Йосиф Гельстон

Синаґоґи Львова

Хрестові походи 1096-1215 рр., що супроводжувалися нападами й убивствами иновірців, змусили німецьких гебреїв знятися з насиджених місць і рушити на схід, до Польщі і Чехії. Вигнання гебреїв з Київської Русі у 1126 році, татаро-монгольська навала 1239 року змусила нащадків Якова рушити на захід, у Галичину і Волинь. У XIV ст. столітті гебреї зі сходу і заходу зустрілися на території Галичини.

Хоча татарські загони неодноразово перетинали Карпати, а безперервні баталії за престол Галицько-Волинського князівства між правителями Польщі, Литви й Угорщини продовжувалися до середини XIV століття, переселятися далі було нікуди. Східні і західні гебреї заснували у головному місті Галичини Львові дві різні громади. За аналогією з гебрейською громадою Володимира Волинського, уперше згаданою у 1288 році (1), можна припустити, що гебрейська громада східного походження була більш древньою й поселилася у верхів’ях ріки Полтви після 1268 року, коли князь Лев Данилович переніс столицю Галицько-Волинського князівства зі спаленого татарами Галича до Львова (2). У 1350 році, під час облоги міста литовцями, княжий Львів згорів (3).

Після приєднання Галичини до Польщі Львів почали відбудовувати убік латинського кварталу, а центральна частина княжого Львова перетворилася у передмістя. Польський король Казимир Великий у 1356 році надав новому, оточеному фортечними стінами місту, привілей, названий маґдебурзьким правом, у якому вперше згадуються львівські гебреї (4).

Для організації самоврядування король Казимир залучав колоністів з Німеччини, що прибували до Польщі разом з гебреями. Цілком ймовірно, що ними були біженці, які у 1348-1349 роках шукали порятунку від епідемії холери і гебрейських погромів (5).

Дві гебрейські громади Львова – в укріпленому місті і на передмісті, жили окремо чотири століття, аж до їхнього об’єднання у 1756 році (6). Тривале одночасне існування двох груп гебрейського народу показує, які первинно великі були їхні мовні й инші розходження. Кожна з громад мала свою синаґоґу й инші суспільні інституції. Спільним був тільки гебрейський цвинтар, що вперше згадується у 1414 році у книзі прибутків і витрат Львівського маґістрату (7).

У 1367 році польський король Казимир III надав львівським гебреям привілей, що підтверджував право гебреїв оселятися у місті і регламентував їхні стосунки з християнським населенням (8).

У 1370 році спадкоємець Казимира Великого, король Людвіг приєднав Львів до Угорщини. Через свого дядька, князя Владислава Опольского угорський король надав львівським гебреям право бути посередниками у торгівлі між Польщею й Угорщиною (9). Королева Ядвіґа, що у 1382 році успадковувала трон свого батька Людвіга Угорського, повернула Львів Польщі (10).

Найдавніший запис про Гебрейську вулицю у Львові і про її мешканців, датований 1383 роком, знаходимо у книзі Львівського маґістрату (11). У вересні 1387 року львівські гебреї звернулися до Владислава II Яґело, що власне відвідував місто, з проханням підтвердити привілей Казимира III, який не обновлявся уже 20 років. Текст привілею короля Яґело, наданий гебреям Львова, знайшов польський дослідник д-р Віслоцкі і опублікував його в 1873 році в додатку до «Gazety Lwowskiej» (12).

Єврейський історик Маєр Балабан (1877-1942) у статті «Яґело і львівські гебреї» (Львів, 1920) наводить докази із шести пунктів, у яких стверджує, що польський король Яґело, будучи новонаверненим християнином, відмовив євреям у підтвердженні їхніх прав. Професор Балабан вважав, що знайдений доктором Віслоцкім історичний документ був лише канцелярською заготовкою, що не мала юридичної чинности (13). Навіть якщо це і так, то даний документ є важливим свідченням прагнення гебреїв утвердити своє право на проживання у Львові.

Під час Ґрюнвальдскої битви (1413 р.). королівський зброєносець Олєсніцкі врятував життя Владиславові Яґело. Прийнявши сан єпископа, а пізніше кардинала, Олєсніцкі мав великий вплив на короля і власне за його порадою король Владислав II у 1423 році видав Варський статут, що обмежував права гебреїв на ведення фінансових операцій.

Для перших десятиліть XV століття були характерними ритуальні процеси і гебрейські погроми. Стурбовані таким розвитком подій, львівські гебреї у 1427 році, під час чергового перебування короля Яґело у Львові, ще раз звернулися до нього з проханням підтвердити привілей Казимира Великого, і знову отримали рішучу відмову (14).

Проте, на тлі подій, що відбувалися у Центральній Польщі, життя гебрейської громади Львова здавалося спокійною оазою. Ситуація в Галичині істотно відрізнялася від ситуації у центральній частині королівства, оскільки Львів, що став південно-східним форпостом Польщі, називали німецьким островом серед українського моря. Місцеве населення, обтяжене численними повинностями, неприязно ставилося до чужинців, однак, співіснувало з ними. Солідарність львів’ян німецького, польського, гебрейського, італійського походжень витримала серйозний іспит на початку шістдесятих років XV століття, коли римський Папа Пій II закликав християн до нового хрестового походу проти мусульман. Папський посланник Фреґена у 1463 році зібрав у Польщі велике католицьке військо, яке, замість того, щоб виступити проти Туреччини, почало грабувати містечка Галичини, убиваючи гебреїв і християн східного обряду. У Кракові городяни виштовхнули своїх гебреїв за міські ворота під мечі хрестоносців. Під час облоги Львова загонами Фреґени міщани відмовилися видати гебреїв, що разом із християнами обороняли місто (15). Настільки приязне ставлення до гебреїв для середньовічної Европи було чимось винятковим. Відтоді Львів став привабливим для поселення, особливо після вигнання гебреїв у 1483 році з Варшави, у 1494 із Кракова й у 1495 з Литви (16).

Підтвердженням тому служать актові записи в книгах міських і земських судів, що зберігаються у Львівському історичному архіві. У 1868-1912 роках чимало документів були включені до 22-томного видання за назвою «Акти гродські і земські часів Речі Посполитої». У вступі до XV-му тому укладач доктор Ксаверій Ліске пише: «Характерними для подальших наших записів є численні гебрейські справи. У попередньому томі (т. ХІ – Й. Г.), що охоплює період 1440-1456 років, згадування про гебреїв зустрічалися доволі рідко. Тепер же вони так розмножилися і прибрали до рук справи торгові, промислові і грошові, що численні добірки актів цього тому більше нагадують гебрейські, аніж гродські польсько-шляхетські акти» (17).

У збірнику історичних матеріалів Львівського архіву «Акти гродські і земські» період 1464-1506 р (томи XV, XVII, XIX). представлений сотнями документів Львівського маґістрату і Львівської землі, у яких згадуються гебреї. Змістом 56 актів є операції львівських гебреїв з нерухомістю, 38 записів стосуються купівлі-продажу будинків у гебрейському кварталі поза фортечними стінами, инші – придбання житла на Гебрейській вулиці у центральній частині міста (18).

Ділова активність гебреїв призвела в середині вісімдесятих років ХV століття до конфлікту між гебрейськими і християнськими купцями, у який змушений був утрутитися польський королевич Ян Ольбрахт (19). В результаті майнового розшарування у гебрейських громадах утворилася ієрархія. В актових записах гродського і земського судів XV століття з’явилися згадки про «сеньйорів» гебрейської громади. У 1490 році на львівському передмісті проживав Ісачко «медікус» (20), названий в одному з актів «війтом» (старостою). львівських гебреїв (21). У березні 1492 року свідками при укладанні торгових оборудок з нерухомістю були сеньйори гебрейської громади Ісачко Венгжин (угорсько-польського походження) і Ісачко Парина (22). В останній день 1492 року погашення заборгованостей у маґістраті відбувалося за участю сеньйорів: Йоськи, Ісачки Венгжина і Соломона. У 1497 році при оплаті боргу Чарній Йордановій гістьми у будинку віце-бурґомістра Станіслава Моравицького були сеньйори гебрейської громади: Шломо Маґно, Шломо Мінор, Соломон Клаудо й Ісак (23). У тому ж році «львівський медик» Ісачко продав будинок на передмісті, поблизу резиденції «доктора юдаїки» Йосифа (24). Цей актовий запис є однією із перших згадок про гебрейського учителя закону чи рабина у Львові.

Коли побудували стародавню синаґоґу у Львові?

У привілеї польського короля Казимира Великого (1367 р.). синаґоґа згадується як будинок молитви, що його заборонено «закидати (каменями)», і як місце складання присяги і судових розглядів.

Можна припустити, що львівська синаґоґа, як конкретна будівля, уперше згадується 26.07.1407 р. у «Книзі міських приходів і витрат Львівського маґістрату, 1404-1414 р.»: «Було дано 8 ґрошів за площу перед школою і за один канал (водогінний) 14 ґрошів. Була дана половина копи (30 ґрошів) за труби до школи... Було дано половина копи за труби до гебрейської вежі (ad turrim Iudeorum)». У цьому абзаці згадується п’ять різних оплат, пов’язаних із «школою» поблизу Гебрейської вежі (25). Як відомо, слово «школа» (sсоlа – так у документі), є однією з назв синаґоґи (Переклад з латини і примітки автора статті).

З цих описів неможливо визначити, де саме була синаґоґа, оскільки дотепер ніхто так і не зміг з’ясувати, яка із сімнадцяти веж львівських укріплень називалася Гебрейською (26). Лише з указу польського короля Владислава III Варненчика, датованого 1441 роком, можна довідатися про місце розташування однієї з найдавніших синаґоґ Львова. У ньому йдеться про будинок гебрея Волчка – збирача податків Львівської землі. Після смерті власника будинок опинився у шляхтича Яна Сенявського. Будинок Волчка був на Гебрейській вулиці «по ліву руку від синаґоґи» (in plathea Iudeorum, eundo ad synagogam Iudeorum in sinistra manu de Circulo sitam), у напрямку від міської площі (нині пл. Ринок) (27). Перший запис про гебрея Волчка (у даному випадку ім’я Волчко – слов’янський варіант гебрейського імені Зеєв-Вольф). у міських актах датується 29.09.1404 р., коли він оплатив борги короля Яґело Львівському маґістрату (28). Будучи довіреною особою короля Владислава Яґело, Волчко фінансував воєнні дії Польської держави проти Тевтонського ордена і зокрема бій під Ґрюнвальдом (29). Розташування будинку орендаря податків Руської землі поруч із синаґоґою, указує на те, що він був її опікуном, а можливо, і засновником.

Історик Маєр Балабан у результаті архівних досліджень виявив, що будинок орендаря податків Волчка у XV столітті стояв на тій же земельній ділянці, на якій у 1582 році побудували синаґоґу Нахмановичів, відому, як «Золота Роза» (30). Архівні пошуки Маєра Балабана підтвердилися його ж археологічною знахідкою на сусідній земельній ділянці, де у XV столітті була найдавніша львівська синаґоґа. Навесні 1906 року, прогулюючись у стародавньому гебрейському кварталі, двадцятивосьмирічний професор Маєр Балабан знайшов на будівельному майданчику будинку №29 по вулиці Бляхарській (до 1871 року вул. Жидівська, нині І. Федорова). витягнуті з підвалу дерев’яні балки, вкриті івритськими літерами. Історик звернувся до господарів будинку з проханням зберегти дерев’яні фрагменти з написами гебрейською мовою до того часу, поки він зможе їх забрати. Йому відмовили і Маєр Балабан пішов до розташованого неподалік Львівського міського архіву і попросив художника Леона Цвека змалювати унікальну знахідку. Через кілька днів стародавні балки спалили разом з будівельним сміттям. Ця історія стала дуже відомою і її жваво обговорювали у місті.

Письменник Ш. Шолом-Алейхем, що у той час був у Львові, обіцяв професору Балабану згадати про цей епізод в одному зі своїх творів. Через 30 років Маєр Балабан описав ті події у вступі до книги М. Ґольдштейна і К. Дрезднера «Культура і мистецтво гебрейського народу на польських землях» (Львів, 1936) (31). Відповідно до документів будівельного відділу Львівського маґістрату будинок №29, на східному боці вул. Бляхарської, став першим (1906 р.) серед будинків XVII століття, що піддалися реконструкції перед Першою світовою війною (32).

У тому ж 1906 році вийшла друком відома книга Маєра Балабана «Львівські гебреї на рубежі XVI і XVII століть», на одинадцятій сторінці якої вміщено зарисовки Леона Цвека, що із трьох боків зображують лише одну дерев’яну балку з написами на івриті. Під рисунками стоять пояснення автора: «Балка з найдавнішої львівської синаґоґи, знайдена при розбиранні будинку №29 по вул. Бляхарскій (до 1871 р. Жидівська)». У коментарях Маєр Балабан пише: «З одного боку видно ім’я Аарон і «герб коенів»; на другому – частину дати, що, за гебрейським звичаєм, подана за допомогою якогось уривка зі Святого Письма (літери заміняють цифри). Через те, що поверхня балки пошкоджена, дату визначити неможливо» (33).

Шляхом відновлення і зіставлення текстів на малюнках Леона Цвека вдалося прочитати дату будівництва чи реставрації синаґоґи – 1420 рік (34), що збігається з записом у книзі Львівського маґістрату, датованого 1419 роком. У ній говориться, що пан Волчко купив вогнетривкі цеглини за 3 копи (180) ґрошів (35). От як це повідомлення коментує у вищезгаданій статті «Яґело і львівські гебреї» історик Маєр Балабан: «Запис у міській книзі за 1419 рік указує на те, що Волчко щось будував чи реконструював» (36).

Львівські синаґоґи і їхні будівничі

Стає зрозумілим, чому у 1580 році один з найбільш багатих і шанованих членів громади Ісак Нахманович намагався за будь-яку ціну викупити земельну ділянку «Олеський плац» (вул. І. Федорова, №27) і, усупереч забороні священного синоду в Пьотркові (1542 р.), побудувати на ній синаґоґу, названу наприкінці XVII століття «Турей Загав», а згодом – «Золота Роза». Очевидно, серед львівських гебреїв ще жила пам’ять про синаґоґу Волчка.

У той час у гебрейському кварталі Львова з 1555 року уже функціонувала кам’яна синаґоґа біля південно-східної частини міських укріплень, на вул. Староєврейській, №54 (37). З 1767 року відомі її зовнішні розміри: 36,5 х 68,25 ліктя (міра довжини у XVIII столітті). У молитовному залі площею 500 квадратних ліктів під час молитви поміщалося 200 осіб, не враховуючи жінок на галереях (38). За вимогою австрійської влади синаґоґа була розібрана у 1797 році, а у 1799-1800 роках на тому ж місці побудували Велику міську синаґоґу (39).

З ініціативи гаона Еліяху з Вільно (1720-1797) (гаон – знавець і тлумач Танаха) у Східній Европі був відроджений інститут бет мідраша – будинку мудрости (40) з обладнаною молитовною залою, з вівтарною шафою (арон кодеш) і иншими атрибутами, необхідними для богослужіння. Крім того, у бет мідраші була бібліотека духовної літератури і зал для самостійного навчання.

Один з перших бет мідрашів у гебрейському кварталі Львова побудували на перетині вулиць Староєврейської і Арсенальної у другій половині ХVІІІ століття (41). У період реконструкції гебрейського кварталу у 1798 році міський бет мідраш побудували з каменю на розі вулиць Староєврейської і Шклярської (42), де він був до липня 1941 року. Таким чином, у гебрейському кварталі центральної частини Львова на початку ХІХ століття утворився гебрейський духовний комплекс.

Архітектурні стилі синаґоґ відповідали періодам їхнього спорудження, хоча невблаганний час не доніс до нас ані імен будівничих, ані самі будинки. Єврейські історики згадують тільки про архітектора найбільш древньої синаґоґи України «Турей Загав» Павла Римлянина, однак і це твердження нині піддається сумніву, оскільки відповідно до останніх досліджень її архітектором вважають Павла Щасливого (43).

Можна припустити, що синаґоґа Краківського передмістя була не менш древньою, ніж синаґоґа Волчка. У 1608 році синаґоґа вже була кам’яною, з високим шатровим покриттям. Дерев’яні галереї для жінок, піднятися на які можна було сходами, були прибудовані до стіни синаґоґи. При синаґозі була кімната для засідань кагалу і бібліотека (44). Під час пожежі 1623 року синаґоґа Краківського передмістя згоріла. Через 8 років вона була відбудована (1632 р.) на 100 метрів північніше, на Познанському дворі, що з 1462 року належав родині Мошковичів (45). Архітектор Сергій Кравців висловив припущення, що будівничим синаґоґи Краківського передмістя був майстер Джакомо Мадлена, оскільки синаґоґа, споруджена ним в Острозі, дуже схожа на львівську (46). Ще одним аргументом на користь цієї версії може стати інформація про те, що і в Острозі, і на Краківському передмісті у Львові у сорокових-п’ятдесятих роках ХVІІ століття був той самий рабин – Давид Галеві – автор коментарів «Турей Загав», до чотирьох розділів (гарба туримо) кодексу «Шулхан Арух» Йосифа Каро (47).

Польсько-українська війна 1648-1654 років, єзуїтський погром 1664 року, турецько-татарські навали кінця ХVІІ століття на тривалий час загальмували суспільно-економічний розвиток гебрейської громади, а синаґозі Краківського передмістя, єдиній кам’яній споруді у кварталі, неодноразово доводилося ставати оборонною твердинею.

З тих пір вулиця, що була відбудована на початку ХVІІІ століття, почала називатися Божничою (божник – синаґоґа; нині вул. Сянська). Наприкінці ХVІІІ століття до південного і північного боків приміської синаґоґи прибудували галереї для жінок, а біля західного фасаду з боків спорудили дві двоповерхові башточки, що символізували пілони Єрусалимського храму – «Яхін» і «Боаз». На протилежному боці вулиці у 1793 році побудували бет мідраш Краківського передмістя (48).

З виникненням у середині ХVІІІ століття нового напрямку в юдаїзмі, що одержав назву хасидизм, у житті львівських гебреїв відбулися значні зміни. Хасидизм не відразу став популярним. Починаючи з 1772 і до 1784 роки на послідовників вчення Ізраїлевого з Меджибожа (Баал Шем Тов), рабини неодноразово накладали херем (заборону, відлучення), тому хасиди почали будувати власні синаґоґи, що називалися «клаус» чи на їдиш «клойз».

Перший відомий у Львові клойз за назвою «Бет хасидим» («Будинок хасидів») був побудований у 1791 році на перетині вулиць Сянської і Лазенної (49). Цей клойз не підлягав правлінню гебрейської громади і тому Львівський рабин Цві Гірш Розанес у 1792 році знову проголосив херем на хасидів (50).

Однак, це не зупинило їхньої діяльности. У 1838 році у Львові нараховувалося близько 8 клойзів.

Відтоді відома ще одна синаґоґа з назвою «Ор шемеш» («Світло сонця»), побудована за рікою Полтва. Вона була у дворі будинку №26 на вулиці Куліша (з 1871 по 1950 р. – вулиця Сонячна). Можна припустити, що так само, як і у випадку з вулицею Божничею, назва вулиці Сонячна походить від синаґоґи «Ор шемеш». У 1842 році синаґоґу перемурували, а у 1903 році перенесли на вулицю Мідяну, №3, де вона була до ІІ Світової війни (51). У той же час (1842 р.). була побудована ще одна невелика синаґоґа зі схожою назвою «Мефаршей хаам ор хаяшар» («Тлумачі з народу – світло праведности»). на вулиці Лева, №3 (52).

У 1838 році, у результаті зустрічі релігійного авторитету – рабина Якова Орнштейна з ружинським цадиком Ізраїлем Фрідманом, у Львові відбулися позитивні зрушення щодо ставлення до хасидів. Серед хасидів Галичини був організований новий напрямок під назвою «Хадашим» (новатори). Хасиди-новатори уже у 1840 році на перетині вулиці Вугільної і площі Теодора відкрили Талмуд-Тору (53), а з 1842 по 1844 роки на кошти львівського купця і мецената Якова Ґланзера побудували синаґоґу «Яків Ґланзер шул» (54). Це єдина синаґоґа, що збереглася до наших днів з десяти великих синаґоґ у кварталі за Оперним театром. У 1844 році синаґоґа Якова Ґланзера була другою за величиною після Великої міської синаґоґи. Вона була побудована разом з двоповерховою Талмуд-Торою, а в молитовній залі були обладнані два яруси галерей для жінок (55). Синагога на Вугільній, як і «Бет хасидим», не підлягала гебрейській громаді, що призвело до гострого конфлікту, залагодженого лише у 1848 році.

Відхід з життя ортодоксального рабина Якова Орнштейна (1839 р.) розв’язав руки не тільки хасидам, але і прихильникам гебрейської просвіти (гаскали), на представників яких покійний рабин наклав херем ще у 1815 році. Австрійські влади, що раніше байдуже спостерігали за протистоянням у гебрейській громаді Львова, у 1842 році вирішили втрутитися в події. Вони проігнорували результати общинних виборів і призначили нове правління на чолі з адвокатом Емануїлом Блюменфельдом (56). Усе керівництво Львівської гебрейської громади складалося з прихильників гаскали. Доктор права Е. Блюменфельд був першим євреєм-адвокатом у Львові. За його ініціативи правління гебрейської громади приступило до збору коштів для будівництва синаґоґи нового типу «Дойче-Ізраілітіше Бетхаус» за зразком Празької, Будапештської чи Берлінської синаґоґ. Під будівництво була обрана земельна ділянка на площі Стшєлецкій, №2 (нині пл. Д. Галицького), але католицьке духівництво розташованого неподалік костьолу і монастиря бенедиктинок заперечувало проти цього. Четвертого липня 1843 року Галицьке намісництво погодилося продати гебрейській громаді територію у центрі площі Старий Ринок, на якій у 1843-1846 роках і була побудована перша в Україні прогресистська синаґоґа. Можна припустити, що автором ідеї є архітектор Левицький, що подав свої проєктні пропозиції гебрейській громаді ще у жовтні 1840 року (57). Нагляд за ходом будівництва синаґоґи здійснював архітектор Йоган Зальцман – будівничий міського театру і ратуші. Зразком в оформленні зовнішнього вигляду й інтер’єру синаґоґи служив віденський «Темпель» на Зайтенштетґассе. Урочисте відкриття львівського «Темпеля» (Темпль – Храм) відбулося 18.09.1846 р. (58). З існуванням прогресистської синаґоґи у Львові пов’язана діяльність відомих львівських рабинів: Якова Кона, Ієхезкіля Каро, Бернарда Лаувенштейна, Ієхезкіля Левіна й инших, котрі сприяли розвитку гебрейської громади не тільки у сфері релігії, а також у добродійності й освіті.

Ще одна велика синаґоґа «Осе тов» («Твори добро»; відома також як «Сикстуська синаґоґа») була у новому гебрейському кварталі на лівому березі ріки Полтви, на вулиці Шайнохи, №6 (раніше Зайтенґассе; нині вул. Банківська). Перший запис про неї в документах Львівського маґістрату датується 5.09.1828 р (59). У 1857 році вона була перебудована в комплексі з бет мідрашем за проєктом архітектора Шмідта (60). На жаль, у роки німецької окупації від цих величних споруд не залишилося і сліду. Лише скромний пам’ятний знак у сквері, де раніше була прогресистська синаґоґа, нагадує перехожим, що тут колись стояв львівський «Темпль».

З прийняттям у 1867 році нової конституції в Австро-Угорщині були скасовані обмеження для гебреїв у виборі місця проживання і створенні суспільних і релігійних організацій (61). Спочатку львівські гебреї селилися на вулицях, що сусідять з їхніми кварталами, а згодом почали забудовувати порожні земельні ділянки у напрямку старого гебрейського цвинтаря. Жителі вулиць Джерельної, Рапопорта, нижньої Городоцької, Шпитальної молилися у цвинтарній синагозі на вулиці Рапопорта, №2. Її обриси можна побачити на мапі Львова 1766 р (62).

Поряд із синаґоґами «Турей Загав» і Великою міською, синаґоґа на гебрейському цвинтарі була однією з найстаріших у Львові. Після заборони проводити поховання гебреїв на вулиці Шпитальній і відкриття нового гебрейського цвинтаря на Піліховських пагорбах (1855 р.), на ньому у 1856 році на кошти купця Ефраїма Вікселя була побудована Новоцвинтарна синаґоґа (63).

Історик Маєр Балабан у своїх дитячих спогадах розповідає про відвідування його родиною синаґоґи Шпрехера, розташованої у дворі будинку №47 на вулиці Городоцькій (64). Ця синаґоґа вперше згадується в списку львівських синаґоґ 1857 року. У цьому ж переліку говориться про синаґоґу Кортіса, що на вулиці Жолкевській (нині Б. Хмельницького), №111. З 1875 року ця синаґоґа стає резиденцією Благодійного товариства «Гомел хесед», що надавало безвідсотковий кредит гебрейським підприємцям (65).

У 1911 році синаґоґу Товариства «Гомел хесед» перебудували в орієнтальному стилі за проєктом архітектора Б. Бауера (66).

У 1871 році, на далекому тоді передмісті Знесіння будують дерев’яну синаґоґу, що простояла до ІІ Світової війни. Ще у 1914 році будівлю замалював історик Рудольф Менкіцкі (67).

Водночас (1878 р.) з ініціативи Менкеса Рейшера, у дворі будинку №12 на площі Ринок збудували синаґоґу, що стала резиденцією Благодійного товариства «Шомрей шабат» («Ті, що пильнують суботу») (69). Будівництво синаґоґи усередині двору було доволі складним, оскільки архітектор повинен був відтворити усі необхідні атрибути синаґоґи у межах невеликого замкнутого простору. У Львові відомі кілька гебрейських культових споруд, розташованих усередині дворів. Крім вищезгаданих синаґоґ «Турей Загав» і синаґоґи Шпрехера, збереглися матеріали будівельного відділу Львівського маґістрату про синаґоґи усередині дворів: «Зихрон Йосеф» («Пам’яті Йосифа», 1898 р.) на вулиці Заводський, №3 (70); «Мелехес ханоах» (1924 р.) на вул. М. Балабана, №8, що належала Товариству шевців (71); синаґоґа родини Лейбман (1896 р.) на вулиці Джерельній, №53 (72); «Куликовер клаус» (1910 р.) на вулиці Жолкевській, №25 (73) і инші.

На рубежі ХІХ і ХХ століть активно забудовувалися вулиці в напрямку до залізничного вокзалу. Велика кількість гебрейських родин оселилася в цьому районі і згодом тут також з’явилися синаґоґи. Перше згадка про синаґоґу Товариства «Агудат Шломо» («Товариство Соломона») на вулиці Бема (нині Я. Мудрого), №39 датується 1902 роком, коли за проєктом архітектора Соломона Рімера до східної стіни синаґоґи прибудували додаткове приміщення (74).

У 1901 році на вулиці Королеви Ядвіґи (нині Марка Вовчка), №14, на кошти Якова Гала була побудована синаґоґа «Галед» («Пам’ятник») на честь командира гебрейської гвардії у складі Академічного легіону і архітектора Емануїла Гала. Синагога «Галед» пережила німецьку окупацію (1941-1944), оскільки була посеред житлової забудови, у лінії будинків. Однак, совєтський режим їй пережити не вдалося. У 1972 році вона була переобладнана спершу у Клуб швейної фабрики, а згодом у звичайний житловий будинок (75).

Така ж доля спіткала синаґоґу «Кіл рина веішуа» («Будинок співу /молитов/ і допомоги», 1905 р.), також розташовану у суцільній лінії будинків на вулиці Джерельній, №49. У 1955 році руїни синаґоґи використали як фундамент для будівництва нового житлового будинку (76). У 1924 році на вулиці Короля Лєщинского (нині Міхновських), №4 на кошти Благодійного товариства «Царі Гілад» («Бальзам Гілада» /із книги Єремії, глава 46, вірш 11/) за проєктом архітектора Альберта Корнблута була побудована синаґоґа, що збереглася до наших днів разом з настінним живописом в інтер’єрі (77). Тепер це діюча синаґоґа «Бейс Ахарон ве Ізраель» («Будинок Ахарона /Карлинського/ в Ізраїлі»). Львівської гебрейської громади.

За залізничним вокзалом, у районі Богданівки, на перетині вулиць Городоцької і нині вже не існуючої Фабричної місцеві євреї за проєктом архітектора Яна Ерделі у 1901 році побудували синаґоґу «Охель яшарім» («Намет чесних») у стилі неокласицизму (78).

Крім перерахованих синаґоґ існували також невеликі доми молитви, чи молитовні кімнати, що влаштовувалися усередині великих синаґоґ, благодійних установ чи звичайних житлових будинків. Таких камерних синаґоґ, за твердженням історика Маєра Балабана, на початку ХХ століття було близько 70-и (79). Здебільшого це були клойзи хасидів, про що свідчать їхні назви: «Гусятинер клаус» на вулиці Полтвяній, у якому молилися шанувальники цадика Мордехая Шраги; «Чертковер Клаус» на вулиці Леонтовича, №19 – напроти Єврейського шпиталю, де на молитву збиралися послідовники рабина Давида Мозеса; «Олеськер Клаус» на вулиці Різницькій (нині Наливайка), №11, у будинку, де розташувалась канцелярія Львівського рабинату; згадувана раніше «Куликовер клаус» і багато инших (80).

Хасидські клойзи були також у бет мідрашах: у міському – «Кахал хасидим», у приміському – «Ор хадаш». У великий приміській синаґозі, у двоповерхових прибудовах біля західного фасаду розташовувалися молитовні кімнати професійних об’єднань: «Менакрім» і «Зовгей цедек» – різників; «Меламдім» – учителів хедерів; «Цаярім» – малярів, «Хаятім гдолім» – кравців, що називали її «Великою» на відміну від маленької синаґоґи при міському бет мідраші, що називалася «Хніон далім хаятім ктанім» («Бідне пристановище для малих кравців») (81). Багаторічним опікуном цієї синаґоґи був батько відомого львівського мистецтвознавця Максимільяна Ґольдштейна й один із засновників банку «Дисконт» у Польщі Герман Ґольдштейн (82). Крім того, у міському бет мідраші були молитовні шмуклерів (канатників), «Хевра Тилім» – канторів і представників инших цехів (83). При бет мідрашах у центральній частині міста і на Краківському передмісті були також молитовні кімнати, так звані «Асіра», у яких молилися покарані злочинці.

Камерні синаґоґи Львова можна умовно розділити на три групи:

1. Двозалові.

2. З молитовними кімнатами (чоловічою і жіночою) на різних поверхах.

3. З антресольною галереєю у молитовній залі.

Більшість малих синаґоґ мали дві зали, розташовані на одному поверсі, у яких жінки і чоловіки молилися роздільно. Прикладом таких синаґоґ можуть бути: «Лінас хацедек» («Нічліг /пристановище/ справедливих») на вулиці Ветеранів, №2 (84); «Леві Ізраель» на вулиці Личаківській, №165 (85) і инші. Серед малих синаґоґ, чиї молитовні зали були розміщені на різних поверхах, найбільш відомими є: «Керен хемед» («Прекрасний промінь»). на вулиці Веселій, №4 (86) і «Матан бесейтер» («Таємний /анонімний/ дарунок») на вулиці Божничій (Сянська), №7 (87), поруч з бет мідрашем Краківського передмістя.

Галереї для жінок, як нависаючі над молитовною кімнатою балкони, були обладнані: у жіночому крилі Будинку гебрейських сиріт на вулиці Янівській (нині Шевченка), №34 (88); і також у синаґозі «Бет Цві Зеєв Рап» («Будинок Зеєва Рапа») на вулиці Берка Йоселевича (нині Балабана), де цей балкон зберігся дотепер (89). Сьогодні лише три вікна праворуч від входу до будинку на вулиці Маєра Балабана, №5 своїм незвичайним обрамленням і віконними ґратами нагадують про те, що тут колись була синаґоґа. Подібні фраґменти можуть нагадати досліднику про різноманітний світ львівських синаґоґ і про львівських гебреїв, що не з власної волі залишили це місто.

---

1. Ф. Кандель, «Очерки времён и событий», т. I, Иерусалим, 1988, стр. 28, 29.

2. H. Stupnicki, «Galicya», Lwow, 1849, str. 116.

3. M. Balaban, «Dzielnica zydowska jej dzieje i zabytki», Lwow, 1909, str. 15.

4. «Akta Grodzkie i Ziemskie z czasow Rzeczypospolitej Polskiej», (AGZ), t. III, Lwow, 1872, str. 13-18, akt V.

5. Ш. Дубнов, «Краткая история евреев», т. III, Санкт-Петербург, 1911, стр. 65, 66.

6. M. Balaban, «Dzielnica zydowska jej dzieje i zabytki», Lwow, 1909, str. 19.

7. А. Czolowski, «Pomniki dziejowe Lwowa z archiwum miasta», t. III, «Ksiega przychodow і rozchodow miasta: 1414-1426», Lwow, 1905, str. 12.

8. М. Капраль, «Привілеї національних громад м. Львова», (XIV-XVIII ст.)», Львів, 2000, стор. 381-387, акт 108.

9. H. Stupnicki, «Galicya», Lwow, 1849, str. 130.

10. J. Schall, «Dzieje Zydow na ziemiach polskich», Lwow, 1926, str. 19.

11. A. Czolowski, «Pomniki dziejowe Lwowa z archiwum miasta», t. I, «Najstarsza ksiega miejska: 1382-1389», Lwow, 1892, str. 18, akt 112.

12. Dodatek do «Gazety Lwowskiej», Lwow, 1873, str. 718-723.

13. M. Balaban, «Z historji Zydow w Polsce», Warszawa, 1920, str. 16-17.

14. M. Balaban, «Historia i literatura zydowska», t.II, Lwow-Warszawa-Krakow, str. 341-344.

15. D. Zubrzycki, «Kronika miasta Lwowa», Lwow, 1844, str. 114, 115.

16. M. Balaban, «Historia i literatura zydowska», t.II, str. 351, 355.

17. AGZ, t. XV, Lwow, 1891, str. IX.

18. AGZ, tt. XV, XVII, XIX, Lwow, 1891-1906.

19. AGZ, t. VII, Lwow, 1879, str. 163, 164, 171, akty: LXXXIX, XCIV.

20. AGZ, t. XV, Lwow, 1891, str. 270, akt 2047.

21. AGZ, t. XV, Lwow, 1891, str. 297, akt 2237.

22. AGZ, t. XV, Lwow, 1891, str. 295, akt 2216.

23. AGZ, t. XV, Lwow, 1891, str. 337, akt 2538.

24. AGZ, t. XV, Lwow, 1891, str. 382, akt 2557.

25. A. Czolowski, «Pomniki dziejowe Lwowa z archiwum miasta», t. II, «Ksiega przychodow і rozchodow miasta, 1404-1414», Lwow, 1896, str. 30, akt 116.

26. В. Вуйцик, «Львівський державний архітектурний заповідник», Львів, 1979, стор. 9, 10; W. Szolgina, «Ikonografia dawnego Lwowa»; czesc pierwsza: «Najstarsze widoki Lwowa», Warszawa, 1991, str. 5, 32, 33.

27. AGZ, t. V, Lwow, 1875, str. 105, akt LXXXIII.

28. A. Czolowski, «Pomniki dziejowe Lwowa z archiwum miasta», t. II, «Ksiega przychodow i rozchodow miasta, 1404-1414», Lwow, 1896, str. 2, akt. 8.

29. J. Schall, «Dzieje Zydow na ziemiach polskich», Lwow, 1926, str. 22.

30. M. Balaban, «Zydzi lwowscy na przelomie XVI i XVII wieku», Lwow, 1906, str. 56.

31. M. Goldstein, Dr. K. Drezdner, «Kultura i sztuka ludu zydowskiego na ziemiach polskich», Lwow, 1936, str. IV, V; M. Balaban, «Dzielnica Zydowska jej dzieje i zabytki», Lwow, 1909, str. 15.

32. Державний архів Львівської області (ДАЛО), ф. 2, оп. 1, д. 461.

33. M. Balaban, «Zydzi lwowscy na przelomie XVI i XVII wieku», Lwow, 1906, str. 11, str. VI.

34. И. Гельстон, «О времени строительства древней синаґоґи во Львове», Сборник материалов конференции, 28-30.08.2002, «Єврейська історія і культура кінця ХІХ – початку ХХ ст.», Київ, 2003, стор. 13.

35. А. Czolowski, «Pomniki dziejowe Lwowa z archiwum miasta», t. III, «Ksiega przychodow i rozchodow miasta: 1414-1426», Lwow, 1905, str. 61, akt 254.

36. M. Balaban, «Z historji Zydow w Polsce», Warszawa, 1920, str. 9.

37. J. Schall, «Przewodnik po zabytkach zydowskich m. Lwowa i historja Zydow w zarysie», Lwow, 1935, str. 34.

38. M. Balaban, «Zydzi lwowscy na przelomie XVI і XVII wieku», Lwow, 1906, str. 8.

39. Центральний державний історичний архів України, (ЦДІАУ). м. Львів, ф. 701, оп. 2, д. 642, л. 56.

40. Naftali Schiper, «Dzieje Zydow w Polsce», Lwow, 1927, str. 18.

41. M. Balaban, «Dzielnica zydowska jej dzieje і zabytki», Lwow, 1909, str. 83.

42. ЦДІАУ, м. Львів, ф. 701, оп. 2, д. 642, л. 56.

43. ЦДІАУ, м. Львів, ф. 52, оп. 2, д. 28, л. 129.

44. M. Balaban, «Zydzi lwowscy na przelomie XVI i XVII wieku», Lwow, 1906, str. 215.

45. Там же, лл. 214, 220.

46. С. Кравцов «Синагоги Західної України, стан і проблеми вивчення», «Вісник інституту Укрзахідпроектреставрація», №2, Львів, 1994, с. 12.

47. Еврейская энциклопедия Брокгауза и Эфрона, (ЕЭ), С. Перербург (СПб), т. 12, стр. 150.

48. ЦДІАУ, м. Львів, ф. 701, оп. 2, д. 642, л. 56.

49. Там же.

50. S. Buber, «Anszei Szem: Biografien und Leichenstein in Schriften von Rabbiners, Lehrhausvorste born in Lemberg in den Jahren 1500-1890», Krakow, 1895, z. 198.

51. ДАЛО, ф.2, оп.2, д.670, л.17; ЦДІАУ, Львів, ф.701, оп.2, д.1563, л.50.

52. ДАЛО, ф.2, оп.2, д.204, л.25.

53. N. Schiper, «Dzieje Zydow w Polsce», Lwow, 1927, str.62.

54. ЦДІАУ, м. Львів, ф.701, оп.2, д.642, л.56.

55. ДАЛО, ф.2, оп.1, д.1434, л.107.

56. ЕЭ, Спб, т.4, стор.679.

57. ЦДІАА, Львів, ф.701, оп.2, д.276, лл.1, 44.

58. M. Balaban, «Historia Lwowskiej Synagogi Postepowej», Lwow, 1937, str.43.

59. ЦДІАА, Львів, ф.146, оп.85, д.2369, л.8.

60. ДАЛО, ф.2, оп.1, д.313, л.22.

61. ЕЭ, Спб, т.1, стор.310-357.

62. ЦДІАУ, Львів, ф.742, оп.1, д.870, л.V.

63. ЦДІАУ, Львів, ф.701, оп.2, д.642, лл.46-49.

64. M. Balaban, «Historia Lwowskiej Synagogi Postepowej», Lwow, 1937, str.IX.

65. ДАЛО, ф.110, оп.1, д.64, л.57.

66. ДАЛО, ф.2, оп.3, д.393, лл. 95, 105, 106, 107.

67. ЦДІАУ, Львів, ф.701, оп.2, д.1448, л.248; M. Goldstein, Dr. K. Drezdner, «Kultura i sztuka ludu zydowskiego na ziemiach polskich», Lwow, 1936, str.73.

68. ДАЛО, ф.2, оп.3, д.1037, лл.35, 36, 56.

69. ДАЛО, ф.2, оп.2, д.3656, лл.24, 25, 28, 29.

70. ДАЛО, ф.2, оп.1, д.3827, л.10.

71. ДАЛО, ф.2, оп.1, д.7017, л.30.

72. ДАЛО, ф.2, оп.1, д.3130, л.51.

73. ДАЛО, ф.2, оп.3, д.303, л.94.

74. ДАЛО, ф.2, оп.3, д.1479, л.3.

75. Бюро техинвентаризации (БТИ), квартал №156 .

76. ДАЛО, ф.2, оп.1, д.3127, л.27; БТИ, квартал 277.

77. ДАЛО, ф.2, оп.2, д.997, л.33.

78. ДАЛО, ф.2, оп.4, д.313, л.1.

79. ЕЭ, Спб, т.10, стр. 412.

80. ЦДІАУ, Львів, ф.338, оп.1, д.431, лл.1-8; ф.701, оп.3, д.656, лл.7, 8.

81. ЦДІАУ, Львів, ф.701, оп.3, д.553, л.120.

82. M. Goldstein, Dr. K. Drezdner, «Kultura і sztuka ludu zydowskiego na ziemiach polskich», Lwow, 1936, str.143.

83. ЦДІАУ, Львів, ф.701, оп.2, д.885, л.96; д.1843, л.143.

84. ДАЛО, ф.110, оп.4, д.557, лл.33, 34.

85. ЦДІАУ, Львів, ф.701, оп.3, д.1867, л.7, 8.

86. ЦДІАУ, Львів, ф.701, оп.3, д.656, л.7.

87. ДАЛО, ф.2, оп.1, д.725, л.10.

88. ДАЛО, ф.2, оп.1, д.278.

89. ДАЛО, ф.2, оп.1, д.7015, л.32.

Ізраїль, м. Бет Шемеш, 30.09.2007