Майкл Емерсон¹

Екзистенціальна дилема Европи²

Членство в Европейському союзі вийшло за рамки 25 держав

Життєво важливе питання, що постало сьогодні перед Европейським Союзом, полягає в тому, що організації доведеться зробити вибір: чи продовжувати процес розширення, аж поки організація не стане некерованою, чи позбавитися одного зі своїх наріжних принципів відкритості для всіх европейських демократій, ризикуючи, таким чином, створити негативний ефект, виключаючи ті чи инші країни зі співдружності. Европейська політика добросусідства (ЕПД), що народжується сьогодні, перебуває у стані в пошуку вирішення цієї проблеми. Ця політика вже пройшла три стадії, спільні для найбільш важливих ініціатив Европейського Союзу; вони полягають у наступному: для політичної дискусії пропонується важлива ідея; потім інститути Европейського Союзу, що не можуть впоратися з цим завданням, роблять перші кроки; і третя стадія – коли проблема стає серйозною, Союз усвідомлює необхідність рішучих дій. ЕПД швидко перейшла від першої стадії до другої і була потенційно готова перейти до третьої, хоча ще не було зрозуміло, чи будуть відповідні інститути достатньо енергійно продовжувати розвивати свої пропозиції в цій сфері. Ця проблема видається нам  найбільш чітко сформульованим і важливим завданням, що стоїть перед Еврокомісією під головуванням пана Барозу. Нові держави-члени Союзу є новітнім ресурсом організації, що може внести великий вклад у створення нової, успішної ЕПД.

Суть проблеми

Як тільки Европейський Союз 1 травня 2004 року завершив процедуру свого розширення, він став жертвою власного успіху і опинився віч-на-віч із проблемою свого подальшого існування.

Суть проблеми полягає у тому, як ЕС збирається визначати характер і географію своїх майбутніх кордонів, що, по суті, означає переосмислення  сутності і формули організації.

Важка процедура вступу країни до ЕС уже працює як налагоджений і ефективний механізм, що вимагає політичних і економічних умов для просування европейських цінностей і стандартів за межі старої Европи. Для стислості ми називаємо це европеїзацією.

Але ті, хто не включений у процес, хто перебуває на периферії, тобто всі инші країни Европи аж до басейну Середземного моря і на Близькому Сході, почуваються реально виключеними з Европи.

Розширення ЕС могло б продовжуватися, і насправді це відбудеться, принаймні ще з деякими сусідніми країнами. Але територіальні можливості росту ЕС уже досягли критичної межі.

Таким чином, один варіант розвитку проблеми: надмірне розширення ЕС може досягти рівня, коли його ефективність як союзу виявиться практично зруйнованою.

Инший варіант – припинення розширення ЕС. Це буде означати відмову від одного з основних принципів Союзу – відкритості для всіх европейських демократій. Крім того, це, безперечно, вплине на процес реформ на периферії Европи, аж до порушення політичної і суспільної стабільності у цих регіонах. У результаті виникне ще один фактор ризику, досить реальний (як і всі инші, такі, як тероризм, наркотрафік, зброя масового знищення, міжнародна злочинність, нелегальна міграція і т.д.).

Чи є вихід з цієї дилеми?

Як виглядає, існують тільки два можливих виходи з цієї ситуації.

Один зі шляхів – пришвидшити інституційний і загальний розвиток сил Союзу, що могло б збільшити його здатність до подальшого розширення в майбутньому. Але останні обговорення нової Конституції Союзу проходили на межі політичних можливостей. Труднощі процесу ратифікації можуть показати, що для деяких нова Конституція – занадто серйозний крок, і це може стати загрозою єдності Союзу. Тому на цей шлях не слід розраховувати.

Другий шлях – почати щось дійсно важливе в рамках Нової европейської політики добросусідства, що могло б розмити межі між членами і не-членами Союзу так, щоб Союз міг впливати на події на окраїнах Европи і не поспішати починати переговори про прийом нових членів.

Швидкість, з яким спочатку терміни «розширена Европа», а потім «політика добросусідства» були включені у лексикон міністрів закордонних справ і країн-членів Союзу, і їхніх сусідів, свідчить про те, що в обох випадках йдеться про стратегічно важливі ініціативи.

Проте, слабка місцева европейська політика чи пропозиція занадто слабких стимулів при наявності важких зобов’язань може виявитися гіршим, ніж нічого. Це може породити скептицизм стосовно реальних намірів Союзу. Може виникнути питання, чи реальна ця пропозиція чи це млявий дипломатичний жест для заспокоєння «залишених за бортом», що насправді може відіпхнути сусіда; що це –стратегія чи просто жест? Чи може ЕС розвивати таку місцеву европейську політику, що відповідала б поставленому завданню?

Визначення европеїзації

Термін «европеїзація» за  останнє десятиліття завойовував популярність у політичній науковій літературі мірою того, як учені намагалися проаналізувати і зрозуміти політичні, економічні і суспільні перетворення, що відбуваються в рамках процесу европейської інтеграції³.

Уперше це спостерігалося при прийнятті до Союзу трьох південних країн – Греції, Португалії й Еспанії після того, як вони позбувалися своїх авторитарних режимів, (полковників, Салазара, Франко) і зливалися із сучасною Европою.

Інтерес до процесів перетворення в Европі безумовно зріс, коли до ЕС вступили колишні комуністичні держави Центральної і Східної Европи.

Унікальним випадком видається Португалія, що успішно експериментувала і з фашизмом, і з комунізмом, а період маоїзму, згаданий у досьє президента Комісії, натякає на те, яким інтригуючим може бути такий досвід.

Можна розглядати европеїзацію і як вплив трьох механізмів, що працюють у тісній взаємодії:

- правові зобов’язання у політичній і економічній сферах, що розвиваються від вимог, пропонованих при вступі країни до ЕС і/чи Раду Европи, і до приєднання до Конвенції з прав людини;

- об’єктивні зміни в економічній структурі й інтересах окремої особистості як результат злиття з Европою;

- суб’єктивні зміни в поглядах, поняттях і особистості людей, що стимулюють політичну волю до прийняття европейських норм у бізнесі, політиці і громадянському суспільстві.

Механізми европеїзації по-иншому можна коротко описати як спробу з’єднати раціональний інституціоналізм за допомогою політики умов (обумовленості) і соціологічний інституціоналізм за допомогою злиття норм і соціального навчання.

Зміни, здійснювані за допомогою політики обумовленості, можуть відбуватися досить швидко чи у середньотривалій перспективі. Більш глибокі зміни, що досягаються через реальну трансформацію особистості і її інтересів, можна чекати тільки як результат соціалізації у більш віддаленій перспективі. Можуть відбутися і більш швидкі зміни у політиці, що згодом поглиблюються і призводять до істотних змін особистості і її інтересів⁴.

Десять заповідей Европи

Цінності і системні риси, на яких ґрунтується европеїзація, частково визначені в офіційних документах Европейського Союзу і Ради Европи, а найбільш розгорнута інтерпретація пропонується у переліку нижче. Він містить деякі спірні пункти і тому залежить від особистих поглядів читача, але принаймні тут пропонується інформація для триваючих дебатів із приводу европейських цінностей, що може бути корисним для порівняння з цінностями, прийнятими в инших країнах, таких, як, наприклад, США, Росія і Китай.

Десять европейських заповідей – цінності і системні риси европейської моделі

1. Демократія і права людини – юридично сформульовані в Европейській Конвенції і Суді з прав людини Ради Европи і також включені в Европейську Конституцію і копенгагенський політичний критерій Европейського Союзу для прийняття нових членів.

2. Спільна юридична основа для чотирьох свобод – для єдиного економічного ринку, простору для вільного пересування, проживання і зайнятості громадян Европейського Союзу.

3. Соціальна модель – базове соціальне забезпечення і доступ до охорони здоров’я.

4. Багатонаціональний характер суспільства, заперечення націоналізму – суспільство повинне набути якостей, що поєднують регіональні, національні і европейські особливості.

5. Світський мультикультурний підхід. Існуючі в Европі мусульманські меншості намагаються розвивати релігійний мультикультурний підхід (у випадку Туреччини ситуація складніша).

6. Антитоталітаризм і антимілітаризм у зовнішній і внутрішній політиці, але без пацифізму.

7. Багатосторонній підхід у міжнародній політиці, а також у внутрішньо европейських справах.

8. Багатоярусне управління. Зазвичай з триярусною федеративною системою підпорядкування (Европейського Союзу, національним і державним) при наявності обов’язкового наднаціонального управління Европейського Союзу.

9. Відкритість для всіх европейських демократій.

10. Кордони Европейського Союзу, що постійно змінюються, еволюціонізують, а не жорсткий поділ Европи на своїх і чужих, тобто Европейський Союз як нео-Вестфальська федеральна держава

* * *

Ці проблеми цінностей також актуальні стосовно геостратегічних інтересів США і Росії у різних частинах европейської провінції. Наприклад, США і Европейський Союз можуть цілком спокійно працювати разом за тими ж правилами і навіть доповнювати один одного на Балканах і Кавказі, тому що у цих регіонах поняття европеїзації і вестернізації означають одне і те ж явище. Що ж стосується Близького Сходу, то там існують явні розбіжності у поглядах на характер війни в Іраку і застарілий ізраїльсько-палестинський конфлікт.

Росія, зі свого боку, хоча і є членом Ради Европи, у внутрішній політиці переживає відхід від демократичних принципів, а у так званому «ближньому зарубіжжі» – повернення до старої real politik. Створюється враження, що Росія не збирається просувати демократичні цінності і захищати права людини й у той же час підтримує сумнівні сепаратистські утворення, такі, як Придністров’я, Абхазія і Південна Осетія.

Моделі політичного й економічного тяжіння

Безсумнівно, демократія і права людини стоять першими у списку десяти европейських заповідей. До останнього часу внесок політологів, що розвивають теорію процесу глобальної демократизації, мав позитивний характер. З кінця 1980 – початку 1990-х почали з’являтися роботи, присвячені Третій хвилі демократизації наприкінці ХХ століття, з парадигмою переходу до демократії, що настає за катастрофою комунізму⁵.

Західні благодійні організації жваво відреагували на ці роботи і розвинули особливо бурхливу діяльність після розвалу Совєтського Союзу. Але останнім часом нові теорії політологів рішуче повернулися в негативному напрямку, говорячи про Кінець третьої хвилі і перехідної парадигми⁶.

Що ж відбувається? Теза Семюеля Гантінгтона полягала в тому, що просування демократії у світі, починаючи з першої хвилі у XIX столітті, другої – після Другої світової війни і третьої – з кінця 1970-х, по суті, було послідовною зміною тривалих циклів просування і часткового відступу. Але Лері Дайаманд у 1996 році прийшов до висновку, що «ліберальна демократія припинила своє поширення у світі».

І дійсно, середній бал, виведений на підставі рейтингу якості демократії у тридцятьох посткомуністичних країнах Европи і Центральної Азії, свідчить про те, що перехідний процес зупинився у цьому регіоні на стабільному балі 4. Це – чудовий приклад абсурдного емпіризму. Середній показник не має сенсу в даній ситуації, тому що за ним ховаються дві протилежні історії – про три групи країн ЕС (нові члени, всі инші і Балкани), що досягли високого чи зростаючого рейтингу, і дві инші групи (европейські і середньоазіатські держави, що раніше входили до складу СССР), де рейтинг низький чи знижується.

Історія про «кінець перехідного періоду» насправді включає сюжет про ці п’ять груп, де деякі стають справжніми демократіями, а инші відстають чи рухаються назад до реального авторитаризму, і жодної групи не залишається в стані переходу. З’явилося безліч термінів для опису нібито невдачі перехідного періоду, оскільки політологи намагалися виразити сутність режимів, які не можна було кваліфікувати ані як реальні демократії, ані як режими в процесі переходу, і їх називали по-різному – «ті, що досягли рівня», «напів-» чи «слабкі», чи «неліберальні», чи «зовнішні», чи «псевдо-», чи «делеговані демократії».

І все-таки в цих роботах, написаних у США, бракує однієї важливої пояснювальної складової, котра враховує певну стратегію, і теоретично, і практично. Теоретична частина – це модель тяжіння, а емпірично – це Европа. Це не означає, що модель Европи варто екстраполювати на увесь світ (що навряд чи можливо). Але ця теорія пропонує, що европейська модель демократизації несе в собі істотну якість «швидкісної демократизації». Наявність чи відсутність цієї моделі на инших континентах багато в чому пояснює успіх або провал у досягненні швидкої, глибокої і міцної демократизації. Під час відсутності ж цього фактора процеси демократизації не стають безнадійними чи приреченими. Вони просто відбуваються повільніше, розтягуються на десятиліття і покоління, але тепер уже у доступних для огляду циклах отримання досвіду просування вперед і відступу.

Модель тяжіння – це проста й підставова ідея, що має паралель в економіці, де вона вже міцно закоренилася. У теорії торгівлі ця модель пояснює розбіжності в інтенсивності процесу торгової інтеграції як функції, що залежить від розміру ВВП і близькості торгових партнерів⁷. Ці параметри інтенсивності торгівлі можуть бути реалізованими чи потенційними. У світі існує усього кілька центрів торгового тяжіння, таких, як Европейський Союз і США.

Модель демократичного тяжіння можна описати в такий спосіб⁸: існує кілька центрів демократичного притягання; йдеться про великі демократичні країни, що можуть служити зразком для усього иншого світу. І знову, такими прикладами можуть служити Европейський Союз і США. Прагнення инших країн приєднатися до демократичної моделі такого центру залежить від репутації і привабливості такої демократії, від географічної і культурно-історичної близькості такого центру і його відкритості для периферії. Відкритість можна визначити спочатку з огляду на рівень свободи пересування людей відповідно до візового режиму і законів міграції; друга і більш серйозна умова – можливості політичної інтеграції периферії і центру.

У випадку, якщо політична інтеграція в принципі можлива, процес може залежати тільки від узгодження умов. Якщо стоїть питання про повну політичну інтеграцію, розробка перехідних умов може стати дуже інтенсивною і глибоко втрутитися в існуючу реальність, але при цьому, все-таки, залишатися в рамках закону і демократії і тому бути прийнятною. Кордони між зовнішнім і внутрішнім простором ламаються, і процес завершується їхньою ратифікацією, наприклад, за допомогою всенародного референдуму, при повному визнанні високих стандартів ліберальної демократії і включенні країни в усі інститути демократичного управління. В основі використання такого механізму голосування лежить почуття спільності в емоційній, історичній і культурній сферах притягання, і при цьому поняття «приєднання до Европи» носить фундаментальний характер.

Моделі економічного і демократичного тяжіння можуть бути приведені в дію паралельно й в ідеальному випадку бути взаємно вигідними. Економічний виграш від торгівлі і внутрішніх інвестицій може полегшити процес демократичного переходу. Довіра до демократичного переходу, що відбувається, повинна поліпшити якість і стабільність інвестиційного клімату. Тоді це перетвориться на подвійну інтерактивну політико-економічну модель притягання. Таким чином поняття переходу стає законним, тому що стає подорожжю у відомому напрямку і ще більш зміцнюється поняттям сталості і надійності.

Очевидно, щось подібне відбувається зараз у сучасній Европі і стосується значного числа країн і великих мас населення. Події, що явно лежать у сфері внутрішнього европейського поля гравітації, дотепер залучали групу, що складається з 21 держави із загальним населенням 250 мільйонів⁹, якщо брати до уваги тільки держави, що або вже приєдналися до Европейського Союзу, перебуваючи ще в стані відсутності демократії, чи планували зробити це в перспективі. Инші 17 держав з населенням 400 млн. входять у зону дії европейської політики добросусідства, метою якої є поширення логіки европеїзації без подальшого приєднання країни до Европейського Союзу¹⁰. Чи вдасться европейській політиці добросусідства здійснити демократизацію европейської провінції – важливе питання, на яке ще немає відповіді.

Проте, у порівнянні з проміжними випадками у великій Европі і Латинській Америці инші континенти, здається, залишилися на відстані декількох світлових років. В Африці не існує центру демократичного політичного притягання, і єдиними зразками для наслідування тут залишаються колишні колоніальні імперії, що навряд чи можуть стати базою для інтеграції. Єдиним приватним винятком із правила може бути Північна Африка, і саме тут европейська політика добросусідства намагається відродити «барселонську» ініціативу. Такі країни, як Мароко, можуть знайти в Европі підтримку, якщо не опору, для прогресивних демократичних реформ.

* * *

Арабо-ісламський Близький Схід – найбільш драматичний приклад величезного регіону з єдиним мірилом цінностей у виді Корану і законів шаріату; тут немає жодного поля демократичного притягання, навпаки, зараз імпульсивні рухи у бік Заходу там радше негативні, ніж позитивні. У цьому середовищі немає лідера. Найбільш могутнім зовнішнім фактором впливу були США, що намагаються привнести демократію в регіон як результат війни в Іраку. Але, як ми усі добре знаємо, їхня репутація була серйозно підірвана саме через це. Европа намагається увійти на Близький Схід через прийняття в Союз Туреччини і проведення політики добросусідства. Але поки немає жодних ознак того, що це хоч якось впливає на країни Затоки.

Нова европейська політика добросусідства

Типовою політичною моделлю і системним розвитком у Европейському Союзі є триступеневий процес.

На першій стадії виникає певна важлива ідея для нової політики Европейського Союзу. Ідея обговорюється і має певний резонанс.

На другій стадії Комісія у відповідь вносить свої пропозиції щодо нової ідеї. Але інерційний опір деяких членів Союзу і його інститутів зводять масштаб і значення цих пропозицій до простого жесту і благих намірів. Але оскільки початкова ідея була досить важливою, вона не пропадає; згодом неадекватність перших пропозицій стає очевидною, визрівають політичні підстави для більш рішучої ініціативи, і відбувається перехід до третьої стадії.

Таким був досвід ЕС зі створенням єдиного ринку, валютного союзу, регіональних і структурних фондів у 1970-х, 1980-х і 1990-х роках, поки всі ці ініціативи не перетворилися на частину системи.

Европейська політика добросусідства (ЕПД), як і більшість спільних зовнішньополітичних кроків і кроків у сфері безпеки, у даний час застрягла на другій стадії, на рівні дій, яким явно бракує критичної маси і політичної волі.

ЕПД почалася разом із виникненням поняття Великої Европи, коли деякі північні країни-члени ЕС звернулися в Комісію з проханням запропонувати дії для пом’якшення ефекту виключення для України, Молдови і Бєларусі. У травні 2003 року Комісія створила перший «білий документ», але вже після того, як деякі південні країни-члени ЕС почали говорити про те, що їхні середземноморські сусіди не повинні постраждати в результаті цієї нової ініціативи. Тому території Мароко, Тунісу, Йорданії, Ізраїлю і Палестини були включені як цільові. Але все-таки сутність пропозиції була досить слабкою. Росія була і «за», і «проти», тому що її представники постійно підкреслювали унікальність Росії, а конкретніше – її власні амбіції стосовно «ближнього зарубіжжя».

Проте, цих пропозицій було достатньо для того, щоб змусити країни, виключені з числа кандидатів, відчути себе ще більш виключеними, ніж раніше. Особливо це стосується трьох країн південного Кавказу. Позиція Комісії стала цілковито неспроможною після перемоги «революції троянд» у Грузії і приходу до влади М. Саакашвілі. У своєму другому «білому документі» у травні 2004-го ЕС розширив межі територій, охоплюваних ЕПД, у які тепер входили не тільки Південний Кавказ, але й арабські і середземноморські країни «барселонської» ініціативи, що були неохопленими раніше. Росія так і залишилася і «за», і «проти». Її Міністерство закордонних справ говорить про це відкрито і негативно, заявляючи, що ця ідея в цілому була задумана неправильно. По суті, Росія виражає невдоволення перспективою посиленої конкуренції за вплив у европейських державах, що раніше входили до складу СССР.

Пропозиції Еврокомісії, зроблені у травні 2004 року, по суті, анонсували майбутній план двосторонніх дій для кожної країни-партнера. Демократія і права людини стали пріоритетними, що було, звичайно, особливо важливо для арабських країн.

У вересні 2004 року надійшли пропозиції з нової европейської політики добросусідства й інструментів партнерства (ENPI), за допомогою яких будуть фінансуватися проєкти в прикордонних зонах між країнами-членами ЕС і їхніми сусідами. Проєкти для України і Молдови вже перебувають на обговоренні упродовж декількох місяців і в сусідніх країнах, і серед країн-членів ЕС. Плани нараховують близько 25 сторінок, на них перелічено сотні заходів, яких повинні вжити сусіди, – приміром, 300 основних пунктів у випадку України.

Але цей «всеосяжний» список псевдо зобов’язань не супроводжується перспективою прийняття до ЕС навіть у віддаленому майбутньому, про що просила Україна. Мова заповідей ЕС дуже невизначена і м’яка, щось типу «працювати в напрямку усе більш тісних взаємин» чи «подальшої інтеграції в европейські економічні і соціальні структури». Робочі плани повинні пройти спільне обговорення. У випадку України українська сторона попросила більш конкретної інформації про можливі перспективи угоди про вільну торгівлю і допомогу з візами. Україна була в пошуку нових і реальних контрактів, а одержала «рекомендації, що будь-які нові контракти будуть розглянуті у свій час». Весь пакет документів навряд чи можна назвати прийнятним балансом зобов’язань і стимулів чи важелем для розвитку процесу довіри.

Стосовно ж майбутнього для Молдови, Грузії і Вірменії, розрив між очікуваною і реальною перспективами здається не настільки вже й великим. Головною метою Молдови є одержання визнання як повноправного партнера в регіональному механізмі Південно-Східної Европи. Грузія, зі свого боку, старанно змінює свій імідж на більш европейський, ніж кавказький. Вірменія зацікавлена у тому ж.

Для середземноморських держав запропоновані Плани роботи для Мароко і Тунісу, швидше за все, будуть диференційовані, але схожі за структурою, тому що ці країни вважають привабливою ідею більш тісного злиття з европейськими стандартами, нормами і навіть ідентичністю Евро-середземноморського регіону. Для всіх цих держав ЕПД пропонує, щонайменше, шлях розвитку більш европейського способу життя, що спочатку звучить досить приємно, але може не мати ніякого реального політичного значення. З иншого боку, для Єгипту такий підхід видається менш прийнятним.

Сьогодні ЕПД перебуває у другій стадії вищеописаної моделі. Важлива ідея¹¹ підтримується паперовою дипломатією, безліччю зобов’язань, очікуваних від партнерів, і дуже скромними і невизначеними зобов’язаннями ЕС. Це не дуже схоже на ефективний механізм трансформації і европеїзації.

Модель Великої (Розширеної) Европи

Як перетворити ЕПД в інструмент, що заслуговує більшої довіри? Який хоча б зміг би просунутися з другої стадії до третьої?

Успіх залежить від створення досить тісної мережі політичних, економічних і суспільних зв’язків, що можуть створити важіль для трансформації держав-партнерів. Як потрібно змоделювати чи структурувати такий процес?

Типи моделей для організації комплексного регіону.

Існує кілька схем, що показують, яким чином центр може співвідноситися із сусідніми державами.

У моделі, яку можна назвати «вісь і спиці», центр розвиває свої відносини із сусідами на двосторонній основі.

Модель «павутина» (чи модель концентричного кола) пропонує систему, при якій центр прагне спростити і вибудувати систему відносин із сусідами, групуючи їх відповідно за їхньою географічною/політичною далекістю чи близькістю до центру, з елементами багатосторонності і стандартизації для кожної групи.

Клітинна модель є, по одній осі, низкою численних політичні ініціативи, які центр може поширити на своїх партнерів, а по иншій осі –переліком держав чи регіональних груп.

Але ці схеми непридатні при наявності більш, ніж одного могутнього зовнішнього центру впливу. У такій ситуації, коли кожний з цих центрів має свою систему політичного впливу, необхідна модель, яку ми б назвали «кубик рубіка». Це комплексна іграшка-проблема, яку можна вирішити, але якщо системи політичного впливу діють розрізнено чи суперечать одна одній, рішення, швидше за все, знайти буде важко.

На практиці ЕС тяжіє до моделі «павутина» (чи концентричне коло), що охоплює як внутрішні, так і зовнішні европейські угруповання, наприклад, такі основні групи усередині ЕС, як зони «евро» і «Шенген», і такі, як ЕЕА, середземноморська і балканська групи, країни Співдружності Незалежних Держав, що не входять у ЕС. Сюди ж належить більш широке коло учасників Ради Европи й Організації з безпеки і співробітництва в Европі.

Що ж стосується політичної сфери у цій моделі, це можна обговорювати на рівні підсумків чи більш докладно. Політики прагнуть сформулювати суть міжнародного співробітництва на основі трьох підсумкових показників – політичного, економічного і рівня безпеки, як це робиться в документах ОБСЄ, але зараз виникло ще сім конкретних областей політики, що виявляються більш ефективними, і якраз тут ЕС і намагається розвивати спільний европейський політичний простір.

Три загальноевропейських політичних «виміри» і сім «просторів»

А. Політичний і гуманітарний вимір

Б. Економічний вимір

В. Безпека

США підтримують могутню структуру двосторонніх відносин «осі і спиць» у всіх регіонах світу і набагато менше використовують багатобічну структуру «павутини». Росія намагається розвивати власну модель «павутини» для країн колишнього СССР і деяких підгруп цих держав. Моделі ЕС і США перебувають у розумній гармонії з Розширеною Европою, але серйозно розходяться з моделлю розширеного Близького Сходу. Російська модель у зоні СНД усе більше входить у суперечність з моделями ЕС і США. Звичайно, важко очікувати успіху там, де зіштовхуються суперечні одна одній моделі найбільш могутніх сил, але тільки, якщо одна зі сторін залишить арену, або змінить свої погляди, або вирішить перейти до співробітництва.

Усі ці моделі пропонують параметри для роздумів про те, як зробити ЕПД більш змістовною, поліпшити її структуру і надійність. Кожен із семи політичних просторів пропонує можливості для включення сусідів у систему тою чи иншою мірою, або асоціювати з політикою ЕС.

* * *

Демократія і права людини дуже привабливі як відправна точка, адже Рада Европи і його Конвенції і Суд з прав людини існують уже у всій Европі. Це значить, що основні цінності поділяються і використовуються усіма. ЕС розробив програми співробітництва з Радою Европи, але він також може ще більше підняти престиж Ради Европи за допомогою фінансових ресурсів і більш явної політичної підтримки. Для країн Середземномор’я, особливо для найбільш прогресивних, таких, як Мароко, можуть бути знайдені можливості розпочати приєднання до Ради Европи як асоційований член, якщо країна підпише Конвенцію з прав людини.

У галузях освіти, культури і наукових досліджень початок спільної роботи теж виглядає сприятливо, тому що ЕС відкрив безліч програм у країнах, що не беруть участі в ЕС. І тут також Рада Европи спонсорує болонський процес, спрямований на поліпшення і взаємне визнання освітніх стандартів у всій Европі. Освітні програми співробітництва із сусідами особливо не повинні бути прив’язані до яких-небудь умов. Молодь Бєларусі заслуговує того, щоб їй були надані всі можливості.

В економічній галузі (регулювання міжнародної торгівлі і внутрішнього ринку) існує давно і міцно встановлена ієрархія режимів торгівлі і ринку, що відповідає умовам розширеної Европи:

- членство у СОТ

- вільна регіональна торгівля, при нульових тарифах і єдиних правилах

- митний союз, із єдиними міжнародними тарифами

- єдиний ринок, де гармонізовані внутрішні ринкові закони і правила.

* * *

Але існує величезна плутанина понять, термінології і різних напрямків у політиці. Існуюча европейська економічна зона (ЕЕА) додає до єдиного ринку ЕС такі країни, як Норвегія, Ісландія і Ліхтенштейн. Европейська зона вільної торгівлі (ЕФТА) сьогодні зведена до двосторонньої торгівлі між ЕС і Швейцарією, оскільки Швейцарія також підписала ряд секторних угод, що надають їй частковий доступ до єдиного ринку ЕС. Туреччина і ЕС просунулися трохи уперед до формування митного союзу. Ця модель може зацікавити й инших торгових партнерів, особливо держави Південної і Східної Европи, що ще не вступили до ЕС. В даний час обговорюють модель двосторонніх угод про вільну торгівлю. CEES (Загальноевропейський економічний простір) зводиться тільки до двосторонніх переговорів між ЕС і Росією з приводу торгових проблем і питань ринку, з досить невизначеним порядком денним і навіть без згадування про безтарифну торгівлю. І все-таки на самміті країн СНД у Ялті у вересні 2003 року Росія заявила про створення нового Єдиного економічного простору, куди ввійдуть Бєларусь, Казахстан, Росія й Україна. Крім того, ЕС почав працювати над угодами про вільну торгівлю зі своїми партнерами у Середземномор’ї, що входять у «барселонський» процес, а також веде переговори про багатосторонню угоду з вільної торгівлі із шістьма державами Союзу співробітництва країн Затоки (GСС), що вже створили свій власний митний союз.

Як можна раціоналізувати ці багатоскладові системи й ідеї? Одна з пропозицій – створити Паневропейську територію вільної торгівлі (PEFTA). Це об’єднало б багатобічну безтарифну торгівлю із загальним прийняттям паневропейських правил для встановлення кордонів безтарифної торгівлі і правил єдиного ринку, і ЕС міг би запропонувати довгостроковий процес поступового розширення єдиного ринку ЕС для своїх партнерів по ЕПД. По суті, тут потрібно розробити модуль багатоступеневого підходу до гармонізації єдиного ринку і взаємного визнання, визначити кроки, що спочатку принесуть виграш усім учасникам, не завантажуючи їх надмірними тягарями гармонізації. Тут існує політичний вибір, хоча б на кілька років уперед, аби тим часом висунути на перший план багатобічну паневропейську систему чи запропонувати стимули лібералізації торгівлі на двосторонній основі. ЕС усе ще дотримується деяких суворих заборон на певні види експорту із сусідніх країн, особливо це стосується сільськогосподарської продукції; окрім того, діють суворі антидемпінгові заходи. Так що ЕС повинен визначити чіткі умови, за яких політика ЕПД могла б послабити ці обмеження.

* * *

Економічна допомога і евро

Евро може стати одним із найбільш могутніх потенційних об’єднавчих факторів у розширеній Европі, поступово витісняючи долар як паралельну валюту в торгівлі і накопиченнях, і також розширити зону евро. Евро, як провідна і цілком конвертована европейська валюта, буде долати всі кордони з европейськими сусідами, принаймні у приватному секторі. Уже зараз існує чітка ієрархія валютних режимів відносно евро: валюти, вільно взаємодіючі з евро, валюти з напіввільним використанням евро, і валюти, жорстко співвіднесені з евро за допомогою прикордонних митних законів (Естонія, Болгарія, Боснія); є мікродержави, що цілком перейшли на евро (Андора, Монако, Сан-Марино і Ватикан), як і деякі внутрішньодержавні утворення (Чорногорія і Косово). Деякі мікродержави (Монако, Сан-Марино) отримали дозвіл від ЕС карбувати власні монети евро для колекціонерів, що компенсують паперові банкноти, які втратили свою цінність. У Південній і Північній Америці можна знайти кілька позитивних прикладів доларизації, зокрема у Панамі й Еквадорі.

І все-таки міністри фінансів ЕС, а також Европейський центральний банк могли б стати більш відкритими і конструктивними до новоприєднаних країн і партнерів по ЕПД. Сьогодні ЕС більше дотримується «ексклюзивної», аніж «інклюзивної» політики. Аргументом із приводу оптимального терміну прийняття до еврозони залишається збалансованість витрат і доходів. Ніхто не виходить з постулату, що вся Европа повинна перейти на евро якомога швидше, особливо під час перехідного процесу в колишніх комуністичних економіках. Але  приймати політику ексклюзивності також немає необхідності.

Економічна допомога

У ЕС є повний набір інструментів надання економічної допомоги. Зараз ЕС пропонує спростити його і звести до чотирьох основних механізмів, одним із яких буде ENPI (Европейський механізм політики добросусідства і партнерства). Він міг би замінити існуючі програми допомоги для середземноморських країн і країн СНД (Meda і Tacis)¹². Нещодавно була опублікована докладна юридична пропозиція з ENPI¹³.

Ось середньостатистичні дані про допомогу на душу населення за вісім років, за період з 1995 по 2002 рік, для держав, що входять у різні регіональні групи, обумовлені політичними пріоритетами:

Таким чином, колишня Югославія одержала дуже високий рівень допомоги – 246 евро на душу населення. Середземноморські партнери в середньому одержали одну десяту частину від вищезгаданої суми, европейські країни СНД ще вполовину менше, і центральноазіатські країни СНД ще вдвічі менше, а багаті країни Затоки, що не дивно, не одержали взагалі нічого.

Еврокомісія збирається виділити для ENPI суму 14029 млн. евро зі своїх бюджетних фондів у період з 2007 по 2013 рік. У майбутньому планується розподілити цю суму в часі у прогресивній послідовності, починаючи із суми, яку програми Meda і Tacis планували затратити у 2006 році. А Европейський інвестиційний банк (EIB) зможе надати додаткові позички. Але все це поки що на стадії  пропозиції Еврокомісії. У наступні два роки мають відбутися складні переговори з країнами-членами ЕС із приводу загального бюджету ЕС на період з 2007 по 2013 рік, і кілька членів ЕС мають намір значно скоротити  пропозиції Еврокомісії. Проте, уже прийшов час почати розгляд умов, за яких фінансування NPI буде максимальним.

Системи інфраструктури

Паневропейська конференція міністрів транспорту спонсорує розпочате планування Паневропейської транспортної системи. Уже складена чітка транспортна карта розширеної Европи з десятьма коридорами автомобільних і залізничних маршрутів. Ці коридори продовжуються на схід через новоприєднані країни в напрямку до Росії, України, Бєларусі, Молдові і Балкан. Планується також установити зв’язок через Чорне море, через Кавказ у Середню Азію. Як тільки об’єкти будуть офіційно зафіксовані на картах, почнеться робота з підготовки докладних проєктів за участі ЕС, Европейського інвестиційного банку й ЕБРР у фінансуванні проєктів. Фінансування цих проєктів у ЕС надходить з величезної кількості різних органів ЕС, кожен з яких має свої правила, що сильно утруднює координацію процесу. Новий фінансовий інструмент політики добросусідства має на меті раціоналізувати ці адміністративні складності.

Енергетика

Головною спробою створити загальноевропейську енергетичну організацію була ініціатива зі створення европейської Енергетичної хартії, що привела до підписання у 2000 році відповідного  договору.

Спочатку це була амбіційна, але невизначена ідея, запропонована у 1995 році тодішнім прем’єр-міністром Голандії Р. Люберсом. Головною метою було скріпити спільні інтереси ЕС і Росії в секторі енергетики. На рівні політичного змісту Угода з Енергетичної хартії значною мірою запозичає правила торгівлі СОТ. Але все-таки документ намагається поліпшити умови для інвесторів і для транзиту нафти і газу. У проєкті протоколу по транзиту є спроби регулювати умови транзиту трубопроводом на основі найбільш яскравих прикладів транзиту російських запасів через територію України, каспійських ресурсів через Кавказ і запасів країн Затоки через порти Середземного чи Червоного морів.

Передбачається, що Росія підпише транзитний протокол після довгих коливань і внутрішньої боротьби інтересів, але юридично він набере сили тільки після того, як буде ратифікована сама Угода з Енергетичної хартії. Україна і країни Кавказу вже ратифікували договір і готові підписати транзитний протокол.

У даний час робляться чи плануються інвестиції в найбільш могутні нафто- і газопроводи і з боку північно-західних регіонів Росії, і на Каспії, Чорному морі і у близькосхідних регіонах, що в сумі вплине на безпеку енергетичних ресурсів ЕС¹⁴. Регіональні енергетичні системи, наприклад, електроенергетичні, теж входять до порядку денного, присвяченого географічним регіонам. Регіони Балтійського і Чорного морів обговорюють проєкт створення інтегрованого електроенергетичного кільця, причому держави Балтії вже просунулися в цьому проєкті набагато далі, ніж держави Чорного моря.

Екологія

Щодо глобального потепління, то тут головним завданням ЕС було залучити Росію до підписання Кіотського протоколу, оскільки за світовими стандартами Росія є потужним забруднювачем навколишнього середовища.

Другим найбільш важливим партнером з тих же причин є Україна. Окрім того, для підтримки своєї ядерної безпеки Росія тримає найбільший запас небезпечних отруйних речовин, включаючи атомні підводні човни, що іржавіють у районі Мурманська. Найбільш масштабну угоду про співробітництво у цій галузі було підписано у травні 2003 року між Росією, ЕС, Норвегією і США.

Екологічна політика має також свої природні регіональні аспекти, що стосуються, наприклад, басейнів рік і регіональних морів, де немає політичних кордонів. Тому Баренцеве, Балтійське, Чорне, Каспійське і Середземне моря – усі мають свої важливі екологічні програми, так само як і басейни найбільших рік, наприклад, Дунаю і Райну.

Дотримання законів і внутрішні справи

Ці складні питання вже давно стоять на першому місці у всіх документах і робочих планах европейської Політики добросусідства, включаючи правила видачі віз, надання політичного притулку, міграції, повернення громадянства, співробітництва у боротьбі з міжнародною злочинністю і под. Відкритим залишається питання, чи знайдуть ЕС і його сусіди конструктивне вирішення традиційних суперечностей у питанні про відкриті і надійні кордони. Візові режими – одне з таких важких запитань.

Два приклади можуть запропонувати більш глибокий погляд на проблему поширення Шенгену – Польща і Туреччина.

Спочатку, коли Польща запровадила візовий режим для українців у 2002 році, кількість перетинів кордону різко скоротилася. Відтоді Польща розширила свої консульські можливості на Україні і гнучко використовує різні варіанти, надані шенгенськими правилами.

Це, звичайно, привело до помітного поліпшення становища. Хоча і не зовсім ясно, чи зможе Польща зберегти цю ситуацію, коли остаточно приєднається до Шенгену, тобто коли буде усунутий контроль на німецько-польському кордоні.

Оскільки переговори про прийняття Туреччини до ЕС починаються у 2005 році, відразу виникає питання про те, як і коли країна зможе дотримуватися шенгенських правил стосовно величезного числа росіян, українців і представників  инших національностей СНД, що приїжджають до Туреччини щороку (зараз це близько 2 млн.). Туреччина¹⁵, мабуть, повинна серйозно подумати про те, як тимчасово дотримуватись існуючого порядку видачі віз у порту прибуття, а не переходити на складні процедури через турецькі консульства, хоча б до моменту повного прийняття Туреччини до ЕС і системи Шенгену. Для ЕС підштовхування Туреччини до термінового і суворого дотримання правил Шенгену було б хибним кроком, що може мати серйозні негативні наслідки щодо цілей ЕПД.

* * *

Окрім того, існує проблема вкрай недружньої візової процедури у деяких Шенгенських державах, де доступ до ЕС навіть для найбільш бажаних відвідувачів, таких, як учені, що беруть участь у конференціях, і студентів, що їдуть на навчання, перетворюється у дорогий і образливий бюрократичний кошмар, який пояснюється поєднанням політичних прагнень якнайбільше обмежити доступ з неефективністю бюрократії.

Наприклад, Бельгія отримала репутацію однієї з найбільш важких і неефективних країн щодо видачі віз. Це дуже серйозно, з огляду на роль Брюсселя як столиці і центру діяльності ЕС і невід’ємної частини політичної репутації ЕС. Кричущі невдачі у внутрішньо шенгенському співробітництві повинні бути виправлені. Йдеться про такі випадки, як, наприклад, ситуація, коли громадянам Молдавії, щоб отримати бельгійську візу, треба їхати до Бухаресту, оскільки у Молдавії немає бельгійського консульства, і Бельгія дотепер не може укласти договір про співробітництво з державою Шенгену, наприклад, з Німеччиною, яка має у цій країні своє консульство. Запровадження ЕПД повинно стати достатнім приводом для подолання таких недоліків.

Зовнішня безпека

ЕС і Росія разом склали досить розумний порядок денний з їхнього так званого єдиного простору зовнішньої безпеки: міжнародна злочинність, тероризм, зброя масового знищення, розв’язання кризових ситуацій, запобігання і вирішення конфліктів. Цей перелік може також стати порядком денним для ЕПД. ЕС також нарощує практичний досвід у своїх військових і поліцейських місіях. Але політично ЕС усе ще не вдається діяти на рівні своєї ж риторики, особливо у сфері невирішених сепаратистських конфліктів у країнах Кавказу, у Молдові і навіть на Кіпрі. ЕС призначає різних спеціальних представників, як, скажімо,  на Кавказі, але водночас не раціоналізує своєї участі у посередницьких (хронічно невдалих) місіях ООН і ОБСЄ, де діють різні країни-члени ЕС. ЕС міг би багато зробити для підвищення довіри до ЕС у ролі сили, що вирішує конфлікти, якби був рішучішим у практичних діях, більш чітко декларував свої дії, а не залишався стороннім спостерігачем-доктринером¹⁶.

Регіональні параметри

ЕС виступає за регіональне співробітництво, особливо там, де географічні й історично сформовані регіони перетинають кордони країн-членів (і не-членів) ЕС. Важливі регіональні ініціативи були розпочаті у країнах Балтії й у північних районах, а також у Середземномор’ї в зв’язку з «барселонською« ініціативою. Але є регіон, явно забутий ЕС, – це Чорне море. Сьогодні прийшов час для европейської чорноморської ініціативи, при тому, що прибережні країни сьогодні є або кандидатами на вступ до ЕС, або цільовими державами для ЕПД. Питання полягає в тому, чи захоче Росія співпрацювати з ініціативою, націленою на об’єднання ресурсів і політичної енергії у структурі вже існуючої організації Чорноморського економічного співробітництва (BSEC). ЕС може почати зі старої пропозиції для Росії прийняти статус спостерігача або повне членство у BSEC через майбутній новий фінансовий механізм співробітництва. Росії тоді доведеться вирішувати, чи блокувати участь ЕС у BSEC, чи спостерігати за розвитком чорноморських ініціатив поза цією організацією, що ще більш понизить цінність цієї організації.

Інституційні параметри

Уся суть ЕПД у політичному спілкуванні. Тому особливо доречно подумати про те, коли і де можуть бути корисні можливості часткового включення найбільш передових сусідів у різні інституційні структури, починаючи з технічних організацій, таких, як деякі з агентств ЕС (наприклад, Европейське Агентство з охорони навколишнього середовища, чи організації, що стежать за дотриманням стандартів), що насправді вже зараз пропонується в політичних документах ЕПД.

Такі ідеї часткового інституційного включення можуть бути розглянуті і для консультаційних і політичних інститутів, наприклад, для статусу спостерігача в Економічній і Соціальній комісіях, регіональній комісії, а у випадку особливо просунутої країни, в організаціях, що займаються міжнародною політикою і безпекою, і навіть до Европарламенту. Можна скласти повне меню й ієрархію таких можливостей, а у випадку з найбільш розвиненою країною це може бути категорія «практичного включення« у ЕС. Завданням Еврокомісії є вироблення схеми умов, що будуть керувати встановленням різних інституційних зв’язків.

* * *

І на завершення залишається ще питання принципу: чи має ЕС право заявити европейським країнам, що в них немає, навіть у майбутньому, можливості вступити до ЕС, тоді як власний установчий документ і майбутня Конституція говорять, що всі европейські демократії мають право вступити до ЕС. Крім того, це питання практичної оцінки політики через можливий мотиваційний вплив на сусідів. Зрозуміло, що установчий документ і конституція не можуть санкціонувати негативну позицію, яку недавно прийняла Еврокомісія і яку підтримують багато країн, але не усі. Справа в тому, що ЕС, який складається з 25 членів (незабаром їх буде 27 чи 28), уже розширений до межі своїх можливостей, і це всім очевидно. ЕС 25 (чи 27 і т.д.) знадобиться ще багато років, щоб облаштуватися. Але якщо інститути і країни-члени ЕС домовляться з тими, хто приймає рішення у такій великій групі, це буде означати, що ЕС трансформував себе інституційно. У такому випадку ЕС зробив би якісний стрибок до життєздатності на новому рівні. У такому випадку подальше розширення і включення ще декількох европейських сусідів може перестати бути великою проблемою.

У будь-якому випадку здатність ЕС включати нових членів залишається одним з копенгагенських критеріїв для узгодження подальшого розширення. А поки немає причин ставити великий знак політичного негативу на рахунках балансу між стимулами і зобов’язаннями ЕПД.

* * *

Координація і стимули

Аналіз політичних, регіональних і інституційних проблем показує, що для ЕПД існує багатий потенціал перетворення її на серйозну дієву силу. Інструментів для можливих дій насправді так багато, що вони породжують серйозну проблему їхньої координації, спільних дій і експлуатації спільного потенціалу.

Як слід діяти? Еврокомісія може вирішити, що кожен відділ, відповідальний за один чи декілька політичних просторів, повинен отримати завдання скласти свій власний документ з ЕПД, з можливого включення країн-партнерів по ЕПД у їхнє поле діяльності. На ділі це поєднуватиме усі основні відділи Еврокомісії, серед них, звичайно ж, Міжнародні відносини, Торгівля, Єдиний ринок, Економіка і Фінанси, Законодавство і Внутрішні справи, Транспорт, Енергетика, Навколишнє середовище, Регіональна політика, Освіта і Наукові дослідження. На рівні координації будуть висуватися критичні думки про те, яка політика повинна пропонувати стимули з висуванням певних умов і яка політика повинна пропонувати нічим не обумовлені стимули і, у випадку висування умов, якими вони повинні бути.

Наприклад, освітні програми, звичайно, не повинні бути зв’язані ніякими умовами, повинні бути відкритими і досягати навіть до таких злиденних і безправних країн, як Бєларусь.

Але у випадках з багатьма иншими політичними кроками можуть бути прийняті так звані «позитивні умови». Ключові стимули, які ЕС може запропонувати на певних умовах, включають торгові концесії, фінансову допомогу і відкритість для переміщення людей. У кожному випадку може залишатися відкритим питання, чи є дана пропозиція вільною від будь-яких умов чи ні, особливо всередині даного сектора (тобто всередині сектора торгівлі, економічної політики чи візової політики), чи – ширше – щодо політичних стандартів демократії і прав людини. Тенденції й у ЕС, і у США зараз повертаються у бік позитивної обумовленості, що може певною мірою бути несподіваним і пов’язаним з політичними цілями. Питання про узгодженість політики ЕС з політикою США стосовно сусідів само по собі стає великою проблемою. Якщо залишити осторонь велику сварку через Ірак, виникає усе більше шансів координації між ЕС і США в галузі організації торгової політики і політики надання допомоги, що може бути дуже важливим для нагромадження критичної і чіткої маси стимулів, достатньої для одержання важеля «трансформуючого» у цільових країнах.

Новітні ресурси ЕС

Чи можуть новітні ресурси ЕС в особі нових членів і народів перетворитися на реальну цінність для розвитку ефективної нової політики добросусідства? Тепер, коли їхня найважливіша мета досягнута і вони прийняті в організацію, з’являються ознаки того, що нові члени вливають свою енергію в роботу, спрямовану на досягнення вищезгаданої мети.

Першим прикладом може стати виразна підтримка Польщею нової політики добросусідства стосовно північних сусідів взагалі, і України, зокрема. Польща висловила думку, що перспектива прийняття до ЕС, хоча б і довготермінова, не повинна виключатися, на цілком резонних підставах, що це єдиний серйозний стимул, пропонований ЕС, який може служити стратегічним важелем впливу на Україну. Другий приклад виник у виді формули ініціативи 3+3 за участю трьох балтійських і трьох південнокавказьких держав. Ідея створення двох груп щодо рівних за розміром країн, і колишніх совєтських республік, була прийнята легко. У них багато спільного (не в останню чергу і спільне знання російської мови), але дуже різний досвід. Одна група із вступом до ЕС і НАТО зробила політичний і економічний перехід до европейських і західних стандартів, инша усе ще борсається в болоті переходу, без інтеграції в основні західні структури.

Третій приклад збігається з майбутнім головуванням Греції в організації Чорноморського економічного співробітництва (BSEC), починаючи з листопада 2004 року і по квітень 2005-го. Греція оголосила про свій намір додати новий імпульс і зробити більш серйозними зв’язок ЕС з чорноморськими країнами. Сприятливий для цього момент створюється майбутнім розширенням ЕС із прийняттям Болгарії і Румунії і переговорами з цього приводу з Туреччиною.

Великою є потенційна роль Туреччини для міжнародної політики і безпеки ЕС загалом. Хоча йдеться тільки про регіон Чорного моря, заглядаючи в майбутнє, видається цілком можливим, що все оточення Туреччини, включаючи  увесь Середній Схід і Центральну Азію, можна буде розглядати як розширене сусідство ЕС. Величезна важливість і складні проблеми, якими вже є ці страждаючі регіони для ЕС, підказали ідею, що, як тільки у 2005 році почнуться переговори про  вступ Туреччини до ЕС, цю країну  варто запросити інтегруватися у загальну міжнародну політику і політику безпеки ЕС як дійсного члена (тобто за участю у всіх органах, що приймають політичні рішення, але без права голосування доти, поки країна не стане повним членом ЕС)¹⁷.

Звідси виникає модель, відповідно до якої нові країни-члени ЕС стають особливими друзями і менторами обраних партнерів чи регіонів.

Нові члени ЕС, звичайно, мають свої історично сформовані відносини з Росією, і активність нових членів, колишніх країн СНД, не залишається непоміченою у Москві. Однією з найбільш серйозних переваг таких ініціатив був би розвиток процесу залучення Росії до нової реальності і примирення Росії з таким розвитком подій у регіонах так званого ближнього зарубіжжя. Росія повинна шукати шляхи конструктивного співробітництва, а не змагання з підтекстом тиску. Російська політика, власне кажучи, реалістична і прагматична, і здатна розглянути привабливість у старій приказці: «Якщо їх не можна перемогти, до них можна приєднатися».

Зрештою, ідеї важливіші. Нових членів ЕС приваблює ідея демократії й у більш широкому контексті – европеїзації. Хоча Росія реформується і сьогодні, незадоволеність російських людей і російської інтелігенції стає усе більш очевидною¹⁸. Ці тенденції не залишаються непоміченими в инших країнах СНД і, безсумнівно, лежать в основі посилення тенденцій до европеїзації, нехай і не повсюдно¹⁹.

Висновок

Отже, екзистенціальна проблема ЕС полягає у виборі між занадто тривалим процесом розширення до рівня,  коли руйнується спроможність управляти об’єднанням, і запереченням однієї з основних цінностей – відкритості Союзу для всіх европейських демократій і ризиком породити негативний ефект, виключаючи сусідні країни.

Европейська політика добросусідства, що народжується, шукає свій шлях між двома полюсами дилеми. ЕПД починає свою діяльність при значному дисбалансі між зобов’язаннями й обіцянками двох сторін і тому при відсутності довіри.

Передбачається, що перехід до третьої стадії може бути зроблений за допомогою таких чотирьох дій:

- більш істотний і всебічний розвиток семи европейських політичних просторів, при потужній координації між відповідними відділами Еврокомісії;

- подальший розвиток регіональних зон, що охоплюють країни-члени ЕС і їхніх сусідів. Сьогодні це особливо актуально для Чорноморського регіону, що, на відміну від регіонів Балтійського і Середземного морів, дотепер  значною мірою ігнорувався;

- заохочення нових ініціатив від нових членів ЕС, що готові виступити в ролі «провідників« для обраних партнерів серед своїх сусідів;

- часткове інституційне включення сусідів і їхній розвиток у напрямку «практичного членства« у випадку найбільш розвинутих держав;

- підтвердження вірності ЕС принципу відкритості для всіх европейських демократій;

- надання можливостей для координації політики позитивної обумовленості й у торгівлі, і в політиці надання допомоги в рамках ЕС і США.

Ці ініціативи можуть служити доповненням до прийнятого робочого плану і можуть зробити його більш обґрунтованим, виправляючи порушений баланс між зобов’язаннями, покладеними на сусідів, у порівнянні з обіцянками і стимулами, пропонованими ЕС. Нова европейська політика добросусідства є досить легко керованим політичним напрямком для Комісії й інститутів ЕС у цілому і тому привабливим для встановлення реальних пріоритетів.

Загальна статистика Розширеної Европи і її оточення (дані 2001 р.)

	Число держав	Населення	Національний дохід
Розширена Европа
ЕС	25	450	8500
ЕЕА/ЕФТА і мікродержави	8	12	433
Кандидати в ЕС	3	96	219
Інші держави Европи, держави SAA	5	24	43
Европейські країни СНД	7	225	313
Невизнані сепаратистські утворення	4	3
Розширена Европа загалом	52	810	9,508
Розширений Близький Схід Середземномор'я	10	174	255
Країни Затоки, Іран, Ірак	9	135	590
Центральна Азія, Афганістан	6	83	41
Розширений Близький Схід, загалом	25	392	886
Розширена Европа і Розширений Середній Схід, загалом	78	1,203	10,394

¹ Старший науковий співробітник центру з вивчення европейської політики, Брюссель.

² Стаття підготовлена на основі виступу автора на конференції Фонду Калуста Гульбенкяна (The Calouste Gulbenkian Foundation) у Лісабоні 26-27 жовтня 2004 р.

³Ці питання докладно обговорюються в книзі B. Coppieters, M. Emerson, M. Huysseune, T. Kovziridze, G. Noutcheva, N. Tocci, M. Vahl «Europeanisation and Conflict Resolution – Case Studies from the European Periphery», («Европеїзація і вирішення конфліктів – аналіз окремих конфліктів на периферії Европи»). Academia Press, Gent, 2004.

⁴ Див.: G. Noutcheva, N. Tocci, T. Kovziridzeetal. «Europeanisation and Conflict Resolution: Theories and Paradigms» in Chapter 2 of B. Coppieters et al., op. cit.

⁵ Sam Huntington. «The Third Wave: Democratisation in the Late twentieth Century». University of Oklahoma Press, 1991; Guillermo O'Donnell and Philippe Schmitter «Transitions from Authoritarian Regimes: Tentative Conclusions about Uncertain Democracies». John Hopkins University Press, 1986.

⁶ Larry Diamond «Is the Third Wave Over?», Journal of Democracy 7.3, 1996; Thomas Caruthers. «The End of the Transition Paradigm», Journal of Democracy, 13.1, 2002.

⁷ Гравітаційна модель теорії торгівлі дає можливість зробити формальну специфікацію і економетричну оцінку, як це, наприклад, було зроблено в европейських країнах, що перебувають у процесі переходу, у книзі Daniel Grosand Alfred Steinherr «Economic Transitionin Central and Eastern Europe». Cambridge University Press, 2004.

⁸ Більш докладно це представлено в книзі M. Emerson and G. Noutcheva «Europeanisation as a Gravity Model of Democratisation», робочі документи конференції у Стенфордському університеті, 4-5 жовтня 2004 р.

⁹ Ця група, що складається з 21 держави, містить у собі як країни, що уже входять до складу ЕС, так і ті, що мають перспективу вступу на основі вихідного становища, що було не зовсім демократичним.

¹⁰ Ці 17 держав містять у собі европейські країни, що раніше були частиною Радянського Союзу, і країни південного і східного Середземномор'я.

¹¹ Див.: M. Emerson. «The Wider Europe Matrix». CEPS, 2004.

¹² Commission Communication «On the Instruments for External Assistance under the Future Financial Perspective 2007-2013», COM(2004)626 final, 29 September 2004 (Повідомлення Еврокомісії «Про механізм зовнішньої допомоги в рамках майбутньої фінансової перспективи на 2007-2013 роки», СОМ(2004)626 остаточний варіант, 29 вересня 2004).

¹³ Commission proposal for a «Regulation Laying Down General Provisions Establishing a European Neighbourhood and Partnership Instrument», COM(2004)628 final, 29 September 2004 (Пропозиція Еврокомісії по «Закону, що встановлює загальні положення з вироблення механізму европейської політики добросусідства і партнерства», СОМ(2004)628 остаточний варіант, 29 вересня 2004).

¹⁴ Більш докладний огляд планів і варіантів роботи нафто- і газопроводів див. у кн.: J. Roberts. «The Turkish Gate – Energy Transitand Security Issues», CEPSEU-Turkey working paper no11, 2004, available at www.ceps.be («Турецькі ворота – енергетичний транзит і проблеми безпеки», СЕРSEС-Туреччина, робочий документ №11, 2004, на сайті www.ceps.be).

¹⁵ K. Dervis, M. Emerson, D. Gros and S. Ulgen. «The European Transformation of Modern Turkey», CEPS, 2004 («Европейська трансформація сучасної Туреччини»).

¹⁶ Ці проблеми обговорюються більш докладно в книзі B. Coppieters, M. Emerson, M. Huysseune, T. Kovziridze, G. Noutcheva, N. Tocci, M. Vahl «Europeanisation and Conflict Resolution – Case Studies from the European Periphery», Academia Press, Gent, 2004 («Европеїзація і вирішення конфліктів – аналіз окремих конфліктів на периферії Европи»).

¹⁷ Ці ідеї розвинуто в книзі M. Emerson and N. Tocci «Turkey as Bridgehead and Spearhead – Integrating EU and Turkish Foreign Policy«, working paper available on www.ceps.be, або у Turkish Political Quarterly, Fall 2004, Vol. 3, No. 3.

¹⁸ Наприклад, бурхливі суперечки викликала в Росії нова книга Олени Трегубової «Прощання кремлівського діггера», що обрушилася з руйнівною критикою на сьогоднішній режим, що відходить від демократії, і як наслідок цього виникає політична корупція й інтелектуальний тиск на лідерів бізнесу, державних службовців і журналістів.

¹⁹ Останнє опитування у Вірменії показало, що 72% населення заявляє, що майбутнє цієї країни пов'язане з ЕС (www.ankam.org). Азербайджан же повертається назад до центральноазіатської політичної моделі. 22 жовтня суд цієї країни засудив сімох лідерів опозиційних політичних партій на тюремне ув'язнення від 3 до 5 років (Ankam-Caucasus).