Андрій Шумка

Інформаційна політика України на шляху інтеграції з НАТО

Передвиборчі кампанії, що вже майже зі сталою періодичністю відбуваються в Україні, поступово перетворюються на фарс, в якому відомі головні виконавці та константи їх декларативних політичних позицій. Одним із головних питань різноманітних політичних спекуляцій всередині держави і поза її межами є питання евроатлантичного вектора української політики, а саме – інтеграції з НАТО.

Незважаючи на те, що евроатлалантичний курс України має п’ятнадцятирічну історію, і ніколи не заперечувався офіційними лідерами української держави, а всі державні органи і установи, згідно з їхніми завданнями і функціями, регулярно звітують про виконання Державної програми інформування громадськості з питань евроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 роки, більшість українського населення не підтримує шлях інтеграції з НАТО. Виникає питання: чому? Чому після п’ятнадцяти роках участі України у програмі «Партнерство заради миру», після багаторічної співпраці з Північноатлантичним союзом: проведення спільних військових навчань, миротворчих місій, переважна більшість українців виступає проти інтеграції з НАТО?

Причина цього пояснюється незадовільною інформаційною політикою уряду України, а також великим впливом російських мас-медія на формування поглядів російського суспільства в цьому питанні.

 Згідно з останнім опитуванням, поінформованість громадян України щодо НАТО є достатньо низькою. Тільки 3% опитаних вважає рівень своїх знань про Альянс високим, майже третина (31,8%) – середнім, 47,3% – низьким. 11,7% респондентів відповіли, що в них немає жодної інформації про НАТО. Решта опитуваних вагалися з оцінкою власної поінформованості.

 Переважна більшість (82,9%) громадян вважають, що інформації про НАТО в українських засобах масової інформації дуже мало, (43,1%) – що вона обмежена і (39,8) – неповна. Тільки 5,3% опитаних заявили, що вони отримують повну, детальну інформацію про альянс. За словами організаторів опитування, привертає увагу ріст критичних оцінок щодо надання інформації. За результатами соціологічного опитування, проведеного у квітні 2006 року, 34% респондентів оцінювали інформацію про НАТО як обмежену і неповну, в той час як 7,6% вважали її повною і детальною.

Якщо брати до уваги лише статистичні дані про виконання Цільового плану Україна-НАТО на 2007 рік за розділом «Інформаційні питання», то складається враження, що ніби то у нас все добре. З 18 запланованих заходів виконано 12. Національний центр з питань евроатлантичної інтеграції України для оперативного інформування громадян України та органів державної влади про співробітництво України з НАТО забезпечив випуск 52 номерів щотижневого інформаційного бюлетеню «Україна-НАТО», який надсилається у друкованому вигляді за 130 адресами і стільки ж в електронному вигляді; видано 6 номерів інформаційно-аналітичного журналу «Україна-НАТО» та 14 науково-інформаційних збірників серії «Дослідження і розробки у сфері евроатлантичної інтеграції»; проведено 4 науково-практичні конференції за тематиками реалізації державної політики у різних сферах співробітництва з НАТО.

Наведені вище цифри, не дивлячись на абсолютну правдивість, є формальною звітністю, за якою рідко стоїть ініціативна робота. Українські службовці уникають активного включення в реалізацію державної програми з інформування громадськості.

Українські засоби масової інформації теж не проявляють значної активності у висвітленні евроатлантичного напрямку зовнішньої політики України. Моніторинг матеріалів найбільш популярних українських видань свідчить, що у багатьох з них інтеграційна тематика зведена до мінімуму.

Українські ЗМІ, здебільшого, обмежуються хронікою подій у відносинах Україна-НАТО і не дають достатньої кількості аналітичних публікацій.

11 червня 2007 року українці могли переглянути документальний фільм «НАТО: свій чи чужий?» – результат подорожі знімальної групи телеканалу «1+1» країнами НАТО. На сьогоднішній день це чи не єдиний результат роботи «Державної програми інформування населення з питань евроатлантичної інтеграції України». Могли переглянути… ті, хто не спав, оскільки фільм демонструвався о 1.20 вночі.

Зрозумілим є одне – в Україні немає повного, послідовного плану заходів, які б змінювали громадську думку і з державного бюджету на ці цілі вділяються «копійки».

Кошти в рамах «Державної програми інформування населення з питань евроатлантичної інтеграції України» виділялися в 2006-2007 роках. Для державного комітету у справах телебачення і радіо в бюджеті 2006 року було виділено 5,2 мільйона гривень на «інформаційні заходи» про НАТО. З них близько 4 мільйонів було використано на проведення у Києві медіафоруму «Україна на карті світу», який був доступний лише дипломатам та журналістам. У державному бюджеті на 2007 рік державному комітетові у справах телебачення і радіо на ці цілі виділено 5 мільйонів гривень.

Інформаційна політика український уряду щодо інтеграції з НАТО проводиться не тільки не правильно політично та фінансово, але й технічно. Коли йдеться про міжнародні політичні процеси, не можна обмежитися відповідями на традиційні питання «що?», «де?», «коли?» і «як?». Набагато важливіше пояснити людям «чому?», «що робити?» і «яку користь принесе?», акцентуючи увагу на тому, що «обов’язково принесе!»

За наявної роботи українських чиновників і медійників евроатлантична інтеграція не стає зрозумілішою українському громадянинові, читачеві, слухачеві і глядачеві українських ЗМІ.

Найактивнішими у інформаційній кампанії на тему НАТО є антинатовські політичні партії (Партія Регіонів, Комуністична, Прогресивна Соціалістична тощо). Але, маємо зазначити, що інформаційна кампанія політичних партій в Україні ведеться не лише «за» чи «проти» НАТО, а більше «за» електоральну підтримку. Відповідно до результатів опитування громадської думки, понад 30% населення зберігає стереотипні пострадянські антинатовські настрої, а 60% відчуває брак інформації про НАТО. Зрозуміло, що вигідніше витратити кошти у партійній PR-кампанії не на зміну електоральних настроїв, а на підлаштування під базові електоральні очікування та стереотипи і отримати свої місця у парламенті.

Досвід країн Південно-Східної Европи, які приєдналися до Альянсу у 1999 та 2004 роках, переконливо свідчить, що для швидкого зростання рівня підтримки населенням курсу на вступ до НАТО (на 20-25%), необхідною є різнопланова інформаційна політика, тактика якої враховувала б вікові, соціальні та територіальні особливості аудиторії.

Слід доступно та переконливо дати відповіді українському громадянинові у широкій дискусії на питання:

Поки що, чіткої і зрозумілої відповіді на поставлені запитання населення не отримує.

Інформаційні кампанії у політиці, бізнесі, громадському секторі мають, безперечно, багато спільного. Проведемо деякі аналогії. Коли хочуть виграти виборчу кампанію, справу не доручають громадським об’єднанням і державним структурам вертикалі виконавчої влади. Звертаються до професійних «піарщиків», залучають кращих журналістів і менеджерів виборчих кампаній. Коли виводять новий товар на ринок і хочуть сформувати на нього попит населення – не покладаються на громадську ініціативу визнання і поширення нового товару. У випадку інформування населення про НАТО, що є не менш важливим питанням стратегічного курсу нашої держави, ніж чергові парламентські вибори, поширення інформації перекладається на плечі вертикалі державних органів і громадських організацій.

Причини такого непродуктивного «найму» виконавців, на нашу думку, полягають у наступному. По-перше, українські державні органи економлять бюджетні кошти і не витрачають їх на замовлення послуг у професіоналів, а намагаються виконати завдання зусиллями низових ланок чиновницького апарату. По-друге, у західному світі значно краще розбудовані структури громадянського суспільства, в Україні ж вони мають мінімальний вплив на населення (окрім випадків, коли детально розроблені PR-кампанії ретельно маскують під громадську ініціативу). По-третє, до західних спонсорів, які фінансують левову частину інформаційних кампаній щодо НАТО в Україні, мають доступ, насамперед, представники українських неурядових організацій, які представляють себе як найкращих виконавців інформаційної місії, у той же час, не даючи гарантій, що вони не є звичайними «грантоїдами».

На противагу пронатовській, антинатовська пропаганда повніше і ефективніше використовує необхідні засоби проведення агітаційної роботи. По-перше, це заслуга зовнішньої політики Російської Федерації, а по-друге, антинатовська пропаганда ряду політичних партій в Україні спрямована на залучення електорату і будується відповідно до принципів ведення політичної агітаційної кампанії із належними капіталовкладеннями і залученням фахівців. По-третє, відіграє свою роль успадкований від Радянського Союзу мовний фактор. Українські громадяни у переважній більшості можуть сприймати російськомовні ЗМІ (російський Інтернет, російські телеканали тощо, що несуть антинатовську пропаганду як частину інформаційної політики РФ), але мізерна кількість співвітчизників можуть працювати із матеріалами мовами наших західних сусідів – країн членів НАТО.

Таким чином, багатостороння і повна інформація щодо НАТО в Україні є доступною, здебільшого, для політологів, викладачів-суспільствознавців, журналістів та експертів у інших галузях і не виходить за межі вузького кола фахівців. Державна політика відрізняється формалізованістю і фрагментарністю. А антинатовська пропаганда накладається на вже існуючий негативний імідж НАТО і ще більше ускладнює завдання зміни стереотипів населення відносно евроатлантичної інтеграції України.

За таких умов прогноз заступника Міністра закордонних справ України Володимира Хандогія (зроблений 18 травня 2006 року у Дніпропетровську), що «за рік-два за умови проведення інтенсивної інформаційної кампанії Україні вдасться здолати негативні стереотипи ставлення суспільства до НАТО», видається надто оптимістичним.

Для поліпшення ситуації, на нашу думку, необхідно запровадити системну роботу на засадах професіоналізму і високої якості інформаційних кампаній. Залучити кращих журналістів, менеджерів і фахівців із зв’язків із громадськістю. Налагодити підготовку кадрів із питань евроатлантичної інтеграції на рівні областей і районів. В цілому, поставитися до інформування населення щодо евроатлантичної інтеграції як до інтересу держави, а не ще однієї формальності у щоденній державній службі.

Використані джерела:

1. Неприцький О.А. Інформаційна політика України щодо євроатлантичної інтеграції // Четверта міжнародна конференція з серії «Європейське право сьогодні: наука, освіта, практика» «Моделі розвитку України в контексті євроатлантичної інтеграції» 3 листопада 2006 року. – British Council Ukraine, 2006. – CD.

2. Семіков О.В. Інформування громадськості України щодо членства в Альянсі: здобутки і проблеми // Національний Центр з питань Евроатлантичної інтеграції України http://www.nceai.gov.ua/154.456.0.0.1.0.phtml – доступно 15 жовтня 2006 р.

3. Садовська О. Висвітлення питань європейської та євроатлантичної інтеграції на сторінках українських ЗМІ // Євроатлантична інтеграція: реалії та перспективи. Матеріали науково-практичної конференції 30 травня 2006 року. – Вінниця, 2006. – с.152-155. – С. 152.

4. Фурашев В.М. Пошуки адекватної змістовної та зрозумілої аргументації і формування дійових механізмів інформаційної політики // Національний Центр з питань Евроатлантичної інтеграції України http://www.nceai.gov.ua/154.455.0.0.1.0.phtml – доступно 15 жовтня 2006 р.

5. Шкляр В. Мас-медіа і зовнішньополітичні процеси // Вісник Львівського університету ім. І.Я.Франка. Серія: журналістика. Випуск 21. – Львів, 2001. – С.3.