Юрій Солозобов

Невизнана Евразія

Сам термін «невизнані держави» звучить доволі двозначно, доки не постане запитання: власне, ким невизнані? Так зване «міжнародне співтовариство» усе меншою мірою є «співтовариством», тобто рівновагою взаємного визнання. У ході розпаду СССР колишня міжнародно-правова система виявилася зруйнована – вона перестала бути гарантією статусу її засновників і учасників. У певний момент з’ясувалося, що на просторі Евразії «усі ми трохи невизнані», і горде звання держави-члена ООН у цьому факті анічогісінько не змінює.

Робити вигляд, що усього цього не відбулося, значить за замовчуванням залишати «ключі визнання» у чиїхось чужих руках. Кажучи конкретніше: дозволяти «світовому лідеру» вирішувати питання легітимності «проблемних» держав і режимів від імені зниклого «співтовариства». Тому що США, при всій демонстративній брутальності їхньої переваги, залишаються силою, що спекулює на цій неясності. Саме Північноамериканські Штати продовжують отримувати символічний капітал з демонтованої їхніми зусиллями «багатосторонньої» міжнародної системи.

Иншими словами, універсалізм американської імперії, як і її символічний капітал, є значною мірою позиковим. Цей парадокс пов’язаний із залишковими звичками пост-імперського (чи, якщо дивитися з погляду майбутнього, до-імперського), «оонівського» людства. Висновок напрошується сам собою, і його вдавана парадоксальність не повинна нас бентежити: саме участь таких країн, як Росія, в імітації зниклого міжнародно-правового порядку робить американську імперію воістину світовою. І немає потреби пояснювати, що однією з найбільш тривожних ознак такої імітації став феномен невизнаних Росією проросійських держав на постсовєтському просторі.

Сьогодні жодне з існуючих квазідержавних утворень на просторі СНД (уже звично кажучи, «невизнаних держав») не може беззастережно претендувати на міжнародне визнання як держава. За останні десять років на політичній карті Евразії відбулися воістину драматичні зрушення, і, за великим рахунком, усі держави Евразії стали невизнаними. Ми спостерігаємо в усьому світі дію ефективного механізму з обмеження національних суверенітетів.

Це відбулося не тільки тому, що ключі від критеріїв легітимності того чи иншого режиму перебувають в руках одного світового суверена – США. Крім того, це стало можливим за добровільної відмови від політичного на користь гедонізму в елітах помітно збляклих національних держав. Точніше, стандартний фокус із «зрадою номенклатури» поставлений на конвеєр.

Перефразуючи поета, можна сказати так: «Якщо нові держави запалюють – значить, це комусь потрібно!» Сьогодні завдання світового суверена полягає не в тому, щоб уникати загострення конфлікту. А тим більше, не в тому, щоб переконати (а якщо буде потрібно, то і змусити!) існуючі квазідержавні утворення відмовитися від претензії на власну державність. Або знайти якусь прийнятну форму асоціації з їх прабатьківщиною – «старими» чи «визнаними» державами. Навпаки, роль «політичних новотворів» сьогодні вбачається у зовсім иншому – служити вогнищами керованого конфлікту на всьому просторі Евразії.

Справа зовсім не в тому, що певне мітологічне «міжнародне співтовариство в цілому» не може бути зацікавлене у появі нових держав-утриманців. Зрозуміло, що нове утворення повинно бути спроможним забезпечувати своє існування поза колись «рідною» державою, від якої воно хоче відокремитися (держави-донора). У багатьох з невизнаних держав йдеться саме про наявність мінімально достатнього економічного потенціалу і необхідної організаційної здатності, щоб забезпечити соціальну і територіальну стабільність.

Стандартне пояснення цього феномена «невизнання» таке. По-перше, поширилась практика «подвійних» стандартів: одним народам на не цілком зрозумілих підставах дозволяють реалізувати своє право на самовизначення, а иншим у цьому відмовляють. По-друге, існуючи поза правовим полем і практично ніким не визнані офіційно, квазідержавні утворення майже неминуче криміналізуются внутрішньо. Вони обростають не цілком легальними зовнішніми зв’язками і «сірою економікою». Ці країни стають каталізатором суперечностей і конфліктів між втягнутими у ці «інтимні» зв’язки державами. Нарешті, по-третє, і це особливо тривожить політиків, приклади вже існуючих квазідержавних утворень створюють певний небезпечний прецедент, надихаючи нових претендентів на самовизначення.

У результаті виникає загроза появи рівнобіжної системи невизнаних держав (наприклад, відома історія з СНД-2), причому в умовах поглиблення кризи міжнародно-правової системи. Ще зовсім недавно перелік невизнаних держав вичерпувався Тайванем і Північним Кіпром. Сьогодні до нього входять також Абхазія, Придністров’я, Південна Осетія і Нагорний Карабах; завтра до них можуть приєднатися Іракський Курдистан, «держава» тамілів; а післязавтра і Країна басків, і Гірський Бадахшан, і Синьцзян. А є ж іще і Тибет, і велика група автономій у складі Росії. Щодо Казахстану, досить згадати питання про Північний Казахстан. Досвід кривавої Чечні показує, якою трагедією може обернутися недооцінка феномена невизнаних чи самопроголошених держав.

Сучасній державі, що історично виникла у ХVІІ столітті і вже звично (ніби завжди!) займала певну територію, належали прерогативи суверенітету і встановлених кордонів, визнаних иншими державами. Кожна держава мала права, тотожні правам инших держав (инакше кажучи, рівні права). Це дозволяло встановити баланс сил, на якому базується уже звичний европейський порядок. Таку систему балансу сил між рівноправними державами німецький політолог Карл Шміт називає jus publicum Europaeum (найбільш ілюстративними прикладами цієї рівноваги є Віденський договір 1815 р. і Вестфальське перемир’я 1648 р.).

Сьогодні моноліт національно-державних утворень пост-вестфальського, пост-версальського чи пост-ялтинского світу (потрібне підкреслити) затемнений непростими глобалізаційними змінами. Інтерференція взаємодіючих світових сил створює динамічні точки спокою чи тимчасові вогнища рівноваги – точки лібрації. Спокій на кшталт «ока урагану» породжує все нові й нові вогнища майбутніх бур. Це і є, на мою думку, прояв нового феномену світо-економіки у виді невизнаних держав і спірних територій. Вони суть провісники майбутньої дефрагментації політичного простору.

Невизнані держави стали сьогодні невід’ємною частиною глобалізації світо-економіки. Раніше всі еліти (монархи, диктатори і вожді) тримали гроші «на чорний день» в одній Швейцарії і відпочивали/лікувалися в одній Ніці (варіант, Баден-Бадені), проте чіпко контролюючи свою національно-територіальну економічну і державну рамку. Сьогодні ми бачимо вибуховий ріст територій «порто-франко»: росте число невизнаних держав, усякого роду офшорів і особливих територій-курортів.

Чому всі ці феномени можна поставити в один ряд? На мій погляд, це зовнішній прояв масової стандартизації укладу «дольче віта», що відбувається на наших очах. Внутрішньо це означає добровільну відмову від традиційної ролі для осілих політичних еліт і їхній перехід до життя мандрівного «верхнього середнього класу». Точніше, до стану деполітизованого прошарку, безвідповідального за національні території, а тому і, за великим рахунком, бездомного. Та й у недалекій перспективі зовсім не потрібного у своєму ледарстві...

Згадаймо історію однієї добре відомої нам невизнаної держави – а саме, СССР. США, які набирали сили, були готові негайно визнати большевиків на утримуваній ними невеликій частині Росії, з одночасним визнанням усіх самопроголошених, а тому невизнаних територій, але суворо за планом Вільсона. Однак, коли у 1922 році большевицька влада зуміла відновити територіальну єдність країни, США тривалий час (аж до 1933 року) відмовлялися визнати історичну територію Росії у формі СССР. І лише світова війна за свої кордони зробила СССР повноважним суб’єктом світового права, а її політичний клас тимчасово вийшов з режиму зовнішнього управління.

Ми якось на мить призабули, що сьогодні кордони РФ і усіх визнаних і невизнаних держав СНД – це лише адміністративні кордони колишнього СССР. Ми за ці кордони ще насправді не воювали, тому вони дуже динамічні від зовнішнього впливу і дуже умовні. Тому і продовження «нового вільсоніанства», як і реалізація планів у дусі архівних нотаток полковника Хауза, для нас зовсім не скасовані. (Якщо є кадри, кошти, плани, то перешкодити може, мабуть, лише инша протидіюча організована сила!)

Ось чому, міркуючи про проблему «невизнаних держав» (як, утім, і пов’язану з нею дуалістичну проблему «прав на самовизначення»), ми не повинні забувати про історичні приклади: про політику президента Вудро Вільсона наприкінці Першої світової війни і про тодішню спробу вперше зробити універсальними для усього світу принципи доктрини Монро. Нагадаємо, що ця доктрина висувала волевиявлення США як єдине джерело нового міжнародного права.

Ще Карл Шміт неодноразово підкреслював, що доктрина Монро в історичній перспективі зазнала діалектичної трансформації. З інструменту так званого захисту вона перетворилася на інструмент завоювання, на знаряддя американського експансіонізму. Мова доктрини Монро є показовим для нас прикладом корупції політичної мови. Без розуміння існування цієї політико-семантичної проблеми інтервенціонізм завжди буде уявлятися нам як самозахист, колоніальне поневолювання – як установлення демократії, а встановлення маріонеткових режимів – як створення чи збереження цивілізованих форм правління. Саме звідси бере свій початок сучасна роздвоєна мова всіх спецоперацій зі «збереження миру» чи легка хода горезвісних «миротворчих контингентів».

Говорячи цією плутаною мовою, ми ніяк не можемо прийти до чітких критеріїв для опису проблеми «невизнаних держав». Поряд із цією безумовною важливою проблемою формування самостійного «нового політичного словника» для опису навколишнього світу, що змінився, необхідно зазначити наступне. Карл Шміт завжди підкреслював необхідність створення нового Великого простору Евразії, сприйнятого ним за деякою аналогією з Американським Великим простором, визначеним доктриною Монро. Цей політичний простір повинен безумовно виключати будь-яке иноземне втручання, і насамперед втручання США. Стосовно Росії це, передусім, означає вихід із системи зовнішнього управління і формування власних критеріїв легітимності на постсовєтському просторі.

Карл Шміт у своїх роботах визначив поняття раціонального принципу Великого простору, включаючи в це поняття Імперію: «Хоча поняття Великого простору споріднене з поняттям Імперії, обидва поняття не тотожні, оскільки не кожна держава і не кожен народ, що входять у Великий простір, є частиною імперії». Імперія, за Шмітом, «є провідною і підтримуючою силою, політичні ідеї якої панують у певному Великому просторі». Кодекс поведінки між окремими Великими просторами – це взаємне невтручання. Таким чином, у цьому шмітівському підході ми можемо сьогодні знайти зникаючу можливість для створення системи взаємного визнання як «невизнаних», так і всіх инших держав на постсовєтському  просторі!

Кажучи про невизнані держави, ми часто говоримо про них, як про «піратські республіки». (До речі, назва найвідомішої з «піратських республік» дуже виразна – це Ліберталія.) Привід для того дають супутні невизнаним державам «радості» у виді «сірої» чи навіть «чорної» економіки: контрабанда, чорні офшори і незаконне переміщення осіб. Що ж, в історії відомі декілька «піратських республік» у Карибському морі, Алжирі, Китаї. (Зустрічалися, хоч і трохи рідше, такі утворення на суші. До них, до речі, деякі історики відносять не тільки дудаєвськую Чечню, але і Запорізьку Січ.)

Здобути військову перемогу над такими «невизнаними державами» у свій час не змогли навіть такі могутні морські держави, як Еспанія й Англія. Піратські держави зазвичай розташовувалися досить далеко для того, щоб їх можна було втихомирити без спорядження спеціальних експедицій з території країни-жертви. Відсутність розвинутої берегової інфраструктури, та й цінності території як такої звільняло піратів від необхідності захищати «національно-територіальну рамку», а значить, надавало необмежені можливості уникати невигідного бою. Власне, головна проблема відносин «великих держав» з піратськими новоутворами полягала у простій формулі: з ними мирилися, поки збитки від грабежів були значно менші від витрат на спорядження каральних експедицій.

Отут важливо мати на увазі, що розбійне державне піратство корсарів у минулому – це основне джерело нагромадження первісного капіталу в Англії XVII-го століття. Піратство, заохочуване і спонсороване королівським домом, призвело до напливу багатства на Острів. Це допомагало утворенню класу багатих підприємців, яких Карл Шміт дуже сучасно називає «корсарами-капіталістами». Саме піратство, підкреслює Шміт, а не вільна торгівля були джерелом первинного нагромадження капіталу. (Ліберальна ідеологія вільної торгівлі тим самим виглядає мітологією найчистішої води.)

Шміт наводить приклади того, що піратський розбій послужив економічним поштовхом до розвитку капіталізму в Англії: «Ліберальний принцип «свободи мореплавства», яким хизувалася Британська імперія, насправді походив з практики піратського розбою в минулому. Дійсно, що може бути краще для піратів за покликанням, аніж нічим не обмежена свобода мореплавства! Але кожному зрозуміло, що свобода мореплавства для піратів – несвобода для всіх инших». У своїй останній роботі «Теорія партизана» Карл Шміт завбачливо згадує про двох инших учасників війни на морі, крім уже згадуваного пірата. Це – нейтральний порушник блокади і нейтральний перевізник контрабанди. Сьогодні радше саме вони, а не пірати, стали базовими моделями для цілого ряду новостворюваних невизнаних держав. Але наскільки стійкою і перспективною є така модель державного будівництва у стратегічному плані?

Тут важливо підкреслити, що лідери нових держав бачать свою мету не в утвердженні суверенітету, а пускаються у «дуже вигідну, але ризиковану комерційну пригоду». При цьому вони не мають ворога, навіть якщо їх самих розглядають як ворога у сенсі міжнародно-правових норм, адже їхній соціальний ідеал – це добрий ґешефт. Шміт недарма зазначає: «Вони не думають про те, щоб захищати будинок, вогнище і батьківщину від чужого загарбника, що належить до прообразу автохтонного партизана».

Сьогодні нові держави – це здебільшого «сірі» зони торгівлі, вогнища найдохідніших операцій і лише засіб для зменшення трансакцій. Саме вони є форпостами трофейної економіки чи факторіями для піратського освоєння і поглинання нині Великих просторів, у тому числі і простору Евразії. Дуже повчально, що «піратська героїчна епоха» тривала близько 150 років, приблизно від 1550 до 1713 року. Чи, як відзначає Шміт, з часу початку боротьби протестантських держав проти католицької Еспанії і до моменту укладення Утрехтського миру (1713), оскільки тоді відбулася консолідація системи европейських держав.

З того моменту, як військові сили морських держав могли здійснювати ефективний глобальний контроль, а нова, збудована на морі всесвітня гегемонія Англії вперше стала очевидною, за словами Карла Шміта, «пірат перетворився відтепер на жалюгідного злочинця». За цією логікою стає ясно, що нерегулярний характер боротьби за нову державність сьогодні вступив на службу типово морської світової політики, що безжалісно дискваліфікує і криміналізує будь-яку нерегулярність в галузі держави і права. Адже, за точним визначенням Шміта, «поняття «пірат» включає неполітичний характер поганого способу життя, що включає розбій і особисту вигоду».

Тут не можна пройти повз инший важливий феномен «невизнаних держав», а, саме, сприйняття їх як «партизанщини». Партизанський рух. за Шмітом, це інтенсивна політична ангажованість, яка власне відрізняє партизана від инших борців. Недарма Шміт звертав увагу на те, що партизана необхідно відрізняти від звичайного розбійника і злісного злочинця, чиїми мотивами є особисте збагачення. Карл Шміт писав: «Партизан має ворога і «ризикує» зовсім в иншому сенсі, ніж порушник блокади і перевізник контрабанди. Він ризикує не тільки своїм життям, як будь-який регулярний учасник війни, але і територією».

Історичний досвід показує, що державність невизнаних територіальних утворень може бути віднайдена лише завдяки союзові нових «самозакріпачених» еліт з масами, що взаємно відчувають історичну відповідальність за свою територію і розуміють усю непоправність утрати держави. Як влучно сказав у телеінтерв’ю один житель колись незалежної Аджарії: «Вони, усі ці абашидзе, можуть жити і тут, і там, а ми – тільки тут».

Ось це над-ціннісне ставлення до своєї території і державності, як до непоправної втрати, є важливим критерієм для визначення майбутнього «невизнаних держав». Найбільший шанс стійкої самоідентичності мають ті невизнані утворення, що переступили через кров війни за самовизначення. Тому партизанські республіки, де вожді і маса випробували єдність долі, иноді можуть ставати незалежними державами, а піратські республіки – ніколи. Так само, як усі офшори рано чи пізно закриваються, або їм знаходять більш вигідну заміну для зниження витрат. Так само, як усі курорти неминуче порожніють – на «мертвий сезон» або просто назавжди виходять з моди.

Ми бачимо, що системна криза влади характерна для багатьох «визнаних» країн у постсовєтському просторі. Ця проблема є результатом кризи нової державності, а точніше сказати, узаконеної нелегітимності «власних держав», що виникли на «руїнах» СССР. Під легітимністю варто розуміти не тільки сприйняття влади як законної, але і як влади «своєї», що виражає інтереси всіх громадян незалежно від їхньої етнічної приналежності.

Слід підкреслити, що політична логіка «відновлення державності» традиційно базувалася на абсолютизації поняття «своя земля». Як ідеологічний концепт «своя земля» передбачає пріоритет етнічної колективної власності. Етнос і тільки він може виступати верховним власником і розпорядником цієї землі. При цьому (на відміну від обґрунтування прав власності в цивільному праві) права на «свою землю» трактуються на основі історичного «права батьків». Легітимація влади у нових державах СНД відбувалася на основі «принципу крові», але під гаслом створення своєї держави, що виражає інтереси «своєї» землі. Але проходження саме цього принципу в остаточному підсумку заклало міну під легітимність нових держав, наприклад, у Грузії.

З иншого боку, без «зміни віх» на імперську ідеологію або шмітівську методологію суверенітету стосовно великих евразійських просторів, малі країни в майбутньому приречені на подальший розпад на кілька квазі-держав. Результатом цього процесу, прогнозованого ще Валерстайном, стане колапс на всьому просторі СНД. Такий сценарій розвитку подій не може влаштовувати ані Росію, ані навіть США, що усе більше і більше втягуються у розв’язання постсовєтських вузлів. Сьогодні очевидно, що без врахування американського фактору російська зовнішня політика в СНД буде усе більше неадекватною. Зауважимо, що російська зовнішньополітична невизначеність із приводу Іраку якраз мала наслідком наступну «несиметричну відповідь» США у виді просування військових баз на постсовєтському напрямку.

Тому застосування в СНД сценарію, уже неодноразово перевіреного для країн «осі зла», є лише питанням часу. Стосовно Росії чи таких ключових країн Евразійського простору, як Казахстан, цей виклик означає не тільки перспективу «втрати бізнес-партнерів» чи загрозу хаотизації Середньої Азії. Тут радше вірна оцінка Модеста Колєрова про те, що «відбувається реальне створення механізму обмеження суверенітетів». Але перш, ніж міркувати про те, як буде використаний новий механізм біля наших власних кордонів, варто зрозуміти головне – як і проти кого працює цей механізм. І отут методологія Карла Шміта, представлена у його «Теорії партизана», надає посильну допомогу.

Карл Шміт у ній ще раз підкреслює, що класичне, зафіксоване в XVIII-XIX століттях поняття політичного було засноване на державі европейського міжнародного права. Починаючи з XX століття, війна держав заміняється спочатку революційною війною партій, а потім і новою формою тотальної війни. Уже так звана «холодна війна», на думку Шміта, не була наполовину війною і наполовину миром, але була «пристосованою до стану речей участю справжньої ворожнечі з иншими відкрито насильницькими засобами». Газета «Таймс» недарма порівнювала воєнні дії англо-американської коаліції в Іраку з моделлю перманентної революції. Ця революційна практика руйнування соціальних структур не зводиться тільки до «азіатських безладів» під добре знайомим нам гаслами: «Мир хатинам, війна палацам».

Тотальна війна, що триває зараз у світі, лише зовні виглядає грою «точно контрольованої нерегулярності й «ідеального безладу», ідеального тою мірою,  якою ним могли б маніпулювати світові держави». Тим самим, усі ці ручні «вороги за викликом» – гвардія Саддама, що розчинилася в пісках, чи віртуальний бен Ладен – є лише об’єктом маніпуляції у «керованій» війні. Чи стали, за точним визначенням Шміта, «замінним знаряддям могутнього центру, що творить світову політику, який вводить його в дію для явної чи невидимої війни і, згідно з обставинами, знову відключає».

Яскравим прикладом застосування такого «військового піару» стали рухомі картинки, що продемонстрували світові «живого Саддама», майже притомного і майже справжнього. Представник Ватикану так прокоментував телекадри огляду старозавітного старця: «Вони поводяться з ним, як з худобою!» Дійсно, військовий ветеринар без усяких церемоній крутив голову істоти, удень з вогнем заглядав йому в пащу, щось пильно розглядав у волосяному покриві над вухами. Потім до мільйонів телеглядачів дійшло, що фельдшер із протестантською наполегливістю шукав ікла і роги у «ворога роду людського»! Бракувало лише крупних планів з оглядом хвостової частини істоти чи демонстрації роздвоєних копит.

Дарма, дотримуючись старої, уже відіграної прагматичної схеми, місцеві еліти СНД будуть до останнього намагатися грати на суперечностях між Росією і США. Американським гарантіям безпеки довіряти вже не слід. Занадто далеко простір СНД від Вашинґтона, і занадто невелика моральна відповідальність єдиної наддержави перед черговою «заморською територією». Зате інтереси американського бізнесу США завжди будуть відстоювати дуже жорстко, незважаючи на ображені лементи змінних хазяїв країни. І телекадри роззявленого рота Хусейна чи розгубленого обличчя Шеварднадзе будуть живим нагадуванням для національних еліт про невисоку ціну виданих їм гарантій.

Публічна демонстрація схованого в норі піщаного джина, що володіє всіма ознаками демонічної істоти, стала вагомим «аргументом» у тривалій війні в пустелі. Війні, що давно переросла з «миротворчого конфлікту» чи навіть «війни за нафту» у стадію тотальної війни. У шмітівській «Теорії партизана» зроблено важливий висновок, який придатний до ситуації нинішньої тотальної війни. «Люди, що застосовують такі засоби проти инших людей, змушені також і морально знищувати цих инших людей, тобто своїх жертв і свої об’єкти. Вони повинні оголосити супротивну сторону в цілому злочинною і нелюдською, тотальною малоцінністю».

Оголошення війни завжди є оголошенням ворога. За виразом Шміта, ворог не повинен бути чимось таким, що з якоїсь причини повинно бути усунуте і через свою малоцінність знищене. Однак, тотальна війна має «власну логіку». Це логіка тотальної відсутності цінності і тотального знищення носія цієї відсутності цінності. Особливо якщо ця «жалюгідна і незначна особистість» могла (чи була призначена ЗМІ!) володіти ЗМЗ чи могла продавати технології і матеріали для створення зброї масового знищення. От чому сучасні високотехнологічні чи абсолютні засоби ведення війни вимагають показати на потіху світу «абсолютного ворога», що має абсолютно нелюдський вигляд.

У протилежному випадку, у жорна «власної логіки» потрапляють самі влаштовувачі тотальної війни, чи, як сказано в «Теорії партизана», «инакше вони самі є злочинцями і чудовиськами, нелюдами». Тому головна небезпека полягає сьогодні не в наявності засобів масового знищення і не в пробудженому дораціональному злі людини. Вона полягає в наростаючій неминучості морального примусу, а, отже, в обов’язковій демонізації поваленого ворога, у виді скинутих національних еліт. Недарма Карл Шміт попереджав про ту критичну ситуацію, коли «логіка цінності і малоцінності розгортає усю свою нищівну послідовність і змушує всі нові, усе більш глибокі дискримінації, криміналізації і знецінення аж до знищення всілякого життя, що не має цінності».

Тому не слід усе, що відбувається в Евразії, пояснювати новомодною нафтовою мовою чи зводити до захоплення «піратами XXI століття» трофейних свердловин. Нагадаємо, що шмітівське поняття «пірата» означає принципово «неполітичний характер поганого способу життя, що включає розбій і особисту вигоду». Йдеться радше про зміну понять самої війни. Тому гасло моменту сьогодні звучить так: «Мир – свердловинам, війна – палацам»! Сьогодні міждержавний мир, що трансформувався спочатку в ленінський «мир – народам!», перетворився у «мир для свердловин».

Це колись вважалося, що окупаційні влади прямо зацікавлені в тому, щоб на зайнятій їхніми військовими території панував порядок. Тепер же війська очолюваної США коаліції (важко назвати їх окупаційними!) навіть не намагаються наводити імітацію порядку. Вони не просто ігнорують проблеми місцевого населення, а прямо заохочують до вивільнення тотального безладдя.

Нинішній різновид війни з криміналізацією військового супротивника в цілому добре знайомий росіянам як громадянська війна класового ворога з класовим ворогом. Але навіть якщо головна декларована мета війни зовнішня – скинення уряду ворожої держави, то і тоді революційна дія вибуху криміналізації ворога спрямована усередину, на руйнування соціальних структур суспільства. Коли погроми магазинів і загальний розгул грабежу пов’язують усіх, суспільство перестає триматися у сфері політичного і падає в сферу кримінального. Тоді, відзначає Шміт, припиняється конвенціональна, традиційна гра. «У таких випадках нерегулярність є неполітичною і стає суто кримінальною, тому що втрачає позитивний зв’язок із будь-де наявною регулярністю».

Зовнішня суперечливість декларацій наспіх збитої коаліції, що почала за упокій нібито наявної ЗМЗ лиходія Хусейна, а закінчила ритуальним походом за здоров’я демократії, отримує свою внутрішню логіку в цій новій війні без старих правил. У цій логіці «торжества демократії» сама можливість «розвитку» країн (у тому числі економічного!) виявляється повною ілюзією, а великий проєкт «навздогінної модернізації» може бути відтепер зданий на брухт.

Тим самим, під запущений один раз механізм обмеження суверенітету підпадають не тільки країни «осі зла» чи нові держави у «невизнаній Евразії». Під каток його дії «лягають», насамперед, усі країни, названі Валерстайном «напівпериферією». Тобто держави, що компенсують свої економічні характеристики військовими і політичними засобами, а нині форсують свої оборонні програми у світлі наочного уроку деполітизації силою.