Нііло Кауппі

У тіні де Ґолля

Французька ідентичність і загальноевропейська безпека

Одним з наслідків процесу европейської інтеграції стала поглиблена европеїзація національних дискурсів безпеки. Европейська солідарність і рефлекс співробітництва ведуть до координації політичних курсів і спроб експліцитно сформулювати спільні політичні завдання (найсвіжіша ідея – об’єднання зусиль у сфері виробництва озброєнь). Однак, ці зміни здійснюються не в безповітряному просторі, а під впливом конкретних національних політичних культур, а також історичних традицій. У цій статті я збираюся з погляду політики ідентичності розглянути таке питання, як зв’язок між французькими політичними традиціями і формуванням структури загальноевропейської безпеки – адже ідентичність нерозривно пов’язана з інститутами, через які здійснюється політична діяльність.

Коли святкувалося п’ятдесятиліття НАТО, 23 квітня 1999 року, у Югославії усе ще вирувала війна. Командуючий силами НАТО генерал Веслі Кларк заявив у Вашинґтоні, що «ми переможемо», але потрібно терпіння. Одночасно з цим президент Франції Жак Ширак шумно святкував перед телекамерами «перемогу французької дипломатії». За словами Ширака, світ мусив би подякувати Франції за те, що нову стратегію НАТО вдалося подати на розгляд у Раду Безпеки ООН. Здивовані американці, для яких ця нова стратегія була новиною – але не були новиною подібні заяви французького президента – утрималися від коментарів. Але чим, власне, пояснюється поведінка Ширака?

У дискурсі французької преси лідируюча роль Франції в Европі подається як щось само собою зрозуміле – що часом дивує іноземців. Зрештою, Франція – праматір Европейського Союзу, а Велика Стратегія Франції полягала в тому, щоб створити Европу за своїм образом і подобою. Вищезгадана заява Ширака була зроблена, коли Франція воювала, причому вперше тонкості бойових дій, у яких брали участь французи, роз’яснювали французькому народу по телевізору з Вашинґтона і Брюсселя, до того ж «англо-американською мовою». Рішення приймалися де завгодно – тільки не в Парижі. От Ширак і влаштував свої торжества, щоб дати світові зрозуміти: Франція – нарівні зі США – грає в Косово «першу скрипку». Крім того, Ширак прагнув, щоб його рейтинг популярності, що, за даними опитувань, під час самміту НАТО підскочив до небувалого рівня, протримався на висоті до виборів у Европейський парламент, призначених на 13 червня 1999 року.

Що потрібно Франції для величі

У те, що Франція є наддержавою, не вірять ані експерти в самій Франції, ані громадська думка в инших країнах. Наприклад, згідно з опитуванням, опублікованим у французькому щотижневику «Л’Експрес» у лютому 1991 року, лише 25% німців вважають Францію наддержавою. Французький учений Паскаль Боніфас, фахівець з міжнародних відносин, заявив, що Франція сьогодні є державою середнього калібру. Така заява, однак, для багатьох французів рівносильна державній зраді.

У 50-і роки ХХ століття Франція втратила свої африканські й індокитайські колонії, і це стало останньою ланкою довгої низки історичних подій, найбільш пам’ятні з яких – розгром Наполеона при Ватерлоо, нищівний удар, нанесений французьким військам військовою машиною Бісмарка під Седаном, а також приниження, які Франція витерпіла від Німеччини в Першій і Другій світових війнах. У період «холодної війни» Франція теж не змогла пробитися в лігу, до якої належали США і СССР. А сьогодні вона не в змозі суперничати з «номером один» світової політики – Сполученими Штатами.

Однак в офіційній історії Франції крім гірких поразок є і солодкі перемоги. Після Другої світової війни керівництво Франції побачило для себе шанс відродити втрачену велич – шанс, втілений в Европі. Генерал де Голь, визволитель Франції у 1944 році і її президент з 1958-го по 1969-й, вбачав у загальноевропейському співробітництві стратегічну можливість повернути своїй країні колишній статус наддержави. Де Голь трактував французьку історію через призму «сценарію про наддержаву», де Франції приділялася роль нещасливої, що тимчасово втратила силу, наддержави, а США, Великій Британії, переможеній Німеччині і Совєтському Союзу – її союзників. Відповідно до цього сценарію, від ярма гітлерівської окупації Франція звільнилася власними зусиллями, а американці й инші союзники грали мало важливі, другорядні ролі. Дуайт Ейзенхауер, головнокомандуючий військами союзників, погодився легітимувати цю патріотичну інтерпретацію з чисто політичних міркувань – щоб забезпечити союзникам подальшу підтримку з боку де Голя. Ейзенхауер дав французам можливість красиво звільнити Париж. Цю версію подій схвалив і Вінстон Черчіль, який вважав, що задовольнити французьке почуття честі і допомогти цій нації знову відчути себе великою – гарний спосіб запрягти приниженого де Голя до справи відродження европейського континенту.

Генерал не був сильним у командних іграх. Відповідно до його задуму, після війни Франція при сприянні німців і инших европейців повинна була побудувати з національних держав-штатів нову Европу, яка простягалася б  від Атлантики до Уралу. Відхід Франції з НАТО в 1966 році був покликаний зміцнити враження, що її позиція – єдина альтернатива американському засиллю у сфері безпеки. Але инших европейців Генералу переконати не вдалося. Утопічність цієї ідеї була доведена поверненням Франції до НАТО, що відбулося через тридцять років, уже при Шираку. Але незважаючи на цю й инші невдачі, нинішній президент, голіст Ширак – подібно до своїх попередників: голісту Жоржу Помпіду, центристу Валері Жискар д’Естену і соціалісту Франсуа Мітерану – вважає об’єднання Европи способом будівництва нової Европи – Европи під французьким керівництвом. Однак, за риторичною й історичною наступністю криється екзистенціальна невизначеність.

Чим далі Европа іде шляхом інтеграції, тим менш реалістичним стає прагнення Франції створити Европу за своїм образом і подобою. Центр ваги Союзу зміщається на схід, і з вступом нових членів роль Франції зменшується. Хоча інститути Европейського Союзу створювалися під впливом ідей таких французьких державних діячів, як Жан Моне і Еміль Ноель, справа Едіт Кресон показала, що відтепер гра йде за иншими правилами. Один французький журналіст оголосив відставку Кресон знаменням, що символізує кінець «Французької Европи». І тому є багато практичних доказів.

Англійська мова фактично стала міжнародною мовою Европи, її lingua franca. Політична стратегія Франції у галузі мови спрямована на те, щоб закріпити за французькою статус другої мови Союзу, а німецьку зробити третьою. Ширак заявив, що в Европейського Союзу повинно бути три офіційні мови: французька, англійська і німецька. Деякі навіть вимагали зробити французьку обов’язковою мовою в инших країнах Европи. Уже тривалий час функцію економічного двигуна Европи виконує Німеччина. Нехай Франція займала в політичній архітектурі Европи верхню сходинку – але об’єднана Німеччина чи то приєдналася до неї на цій сходинці, чи то взагалі зіштовхнула Францію на другу. Навіть консалтингова фірма «Артур Андерсен» вважає Берлін прийдешньою столицею Европи. А у сфері европейської безпеки домінуючу позицію займають американці – принаймні, на даний момент, якщо судити по війні у Косово.

Оскільки до нового світогляду домішується комплекс неповноцінності, зовнішньополітична реторика французького президента стала не помірнішою, а навпаки, більш твердою, що відчувається і по вашингтонській заяві Ширака. Французи, як і раніше, дивляться на европейське будівництво як на спосіб досягнення власної величі. Зробившись живим уособленням цієї величі, президент збереже свою репутацію і збереже своє реноме у Франції і Европі. Пояснення цієї нової твердості варто шукати у сфері внутрішньої політики, де наймогутнішою символічною зброєю президента з часів Мітерана (1981–1988, 1988–1995) було творення об’єднаної Европи. Сподіваючись заручитися підтримкою правих на президентських виборах 2002 року, Жак Ширак систематично розігрує «европейський» козир і проголошує, що головне політичне завдання Франції – читай, його власне – це европейське будівництво, будівництво Европи, що могла б конкурувати зі США. І тому офіційний політичний курс Франції у сенсі дискурсу коливається між европофілією і галізмом. ...

Чи є надія, що Франція оновить свою «европейську» політику?

У багатьох галузях, насамперед в економічній і військової, переважає инший погляд на становище Франції, що ставить під сумнів її національну самодостатність і, відповідно, породжує у неї комплекс неповноцінності стосовно США. Керуючись тезою «мудрість починається з визнання фактів», багато експертів бачать лише один спосіб виправлення грубих зовнішньополітичних помилок: Франції потрібна більш реалістична зовнішня і европейська політика. Франції слід зробити усі належні висновки зі змін у своєму статусі. Зрештою, вона залишається впливовою дійовою особою глобального рівня нарівні з іще півдюжиною країн: Великою Британією, Росією, Німеччиною, Японією, Китаєм і Індією.

Щоб і надалі відігравати конструктивну роль в Европі, Франція повинна переглянути політику культурного і політичного імперіалізму, яка стала звичною за останнє сторіччя. Головне завдання у тому, щоб перетворити особу, що визначає зовнішньополітичний курс Франції – тобто її президента – із примхливого монарха у надійного члена команди. Однак подібна трансформація ідентичності вимагає оновлення політичної культури П’ятої Республіки, оскільки зараз, відповідно до моделі, заданої де Голем, уособленням влади є президент, якого в часи Мітерана саркастично іменували «Богом». А Бог хоч-не-хоч приречений відігравати роль Бога. Уже де Голь розумів, що повинен робити акцент на величі Франції, незалежно від того, чи існує вона насправді.

Протиріччя між національною культурою і міжнародним «оточенням» кидаються в очі. Відповідно, світ періодично втрачає довіру до французької зовнішньої політики. Узяти хоча б дивну спробу Франсуа Мітерана запобігти об’єднанню Німеччини у 1989 році, щоб не зменшився вплив Франції в Европі, – у Берліні цю спробу, мабуть, добре запам’ятали. Вимога збільшити кількість депутатів від Німеччини в Европейському парламенті з 87 до 99, відповідно до приросту населення Німеччини, породила хвилю протесту серед французьких політиків, чий світогляд, як і раніше, визначає страх перед Німеччиною: Франція, мовляв, втрачає провідну роль. У питанні про органи й установи Европейського Союзу Франція вперто наполягає, що Европейський парламент повинен і надалі збиратися на щомісячні пленарні засідання у Страсбурзі, замість того, щоб переїхати до Брюселя. Инші установи Союзу базуються у Брюселі і Люксембурзі. Постійні блукання між Брюселем, Страсбургом і Люксембургом загострили відносини инших країн-членів Союзу з Францією і зменшили їхню довіру до цієї держави. Якщо розглянути проблему ширше, слід зазначити, що розбіжності через місце розташування установ Европейського Союзу коштували кругленької суми, що відобразилося на політичному реноме цих установ і, крім иншого, створило їм негативний імідж в очах громадськості.

Ще одна проблема, що ускладнює відносини Франції з иншими членами Европейського Союзу, перебуває у площині сільськогосподарської політики. Тривалий час Франції вдавалося впливати на сільськогосподарську політику Европейського Союзу в інтересах власного сільського господарства. Ядерні випробування, проведені Францією на Муророа у 1995 році, стали для багатьох останньою краплею, остаточним доказом, що Франція – занадто непередбачений соліст, щоб покладати на неї роль лідера Европейського Союзу в галузі оборони. [...]

Нехай Франції потрібна нова европейська політика – головне питання тут: як цього досягти? Шанси на зміни невеликі – їм перешкоджають повноваження президента, а також відданість політиків цим повноваженням і політичній культурі, що стоїть за ними. Відповідно до класичного визначення, президент П’ятої Республіки – президент монархічний. За конституцією П’ятої Республіки, заснованої де Голем у 1958 році, зовнішня політика, включаючи політику стосовно Европи, перебуває у винятковому віданні («domaine reserve») президента Республіки. У сфері внутрішньої політики його статус дуже близький до диктаторського, особливо коли президент і уряд належать до однієї політичної партії. Президент вправі задушити в зародку будь-яку альтернативну зовнішньополітичну доктрину. [...]

Деякі праві політики вважають, що млява участь Великої Британії у процесі европейської інтеграції – це шанс для Франції: можливість зміцнити свої позиції стосовно Німеччини. Однак, для цього Франції доведеться відмовитися від низки своїх політичних козирів. Чому б не пожертвувати ядерною обороною Франції заради ядерної оборони Европи? Чи поступитися Франції місцем у Раді Безпеки на користь Европейського Союзу? Франція може піти на ці пропозиції за умови деяких зустрічних поступок, що гарантували б її провідну роль в об’єднаній Европі, що включає в себе Німеччину. Але тією ж логікою керуються і німці. Вони пожертвували німецькою маркою заради евро, вручили свою культуру і пульти правління об’єднаній Европі. І тим самим гарантували свою економічну перевагу.

Для французьких політиків европейське будівництво – єдиний великий політичний проект початку нового тисячоліття. Але на европейську конституцію впливає внутрішньополітична обстановка. Над европофілією президента тяжіє ідея величі Франції, що і диктує умови европейської конституції. Націоналістична риторика президента зміцнює його політичне реноме усередині країни і – принаймні на його власний погляд – репутацію Франції в Европі й усьому світі. І немає ніяких ознак того, що основний напрямок французької зовнішньої політики зміниться. У певному сенсі історія Европейського Союзу – не що инше, як історія франко-германських непорозумінь, то наростаючих, то спадаючих страхів, надій і взаємних очікувань. Корінь проблеми – у силі самоідентичності, усе ще прив’язаної до національної держави. Велика Стратегія Франції майже цілком ґрунтується на фантазії, начебто втрачену велич і статус наддержави можливо відновити через Европейський Союз. Мовою політики ідентичності це звучить так: Франція встане і воістину віднайде себе, тільки повернувши собі втрачений престиж, реальний чи уявний. Піднятися до колишнього статусу – справа честі і справедливості. Тільки досягнувши цього, Франція стане автентичною Францією, сама собою, зможе «зажити по-справжньому». Чим могутніша фантазія, тим більша її потенційна загроза для навколишнього світу. Те, що сторонньому спостерігачу здається французькою жадібністю, марнославством і зарозумілістю, французи сприймають як цілком резонні пошуки власної ідентичності. Очевидно, перед обличчям загрози, що несуть у собі глобалізація й американізація, ця фантазія ще глибше вкоренилася у колективній уяві. Для французьких інтелектуалів, як правих, так і лівих, США постають в образі загрози: Америка відіграє роль символічного «Иншого», «Чужого».