Тарас Возняк

Стосунки Україна–ЕС: перезавантаження

Сьогодні знову прийшов час для України звірити свій курс. Можливо, йдеться не про генеральний курс, який, здається, вже більш-менш визначений – до европейського співтовариства у найширшому сенсі цього слова. Вираз «у найширшому сенсі цього слова» ледь приховано включає й інтеграцію з евроатлантичним товариством. Однак всі ми бачимо, що реальний рух у цьому напрямку щонайменше дуже повільний, якщо не загальмований. Причому, гальмування чи саботаж реального зближення здійснюють як з боку ізоляціоністів у ЕС, так і ряд сил в Україні. Причому саботаж здійснюється не лише російською клієнтурою, але й певними бізнесовими колами, для яких входження у СОТ та імплементація економічного блоку законодавства ЕС суперечить їх бізнесовим інтересам.

На сьогодні Україна вже втомилася від власної «вербальної» інтеграції у ЕС – постійного повторювання мантри про свій геополітичний вибір. Якщо в часи Леоніда Кучми навіть кинута ним фраза про неминучість евроінтеграційного курсу України була достатньо відважною і достатньою, щоб задовольнити чи нейтралізувати евроентузіастів, а у часи Бориса Тарасюка було достатньо його твердого наполягання на визнанні з боку ЕС права України на членство у структурах ЕС у досяжному майбутньому, то сьогодні цього замало.

Однак тоді чиновники ЕС, скептично оцінюючи цю «вербальну» інтеграцію, ще зберігали певну обережність і не застосовували різких формулювань, відмовляючи де факто Україні в цьому праві. Тоді вони застосовували радше практику ухиляння від прямої відповіді, або віддаляли вирішення цього питання у якнайдовшу перспективу. Причому, власне чиновники ЕС, як-от Фергойген, були конкретніші і жорсткіші – знали, про що кажуть. А політики від ЕС, як-от депутати Европарламенту, з притаманною їм легкістю або висловлювалися за це право, або проти, однак їхні висловлювання так і залишалися у сфері «вербальної» політики, нікого не зобов’язуючого гнучкого ЕСівського дискурсу.

Однак ЕС все ж розширювався і мав хоч якось конкретизувати свої стосунки з Україною та упередити її невдоволення з огляду на певні втрати, яких вона при цьому зазнавала. Можливості співробітництва вздовж майбутніх кордонів розширеного ЕС були визначені в посланнях Еврокомісії від 11 березня та 1 липня 2003 року у концепції «Ширша Европа» та Інструменті «Нове сусідство». Комісія ЕС прийняла нові рамки своїх взаємовідносин із Україною. У Посланні, озаглавленому «Ширша Европа – Сусідство: Нові рамки взаємовідносин із нашими східними та південними сусідами Комісія чітко визначила, що метою Нових рамок є утворення зони процвітання та добросусідства – кола друзів, – із якими вона матиме тісні мирні стосунки та співробітництво... Послання «Ширша Европа» також включає Програми «Сусідство» як нову ініціативу для подолання наслідків розширення, сприяння співробітництву вздовж кордонів ЕС з Україною. В рамках чотирьох різних програм «Сусідство» Україна отримає додаткове фінансування (аж – авт.) у 20 млн. евро». Отож, ні про яку дійсно глибшу інтеграцію з ЕС і не йшлося.

Та Україні було не до того. На часі було бурхливе внутрішнє протистояння, яке закінчилося Помаранчевою революцією. І одним з її головних мотивів було здійснення чіткого проевропейського курсу.

Натомість після Помаранчевої революції Україна пройшла кілька кіл зміни політичної влади. Уряди Кучми змінило кілька помаранчевих урядів, потім знову уряд синіх, і тепер знову спостерігається їх синтез. Але при цьому насправді активного виконання Копенгагенських критеріїв чи хоча б прискореного переговорного процесу щодо вступу України до СОТ не спостерігалося. Зайняті взаємним поборюванням, як помаранчеві, так і сині були перейняті більш реальними справами, ніж ефемерна для них евроінтеграція. Тобто попри всю свою проевропейську чи антиевропейську риторику і помаранчев,і і сині чітко усвідомлювали всю примарність евроінтеграції як інтеграції у структури ЕС як такої. Безглузді кроки першого помаранчевого уряду та повне фіаско віце-прем`єра з питань евроінтегації Олега Рибачука, його конфлікт з МЗС щодо компетенцій (а насправді амбіцій і декларацій), конфлікт з Борисом Тарасюком тільки утвердили чиновників з ЕС у тому, що насправді питаннями евроінтеграції у «помаранчевій» Україні ніхто всерйоз не займається. А тому можна ставитися до декларацій і цієї влади доволі спокійно і трактувати їх як продовження виборчої риторики. Тим більше, що і тодішній прем’єр-міністр Юлія Тимошенко не була перейнята цією темою. Таким чином, Україна не скористалася історичним шансом, щоб добитися не лише реального визнання з боку ЕС евроінтеграційної перспективи України, але навіть істотного просування у напрямку прийняття тих европейських стандартів, які й передбачають Копенгагенські критерії.

Потім внутрішньополітична боротьба змусила Партію регіонів взяти на озброєння доволі жорстку антиевроатлатничну і антиевропейську риторику. Курс на европейську та евроатлантичну інтеграцію був штучно сконфронтований з курсом проросійським. Зрештою, і проросійський курс в устах більшості дійсно впливових регіоналів був не чим иншим, як «вербальною» політикою. Однак він не лише допоміг їм повернутися до влади, що було не дивно з огляду на незарадність «помаранчевих» урядів у багатьох питаннях, але разом з тим відкрив можливість ЕСівським чинникам вже зовсім відкинути умовності, і все чіткіше висловлювати своє жорстке «ні» українським евроентузіастичним планам.

Мало того, це «ні» набирало все нових і нових законодавчих форм. ЕС запропонував Україні не статус кандидата на вступ до ЕС, а статус країни-сусіда в рамках програми Европейської політики сусідства (ЕПС). Для реалізації ЕПС було створено Европейський механізм сусідства (ЕМС), впровадження якого почалося, починаючи з 2007 року. За задумом ЕС, «Завдання ЕПС полягає у тому, щоб поділитися перевагами розширення ЕС 2004 року з країнами-сусідами у відношенні зміцнення стабільності, безпеки та добробуту усіх, на кого поширюється дія цієї політики. Її було розроблено з метою упередити появу нових ліній розмежування між розширеним ЕС та його сусідами і запропонувати їм можливість участі у різноманітних видах діяльності ЕС за допомогою більш інтенсивної співпраці у сфері політики, безпеки, економіки та культури. ЕПС також мав би сприяти виконанню одного із стратегічних завдань Европейського Союзу, визначеного у Европейській стратегії безпеки у грудні 2003 року, а саме розбудові безпеки у сусідських регіонах». Однак про компенсацію втрат та незручностей від розширення не йдеться. А такі були і є. При цьому стверджується, що «високий пріоритетом для Европейського Союзу є формування майбутніх відносин з його сусідами». А отже, ні про яку перспективу членства чи особливих стосунків і мови не може бути, бо – «ЕПС відрізняється від питання потенційного членства».

Такий формат стосунків ЕС з Україною, особливо після надій, породжених Помаранчевою революцією, викликало активне неприйняття такого статусу для України як з боку проевропейськи орієнтованої частини суспільства в Україні, так і з боку офіційних українських чиновників, все того ж МЗС та міністра Бориса Тарасюка. Він постійно наголошував, що не можна ставити в один ряд країни Магрібу та Центрально-Східної Европи, країни, які не хочуть бути членами ЕС, як-от Російська Федерація, і країни, які на державному рівні декларують, що їхньою метою є членство у ЕС, як-от Україна. Однак це стало реальністю, яка попри все певним чином «врегулювала» стосунки України та ЕС. Хоча «врегулювала» всупереч і не погоджуючи з самою Україною. Україна була просто поставлена перед фактом. Таким чином було започатковано новий стиль у стосунках ЕС та України, коли Україна трактується не як власне партнер з перспективою членства у ЕС чи якоїсь глибшої інтеграції, суб`єкт хоча б частково внутрішнього політичного процесу чи хоча б дискусії у ЕС, а як об`єкт зовнішньої політики ЕС, який використовується для забезпечення інтересів ЕС. Наприклад як лімітрофна зона для транспортування енергоносіїв.

Така об’єктивізація співпала з практичним паралічем зовнішньої політики України через демонстративне ігнорування міністра Бориса Тарасюка, а відповідно, і МЗС новим урядом, очоленим представниками Партії регіонів. При уряді та опанованій регіоналами Верховній Раді робилися спроби створити свої сурогати органів, які б формували зовнішню політику України на рівні радників, комітетів та комісій. Завершенням історії стало призначення Арсенія Яценюка міністром закордонних справ України. Його міністрування відзначилося повною пасивністю, безініціативністю у европейському та евроатлантичному напрямку. Саме такий міністр влаштовував українських гравців на внутрішньому політичному полі – міністр «від президента Ющенка», однак насправді нічого не робить, а тому влаштовує і регіоналів. Разом з тим, він влаштував і Росію, бо знову ж був надзвичайно млявим як міністр. А також і ЕС – бо так і не висловив чітко і зрозуміло своєї позиції щодо нав`язаного Україні статусу «нового сусіда ЕС».

Такий стан справ невдало співпав з непорозуміннями, які мала у 2005-2007 рр. з ЕС та Німеччиною Республіка Польща – один з головних партнерів України у ЕС. Ці непорозуміння були пов'язані із внутрішньою політичною боротьбою, однак певним чином ізолювали Польщу у ЕС. Так само перервалося і пряме близьке спілкування Президентів України та Польщі, як це було за часів Помаранчевої революції за президента Алєксандра Квасьнєвського.

Якоюсь мірою це тимчасове упущення компенсував Президент Литовської республіка Валдас Адамкус, який перехопив ініціативу. Однак динаміка розвитку евроінтеграційних процесів в Україні була упущена.

Після приєднання Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Естонії, Литви, Латвії, Словенії, Кіпру, Мальти до ЕС у 2004 р. відбулося і наступне обумовлене політичним рішення приєднання до ЕС 2007 р. Румунії та Болгарії. І перша десятка країн так насправді не зовсім відповідала Копенгагенським критеріям, а тим більше останні дві. Це дало право Україні говорити про політичну вмотивованість розширення ЕС, до якої Копенгагенські критерії насправді мають мале відношення. Тобто говорити про те, що щодо України, попри всі її намагання, все ж прийняті якісь негласні рішення, які блокують її і так кволу інтеграцію з ЕС. Так, спротив генерального постачальника енергоресурсів до ЕС – Російської Федерації – є набагато вагомішим аргументом для ЕС, ніж відповідність чи ні України Копенгагенським критеріям.

Однак ще залишався шанс зближення та вступу у НАТО, як альтернативи до формального зближення з ЕС чи хоча б гарантії безпеки за умов активної участі Росії у внутрішньополітичному процесі в Україні.

Впродовж десятиліття спостерігаючи за процесом інтеграції усього европейського простору довкола первинного ядра ЕС, годі позбутися доволі амбівалентного враження, що ця інтеграція, яка проходить у формі приєднання до Европейського Союзу нових держав, разом з тим має і иншу складову – певного роду закривання себе від навколишнього оточення. І йдеться не про адміністративні обмеження на кордонах. Політичні аналітики періодично повертаються до моделей ЕС як певної цибулини, яка має декілька шарів і відповідно декілька швидкостей руху до ядра ЕС, або ж до моделі Европейського Союзу з певним «ядром Европи» у складі, скажімо, Німеччини, Франції, Бенілюксу. Тобто навіть усередині ЕС ми бачимо спроби ізоляціонізму з боку цього «ядра Европи». Хоча публічно говориться про рівноправність у підходах до нових та старих, більш розвинутих та менш розвинутих членів ЕС.

Ці ізоляціоністські тенденції ще більш очевидні на формальному зовнішньому кордоні ЕС. Розширення просторів свобод, свободи пересування осіб, свобода підприємництва, свобода руху ідей в ЕС збільшується і охопила вже ледь не весь континент. Однак це «розширення просторів свобод» для членів ЕС відбувається при одночасному звуженні цього поля свобод для таких позаЕСівських країн, як Україна. Вона за останні роки стикнулася з об`єктивним обмеженням як свободи пересування, так і підприємництва, принаймні на територіях країн Центральної Европи, які ще недавно для нас були практично доступні.

Таким чином, якщо розширення/ізоляція всередині ЕС не така очевидна, хоча теж присутня, то у континентальному вимірі це розширення/ізоляція абсолютно очевидні і боляче б`ють перш за все по невільних «сусідах ЕС».

Причиною такої «ізоляціоністської експансії» є, напевно, перманентний страх. У цьому сенсі про ЕС не можна говорити, як про новочасну імперію, бо імперське розширення, імперський експансіонізм ніколи не мав своєю причиною страх. Навпаки – кожне імперське завоювання чи приєднання сприймалося як перемога. І саме страх робить кожен акт розширення ЕС не тріумфом розширення поля свободи, а черговим спазмом первинного страху, що нові члени ЕС зруйнують уже сформовані у цій структурі інституції, які забезпечують добробут громадян його старих країн. Приєднуючись до ЕС, нові країни-члени повинні були перш за все переконати старих її членів, що вони не принесуть шкоди всій конструкції ЕС у цілому. А це не так просто, якщо враховувати, що ЕС побудований не лише на стандартах свободи, але й на надзвичайно розбудованому протекціонізмі, ну хоча б у сільськогосподарській сфері, на який претендуватимуть все нові та нові мільйони селян. Однак маленьким країнам з їхніми масштабами проблем легко «приспати» страх ЕС. Натомість вже Польщі зробити це було дуже важко. Тим більше це може бути важко Україні чи Туреччині з їхніми масштабами та масштабами їхніх проблем.

Разом з тим, ми не можемо не розуміти причин такого страху – бо ж ідеться про успіх всього політичного проекту. Тим більше, що дійсно кожен новий член ЕС приносить у ЕС нову якість, свою політичну культуру, з одного боку, робить свій внесок, але з иншого – приносить і свої проблеми. Приклад останніх непорозумінь Польщі та ЕС є доброю ілюстрацією цього.

Інтеграцію ЕС ускладнюють і його внутрішні протиріччя. Якщо Німеччина бачить ЕС більш глибоко інтегрованим, то Велика Британія – більш вільним, з більшою свободою для кожної країни-члена. Провал Конституції для Европи став реакцією на приєднання десяти нових членів. Німецька форма інтеграції не була прийнята ні у Франції, ні у Нідерландах. Тепер триває пошук наступної моделі. Бо неузгоджена координація такого великого політичного організму і такого великого ринку може бути небезпечною для майбутнього ЕС як політичного утворення і його економіки, яка має конкурувати з економіками цілого світу. Тут мова вже йде про життєздатність ЕС та конкурентоспроможність його економіки. Тобто про безпеку і перспективу всього політичного проекту ЕС.

Ще одним аспектом, який впливає на інтеграцію ЕС, є його стосунки із США. Попри все партнерство та політичну риторику економіки ЕС та США конкурують і конкуруватимуть як на зовнішніх, так і на внутрішніх ринках. На даний момент однією з найбільших сфер конкуренції є сфера енергопостачання. В світі розпочалася епоха енергетичних війн за джерела енергопостачання. І в них беруть участь багато гравців. ЕС тільки один з них, можливо, цікавий як найбільший ринок. Однак як активний гравець він не є ні найсильнішим, ні найуспішнішим. А при відносній бідності ЕС на енергоресурси майбутнє цього проекту залежить від доступу до цих енергоносіїв, які не завжди доступні, а в майбутньому при загальному дефіциті на них будуть все менш доступні на вільному ринку. США вже зробили кроки до того, щоб не опинитися поза грою. Свої кроки робить і Російська Федерація. Натомість ЕС застряг з глобальним проектом постачання енергоресурсів з Ірану, Іраку, Азербайджану «Набуко». Але і в набагато скромнішому проекті продовження нафтогону Одеса-Броди теж не занадто активний. Зрештою, ні Росія, ні США у цьому проекті теж жодної зацікавленості не мають мати.

Чи насправді усвідомлюють всі ці складнощі провідні українські політики, від яких залежить просування України у евроінтеграційному напрямку? Гадаю, що так. Однак це ще не означає, що вони адекватно і ефективно реагують на ці виклики. З різних причин. Частина з них просто не зацікавлена у реальній, а не «вербальній» інтеграції України та ЕС (навіть не «у» ЕС). Инші ж поглинуті більш конкретною доприватизацією та біжучою політичною боротьбою.

До цього часу такої «вербальної» інтеграції було достатньо і вона влаштовувала обидві сторони – як українську владу, так і ЕС. Однак сьогодні адміністративний процес розширення ЕС підійшов до нашого кордону і став нашою реальністю. ЕС осмислила реальність України на своєму кордоні у Програмі добросусідства. Адекватної відповіді з боку України не було. Все застрягло на рівні загального невдоволення. Натомість Україна повинна переосмислити, чи просто осмислити свої стосунки з ЕС на короткотермінову і довготермінову перспективи. Потрібно подолати «вербальний» (Леонід Кучма) та «романтичний» (Борис Тарасюк) період евроінтеграції України. Стосунки з ЕС потрібно вкладати не у те прокрустове ложе, яке пропонує нам Брюссель, виходячи з своїх інтересів, а з огляду на національні інтереси дружньої до ЕС, географічно межуючої з ЕС, однак не ЕСівської країни. Тобто наша політика щодо ЕС має нарешті перестати бути ре-активною, а осмисленою і активною. Країна, яка ще довго, а може, і ніколи, не буде формальним членом ЕС не може дозволити собі не мати насправді жодної позиції щодо свого найпотужнішого, принаймні економічно, сусіда.

Зрештою, для людського життя ті терміни, в які чиновники ЕС укладають перспективу членства для України, і є тим людським «ніколи» – все, що довше 20 років, для мене особисто вже означає – «ніколи». І цей психологічний аспект потрібно неодмінно враховувати. А в менший термін, як стверджують аналітики ЕС, Україні вкластися не вдасться. А тому в Україні спостерігається і певна втома від постійного «ні» з боку ЕС. Хтось може назвати її розчаруванням.

Тим більше зрозуміло, чому ЕС втомився від спочатку неконкретної (у виконанні Леоніда Кучми) а потім такої непередбачуваної (у виконанні Віктора Ющенка та Віктора Януковича) України. У внутрішніх політичних війнах евроінтеграція була перетворена на інструмент взаємного поборювання двох політичних таборів. Тобто те надзавдання, на яке мала б спрямувати всі свої зусилля притомна нація, стало розмінною монетою біжучого політичного моменту. Евроінтеграційної мобілізації не відбулося навіть після Помаранчевої революції. А що говорити за сьогоднішніх обставин, коли розчарування у всіх політичних гравцях незалежно від кольору стало загальною домінантою на політичному небосхилі сьогодення. А це, своєю чергою, призвело до різкого зросту евроскептицизму, розхолоджування навіть тих, хто слушно бачить у евроінтеграції єдиний реальний вихід для України і єдиний спосіб врятуватися від своєрідно трактованої інтеграції у евразійський простір, який ненастанно пробує реалізувати Росія.

Перше, що повинні засвоїти всі наші евроінтегратори – це засади творення і розширення ЕС. Причому, як засади офіційні, так і неофіційні. Бо часто не дуже ясно, які з них визначальні. Останні хвилі розширення ЕС це наглядно продемонстрували. Політична доцільність долає будь-які Копенгагенські критерії. І ця політична доцільність для ЕС має не тільки існувати – її ще потрібно донести до тих, хто прийматиме те чи инше рішення щодо України. А на це потрібне потужне проукраїнське лобі в самому ЕС. І це не можуть бути тільки наші безпосередні сусіди. А їх насправді є два – Польща та Литва. Вже Німеччина, не кажучи про Францію, займає доволі спокійну позицію. З огляду на це Україна повинна всіма можливими засобами розвіювати страх старих членів ЕС щодо України, вселяти певність у них, а не страхати своїми проблемами. Ми повинні демонструвати, що свої проблеми ми можемо вирішити самі. І мусимо вирішити самі – Україна занадто велика країна, щоб могти розраховувати на модернізацію коштом ЕС. Потрібно давати знати, що ми це розуміємо і що ми модернізуємося, опираючись на власні сили.

Разом з тим, ми маємо розбудовувати велике проевропейське лобі і всередині України. Воно має охоплювати не лише вузький прошарок аналітиків, а різні прошарки населення країни. Вони повинні бачити ЕС як щось своє, принаймні ближче, ніж сьогодні. Не ображатися на проблеми ЕС, які не дають можливості Україні інтегруватися у европейські програми вже сьогодні. Можливо, трактувати ці проблеми як свої.

А з иншого боку, ми маємо переходити до політики малих кроків та вирішення конкретних проблем. Бо за великою ілюзією швидкої евроінтеграції ми так і не побачили і не усвідомили ті незручності чи й просто втрати, які, нехай тимчасово (правда, на який час?), ми отримали. А тому ми першочергово повинні:

- пробувати якщо не подолати, то зменшити негативне торгове сальдо з ЕС не лише відкриваючи, але й захищаючи свій ринок;

- диверсифікувати Европейську політику сусідства, добиватися особливого статусу України для ЕС;

- пом’якшити негативні наслідки від поширення Шенгенського режиму на територію нових членів ЕС;

- протистояти перетворенню України у донора робочої сили для ЕС.

Ми повинні провести спокійний та виважений аналіз стосунків України з ЕС у їх кільканадцятирічній перспективі. Ми повинні побачити не лише реальний сьогоднішній стан, але й тенденції розвитку стосунків України та ЕС.

І у цьому сенсі ми не можемо не звернути уваги на те, що попри всю недалекоглядність сьогоднішнього брюссельського істеблішменту, Україна об`єктивно зближується з ЕС. Але не тому, що хоче стати членом ЕС, а тому, що до цього веде проста логіка підприємництва та міжнародної кооперації. Вже сьогодні ЕС, за даними Держкомстату України, має такі самі об`єми торгових стосунків з Україною, що і Російська Федерація – експорт до ЕС складав у січні-жовтні 2007 р. 28,28% а до РФ – 25,83%, відповідно, імпорт з ЕС складав 36,28%, а з РФ – 28,59%. Щоправда, негативною тенденцією є негативне сальдо торгового балансу – ми щораз більше імпортуємо з ЕС, ніж експортуємо. Причому, ріст імпортних надходжень в Україну з ЕС росте набагато швидше – 38,9%, ніж з країн СНД – 31,7%. Водночас ЕС є нашим головним інвестором – 54%, який, за даними Держкомстату України, явно домінує над Росією – 5% та США – 5,3% станом на 1 жовтня 2007 р. Але головним є не об’єми торгових відносин чи інвестицій, а їх динаміки. ЕС однозначно випереджує і РФ, і США за всіма економічними показниками і є нашим головним економічним партнером. І найбільшим ринком із 450 млн. споживачів. І ним залишиться безвідносно до того, що про це думають у Москві чи Вашингтоні. Причому, це зближення стало можливим саме останнім часом.

Однак ЕС не є гарантом нашої незалежності у широкому сенсі цього слова. А з цією проблемою ми ще не покінчили. Тому ЕС і не є головним політичним партнером України. І це парадокс, який українська влада досі вирішити не може. Україна і далі перебуває у геополітичному трикутнику США-РФ-ЕС.

Отож, Україна повинна активно переформатовувати свої стосунки з ЕС. І при цьому не лише улягати пропозиціям Брюсселя та втягуватися у безкінечні дискусії щодо чергового Плану дій Україна – Европейський Союз. Та безініціативність, яку демонструє Україна, і призводить до того, що формат стосунків визначаємо не ми – нам їх окреслює ЕС.

Ми повинні покінчити з «вербальною» та «романтичною» евроінтеграцією, як практиками шкідливими. І до них не повертатися. Якщо ЕС не бачить навіть віддаленої нашої перспективи участі у структурах ЕС, інтеграції «у» ЕС, то немає сенсу постійно про це запитувати. Це шлях безперспективний і навіть шкідливий. Тому ми повинні формувати і нову внутрішню позицію щодо ЕС. Можливо, більш прагматичну.

Що, однак. не заперечує практики реальної інтеграції «з» ЕС, якою і повинні займатися наші чиновники. Реальні результати об`єктивного процесу інтеграції «з» ЕС попередньо було окреслено. Їх потрібно покращувати, застосовуючи всі можливі засоби, включно з тими, які пропонуються самим ЕС. Однак не занадто втягуючись у запропоновані ЕС формати – вони обслуговують інтереси ЕС, і це нормально. Нам потрібно творити свої формати стосунків з ЕС, як це робить, наприклад, Російська Федерація. Вона вибирає, що насправді їй вигідно, а що ні. А тому і має кращі результати.

Це не означає конфронтації з ЕС. ЕС – великий гравець на світовій арені і він має стосунки з різними державами. Він готовий до паритетності. Однак Україна останніми роками цього не демонструвала. І це помилка. Ми повинні шукати консенсусу з ЕС, а не тільки наполягати на своєму чи повністю віддаватися на його волю.

І у цьому сенсі ми повинні розуміти, що у західному напрямку Україна має три можливі формати стосунків:

Тарас Возняк

Стосунки Україна–ЕС: перезавантаження

ч и с л о 50

2007

ч
и
с
л
о

50