Тарас Возняк

Кордони, що закриваються

Свого часу Вольтер сказав – «ваша свобода закінчується там, де починається мій ніс». І мав рацію у тому, що свобода чи право однієї особи обмежується свободою чи правом иншої. Між двома вільними особами неначе постає кордон, через який не можна переступати. Тобто існує певного роду паритетність. Але до того часу, коли одна з них не вирішить, що їй цього поля свободи замало і почне його розширювати. Але коштом иншого, по суті, анексуючи його поле свободи.

Звичайно, в ідеалі, якщо ці суб’єкти укладуть між собою угоду не порушувати певних норм, то вони обидва зможуть розширити своє поле свободи, об’єднавши два поля свободи.

Щось подібне відбувається у ЕС. Країни члени ЕС уклали між собою Шенгенську угоду про ліквідацію кордонів між ними і вільне безвізове пересування громадян, товарів, послуг та інформації. Між Францією та Німеччиною чи Бельгією кордону вже давно немає.

З 1 січня 2008 р. до цієї угоди приєднаються Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія. Поле вільного пересування у ЕС істотно збільшиться. Щоправда, громадяни цих країн і так мали право вільного пересування вже давно, ще навіть задовго до вступу у ЕС. Хоча це не стосується, скажімо, працевлаштування – для цього у більшості країн є свої правила. По суті, приєднання цих країн до Шенгенської угоди мало б просто ліквідувати старі адміністративні бар’єри на кордонах старих та нових членів ЕС.

Однак не тільки. Розширення поля свободи для громадян ЕС парадоксальним чином обмежило поле свободи для їхніх сусідів. Шенгенський режим покликаний не лише розширювати це поле свободи для громадян ЕС, але й обмежувати його для громадян третіх країн, до яких і відноситься Україна. Він повинен захистити ЕС від небажаної та нелегальної міграції, нелегальної контрабанди наркотиків, зброї і т.п. Ліквідація внутрішніх кордонів у ЕС йде паралельно із зміцненням зовнішніх кордонів. Тут розбудовується потужна охоронна інфраструктура, вводиться більш жорсткий контроль, а також запроваджується більш жорсткий шенгенський візовий режим для третіх країн.

Спостерігаючи впродовж двадцяти років за змінами на українсько-польському кордоні, які відбуваються після падіння комуністичної системи, не можу позбутися відчуття, що щось тут не так. Щоб це зрозуміти, потрібно, напевно, провести невеличку ретроспекцію.

Кордони відкрилися ще за СССР. «Перестройка» Михайла Горбачова, проголошена у другій половині 80-х рр., передбачала і лібералізацію у цій сфері. Особливо інтенсивне пересування громадян було в межах Центрально-Східної Европи – колишніх країн комуністичного табору, для в’їзду в які не потрібно було віз – вистачало закордонного паспорту. Після практичної закритості кордону буквально мільйони громадян отримали змогу вільно пересуватися на набагато більшому просторі, ніж до того.

З проголошенням незалежності України 1991 р. аж до початку підготовки Польщі, Чехії, Словаччини та Угорщини до вступу у ЕС рух громадян був вільним, безвізовим і масовим. Українсько-польський кордон щорічно перетинало у середньому 6 млн. громадян. Упродовж десятиліття відбувалося вільне та інтенсивне спілкування двох суспільств. Завдяки цьому вдалося зняти багато стереотипів, вирішити багато застарілих історичних проблем.

У 2003 р. відбулося введення візового режиму спочатку Чеською Республікою та Словацькою Республікою. А напередодні вступу до ЕС 2004 р. візовий режим ввели Республіка Польща та Угорська Республіка. Ці дві держави демонстративно ввели візи в останній момент перед вступом, що сприйнялося в Україні як жест доброї волі і захід вимушений – цього вимагав ЕС. Ще одним жестом доброї волі стало те, що візи були безкоштовними. Попередньо ці країни розбудували в Україні систему своїх консульських установ. Польща – у Львові, Луцьку, Одесі, Харкові, Угорщина – в Ужгороді, Словаччина – в Ужгороді, Чехія – у Львові. Румунія відкрила своє консульство у Чернівцях. Щоправда, пропускна спроможність навіть цих установ не змогла впоратися з потребою. Впродовж усього цього часу були проблеми з чергами під консульствами, корупцією у консульствах і під ними. Тим не менше вони все ж назагал вирішували завдання, хоча инколи доводилося у непристосованих приміщеннях, як-от Генеральне консульство РП у Львові, видавати до 1000 віз на день.

Але до цього часу ці країни видавали національні візи. Процедура отримання національної візи цілком инша, ніж шенгенської. Кількість відмов тут була практично мінімальною – радше з вини чи неуважності самого заявника. Натомість отримання шенгенської візи набагато складніше. Кількість відмов, як показує практика консульських установ країн членів Шенгенської угоди, набагато більша. Практично вона перетворює процедуру отримання візи у коштовну, бо ці візи платні, і разом з тим безнадійну справу. З огляду на те, що країни-члени Шенгенської угоди до нинішнього дня не мають жодної консульської установи поза Києвом, більшість громадян до вартості візи повинні ще додати вартість приїзду до Києва та перебування у Києві. Часто потрібно приїжджати по декілька разів. Таким чином, реальна вартість візи дуже велика. А після того людина зазвичай отримує відмову або короткотермінову одноразову візу. Практики багаторічних віз ЕС майже не застосовує. Електронний бланк заявки на візу дозволяє вписати тільки 90 днів. Незрозуміло, як клопотатися про річну візу, хоча такі є.

З 1 січня 2008 р. цей режим діятиме на всіх західних кордонах України, окрім Молдови, зрозуміло. І весь тягар знову впаде на консульські установи нових членів ЕС. Старі члени ЕС так нічого і не зробили, щоб зняти напругу на кордоні, яка неминуче виникне із введенням шенгенського візового режиму. Відвідуючи нещодавно західний регіон України, посол ЕС в Україні Ієн Боуг практично на всі питання щодо візового режиму відповідав однотипно – ці питання є в компетенції країн, які вводять цей режим на кордоні. І, відповідно, з ними і слід вести переговори. Тоді як вони самі є під тиском всього ЕС.

Які ж проблеми ми маємо? Щонайперше недостатньо розбудовану інфраструктуру на кордоні. Скажімо, з нашим головним партнером на заході – Польщею – ми маємо 4 залізничні переходи (Смільниця-Кросценко, Шегині-Медика, Рава-Руська-Гребенне, Ягодин-Дорогуск), 6 автомобільних переходів (Смільниця-Кросценко, Шегині-Медика, Краковець-Корчова, Рава-Руська-Гребенне, Устилуг-Зосин, Ягодин-Дорогуск), 1 піший перехід (Шегині-Медика) і КПП в аеропорту у Львові. От і все. Тоді як Польща на всіх своїх кодонах має (чи тепер вже мала) більше 200 різного типу переходів. Віддаль між переходами більше 60 км, тоді як за европейськими нормами вона мала б бути не більше 20 км. Тільки на Львівщині українська сторона пропонує побудувати переходи Угринів-Долгобичув, Белз-Будимін, Грушів-Будомєж, Нижанковичі-Мельховіце, Мшанець-Бистре, Боберка-Смольнік.

Одним з аргументів, який обгрунтовує доцільність ущільнення візового та контрольного режиму, є нелегальна міграція з третіх країн. І дійсно, у 2006 р. на українському західному кордоні було затримано 12 тис. нелегальних мігрантів, які робили спроби проникнути на територію ЕС. Якщо ж оцінювати справжню кількість нелегалів, які таки проникли на територію ЕС, то вона буде приблизно такою самою. Приблизно така сама кількість буде затримана та проникне на територію ЕС і цього року. Причому деяких з цих осіб затримували по декілька разів. Цей потік за останні роки стабілізувався і не зростає, не дивлячись на відносну відкритість нашого східного кордону. Однак чи є він у відносних цифрах аж таким значним для всього ЕС? Якщо у ЕС, за різними даними, нелегально щороку в’їжджає до мільйона осіб. То що може змінити потічок з України? Тим більше, що ущільнення візового та контрольного режиму для громадян України до цього жодного відношення не має.

Україна підписала з ЕС Угоду про реадмісію – повернення нелегальних мігрантів до країни, з якої чи через яку вони прибули до ЕС. Однак вона не має такої угоди з Росією, звідки в більшості і прибувають нелегальні мігранти. Таким чином, всі витрати на їх утримання і депортацію лягли на плечі України.

Аналіз ситуації показує, що 70% нелегалів йдуть через словацьку та угорську ділянки кордону. На значно більшій польській ділянці ситуація набагато краща. А це свідчить про те, що не українські, а саме словацькі та угорські прикордонні служби недостатньо ефективно охороняють свої ділянки кордону.

Навіть введення безвізового в’їзду громадян України до ЕС не могло б істотно збільшити потік нелегальних мігрантів з третіх країн, оскільки вони просто не могли б мати українських закордонних паспортів. А отримання українського громадянства не така вже й легка і регульована справа.

Наступною є проблема легальної і нелегальної міграції громадян України. В пресі постійно мусуються цифри, які сягають 5-7 млн. осіб. Натомість реальнішою виглядає цифра 1,4 млн. осіб. Ми можемо оцінити нелегальну і вже легалізовану трудову міграцію до країн ЕС приблизно так: Італія – до 400 тис., Іспанія – до 300 тис., Португалія – до 200 тис., Польща – до 150 тис., Чехія – до 150 тис. Якщо ж говорити про країни, у яких доволі жорстко контролюється ринок праці, як-от Німеччину, Францію чи Велику Британію, то тут цифри будуть на порядок меншими і сягатимуть 20-50 тис. Цей навіть побіжний аналіз показує, що нелегальна міграція громадян України йде в країни із слабо контрольованим ринком праці, або за певного «закривання очі» на проблему. Мало того, ЕС насправді потребує робочих рук з України, і чим далі, тим більше він їх потребуватиме. І у цьому сенсі ми маємо справу з певною нещирістю – з одного боку, закривання свого ринку праці, а з иншого – спроби створити щось подібне до «зеленої карти» традиційно іммігрантських країн, як США чи Канада. Вже сьогодні йдеться про запрошення до роботи у ЕС програмістів, хірургів та инших висококваліфікованих спеціалістів. І цю тенденцію за обставин, що склалися на всьому постсовєтському просторі, можна вважати певним викликом для України. Ми не можемо бути постійним донором висококваліфікованої робочої сили для всього світу.

Разом з тим, виїзд за кордон останнім часом стабілізувався з двох причин. Перша – це все ж більша можливість знайти працю в Україні. В деяких регіонах вже тепер відчувається гостра потреба у робочій силі. А з иншого боку, виїзд активізується, коли перепад у рівні оплат є 1 до 10. Якщо ж перепад є навіть 1 до 3 – міграція стабілізується і йде на зменшення. Разом з тим, вичерпується і насправді готовий до еміграції контингент.

Наступною проблемою є проблема чисельних в Україні національних меншин: польської – 144,1 тис., угорської – 156,6 тис., румунської – 151 тис. (за переписом 2001 р.). Компактно проживаючи біля кордону, вони можуть мати ускладнення з спілкуванням зі своїми родичами безпосередньо за лінією кордону. Спробою вирішити це питання стало визнання за ними, громадянами України, статусу етнічного угорця чи поляка. Відповідні законодавчі органи цих країн прийняли ухвали щодо цього. Цей статус дозволить їм отримувати шенгенські візи на пільгових умовах, проживати і працювати у цих країнах без того, щоб зголошуватися до відповідних служб, право на пільговий проїзд, навчання і навіть медичне обслуговування. Вже сьогодні статус закордонного угорця діє. Такі пільги могли б охопити 1% населення України. Однак у такому випадку постає законне питання про рівність всіх громадян України безвідносно до національності. Реакція українців на таке правове урегулювання може бути неадекватною. Бо вже сьогодні починає йти мова про 900 тис. етнічних поляків.

Певним врегулюванням могла б бути угода про 50-ти кілометрову зону вздовж кордону з полегшеною формою отримання віз. З Угорщиною угода щодо цього врегулювання підписана, Словаччина не виявила до української пропозиції зацікавлення, а Польща вивчає це питання. Важливо, що таке врегулювання не ускладнює міжетнічних стосунків на кордоні.

Чиновники ЕС запропонували Україні спрощену процедуру отримання віз для кількох категорій громадян – студентів, дипломатів, високопосадовців, родичів іноземних громадян, журналістів. Назагал ці пільги можуть охопити 4-5% громадян України, причому тих, що живуть у Києві та кількох великих містах. Що теж не вирішує всієї проблеми.

І це при тому, що Україна після Помаранчевої революції сама ініціювала введення безвізового режиму в’їзду в Україну для громадян ЕС. А останнім фіаско нашого МЗСу було введення такого ж режиму для громадян Румунії та Болгарії, які тільки нещодавно ввійшли у ЕС. Аргументом стала теза, що всіх громадян ЕС слід трактувати однаково і всі вони мають одинакові права. А що ж громадяни України – їх можна ділити за різними ознаками?

По кому ж вдарить зміна режиму перетину кордону? Якщо вести мову про крупний бізнес, то, звичайно ж, ні. Він долає всі кордони і його проблеми вирішуються на міждержавному рівні. Дрібний бізнес, який головно межує з дрібним перемитництвом, з українського боку може бути ліквідований. Однак дрібні перемитники з Польщі чи Угорщини займуть їхнє місце. Але найбільше постраждає середній бізнес, який існує завдяки відкритості кордону. Тобто удар прийдеться на основу всякого громадянського суспільства.

Так само постраждають і наші суспільства, які знову повинні будуть спілкуватися через жорсткий кордон, як у совєтські часи. Відвідуючи Львів, посол Ієн Боуг кинув таку фразу: «Звикнете». Звичайно ж, так. Нам і звикати не потрібно – ми ж усі колишні совєтські люди. І що таке «невиїзні», чудово знаємо. Просто з «розширенням поля свободи» у нас якось не складається.

А розмови про кордон і візи з Брюсселем нагадують репліку королеви Франції Марії Антуанети – коли їй доповіли, що народ бунтує, бо не має хліба, вона відказала – «то нехай їдять тістечка».