Богдан Олексюк

Перешкоди на шляху України в НАТО

Три роки тому завдяки помаранчевому Майдану світ змінив своє бачення України. Тоді, відразу після інавгурації президента Ющенка, на одній з польсько-українських конференцій журналісти допитувались у експертів, коли, на їхню думку, Україна зможе увійти до Евросоюзу? На гребені помаранчевої хвилі прогнози, звичайно ж, були дуже оптимістичними. Але мені запам’ятався один із них: «Тоді, коли цього захоче ЕС». Запам’ятався, бо виявився найбільш реалістичним.

Відтак, у статті «Ukraina szansą dla Europy», яку цього року опублікував познанський журнал «Wielkopolska w Europie», я наголошував: «Tylko wyzwania takiego poziomu jak przyłączenie Ukrainy do UE mogą spowodować rozwój z przyśpieszeniem. Tylko «nowa krew» oświeconych i pracowitych Ukraińców, tylko bogate resursy naszego dużego kraju w warunkach rozwiniętego europejskiego rynku mogą dać efekt synergetyczny, w rezultacie zabiezpieczająć Europę dostatecznym poziomem witalności i podejmując Unię do poziomu swiatowego supermocarstwa».

За роки, що минули після Майдану, і европейці, і українці пережили розчарування. Перші – через гальмування в Україні реальних реформ, другі – як новообраною владою, так і відношенням до України Евросоюзу. Адже нам ясно дали зрозуміти, що в осяжній перспективі нас там не чекають. Навіщо ж тоді докладати зусилля?

Та все ж, суспільний настрій щодо евроінтеграції в Україні значно кращий, ніж до інтеграції в Північноатлантичний альянс. Тема евроатлантичної інтеграції – одна з найспекулятивніших в українській політиці. Попри тверді обіцянки Президента Ющенка та більшості політичних сил сприяти інтеграції України до НАТО, цей процес затягнувся на невизначений період. Зрозуміло, що ніхто не має бажання піднімати в суспільстві питання, яке користується підтримкою 17% громадян (за даними різних соцопитувань, підтримка евроатлантичної інтеграції України коливається в рамках 17-25% «за» і 45-54% «проти»). У контексті розмов представників політичної еліти щодо вирішення питання евроатлантичної інтеграції через референдум, такий низький рівень загрожує провалом вступу України в НАТО.

Щодо референдуму

Вже кілька тижнів ми спостерігаємо за довгим і болісним процесом утворення демократичної коаліції. Що ж записано в коаліційній угоді про НАТО? У розділі 2.1 Програми, Основи внутрішньої і зовнішньої політики, У сфері здійснення зовнішньої політики, п. 3: «Ухвалення рішення про вступ України в НАТО за наслідками всеукраїнського референдуму».

В зауваженнях УРП «Собор» до Угоди про створення коаліції демократичних сил у Верховній Раді України VI скликання пропонується вилучити цей пункт, оскільки референдум не є необхідною умовою набуття країною членства в НАТО. Участь нашої держави в організації колективної безпеки є пріоритетом, який не може залежати від освіченості громадян чи політичних ігор. На жаль, ця пропозиція не була прийнята і в коаліційній угоді залишилася умова – ухвалення рішення про вступ України в НАТО за наслідками всеукраїнського референдуму.

Звичайно, хоча референдум і не обов’язковий при вступі країни в НАТО, він має ряд переваг. По-перше, його підтримують дві найбільші політичні сили – ПР і БЮТ, які разом мають в парламенті конституційну більшість. По-друге, інтеграція за результатами референдуму матиме високу внутрішню і міжнародну легітимність, що має особливе значення, враховуючи ставлення до цього питання уряду Російської Федерації. Результати референдуму роблять процес інтеграції незворотним.

З іншого боку, інтеграція без достатньої підтримки у суспільстві, за великої кількості опонентів може призвести до внутрішньополітичного конфлікту. Тоді інтеграція України в НАТО значною мірою залежатиме від політичної конфігурації.

Якщо ж шлях референдуму найбільш реальний, то зрозуміло, що державі необхідно зосередити зусилля на забезпечення підтримки ідеї евроінтеграції в суспільстві. Необхідне широке й об’єктивне інформування громадськості.

Однак, серйозна просвітницька робота щодо НАТО в Україні практично не ведеться.

Мабуть, мало кому відомо, що впродовж 2004-2007 років в Україні діяла державна програма інформування громадськості з питань евроатлантичної інтеграції. Незважаючи на значні труднощі у бюджетному фінансуванні, програма не виконувалась навіть при наявності чималих державних коштів. Відповідальність за виконання цієї програми лежала на Держкомтелерадіо, де не існує належної бази фахівців та ресурсів із тематики евроатлантичної інтеграції. Негативні наслідки реалізації програми відображенні в падінні рейтингу підтримки ідеї вступу України до НАТО з 30% до 17%.

Два тижні тому Кабмін доручив Держкомтелерадіо розробити проект нової державної програми на 2008-2011 роки до 1 грудня. Це означає, що негативний досвід виконання попередньої програми не був врахований. Окрім того, фактично державне інформування громадськості потрапляє в залежність від некомпетентних в цьому питанні осіб.

Тим часом, Інститут Демократичного Альянсу ім. Р. Шумана розробив громадський проект Концепції та проект Державної програми, які винесено на публічне обговорення:

Проект Концепції державної програми інформування громадськості з питань евроатлантичної інтеграції України на 2008-2011 роки http://www.cdyu.org/ukr/downloads/draft_conception_NATO.doc

Проект Державної програми інформування громадськості з питань евроатлантичної інтеграції України на 2008-2011 роки http://www.cdyu.org/ukr/downloads/draft_prorgamme_NATO.doc

У проекті Концепції звертається увага на основні проблеми, які стоять на перешкоді інформування громадськості щодо НАТО.

1) Політична легітимність. БЮТ і НСНУ – за (хоча по-різному). Але навіть вони відмовляються від практичної діяльності в цьому напрямку, зважаючи на низьку популярність ідеї евроатлантичної інтеграції. Партія регіонів не може чітко визначити свою позицію. На словах вона за вступ до НАТО після позитивного результату референдуму, а на практиці проводить антинатовські гасла і заходи.

2) Історичні стереотипи і міфи. Приклад – серіал «Спецназ». Росіяни для пересічного українця «свої». Відповідно НАТО – «чужі». Окремі політичні сили використовують радянську риторику щодо НАТО для збільшення власної підтримки. А пропаганда ж в СРСР була досить професійною. Відтак, діють застарілі штампи в баченні НАТО (як в Україні, так і в Росії та в інших країнах СНД).

3) Залежність інформаційного простору, який значною мірою перебуває під зовнішнім (а конкретно – російським) впливом. Значна частина мешканців південно-східних областей отримують інформацію головним чином з російських медіа, де інформація про НАТО спотворена. Натомість, велика частина українських медіа перебуває у приватній власності, що робить їх залежними від політичних чи бізнес-інтересів власників, які не занадто зацікавлені у просвітницькій роботі стосовно НАТО.

Звідси й провал Державної програми інформування громадськості з питань евроатлантичної інтеграції 2004-2007 рр.. Прийнята указом Президента, через відсутність підтримки в парламенті вона упродовж перших двох років не отримувала фінансування з бюджету. Потім – безсистемність її виконання, нескоординованість заходів і відсутність контролю за її виконанням. Також слабким було залучення до виконання програми громадських організацій (NGO).

Звідси й падіння підтримки евроінтеграції в суспільстві з 2002 року на 12% і зростання кількості противників – на 20%.

На завершення хочу наголосити на важливості визначення шляху України. В інформаційній кампанії слід акцентувати, що фактично це вибір – Европа / Евразія. Нейтралітет у нашій ситуації – неможливий, а увійти в ЕС без вступу в НАТО Україні нереально. Отже, треба доводити до розуміння громадськості те, що обираючи Европу – рано чи пізно ми оберемо й НАТО.

Очевидно, існує проблема різних світоглядів – так звані дві України. Можна легко уявити, що Західна Україна могла б давно вже бути в НАТО, а може, й в ЕС. Інша ж частина України залишається з майже радянським світоглядом.

Важливим моментом є також жорстка позиція Москви, яка все ще не може погодитися з втратою України. Для Росії вступ України в НАТО цілком неприйнятний (на відміну від вступу прибалтійських країн та Польщі). На жаль, в Росії спостерігається зростання націоналізму й шовінізму, а відтак і агресивності до Заходу. Тому важко проводити ідею, що насправді вступ України в НАТО не зашкодить Росії, а навіть навпаки, може мати для неї позитивні сторони.

Яскравим прикладом є реакція Кремля на пронатовську політику Грузії. Очевидно, що локальні конфлікти в цій республіці інспіруються Росією, зокрема, з метою не допустити вступу цієї країни в НАТО. Кавказ є перехрещенням інтересів НАТО і Росії. Проблеми «заморожених конфліктів» у Чорноморському регіоні детально розглядалися на Безпековому форумі, який відбувся 15 листопада цього року в Києві.