина знайшли свого «нового сусіда»!

І тут ми можемо перейти до окреслення терміну «Центральний».

Яка ситуація складається для країн, що входять у цю по-новому окреслену та структуровану Европу? Вони потрапляють у нову геополітичну ситуацію.

Свого часу, коли континент був розділений навпіл Берлінською стіною, Мілан Кундера написав свою програмну статтю «Трагедія Центральної Европи». Українські дисиденти того часу ретельно передруковували цю статтю в українській самвидавній та еміграційній пресі. Зробив це і наш журнал «Ї». Однак, даремно шукати у ній згадку про Україну. Для Мілана Кундери Україна вже тоді була поза його баченням Центральної Европи – радше вона була складовою тієї Совєтської Росії, яка поневолила його центральноевропейську Чехію. Наївні українські дисиденти цього тоді не зауважили. Статтю він розпочинає з боротьби за европейськість, з угорського повстання 1956 р. та відомої фрази директора агенції новин угорського радіо «Ми готові померти за Угорщину та Европу». Автор, очевидно, не підозрює, що аж до початку 50-х все ще тривали останні бої десятилітньої партизанської боротьби проти совєтів «За Україну та Европу» на Західній Україні. І тисячі українців не теоретично, а реально гинули і в лавах УПА, і по Магаданах та Норільськах і за Україну, і за Европу, як вони, наївні, її бачили. Очевидно, він і не підозрював, що за десятиліття цієї боротьби через неї до сталінських концтаборів пройшло 150 000 українських партизан. Так само, як і я не знаю, скільки сотень тисяч чеських партизан зі зброєю у руках боролося у 40-50-х роках з совєцькою окупацією. Можливо, когось шокує моя така політично некоректна фраза. Однак, я відважуся на неї з огляду на те, що чи не кожен другий з мого покоління є дітьми тих, хто відбув за цю зовсім не інтелектуальну, а збройну боротьбу щонайменше по 10 років сталінських концтаборів і для нас це не проста політична чи інтелектуальна спекуляція, а історія наших родин. Я знаю відповідь на цю мою політичну некоректність – Кундера одразу дав її, щоправда, це стосувалося Росії (але для нього Україна і СССР/Росія, підозрюю, це одне і те ж, тому ми, в тому числі і я, повинні відповідати і за поразку СССР) – «Я волів би не знати їхнього світу, що він коли-небудь існував». Трагедія України його природно не цікавить. Тому цілком справедливо Україні місце саме на дні моря, а не у Центральній Европі.

Для Кундери Центральною Европою є саме ті країни, що входять до ЕС – Чехія, Словаччина, Польща, Угорщина. Центральноевропейським він наївно вважає простір «замкнутий між Німеччиною та Росією». Однак сам термін Центральної Европи (Mitteleuropa) історично стосувався (і я сподіваюсь, буде стосуватися) саме Німеччини і, можливо, її ближчої німецькомовної периферії (а у перспективі, можливо, і Швейцарії). З огляду на політичні резони, термін «Центральна Европа» у модерному ЕСівському політичному дискурсі було замінено різного роду евфемізмами, як-от «стара Европа», «Kerneuropa», «Европейське ядро». Вже тепер очевидно, що до цього «Европейського ядра» ввійдуть Франція та Бельгія. Вже зараз ми бачимо реальне формування справжньої Центральної Европи. Причому підставами для того, щоб саме так називати цей неформальний клуб у ЕС, є не їхнє географічне розташування чи духовна єдність, а реальний рівень економічного, суспільного розвитку, а отже політичні та економічні інтереси. Країни «Европейського ядра», справжньої Центральної Европи, дуже (і надовго) випереджують у своєму розвитку не лише країни на Схід від них, але й країни на Південь від них. Особливу, я б сказав трансатлантичну позицію у ЕС формує Велика Британія, яку у цьому сенсі чи не єдину можна назвати Західноевропейською (читай Трансатлантичною) країною. У свою чергу, особлива група країн формуватиметься довкола Середземномор’я – тут творитиметься своя Південна Европа зі своїми специфічними потребами та цілями. Першим завданням, яке вона має вирішити – це інтеграція Західних Балканів – Хорватії, Сербії, Македонії, Чорногорії, Боснії і Герцеговини, Албанії. І Косово...

Натомість країни між Німеччиною та «не-Европою на Сході» (Молдовою, Україною, Білоруссю та Росією), як це не сумно, знову опиняються у справжній Східній Европі. Отаке от гірке «deja-vue». І справа не у тому огидному таврі Східної Европи, яке так відкидав Мілан Кундера. Група цих країн, хочуть вони того чи ні, мають свої специфічні інтереси, мають свій рівень економічного та суспільного розвитку і тому неминуче складуть доволі єдину щодо своїх потреб групу держав, які розміщені на Сході Европи, на Схід від «Европейського ядра». І саме як на Східну Европу, з огляду на всі ці реалії, дивитимуться і дивляться на них їхні старі партнери з ЕС.

Далі на Схід, як ми домовилися у відповідності з запропонованою мною картою, розпочинається море. Чи Азіопа. Для того, щоб зняти якісь образи з боку наших нових східноевропейців, мені здається, що дискутуючи про країни цього пасма, ми повинні згадати, як називалася імперія, яку досі ностальгічно згадують у всьому цьому регіоні – згадати старий добрий Oesterreich, який зовсім не комплексував з того, що є саме Східною Імперією. А тому нашим новим европейцям, гадаю, не слід комплексувати щодо назв, і не видавати себе за центр чогось, чого не існує – бо Европи від Атлантики до Уралу просто не існує. Це тільки забавка для старомодних географів, але не політична чи економічна реальність. І новим східноевропейцям і новим східним не-европейцям потрібно просто усвідомити своє актуальне місце у новому континенті, що постає на наших очах. Колись цивілізаційним центром Европи був Константинополь. Однак зараз з політичної та економічної точок зору це нічого не означає.

З допомогою старих членів ЕС нові держави члени ЕС за останні 10 років ефективно модернізували своє суспільство та економіку. Зрушення величезні. Тому вони повинні бути вдячними старому ЕС. Однак, не мають забувати і того, що насправді початок цього процесу поклав крах СССР, що нищівно програв холодну війну з США.

Звичайно, вступ нових членів у ЕС необхідний та санкціонований «Европейським ядром». Европі потрібні нові виробничі потужності, нові ринки, більше робочих рук, стара Европа катастрофічно старіє, не останнє місце відіграє і питання безпеки – «Европейське ядро» ніжно оповите і захищене з усіх боків (шкода тільки, що сучасний тероризм не бачить у новітніх «буферних зонах» ніякої перепони). У цьому сенсі країни Нової Східної Европи відіграють свою неоціненну роль. Вони творять собою смугу безпеки та контрольованого Брюсселем стабільного розвитку. Вони не посилюють своїм ресурсом конкурентів ЕС. Вони ізолюють «Европейське ядро» від неоімперських проектів Росії та вибухових імпровізацій на Балканах. Водночас вони ізолюють «Европейське ядро» і від нового глобального фронту протистояння з ісламським світом. Наразі ЕС залишив всі негативи цього протистояння американцям, ізраїльтянам та росіянам.

З огляду на питання безпеки Европейський Союз останні кілька років активно розбудовує та укріплює нові европейські кордони, перетворює ЕС у «фортецю Европи». От і Шенгенський простір розширився. Однак не для українців – їх черговий раз обмежили у праві пересування. І це при практично повному бездіянні українського уряду. Натомість сибарита міністра закордонних справ – Арсенія Яценюка – підвищили до рангу голови Верховної Ради України. По суті, силами ЕС реалізовується старий договір Ріббентропа-Молотова. Новітній кордон ЕС на Сході майже точно відображає інтенції цих старих, таких далекоглядних геополітиків. Звичайно, при цьому (для заспокоєння «нових сусідів» та «нових членів ЕС») багато мовиться про «прозорість» і «цивілізованість» нових/старих кордонів. Багато дискутується про комп’ютеризацію операцій на кордоні, про електронне стеження за кордоном, про те, що цивілізаторами (з огляду на корупцію) на українсько-польському кордоні будуть «европейські» митники. Декларується розширення «простору свободи», «простору вільного пересування». Однак залишається запитання – для кого розширюється той простір свободи і вільного пересування? Принаймні не для українців. Україну (і що найгірше – 47 млн. українців), як зачумлену територію, за кілька останніх років з усіх боків оточили візовими стінами. Щоправда, ми самі не закрили кордон з Росією, тому нас неначе м'яко підштовхують назад у російські імперські обійми. І у цьому сенсі Україна нагадує зараз зовсім не «нового сусіда Европи», щасливого від того, що Европа для нас стала ближчою, а загнаного у кут щура. Щура неевропейського. Хоча, звичайно, на світських раутах ми вітатимемо чергове розширення ЕС, яке є великим шансом для нас, яке наблизить нас до Европи, яке гуманізує та цивілізує наші кордони, яке…яке…і т.д.