Чарльз Краутгаммер

Доктрина Путіна

По суті, його виступ – це сигнал: Росія виходить з тіні

Владімір Путін, президент (хоча більш точно було б сказати – «хрещений батько») Росії, потрапив в усі газети, виступивши в Мюнхені з промовою, що задала новий стандарт антиамериканізму.

Путін не лише звинуватив Сполучені Штати у «гіпертрофованому використанні сили», у «зневазі основних принципів міжнародного права» і в тому, що політика США «переступила свої національні кордони в економіці, і в політиці, і в гуманітарній сфері – і нав’язується иншим державам». У перелік своїх обвинувачень він включив навіть поширення зброї масового знищення, з якою Сполучені Штати власне і воюють – зустрічаючи мало розуміння від союзників і нічого, крім постійного опору, від Росії. За його словами, відбувається це тому, що «панування» Америки «неминуче підживлює тягу» инших країн до володіння такою зброєю.

Чути критику силової політики від людини, що перетворила Чечню на руїни, слова про презирство до міжнародного права від людини, яка не дозволяє Скотланд-Ярду допитати наскрізь просочених полонієм бандитів, підозрюваних в убивстві Олександра Литвиненка – далеко не першого, до речі, супротивника Путіна, відповідальність за передчасну смерть якого так ні на кого і не покладено, – і, нарешті, лементи про залякування инших країн від людини, що займається політичним і економічним вимаганням, припиняючи постачання енергоносіїв в Україну, у Грузію й у Бєларусь – усе це трохи кумедно. Однак, якщо вдуматися у глибинний зміст мюнхенської промови Путіна, стає зовсім не так смішно.

По суті, його виступ – це сигнал: Росія виходить з тіні. Маючи величезні доходи від торгівлі нафтою і газом, зібравши у своїх руках воістину диктаторську владу і змусивши і російські, і західні компанії капітулювати й змиритися із захопленням їхніх активів, Путін фактично виступив із найгучнішою на сьогодні декларацією підготовки Росії до повторного виходу на світову арену. При цьому найбільш важливий, на мою думку, рядок у його промові практично ніхто не помітив – імовірно, тому, що з першого погляду він видається зовсім необразливим.

– Я дуже часто чую заклики до Росії з боку наших партнерів, у тому числі і з боку европейських партнерів, грати усе більше і більше активну роль у світових справах, – сказав він. – Навряд чи нас потрібно підштовхувати і стимулювати до цього.

Колись совєтський міністр закордонних справ Андрій Громико гордо говорив про те, що жоден конфлікт у жодній точці світу не може бути вирішений, не враховуючи думки й інтересів Совєтського Союзу. Нікому иншому, мабуть, не вдалося настільки ж ємко змалювати поняття «наддержава», як це у свій час зробив Громико, кажучи про світовий вплив совєтської держави.

І ми прекрасно знаємо, як сильно Путін, що назвав розпад Совєтського Союзу найбільшою політичною катастрофою двадцятого століття, хоче повернути ті дні, коли його країна була наддержавою. Виступаючи на мюнхенській конференції, він навіть не вважав за потрібне приховувати ностальгію за часами «холодної війни»: він заявив, що «глобальна безпека» забезпечувалася «стратегічними потенціалами двох наддержав».

Найбільше Путіну не подобається те, що сьогодні у світі залишилася лише одна наддержава – чудовисько, що безроздільно панує у своєму «однополярному світі». Він знає, що у Москви немає ані економічних, ані військових, ані навіть демографічних засобів, щоб, як у совєтські часи, протиставити себе Америці. Сьогодні він уже більш скромний – він говорить про «коаліцію незадоволених», що могла б бути протиставлена могутності Америки і яку могла б очолити Росія.

Саме в цьому прихована причина активізації його зовнішньої політики – військове партнерство з Китаєм, ядерне співробітництво з Іраном, постачання зброї до Сирії і Венесуели, а також у Судан, що займається геноцидом, але проте має від Росії ще і дипломатичну підтримку, і пропозиції дружби иншим потенційним партнерам щодо союзу проти гегемонії (читай: проти Америки).

Що ж це – повернення до «холодної війни»? Дійсно, така думка виникає сама собою, коли чуєш, як у промові Путіна прослизають класичні марксистські поняття на кшталт «иноземного капіталу» (зазвичай, коли мова заходить про західні нафтові компанії) чи взагалі ж неприйнятний у подібних контекстах прикметник «вульгарний» (коли мова зайшла про Організацію з безпеки і співробітництва в Европі, яка розлютила Путіна тим, що наполягла на проведенні «чистих» виборів в Україні). А зараз він навіть натякає на те, що збирається забути про одне з безсумнівних досягнень останніх років «холодної війни» і, розірвавши угоду 1987 року – так званий «нульовий варіант», – відновити ядерні ракети середньої дальності, що існували в совєтські часи. І все-таки агресивність Путіна – це навряд чи сигнал про повернення до «холодної війни». Він занадто розумний, щоб звалювати на себе тягар абсурдної соціалістичної економіки чи марксистської політики. У Путіні добре те, що він не обтяжений ні ідеологією, ні політичною філософією, ні економічною теорією – добре тому, що через це в нього немає принципових, екзистенціальних розбіжностей зі Сполученими Штатами.

У цьому сенсі він більш скромний: простий мафіозний дон, що захопив економічні ресурси і політичну владу в країні й утримує її своїми руками і руками своїх наближених, здебільшого вихідців із КГБ. І тепер ще й намагається поширити власне, експансіоністське й агресивне, бачення російських національних інтересів за допомогою дипломатії опору пануючій владі, що одночасно працює на посилення його власної.

Він хоче, щоб у нього був такий же вплив, який свого часу мав Громико – чи хоча б деяке визнання міжнародного співтовариства в тому, що з Москвою необхідно рахуватися, – але не хоче тягти за собою ідеологічний багаж тих часів. Він не хоче нас хоронити, він просто хоче, щоб ми стали якнайменшими. Класична політика ХІХ-го століття, на найбільш грубому і природному рівні.

Ми не потрібні Путіну як вороги. Але в Мюнхені він сказав світові, що Росія, сидячи за одним столом з Америкою, пересіла з місця партнера на місце супротивника.

16 лютого 2007