Тарас Возняк

Виборча лихоманка та перспективи України

Аж на початку грудня завершився черговий, майже річний цикл виборчого марафону, який триває в Україні навіть не з часів Помаранчевої революції, а радше з виборів до Верховної Ради України 2002 року, коли вперше антикучмівські сили заявили про свої претензії на владу і зміни. Таким чином, ми отримали виборчий марафон, який повторюється якщо не щороку, то через півтора. Весна 2002 р. – вибори Верховної Ради, осінь 2004 р. – вибори Президента, весна 2006 р. – вибори Верховної Ради, осінь 2007 р. – вибори Верховної Ради. Теоретично можливо, що восени 2008 р., за повної незадоволеності інтересів Партії регіонів України чи, якщо її спровокують самі помаранчеві, а це можливо, відбудуться чергові позачергові вибори Верховної Ради.

Хто може спровокувати? Та хоча б БЮТ, бо напередодні президентських виборів однією з перевірених технологій блоку є стрибок на вищий щабель влади через імідж гнаного «друга народу, якому не дають працювати». А несправедливо вкотре звільнений з посади прем`єра кандидат на президента має величезні шанси. Особливо з огляду на безперспективність понурого невдахи Віктора Януковича та «несправедливого і невдячного» Віктора Ющенка.

Вибори Верховної Ради та Президента неодмінно супроводжуються зміною уряду. Один перелік урядів Ющенка, Кінаха, Януковича, Тимошенко, Єханурова, знову Януковича і тепер, очевидно, знову Тимошенко не може не вражати.

У цьому калейдоскопі є свої плюси і свої мінуси. Країна, з одного боку, вчиться вибирати. Ба більше – вона реально вибирала. Але тільки на президентських виборах 2004 р. Однак політичний клас схаменувся і прийняв такий закон про вибори на пропорційній основі, який участь народу звів до мінімуму. Приймати всі рішення отримали змогу партійні кліки. І знову розпочалася корупція влади. Партійна верхівка, «директори» партій та партійних осередків почали безсоромно продавати прохідні місця у виборчих списках. І це стосується не лише Партії регіонів України, але й БЮТ-у та БНУНС-у. Найгірше, що така практика масово застосовувалася на місцевих виборах до міських, районних та обласних рад. Тому ці ради перетворилися значною мірою на органи, в яких вирішуються питання осіб, які купили собі депутатські місця чи цілі фракції.

Те саме значною мірою чинилося і на рівні Верховної Ради. Звичайно, були більш прозорі кооптації, як-от у неконсолідованому, а тому більш відкритому БНУНС-і, і зовсім непрозорі у «монолітному» БЮТ-і та закритій ПР.

Всім тверезо мислячим людям стало очевидно, що країна не дозріла до виборів виключно на партійній основі. По-перше тому, що власне і партій, зрілих ідеологічних партій, у нас немає. Три політичні гіганти мало чим відрізняються. За своєю суттю це ліберальні партій, які представляють крупний капітал. Навіть БЮТ, який кокетливо декларує себе як лівоцентристську силу і шарпається від солідаризму до популізму. Насправді ці партії так і не виробили своїх чітких ідеологічних засад. Та й вони і не потрібні за таких умов гри, які нав`язані українцям. Ми ж бо вибираємо нашого «доброго українського/донецького хлопця/парня/дівчину», а не якусь програму, яку будуть (не смішіть мене) втілювати у життя. Тобто, ми «віримо» Ющенку/Януковичу/Тимошенко. Власне «віримо» (як в Христа), а не укладаємо з ними контракт, голосуючи за них на виборах, що вони зроблять для нас «те і те», а ми натомість за них проголосуємо і сьогодні, і в минулому, якщо вони це насправді реалізують. Йдучи на вибори, український виборець насправді не вірить у те, що програма, яка проголошується, буде виконана. Зрештою, на неї не дуже і зважають. «Ловкий» слоган у тому релігійному культі, який насаджується у нас під час виборів щодо найяскравіших з кандидатів, робить раціональне мислення непотрібним, а тому і програми насправді пишуться «для порядку».

Насправді нас заганяють у прокрустове ложе «виборів без вибору», коли виборець не бачить насправді, за кого голосує, лідер і кілька осіб, які є йому зазвичай «на подтанцовке» (декотрі у прямому сенсі слова, бо це фах поп-зірок). А у списочках всякої тварі по парі. Ба більше – щораз більше людей голосує проти всіх саме з огляду на це голосування всліпу. А можна було б зробити відкриті партійні списки і тоді виборець голосував би і за партію, і за гідну особу. Але от біда – гідна особа не завжди хоче і не завжди має чим відплатити чи то партійній касі, чи то «директору» партії особисто. Тому для наших лідерів цей шлях, ясна річ, неприйнятний.

Ще огиднішим способом маніпуляції є змушування свідомого виборця голосувати за «менше зло», або з огидою голосувати за тих чи інших з огляду на свій (не кандидатів) патріотичний розпач (помаранчеві). Партманіпулятори чудово знають, як насправді до них ставиться їх поміркований виборець. Про навіженців не говоритимемо. Знають, що він не лише їм не довіряє, але й ставиться до їхніх маніпуляцій з презирством. Однак разом з тим він знає, що нікуди не дінеться – піде і проголосує. З огидою, але проголосує. Причому саме за них – бо ж не за опонентів. Один дуже шанований країною інтелектуал так і сказав – востаннє проголосую за цих ... Бо вже більше не можу.

Але це все було б нічого, якби вибори прискорювали зміни у суспільстві на краще. Є переконання, що у суспільстві, яке динамічно змінюється, потрібно часто проводити вибори для того, щоб приводити у відповідність реальний стан суспільства та провідну верству, яка керує цими процесами трансформації і повинна розуміти завдання і знати напрямок, куди потрібно рухатися. Разом з тим, вона повинна вміти ефективно організувати рух всього суспільства у цьому напрямку. Натомість, що маємо ми? Чи провідна верства вважає надзавданням нації рух в ЕС, НАТО чи СОТ? Чи вона ефективно організувала рух у цьому напрямку (це про БНУНС)? Чи, може, вона організувала ефективну інтеграцію з Росією та Ташкентським пактом (це про Партію регіонів)? А куди Україну просував і просуватиме БЮТ?

І внутрішня, і зовнішня політика як усвідомлюваний, спланований і ефективний процес змін суспільства, економіки і т.д. просто відсутні. Все зводиться до вже всім остогидлого «выбери меня». Перевибори не призвели до якісної зміни правлячої верстви, яка свідома свого завдання.

Суспільствам, які перебувають у процесі швидких змін, а таким є українське суспільство, дуже важливо не втратити керованість. Важливо не ввійти у турбулентну фазу змін, яка може призвести до деструкції всього суспільства, економіки та, врешті-решт, – держави. А тому провідна верства повинна виробити консенсус щодо стратегічних цілей. А таким, на мою думку, є глибока інтеграція з ЕС (можливо, членство), якомога швидший вступ у НАТО, вистраждане членство у СОТ. А можливо, Україна вибере інші цілі. Однак потрібен консенсус всіх щодо цих реперів на горизонті. Реалізація цих цілей у середньостатистичній европейській країні потребувала принаймні десятиліття. Разом з тим, є і тактичні завдання, які мають бути реалізовані за набагато коротші періоди. Це і є час каденції одного уряду чи одного парламенту. Однак тактичні цілі не можуть суперечити стратегічним. Натомість ми маємо броунівський рух. Одна мудра людина сказала: «якщо є броунівський рух, то значить, він комусь потрібен». Погоджуюсь. Однак він потрібен не українському народу.

Що є причиною такої неузгодженості і злочинного безсилля української провідної верстви? Дві речі – по-перше, ще так і не завершено перманентний процес первинного розподілу загальнонаціональної власності. Поки він не завершиться, інші правила гри, окрім «броунівського руху» чи «мутної води», якщо хочете, провідна верства не допустить. Жодні Копенгагенські критерії та транспарентність тут недопустимі. В тому числі і у виборчому процесі – бо ж різного рівня ради і є інструментами цієї приватизації. А тому другою істотною річчю є те, що такий стан справ для цієї провідної верстви вже є найкращим. Вона нікуди йти не збирається. Вона створила комфортний для себе світ. Вона купує місця у радах та органах влади, через них приватизує чи переприватизовує все більше і більше власності (включно з держбюджетом), а потім купує ще місця у радах та органах влади вищого рівня і т.д. Див. кар`єру будь-якого з олігархів, що сидять у Верховній Раді. Процвітання вже настало, тож навіщо щось змінювати. Тому вибори проводяться, щоб нічого не змінилося. Зауважте, наскільки стабільним є корпус депутатів Верховної Ради.

І тому ж стратегічне планування взагалі неможливе. Планове ведення реформ забуксувало. Країна змінюється сама по собі, а не завдяки свідомим зусиллям наших владоможців. Вона неначе дрейфує без стерна. Чим і пояснюється наше абсолютне фіаско з інтеграцією до ЕС та НАТО. Ми опинилися поміж двох надпотуг – величезного проекту, який називається Европейським Союзом, та новим російським проектом. Нас буквально розриває – тому не дивно, що країна рветься навпіл – величезні притягальні сили працюють. І ми маємо вибрати. На двох стільцях не всидиш.

Часте проведення виборів має своєю причиною не оптимізацію складу провідної верстви під вимогу історичного моменту, а захекану боротьбу олігархічних угрупувань, які після певної заминки під час Помаранчевої революції були повернуті, не без сприяння Віктора Ющенка, весною 2005 року до участі у владі. Сьогодні вони її повністю контролюють. Тому це їхні вибори. А ми тут майже ні при чому. Це моя відповідь на сакраментальне запитання «Кто виноват?»

То «что делать?» Переконаний – як би ми не голосували, виборча система нам шансу не дасть. Вона створена не під зміни у цьому суспільстві. Чи може сама провідна верства змінити правила гри? Ні – змінювати її самі депутати не будуть. Вона їх повністю задовольняє. Можливо, взаємне поборювання змусить випрацювати інші прийнятні правила гри, де народу буде більше поле для вибору? Можливо. А може, завершення приватизаційної епопеї змусить виробити цивілізований паритет. І поле демократії розшириться. Теж імовірно. Бо інакше «чудесну трійку» змете третя асиметрична політична сила, яка може постати поза її зонами впливу. Першою спробою вже була Помаранчева революція як революція середнього класу. Однак олігархат її поволі придушив. Термідор, як контрреволюційний заколот, пройшов в Україні у формі змови, в Україні він відбувся у травні 2005 р. – це була знаменита нарада Віктора Ющенка з олігархами. Однак методи цієї «третьої сили», яка неодмінно буде позапарламентською, можуть бути неадекватні.

І на завершення. Як би погано не було, може бути гірше. В Україні ми, принаймні, все ж маємо вибори. Хай недосконалі. Однак маємо право на критику і можемо його реалізовувати. Натомість у наших сусідів в Росії та Білорусі і того немає. Отож, не впадаймо у відчай. Але здаваймо собі справу з реального стану речей.