Збіґнєв Бжезінскі

Останній суверен на роздоріжжі

Сьогодні Америка – найсуверенніша країна у світі. Звичайно, у наш час поняття суверенітету значною мірою розмито через постійно зростаючу взаємозалежність держав, і для більшості з них це радше юридична фікція. Навіть ті деякі країни, що входять до числа найбільш могутніх держав, намагаються не піддатися спокусі утверджувати власну владу і незалежність без огляду на инших. Безумовно, будь-яка держава (чи, вірніше, її політичне керівництво) може проводити самовбивчу нерозумну політику. Але така «можливість» стає усе більш обмеженою з огляду на інтереси близько двохсот країн, що співіснують нині у політично взаємопов’язаному і взаємозалежному світі.

У цьому контексті військова кампанія Сполучених Штатів проти Іраку – як і не настільки агресивна, але не менш принципова позиція США щодо Міжнародного карного суду і Кіотського протоколу – демонструє унікальність Америки як останньої справді суверенної держави. Ці й инші подібні кроки, особливо здійснені після 11 вересня 2001 року, відображають глибоке переконання адміністрації Буша в тому, що для захисту своїх національних інтересів США повинні мати свободу дій: могутньому Гуліверу негоже бути зв’язаним по руках і ногах слабкими ліліпутами.

Поствереснева політична риторика і стратегічна переорієнтація Америки супроводжуються рішучим розривом із застосовуваним упродовж п’яти десятиліть двопартійним підходом до формування міжнародної політики. Незважаючи на відкриту критику на адресу адміністрації Буша, зовнішньополітичний істеблішмент демократів в основному був налаштований на мовчазну згоду з новими стратегічними і світоглядними баченнями президента, тому деякі демократичні лідери спочатку навіть входили у групу підтримки. У результаті більшість рецептів, пропонованих демократами в галузі зовнішньої політики, дістали легкий «бушівський» присмак.

Вересневі події показали, що зміни у зовнішньополітичній доктрині і політиці дійсно були необхідні. Тепер головне – усвідомити, чи вірно був поставлений діагноз відразу після 11 вересня і, зокрема, наскільки правильно вчинили Америка й увесь инший світ, зосередивши зусилля на боротьбі з тероризмом. Зрештою, навіть безперечна істина про те, що Сполучені Штати мають абсолютний суверенітет як останній притулок, усе-таки залишає відкритим питання: для чого потрібний США цей суверенітет? Для забезпечення державної безпеки, як скажуть багато хто? Але, у такому випадку чи не будуть спрямовані на увіковічення унікального становища зусилля загрожувати державній безпеці Америки і її громадянській свободі?

Сполученим Штатам варто глянути в очі новій і надзвичайно важливій реальності: у світі відбувається безпрецедентне за масштабом й інтенсивністю пробудження політичної активності, у результаті чого стратегія сили змінюється, зіштовхнувшись із популістською діяльністю. Необхідність якось реагувати на це масове явище ставить єдину у своєму роді суверенну Америку перед історичною дилемою: визначити свою глобальну роль. Ми перебуваємо на самому початку серйозної дискусії, що розгортається навколо цієї теми.

Зовнішня політика після 11 вересня: політичний тріумф і стратегічна уразливість

Аж до терористичних атак 2001 року адміністрація Буша взагалі не мала жодної зовнішньополітичної доктрини, що заслуговувала на увагу, і тому не дивно, що відтоді її курс визначався, головним чином, потрясінням, пережитим 11 вересня. Будучи наслідком отриманої травми, ця політика формувалася в атмосфері загального обурення й експлуатує цілком зрозумілу тривогу, яку породили в суспільстві теракти. Спонтанною реакцією адміністрації стала кампанія з поширення у суспільній свідомості її власного бачення нового виклику, а також наступне обґрунтування всеосяжної, глобальної відповіді на цей виклик. Відправним пунктом і джерелом натхнення для того й иншого стали події 11 вересня. У результаті була вироблена вузько-сфокусована політика з далекосяжними намірами.

Теоретичною основою американської зовнішньої політики після 11 вересня служить ідея про фундаментальний стратегічний дисбаланс у світі. Прийнято вважати, що стурбованість у зв’язку з тероризмом, який заохочується безвідповідальними державами-ізгоями і набуває усе більш лиховісного характеру через загрозу поширення зброї масового знищення, заступила собою проблему традиційного суперництва між основними державами. У цьому контексті «глобальна війна з терором» набуває символічного сенсу. Вона ведеться під патріотичними гаслами і має мобілізуючий вплив, легалізуючи активність, що у противному випадку розцінювалася б як вихід за рамки законності чи просто протиправна. Події 11 вересня фактично призупинили дію положення про недоторканість особи навіть щодо громадян США, дали санкцію на «посилені допити» (читай: катування) затриманих і однобічні воєнні дії – точно так, як Перл-Гарбор у свій час узаконив у суспільній свідомості атомне бомбардування Хіросіми. Усе це вважалося болісним, але необхідним атрибутом справедливої війни.

Акцент на тероризмі був політично доцільний і через розпливчастість цього поняття. Після 11 вересня поняття «тероризм» було доведено до свідомості кожного американця. Як наслідок, не було жодної потреби пояснювати, як ведеться «глобальна війна з терором»,  як довідатися, коли закінчиться ця війна нового типу з невловимим ворогом. Відпала необхідність і в більш точній відповіді на питання про сутність терористів, звідки вони взялися, які історичні, релігійні і політичні мотиви лежать в основі їхньої ненависті до Америки. Таким чином, тероризм замінив совєтську ядерну зброю як головну загрозу, а терористи, що вселяють страх, (потенційно всюдисущі й у цілому ототожнюються з мусульманами) прийшли на зміну комуністам.

Новий світогляд, в оперативному порядку сформований адміністрацією Буша, впроваджувався у вищих ешелонах Білого дому і Міністерства оборони енергійною групою, спонукуваною спільною стратегічною орієнтацією. Внутрішня згуртованість разом із суспільним обуренням, тривогою і прагненням рішучих дій скоротила тривалі і складні політичні дебати. Кожний із трьох ключових компонентів нової стратегії, добре відомий тепер, спирався на теорію історичного розриву.

Однополярний світ, що виправдує право на самооборону, витіснив поняття колективної безпеки, заснованої на атлантичному альянсі і необхідності апелювати до санкцій ООН.

Право силового запобігання чи навіть попередження виникаючої серйозної загрози заслонило собою одну з ключових концепцій державної оборони – стримування (спочатку не бралася до уваги реальна небезпека того, що неточна розвідувальна інформація може спровокувати військове втручання на підставі простої підозри; це стало причиною серйозного конфузу відразу після вторгнення в Ірак).

Ставка на випадкові коаліції одночасно знецінила політичну значимість існуючих альянсів (на зразок НАТО) і підвищила доцільність домовленостей в галузі безпеки з тактично зручними партнерами (такими, як Росія).

Не можна заперечувати, що нова стратегія, породжена духом часу і загальним страхом, якоюсь мірою відповідала новим вимогам ери, що настала після закінчення холодної війни. Війна з терором виявилася історично привабливою формулою. Найпершою демонстрацією нової стратегії в дії стала своєчасна ефективно проведена військова кампанія, розпочата восени 2001 року з метою знищити гніздо терористів в Афганістані. Ця акція була позитивно сприйнята американцями й здобула серйозну підтримку за кордоном.

Швидка поразка руху «Талібан» і розгром вищого командування терористичної мережі «Аль-Каїда» нарешті надали громадськості доказ того, що війна з терором реальна й у ній можна одержати гору. Перемога буквально витала в повітрі.

На жаль, Афганістан, що цілком заслужено міг би вважатися стратегічним тріумфом, вже незабаром виглядав лише як тактичний успіх –передусім через непродумані дії самої адміністрації. З широко обговорюваних, але не цілком зрозумілих мотивів люди, відповідальні за розробку американської стратегії, об’єднали кампанію проти «Аль-Каїди» Усами бен Ладена з воєнною операцією з усунення режиму в Іраку, причому зробили це, не заручившись міжнародним схваленням. Тим самим Ірак трансформувався в головний стратегічний плацдарм глобальної війни з терором.

Громадська кампанія, що піднімає на щит усю серйозність терористичної загрози, продовжувалася і після військових успіхів в Афганістані й Іраку аж до президентських виборів у 2004 році. Оскільки засобам масової інформації (ЗМІ) властиво від природи змагатися в нагнітанні страху, телебачення і преса обробляли громадськість майже щотижня, лякаючи жахливими сценаріями. Так само оперативно був сформований цілий легіон антрепренерів терору (читай: «експертів з тероризму»). Можна припустити, що, якби ЗМІ і вище політичне керівництво країни з дня на день сповіщали громадськість про швидке погіршення здоров’я нації – мовляв, наші серця усе гірше перекачують кров, пам’ять слабшає, життєво важливі органи швидко зношуються, рак поширюється всюди, і усіх нас неминуче очікує повний занепад сил, – ми отримали би мільйони американців, що страждають хронічною іпохондрією в стадії загострення.

Чи варто дивуватися, що у суспільстві, залитому потоком виразних офіційних попереджень про невидиму, але близьку загрозу, почав розвиватися психоз, перетворюючи самовпевнену Америку в охоплену страхом країну? Ба більше, поняття «війна з тероризмом» поступово ототожнюється з політичною формулою «Лаври переможця дістаються мені, а гіркоту поразки розділяють усі». Відсутність після 11 вересня терористичних актів у самій Америці завжди можна було представити як доказ досягнутого президентом успіху у війні, а будь-яку вилазку терористів – як підтвердження необхідності продовжувати «війну з тероризмом». Не дивно, що в повній відповідності з історичними прецедентами, виборча кампанія «воєнного часу» увінчалася успіхом чинного «головнокомандуючого»!

Однак, політичний тріумф президентської адміністрації не приніс Америці стратегічних успіхів. Війна в Іраку, розпочата у 2003 році за безпідставними обвинуваченнями і в однобічному порядку, виявилася у всіх сенсах дорожчою, ніж очікувалося. Мало того, що американці продовжують умирати упродовж  двох років після «закінчення» війни і тисячі повертаються додому інвалідами – адміністрація не зуміла розумно розпорядитися плодами перемоги після завершення головної бойової фази, і загальні фінансові витрати незабаром почали обчислюватися сотнями мільярдів доларів. У міжнародному масштабі ця кампанія вилилася в історично безпрецедентну ворожість до США, довіру до нашої країни (і особливо до її президента) було значною мірою втрачено. Демагогія навколо нібито існуючої в Іраку зброї масового знищення, ганьба Америки (і її вищих чинів) в Абу Грейбі і Гуантанамо, небезпечна перенапруга військового потенціалу і, як наслідок, нездатність Вашинґтона перешкодити Північній Кореї в отриманні ядерної зброї вплинули на зниження політичної ваги Сполучених Штатів.

Особлива причина для занепокоєння – зростаюче неприйняття Америки в мусульманському світі. Хоча адміністрація уникала антимусульманської реторики, але нагнітання почуття  терористичної загрози у телесеріалах і блокбастерах, а також з боку доморослих членів антиарабського «Комітету пильності» зміцнило у суспільній свідомості образ зачаєного мусульманського терориста, готового в будь-який момент завдати удару. Якщо додати до цього посилену підтримку Ізраїля, що викликає гнів мусульман, і вторгнення в Ірак, то не можна не помітити: американська політика отримує явне антиісламське забарвлення, що грає на руку мусульманським фундаменталістам, які безсоромно поширюють огидний «сатанинський» образ Америки. Це підтверджують висновки Комісії з розслідування подій 11 вересня. Таким чином, нескінченна міжусобна війна між фанатиками і помірними прихильниками ісламу переросла в конфлікт ісламу зі Сполученими Штатами, завдаючи колосальної шкоди як мирним мусульманам, так і всій країні.

Ще більшою небезпекою для довготермінових інтересів Америки є глобальна тенденція створення регіональних коаліцій з погано прикритою антиамериканською спрямованістю. В Азії, Европі і Латинській Америці все частіше відбувається дистанціювання від Державного департаменту США і всього американського. Цей процес вигідний, наприклад, Китаєві, що експлуатує підсилювані паназіатські настрої народів Східної і Південно-Східної Азії для того, щоб полегшити собі завдання з негласного витіснення Сполучених Штатів з цих регіонів. Та ж тенденція істотно послаблює трансатлантичну складову в політиці Европейського Союзу, який намагається вибудувати більш чітку політичну лінію. Вона ж спонукує жменьку нових, демократично обраних, але лівацько орієнтованих латиноамериканських президентів зміцнювати відносини з Европою і Китаєм. Поява сильних паневропейських і паназіатських співтовариств і ослаблення трансатлантичних і транстихоокеанських зв’язків загрожують подальшим ростом ізоляції Америки у світі.

Наприкінці 2004 і початку 2005 року в самій адміністрації США з’явилися ознаки усвідомлення загрози, що насувається. З того часу в Білому домі стихли розмови про війну з терором і все частіше почали лунати заклики до боротьби за свободу в усьому світі. Промова Буша при його вступі на посаду в січні 2005-го, що знаменувала собою початок грандіозного «хрестового походу» за свободу, сміливо апелювала до Атлантичної хартії Франкліна Делано Рузвельта і кампанії за права людини Джимі Картера, не кажучи вже про «Чотирнадцять пунктів» Вудро Вільсона. Однак, від уваги закордонних скептиків не сховалося те, що найбільш частими прикладами, покликаними довести успіх нового демократичного походу, були Афганістан і Ірак, піддані військовій окупації з боку США, а також палестинські території, усе ще окуповані Ізраїлем.

Коротко резюмуючи вищесказане, варто зазначити, що зовнішня політика Вашинґтону після 11 вересня відрізняється крайньою короткозорістю і недалекоглядністю, сіє надмірну паніку і занадто дорога, якщо судити з її перших результатів. У цілому вона зробила Америку більш уразливою і похитнула легітимність її світової переваги. Що ще гірше, поглиблений діагноз не дозволяє у далекій стратегічній перспективі дати визначення історично значимої ролі США у світі, яке здатне згуртувати націю чи виправдати її пріоритети в очах світового співтовариства.

Америка і політичне пробудження у світі

Після 11 вересня 2001 року упорядкований хід історії дійсно виявився порушеним. Але основна проблема нашого часу – не світовий тероризм, а загальна жорстокість, пов’язана з пробудженням політичної активності у світі, яка носить масовий і радикальний характер. Виникаючий у зв’язку з цим виклик американському суверенітету, полягає головним чином зовсім не у тому, щоб перешкодити антиамериканським ліліпутам унерухомити Гулівера, а в тому, щоб об’єднати під своєю егідою швидко зростаючих ліліпутів і разом з ними зайнятися поетапним формуванням ефективного світового співтовариства.

Навіть, якщо масштаби нинішнього підйому політичної активності безпрецедентні, саме це явище має багату передісторію. У свій час Французька революція 1789-го також породила небувалу за своєю напругою і соціальним розмахом активність народних мас, що швидко охопила спочатку Францію, а потім і всю иншу Европу. Пробудження масової політичної свідомості стимулювалося повсюдним поширенням грамотності і пристрасною агітацією. Країною прокотилася хвиля мітингів і маніфестацій; на площах міст, у численних політичних клубах і навіть у віддалених селищах звучали полум’яні промови. Цей сплеск активності втягував у свою орбіту не тільки все нових представників буржуазії і нижчих прошарків міського населення, але також і селян, духівництво, аристократію.

Мітологія Французької революції помістила шляхетні поняття «свобода, рівність і братерство» у священний пантеон політичних цінностей. Однак, дійсність Французької революції була такою, що не менш звеличеними й оспіваними виявилися розгнузданий терор, революційні трибунали, націоналістична агітація і люта класова ворожнеча, не кажучи вже про експорт революції в инші европейські країни за допомогою так званих визвольних воєн. Тому терор, як цілком усвідомлений метод політичного залякування, фактично зобов’язаний своїм народженням саме цій революції. Вибухова суміш ідеалізму й емоцій сприяла формуванню могутньої соціально значимої національної самосвідомості, здатної впливати на політику.

Упродовж наступних 216 років пробудження політичної активності поширювалося хоча і повільно, але невблаганно, що схоже на розповзання чорнильної плями. Події в Европі 1848-го й у цілому національні рухи на рубежі XIX-XX століть відображали нову політичну реальність: популізм і посилення рішучості мас. У деяких країнах популісти взяли на озброєння утопічне маніхейство. Воно було випробувано російськими біоьшевиками у 1917 році, італійськими фашистами, що захопили владу у 1922-му, і німецькими нацистами у 1933-му. Процес пробудження політичної активності перекинувся і на Китай, кинувши його в безодню громадянського конфлікту, що розтягся на кілька десятиліть. Антиколоніальні настрої сколихнули також Індію, де дієвим засобом скинення британського імперіалізму була тактика пасивного опору. А після Другої світової війни антиколоніальні політичні заворушення в инших країнах цілковито поклали край европейським імперіям. У Західній півкулі перші ознаки популістської активності проявилися у Мексиці у 60-х роках XIX століття і зрештою призвели на початку наступного сторіччя до революції.

Не буде перебільшенням сказати, що у XXI столітті населення більшої частини світу, що розвивається, пробуджується до політичної активності, й у багатьох країнах це виливається у заворушення і безладдя. Жителі країн, що розвиваються, гостро усвідомлюють кричущу соціальну несправедливість, нерідко виступаючи з гнівними протестами проти тих дій, які сприймаються ними як політичне приниження. Інформація, одержувана за допомогою радіо, телебачення і в усе більше через Інтернет, породжує у суспільстві заздрість, яку політичні демагоги і релігійні фанатики використовують у своїх цілях. Енергія збуджених мас змітає кордони і кидає виклик нині існуючим державам і усій світовій ієрархії на чолі із США.

Сьогодні безглуздо розмірковувати про майбутнє розвитку Китаю чи Індії, не враховуючи того, що суспільні і політичні настрої їхніх жителів формуються під впливом устремлінь, вирощених не тільки на місцевому ґрунті. Не може не вражати політична подібність недавніх заворушень у Киргизії, Єгипті і Болівії. Зростаюче число европейських мусульман, їхні одновірці на Близькому Сході, у Південно-Східній Азії, у Північній Африці, а також індіанці Латинської Америки усе рішучіше визначаються з вибором способу протидії тому, що вони вважають ворожим впливом зовнішнього світу. Будучи так чи инакше незадоволеними нинішнім станом речей, вони готові піднятися на боротьбу з цією зовнішньою силою – об’єктом їхньої заздрості й обвинувачень у корисливому прагненні зберегти статус-кво.

Особливо стурбована й обурена молодь Третього світу. Ось чому демографічну революцію, з якою вона асоціюється, можна порівняти з політичною бомбою уповільненої дії. Якщо не брати до уваги Европу, Японію й Америку, можна стверджувати, що швидкий ріст числа людей молодших 25 років у країнах Третього світу означає вихід на політичну арену величезної маси стривожених юнаків і дівчат. Їхні уми схвильовані звуками, що долинають здалеку, і образами, що лише підсилюють їхнє невдоволення навколишньою дійсністю. Їхні протестні настрої здатні трансформуватися у «революційний меч», піднятий серед десятків мільйонів студентів, що навчаються в університетах країн, що розвиваються, і в більше чи менше інтелектуально розвинутих. Вихідці в основному з нижчих, соціально незахищених прошарків середнього класу, ці мільйони студентів, натхнених усвідомленням соціальної несправедливості, – не хто инші, як зачаєні революціонери. Вони наполовину об’єднані у великі співтовариства, що підтримують зв’язок через Інтернет і вже готові повторити те, що раніше траплялося у Мехіко чи на площі Тяньаньмень, – тільки у грандіознішому масштабі. Їхня енергія й емоційне розчарування можуть у будь-який момент виплеснутися назовні – потрібний лише привід, потрібна віра або ненависть.

Слід зазначити, що пробудження політичної активності спостерігається сьогодні в усьому світі: жоден континент чи навіть регіон уже не назвеш у цьому сенсі пасивним. Піднімають голову всі прошарки суспільства; винятком є хіба що периферійні селянські громади, що поки не реагують на політичні подразники. У демографічному сенсі носії революційних ідей на подив молоді, і значить – швидка політична мобілізація для них не проблема. Їхнє натхнення практично не знає меж через сукупний вплив таких факторів, як загальна грамотність і ЗМІ. Як наслідок, сучасна популістська політична агітація може бути спрямована навіть проти віддалених мішеней, незважаючи на відсутність об’єднуючої доктрини (такої, як марксизм). Ось чому Америка все частіше стає загальним подразником, викликаючи одночасно такі суперечливі емоції, як особисте замилування і суспільна заздрість, політичне обурення і релігійна ненависть.

Тероризм – це руйнівний і крайній симптом нової реальності загальної жорстокості. Однак, ані мусульманський, ані будь-який инший тероризм, як такий, не визначає сьогодні сутність міжнародної політики. Він, звичайно ж, становить тактичну загрозу державній безпеці, а в майбутньому, можливо, і стратегічну загрозу. Але перетворення тероризму в універсальний жупел для мільйонів стривожених американців рівнозначно тому, якби американська внутрішня політика кінця 1960-х і початку 1970-х років була переважно спрямована на боротьбу з «Чорними пантерами» замість того, щоб усунути головну причину їхнього виникнення, а саме – відсутність повноцінних громадянських прав у афроамериканців. Якщо сьогодні звести тероризм до майже апокаліптичної загрози, це може також спричинити недооцінку більш широкого глобального контексту, що сприяє виникненню екстремізму і насильства. Більшість сучасних держав більше не управляють відносно покірним населенням, і багатьох політиків засмоктує в трясовину популізму, що позбавляє їх можливості вживати хоч якихось дієвих заходів.

Трансформація глобальної місії Америки

Слабкість формально незалежних держав, що насправді стають усе більш залежними чи навіть нездатними до автономного існування, повинна бути компенсована за рахунок зміцнення наднаціонального співробітництва, що активно просувають Сполучені Штати. Рамки національної держави сьогодні занадто вузькі і не дозволяють належним чином здійснювати кроки, у яких кровно зацікавлена значна частина людства: приймати відповідні політичні рішення, реалізовувати економічні програми і знімати соціальну напругу. Глобалізація змішала інтереси і прагнення, що не виходять за межі власної держави, з безмежними устремліннями до більш «зелених пасовиськ» (мається на увазі фраза з 22-го Псалма Давида: «Господь то мій Пастир, тому в недостатку не буду, на пасовиськах зелених оселить мене, на тихую воду мене запровадить!» – Ред.), розташованих чи по сусідству, чи на значній відстані. Так, наприклад, Україна сприймає Европейський Союз, а Шрі-Ланка – Америку...

Сьогодні з жодною великою міжнародною проблемою неможливо впоратися без участі Сполучених Штатів. Але і вони не спроможні самостійно перешкодити розробці ядерної зброї Північною Кореєю, перешкодити прагненню Ірану придбати збагачений уран, самостійно знайти спосіб справедливого врегулювання палестинської кризи, запобігти бойні у Дарфурі, вирішити довготермінову  проблему зростаючої могутності Китаю. Самостійно Америка не може ані покінчити зі звірствами російської влади в Чечні, ані навіть нейтралізувати руйнівні регіональні наслідки свого домінування в Іраку.

Таким чином, Америці потрібні партнери. Европа – історичний союзник США, а тому єдність Евросоюзу і його розширення відповідають американським інтересам. Японія покликана забезпечувати новий баланс сил в азійському трикутнику, у який також входять Сполучені Штати і Китай. Щоб підтримувати дружні відносини з цими країнами, треба бути готовими разом з ними вирішувати проблеми і намагатися прийти до спільного бачення нинішньої історичної епохи. Але Америка, яка викликає загальну ворожість, зводячи світові проблеми до гасел про тероризм і демократію, на таке не здатна. Громадянам США варто це усвідомлювати, якщо вони зацікавлені в гідній альтернативі нинішній політиці Буша.

Пропаганда демократії, в ліпшому випадку, лише почасти відповідає на кинутий нам безпрецедентний виклик. Політична гідність, про яку мріє людство, що пробудилося до політичної активності, може бути забезпечена тільки демократією. Але політична гідність – це також етнічне чи національне самовизначення, релігійна самосвідомість, наявність суспільних і особистих прав; і все це у світі, де повсюдним явищем стало гостре усвідомлення економічної, расової й етнічної нерівності. Прагнення знайти політичну гідність, особливо шляхом національного самовизначення і соціальних перетворень – це прагнення до самоствердження, що так явно відчувається серед знедоленої частини світового співтовариства.

З цього випливає, що Америка здатна зміцнити свою міжнародну легітимність лише довівши прихильність спільним соціально-політичним цілям. Сама по собі демократія – нежиттєздатне рішення. Поспішне насадження демократії під час відсутності соціально розвинутого і політично зрілого громадянського суспільства (наприклад, на Близькому Сході), швидше за все, послужить цілям радикального популізму, що маскується під законність і потурає юрбі, нерідко налаштованій явно антиамериканськи. Демократія для меншості без соціальної справедливості для більшості була можлива в епоху аристократизму, але в століття масового політичного пробудження вона вже нереальна. Сьогодні одне без иншого приречене на поразку. Отже, пропаганда демократії повинна бути прямо пов’язана із зусиллями, спрямованими на усунення крайньої бідності і поступове скорочення глобальної нерівності.

Історичний парадокс нашого часу полягає в тому, що наднаціональне співробітництво в цих цілях принесе плоди лише в тому випадку, якщо остання суверенна держава, що залишилася, візьме на себе роль лідера, і до неї приєднаються найбільш гнучкі регіональні держави, готові, в остаточному підсумку, поступитися своїм суверенітетом заради укладання більш ефективних наднаціональних домовленостей. Країна, яку спонукує страх і яка визнає лише вузьконаціональні інтереси, не здатна запропонувати і відстояти всеосяжну стратегію управління постійно мінливою і політично хитливою глобальною свідомістю. Упоратися з цією проблемою може лише упевнена у своїх силах Америка, щиро віддана новому баченню світової солідарності.

Відразу зазначимо, що наднаціональна політика не має нічого спільного зі створенням світового уряду. Навіть якби це було доцільно, людство аж ніяк не готове до передачі влади світовому уряду, та й американський народ, звичайно, цього не прагне. Замість того Сполучені Штати повинні задавати тон у побудові такого світу, який би меншою мірою покладався на химеру державного суверенітету й більшою – орієнтувався на неухильно зростаючу і політично регульовану взаємозалежність. Оскільки глобалізація не тільки несе із собою новий погляд на економічні проблеми, але й усе глибше трансформує політичні відносини, американський суверенітет, поставлений на службу загальному благу, викликає, як видно, більш вагоме і стійке схвалення у світі, ніж нинішня всепоглинаюча стурбованість Америки власною безпекою.

Зміцнення міжнародної солідарності, чутливої до соціальних процесів і сприятливої політичній стабільності, варто здійснювати на основі як формальних, так і неформальних підходів. У даний час можливості формального міжнародного співробітництва зосереджені радше у гуманітарній і соціально-економічній площинах, ніж у сфері політики і забезпечення безпеки. В останніх двох галузях неформальні домовленості між найбільш впливовими державами будуть упродовж якогось часу компенсувати нездатність приблизно двохсот формально суверенних держав узаконити такий процес прийняття рішень, що відбивав би реальне співвідношення сил. Отже, досягнення цих неформальних домовленостей повинно йти паралельно з роботою в існуючих структурах ООН.

На жаль, Сполучені Штати дотепер не виробили скільки-небудь виразної позиції з глобальних соціально-економічних і гуманітарних питань. Позиція Вашинґтона щодо загрози руйнування світового навколишнього середовища сприймається в усьому світі як чисто негативістська. Якими б справедливими не були зауваження американського керівництва з приводу Кіотського протоколу, відмова від його ратифікації була подана у манері, що дала привід усьому світу вважати, що Америка дбає тільки до себе і її не хвилюють загальні інтереси. Відсутність з боку США якихось серйозних зусиль з розробки прийнятної для світового співтовариства альтернативи ще більше посилює сформоване негативне враження.

Незважаючи на досягнутий прогрес у справі реалізації програми «Цілі розвитку тисячоліття» (Millenium Development Goals), Сполучені Штати поки що далекі від виконання зобов’язань, узятих на себе у 2002 році в Монтереї (на Міжнародній конференції з фінансування розвитку. – Ред.): істотно збільшити обсяг офіційної допомоги, спрямованої на загальний розвиток, що різко контрастує зі значним ростом в останні роки американських військових витрат і витрат на внутрішню безпеку. Результат переговорів у рамках СОТ з усунення основних розбіжностей із країнами, що розвиваються, у галузі сільськогосподарських субсидій і доступу на ринки розвинутих країн також поки важко передбачити. Привілейоване становище США і Евросоюзу оспорює напівофіційний блок країн, що розвиваються, на чолі з Китаєм, Індією, Бразилією і ПАР. Тим часом досягнення угоди необхідне як повітря...

Міркування практичного і морального характеру також диктують необхідність подальшого розширення сфери дії міжнародних правил, що регулюють поведінку держав у ході спільної діяльності. Подібні норми давно уже вимагаються в комерційній галузі, і Америка у свій час виступала за посилення ролі ВТО в їх розробці. У той же час Вашинґтон як і раніше скептично ставиться до міжнародного співробітництва у сфері юриспруденції. Однак, незважаючи на стримане офіційне ставлення США до міжнародного правосуддя, переслідування військових злочинців отримує все більшу підтримку з боку світового співтовариства. Згодом це повинно призвести до перегляду ізоляціоністської позиції Сполучених Штатів.

У галузі міжнародної безпеки ідею усе більш повномасштабного політичного співробітництва доведеться втілювати у життя переважно у неформальному ключі. Хоча безпрецедентна військова могутність Америки є запорукою її суверенного права на самооборону, і хоча стримування усе ще відіграє значну роль у відносинах між великими державами, повномасштабна війна, як найвищий прояв абсолютного суверенітету, перестає відповідати духові часу. Нові виклики є прямим наслідком зростаючого роздратування в усьому світі. Розповзання ядерної зброї лишається постійною загрозою переважно через те, що володіння нею перетворюється на політичну спокусу. Ба більше, насильство на етнічному і релігійному ґрунті – усе більш поширене явище у багатьох країнах – у якийсь момент здатне досягти надзвичайно небезпечного рівня. І тоді в хід можуть бути пущені біологічно активні речовини (більш доступні, ніж ядерні пристрої), що, швидше за все, є найсерйознішою тривалою загрозою загальному благополуччю.

Оскільки в основі всіх цих загроз лежать дуже різні географічні й історичні фактори, і особливо через їхній транскордонний характер, тільки свідома координація міжнародних зусиль дозволить виробити хоча б елементарну політику у галузі глобальної безпеки. У даний час як Організація Об’єднаних Націй, так і існуючі міжнародні альянси не можуть здійснювати подібну координацію. Забезпечити необхідні географічні межі не в силах ані Рада Безпеки ООН, ані НАТО. До того ж, жодна з цих організацій не відображає фактичного співвідношення сил у сучасному світі. Спроби ж розширити Раду Безпеки заходять у глухий кут через регіональне суперництво. Отже, необхідно розробити новий механізм консультацій між тими країнами, що здатні внести серйозний вклад у справу загальної безпеки, навіть якщо вони спочатку будуть вестися на неформальній основі.

Напівофіційний, по суті, консультативний самміт з питань глобальної безпеки, що представляє всі регіони світу і поєднує по-справжньому сильні держави, міг би заповнити цю порожнечу. Сформований при ньому постійний секретаріат дозволив би зробити консультування більш ефективним. Крім Сполучених Штатів його членами могли б стати:

три европейські держави: Велика Британія і Франція (в обох – право вето в Раді Безпеки ООН, ядерний статус і сили швидкого реагування, призначені для дій у віддалених районах), а також Німеччина з її значним економічним і військовим потенціалом;

Росія (евразійська держава, що володіє правом вето в Раді Безпеки і значною військовою потугою);

п’ять азіатських держав: Китай (право вето в Раді Безпеки), Індія (разом з Китаєм представляє третю частину населення світу і також має ядерну зброю), Пакистан (велика мусульманська держава, що володіє ядерною зброєю), Індонезія (країна із найчисленнішим у світі мусульманським населенням) і Японія (світова економічна держава і світовий кредитор);

дві африканських держави: Нігерія і Південно-Африканська Республіка (зіграли провідну роль у миротворчих місіях в Африці);

дві латиноамериканських держави: Бразилія (була важливим учасником миротворчої операції на Гаїті) і Мексика (головна сила у Центральноамериканському і Карибському регіонах).

Щорічний самміт з питань глобальної безпеки за участю запропонованих 14 країн, звичайно, не міг би відразу виробити політику в галузі глобальної безпеки. Однак, спільний маніфест із проблем тероризму і поширення зброї масового знищення сприяв би більш тісному співробітництву в справі усунення цих глобальних загроз. Ще одна перевага подібного самміту у форматі 14 членів – залучення Китаю й Індії до спільної орбіти: адже ці дві країни здатні перетворитися на руйнівну силу, оскільки вони стають усе більш могутніми і їм притаманний ріст націоналізму.

«Клуб чотирнадцяти», що функціонує відповідно до вищевикладених принципів, також проводив би більш відповідальну і багатопланову політику в галузі усунення нових глобальних загроз у нашому вируючому світі, аніж новий «Священний союз», у який деякі російські стратеги хотіли б утягти США, Ізраїль і Індію. На словах цей союз повинен бути спрямований проти світового тероризму, на ділі – проти мусульманського світу і Китаю, яких Росія розглядає як основних і тривалих супротивників. Такий альянс смертельно небезпечний для Америки, тому що зробить її головною мішенню загального невдоволення цим об’єднанням, задуманим для прикриття російських інтересів.

При вирішенні соціально-економічних проблем і проблем безпеки «Клуб чотирнадцяти» міг би навіть замінити «Клуб восьми», що виявляється усе менш пристосованим до адекватного виконання цих функцій. У будь-якому випадку взяти на себе керівну роль в організації такого клубу відповідає інтересам США, хоча цей процес теж зажадає від Вашинґтона приєднуватися до прийнятих спільно рішень в обмін на розподіл тягаря відповідальності між усіма країнами-учасницями.

Широкомасштабний перегляд всесвітньої ролі Америки відповідно до нових історичних реалій допоможе Сполученим Штатам уникнути розвитку подій за лиховісними сценаріями, описаними у всесвітньо відомих творах трьох найбільших політологів XX століття – Освальда Шпенґлера, Арнолда Тойнбі і Семюела Гантінгтона. Творчість кожного з них збіглася з переломними подіями їхньої епохи. Шпенґлер створював свій шедевр у період закінчення Першої світової війни і катастрофи його імперської Німеччини; Тойнбі – під враженням від Другої світової війни, що виснажила його Велику Британію; Гантінгтон – відразу після розпаду Совєтського Союзу і отримання його Америкою статусу єдиної наддержави. Кожен філософ розглядав проблему виникнення і падіння великих імперій з різних точок зору, але усі вони прийшли до висновків, мало втішних для Сполучених Штатів, яким довелося зіштовхнутися із сучасними глобальними дилемами.

Шпенґлер бачив майбутнє Заходу як кульмінацію процесу політичного розпаду, у результаті якого життєздатна національна культура перероджується у надамбіційну й усе більш автократичну цивілізацію. Тут правлять бал гроші («їхній дух непомітно проникає в усі історичні форми життя народів, найчастіше зовсім не змінюючи їх і не руйнуючи»), вони створюють умови, коли населення, що є об’єктом маніпуляцій, «вимагає зброї і втягує своїх лідерів у конфлікт, у який ті хочуть бути втягненими». У таких конфліктах «місце діючих армій поступово посядуть професіонали-добровольці, солдати удачі... У цих війнах за спадщину усього світу на карту будуть поставлені цілі континенти, у них візьмуть участь Індія, Китай, Південна Африка, Росія й ісламські держави; будуть пускати в хід і заперечувати нові методи і тактичні маневри». У результаті «усе людство може опинитися під ярмом режиму, насадженого декількома сильними особистостями, що рвуться до влади».

Тойнбі обирає иншу, але не менш катастрофічну лінію. Він нагадує нам, що «мілітаризм... дотепер був найрозповсюдженішою причиною розпаду цивілізацій упродовж останніх чотирьох чи п’яти тисячоліть». Пануюча і войовнича цивілізація, переконана у власній непогрішності, ненавмисно відтворює ті ж варварство і зло, з якими вона бореться. У результаті «чужа глобальна держава... стає усе менш популярною; її підданих усе більше ображають її дії, зовсім їм чужі». Тойнбі робить висновок, що «загибель ряду цивілізацій у минулому... завжди була в чомусь схожа на самогубство». Йому ж належить авторство такої вражаючої формули, як «самогубне державне управління».

Гантінгтон переконливо доводить, що глобалізація не тільки не створює єдину цивілізацію, але і породжує посилення сутичок між цивілізаціями, з яких найбільш небезпечним є конфлікт між Заходом і ісламським світом. Узагальнюючи свої висновки, він стверджує: «З европейським колоніалізмом покінчено; американська гегемонія йде на спад. Розмивання західної культури неминуче настане, коли привселюдно заявлять про себе національні звичаї, укорінені в історію, мови, вірування й установи». Тому він попереджає, що «демократизація, по своїй суті, не об’єднує, а розмежовує людей у їхній містечковій винятковості»; природний результат цього процесу – «народна мобілізація проти прозахідних еліт, що здобули освіту на Заході». Ця мобілізація характеризується релігійним відродженням, що у випадку з азіатами і мусульманами ґрунтується, зокрема, на розвинутому почутті «переваги їхніх культур над західною культурою».

Теорія Шпенґлера про маніпульовані маси, що вимагають війни, якої бажають їхні лідери; самогубне державне управління, що підриває імперську владу гегемона за Тойнбі; культурно-антагоністична демократизація за Гантінгтоном – усе це має безпосереднє відношення до зовнішньої політики президента Буша. Упродовж 250 років Америка говорила світу: «Дайте мені своїх втомлених, бідних, пригноблених, спраглих дихати вільно». Однак останнім часом вона говорить: «Якщо ви не з нами, то ви проти нас». Сьогодні, після 11 вересня 2001-го, політично пробуджений світ очікує від Америки більшого: щоб вона взяла на себе серйозні зобов’язання підняти людство на якісно новий рівень взаємин. Тільки якщо суверенітет Сполучених Штатів відповість на виклик історії і буде служити більш високій меті, аніж забезпечення національної безпеки, американські інтереси знову можуть збігтися з інтересами усього світу.