Жак Дерріда

Чи існують держави-шахраї?

Аргумент сильнішого

Зловживання владою – складова частина суверенності. Що це означає відносно rogue States – «держав-шахраїв»? Отже, скільки б инші держави не викривали, не обвинувачували в порушенні права, у відхиленні від права, у всіляких перверсіях і девіаціях ті чи инші rogue States, лише США можуть оголосити себе гарантами міжнародного права, ініціювати війну, поліцейські операції чи, навпаки, зберегти мир, оскільки в них є сила. Саме США і їхні союзники, також суверенні, є найпершими rogue States. Задовго до того, як на цю тему було зібрано різні матеріали (цілком корисні і просвітительські), що містять, наприклад, обвинувачувальну промову Н. Хомського чи В. Блюма, а також роботи під назвою «rogue States». Не хочу бути несправедливим до цих сміливих творів, радше я шкодую про відсутність у них послідовної політичної думки, особливо щодо історії, структури і «логіки» поняття суверенності. З цієї «логіки» випливає, що апріорі держави, що перебувають у стані війни з rogue States, самі є такими у своїй найбільш легітимній суверенності, зловживаючи своєю владою. Там, де з’являється суверенність, з’являються зловживання владою і rogue States. Зловживання – це закон користування чужим майном, а який закон, така і «логіка» суверенності, що може панувати тільки безроздільно. Точніше сказати, оскільки суверенність ніколи не досягає цього панування инакше, ніж якимсь негожим, ненадійним і непослідовним способом, вона може лише прагнути до безроздільної влади на обмежений період часу. Вона не може прагнути ні до чого иншого, крім імперської гегемонії. Виходить, не існує жодних инших держав, крім держав-шахраїв. У можливостях й у дії. Держава – це вже шахрай. І у світі, як і раніше, набагато більше держав-шахраїв, ніж ми думаємо. Більше держав-шахраїв – як це розуміти? Очевидно, наприкінці цього великого витка можна було б спробувати відповісти «так» на питання, що пролунало в заголовку: «Аргумент сильншого: чи існують держави-шахраї?» Так, насправді, вони є, але їх набагато більше, завжди більше, ніж думають і говорять. Отут і перший поворот. Але це вже й останній поворот, зовсім останній. Останній оберт повороту, чи циклу revolving door (обертових дверей). У чому це полягає? Спочатку можна було б спробувати, але я не піддамся цій спокусі – такій же легкій, як і цілком законній, – припустити, що там, де всі держави трансформуються у держави-шахраї, де шахраєкратія – це і є кратія державної суверенності, там, де немає нікого, крім шахраїв, вже і немає шахраїв. Більше шахраїв. Там, де завжди більше шахраїв, ніж говорять і змушують вірити, немає більше шахраїв. Але крім цієї внутрішньої, органічно властивої необхідності вивести у певному сенсі з ужитку сенс і значення слова «шахрай». Чим їх більше, тим їх стає менше. І як тільки «більше шахраїв», «більше держав-шахраїв» починає означати зовсім протилежні речі, виникає инша настійлива потреба покінчити швидше з цим визначенням, окреслити свою епоху й обмежити часте, регулярно повторюване, використання цих термінів Сполученими Штатами і деякими їхніми союзниками.

Моя гіпотеза така: з одного боку, ця епоха почалася з так званої холодної війни, під час якої дві надозброєні супердержави, основоположники і незмінні члени Ради Безпеки вважали за можливе установити порядок у світі через рівновагу ядерного і міждержавного терору. З иншого боку, навіть якщо ми будемо продовжувати користуватися тут і там подібним мовним зворотом, кінець цієї епохи був театрально оголошений і медіатеатрально затверджений 11 вересня (дата необхідна, щоб ощадливо посилатися на подію, якій не відповідає жодне визначення. Це була подія, структурно створена як політична і суспільна за допомогою могутньої медіатеатралізації, розрахованої по обидва боки, по той бік усіх трагедій і жертв, перед якими можна тільки схилитися в безмежному співчутті). Разом з вежами Міжнародного торгового центру наочно завалився весь устрій (логічний, семантичний, риторичний, юридичний, політичний), що зробило корисним і значним викриття держав-шахраїв, які цілком вселяють довіру. Незабаром після розвалу СССР («розвалу» – оскільки тут була одна з передумов, одна з перших веж, що звалилася), Клінтон із приходом до влади, починаючи з 1993 р., започаткував політику репресій і санкцій щодо держав-шахраїв, кидаючи на адресу Організації Об’єднаних Націй заяву, що його країна буде використовувати засоби, які їй здаються відповідними до однієї дуже винятковій статті (статті 51), і що, я цитую, Сполучені Штати будуть діяти «по можливості багатобічними способами, і якщо буде необхідно – одним». Ця заява була пущена в хід ще не раз: наприклад, Мадлен Олбрайт, коли вона була послом при ООН, чи Вільямом Коеном, заступником міністра оборони. Він заявляв, що з державами-шахраями в цілому Штати готові вступати у військовий конфлікт в однобічному порядку (тобто, без згоди ООН чи Ради Безпеки), усякий раз, коли у небезпеці опиняються  їхні життєві інтереси. І саме життєвими інтересами він хотів виправдати, я цитую, «безперешкодний доступ до ключових ринків, до енергетичних і стратегічних ресурсів», так само як і все инше, що буде визначатися, як життєвий інтерес, він виправдовує «національною юрисдикцією». Досить було б і того, що усередині Штатів і ні з ким не радячись, американці обґрунтовували б свої дії тим, що їхні життєві інтереси наказують їм атакувати, дестабілізувати чи скидати будь-яку державу, чия політика не відповідає цим інтересам. Щоб виправдати ці суверенні, однобічні дії, цю безроздільну суверенність, це насильство над імовірно демократичним інститутом Об’єднаних Націй, щоб виправдати аргументи найсильнішого, потрібно було б ухвалити, що державі, визнаній агресором, повинен бути пред’явлений позов із приводу шахрайства. «Держава-шахрай, – казав Роберт С. Литвак, –це держава, визначена Сполученими Штатами як така». І безпосередньо в момент оголошення про однобічні дії, Штати автоматично опиняються у становищі держав-шахраїв. Держави-шахраї, Сполучені Штати, минулого 11 вересня офіційно уповноважені ООН діяти подібним чином, тобто застосовувати усі засоби, що вважають за необхідні, аби захищатися від «міжнародного тероризму». Але що ж відбулося чи, точніше, було доведено до відома суспільства, сформульовано, підтверджено 11 вересня? Що прояснилося у той день, день зовсім не такий несподіваний, як думають, крім усього, що могли з цього приводу більш-менш легітимно сказати, і про що я не зміню своєї думки? Це масивний і занадто очевидний факт: після холодної війни абсолютна загроза більше не мала форми держави. Якщо під час холодної війни ця загроза контролювалася двома наддержавами за допомогою рівноваги терору, то зараз поширення ядерного потенціалу за межі Штатів і їхніх союзників не контролюється жодною державою. Навіть якщо спробувати запобігти наслідкам, є безліч симптомів, що з очевидністю показали б, що якби і була нанесена травма США й усьому світові 11 вересня, вона не полягає у травмі як такій чи в образі, викликаній тим, що уже власне відбулося, щойно дійсно відбулося і ризикне ще не раз повторитися, а швидше в абсолютно достовірному поганому передчутті наступної і гіршої загрози. Травма залишається болісною і невиліковною, оскільки походить з майбутнього. Віртуальна травма. Ефективне і несподіване нанесення травми, коли зранили, але поранення ще не було – шок. Очікування травми розвивається з майбутнього. У цьому випадку майбутнє – це не ймовірне падіння инших веж і инших подібних структур, і навіть не бактеріологічна, хемічна чи «інформаційна» атака, хоча і цього ніколи не можна виключати. Найгірше в майбутньому – це ядерна атака, що загрожує зруйнувати державний апарат Сполучених Штатів, тобто, апарат демократичної держави (чия гегемонія наскільки очевидна, настільки і тендітна, фактично перебуває в кризі), державного устрою уявного гаранта, єдиного й останнього охоронця світового порядку нормальних і суверенних держав. Ця віртуальна ядерна атака не виключає инші, що супроводжуються хемічною, бактеріологічною, інформаційною агресією. Такого роду атаки вже давно оселилися в уяві, з моменту появи терміна rogue State. Але тоді вони були ідентифіковані у своєму походженні, була встановлена їхня приналежність організованим, стабільним, локалізованим державам, несхильним до самодеструкції, чи майже несхильним, а значить – уразливим до зброї масового знищення. У 1998 р. House Speaker, Newt Gingrich, досить голосно заявив, що СССР вселяв довіру, поки правління в ньому здійснювалося бюрократично і колективно, а значить, він не міг бути потенційним самогубцем. Додавалося також, що на жаль, не можна сказати того ж про два-три режими у сучасному  світі. Треба було б уточнити, що взагалі більше навіть не йдеться про держави чи режими, статичні утворення, пов’язані з конкретною нацією чи територією. Дуже швидко, я сам це бачив у Нью-Йорку, менше місяця після 11 вересня, члени Конгресу говорили по телебаченню, що вжито превентивні технічні заходи, щоб який-небудь наліт на Білий Дім не зруйнував би в кілька секунд держапарат і усе, що є правовою державою. Президент, віце-президент і всі конгресмени не будуть перебувати разом у одному місці, у той сам час, як це иноді бувало, наприклад, у день Президентської декларації про стан Союзу. Ця абсолютна загроза ще стримувалася під час холодної війни теорією стратегічних ігор, але не тепер, коли загроза більше не виходить від конституційної держави, ані навіть від держави, яку можна було б потенційно вважати шахраєм. Це прирікає на даремність і марність усі реторичні зусилля (не кажучи про військові витрати) для виправдання слова «війна» і тези, за якою «війна проти міжнародного тероризму» повинна вдарити по певних державах, що служили фінансовою опорою, господарсько-технічною базою й одночасно оплотом тероризму, могли фінансувати і приховувати терористів, тобто, як там кажуть – sponsor and harbour.

Війна і тероризм

Усі ці старання з ідентифікації держав-«терористів» чи «шахраїв» – це «раціоналістичні обґрунтування», покликані приховати більш ніж абсолютну тривогу, просто паніку і жах перед неконтрольованою загрозою. За допомогою цієї ідентифікаційної проекції потрібно було приховати, але для початку самим усвідомити, що зброя масового знищення ймовірно виготовляється в місцях, що не підкоряються більше ніякій державі. Навіть державі-шахраю. Такі ж зусилля, така ж жестикуляція і такі ж «раціоналістичні обґрунтування», такі ж заперечування були марними при запеклих спробах ідентифікувати ці держави і забезпечити виживання таких агонізуючих понять як, приміром, «війна» (у дусі старого доброго европейського права) чи «тероризм». Ми відтепер не маємо справи ні з класичною міждержавною війною, оскільки її як таку Штатам ніхто не оголошує й у неї не вплутується; ні з громадянською війною, ні навіть з «партизанською» (виходячи з цього цікавого поняття Шміта), оскільки вже не йдеться про опір окупантам, про революційну боротьбу чи боротьбу за незалежність, за звільнення від колоніального гноблення чи за державотворення. З цих причин будемо вважати поняття тероризму недоречним, оскільки воно асоціювалося насамперед з «революціями», «війнами за незалежність» чи «партизанськими війнами», для яких держава була завжди сенсом, метою і полем бою. Більше не залишилося ніяких инших держав, крім шахраїв, і відповідно більше немає держав-шахраїв. Це поняття досягло межі своїх можливостей і наблизилося до більш, ніж жахаючого кінця своєї епохи. Цей кінець завжди був близький, із самого початку. До усіх цих у певному сенсі концептуальних ознак, які я щойно з нього витяг, потрібно додати ще один симптом иншого порядку. Ті, хто при Клінтоні найбільше форсував і інтенсифікував цю реторичну стратегію і зловживав демонізуючим висловом  rogue States, 19 червня 2000 р. привселюдно оголосили, що вирішили відмовитися, принаймні, від такого словосполучення. Мадлен Олбрайт сповістила, що Держдепартамент більше не бачить у цьому терміні належного визначення, і відтепер у дискурс запроваджується нейтральний, більш стриманий вираз – States of concern. Як перекласти States of concern, зберігаючи серйозність? Скажемо так: «Держави, що викликають стурбованість», держави, що приносять чимало турбот, але так само держави, за які ми не на жарт тривожимося, якими ми повинні зайнятися, щоб добре вивчити їхній складний випадок. Випадок – у медичному і юридичному сенсі. Насправді, як було зазначено, відмова від попередньої термінології свідчить про існуючу кризу системи і бюджету ракетної і протиракетної оборони. Після чого, якщо Буш і реанімував то там, то сям колишній вираз, він все одно назавжди вже застарів. У всякому разі, такою є моя гіпотеза, за допомогою якої я намагався обґрунтувати останній довід. Безпідставна підстава. Слово «шахрай» виникло з глибини, воно мало свою історію, і, як і слово «rogue», виявилося не вічним. Хоча самі по собі ці слова переживуть «держав-шахраїв» і rogue states, яким вони, власне, передували.

Січень 2003