Артур Гутнікєвіч

Мистецьке життя Львова у міжвоєнний період

Львів епохи Фредра, Львів ХІХ ст. не був великим містом. «Незважаючи на чудове [...] розташування біля підніжжя Високого замку, – писав найбільший фредролог міжвоєнних років Еуґеніуш Кухарскі, – середмістя не було аж надто гарним».

Забрукованим був лише центр, а прилеглі Хоронщизна і нижній Личаків уже мали характер передмість, нерегулярно забудованих дерев’яними будиночками, що вечорами потопали у темноті. «Австрійська влада засадничо нічого не будувала. Тільки перебудовувала [...] на свій лад громадські будівлі, успадковані від Речі Посполитої, затираючи грубим кошарним стилем їх архітектонічні риси». [...]

Свій европейський вигляд і увесь сучасний розмах великого міста Львів завдячує уже пізнішій «польській господарці» доби автономії. Розквіт Львова і апогей його культури припадає на останні декади ХІХ ст. і початок ХХ ст. Як адміністративна столиця, місто розросталося шаленими темпами, і хоча у тій експансії і не було якоїсь здорової архітектонічної думки, воно уподібнювалося до Відня у своїй еклектичній і сецесійній житловій забудові, у нових привабливих офіційних будівлях намісництва, Галицького сейму, політехніки, клінік, приміщень медичного університету, нового театру на кшталт паризької опери, низки приватних будинків, магнатських резиденцій з ренесансним і класицистичним декором, громадських будівель, шкіл і костьолів у неороманському і готичному стилі.

На початку квітня 1892 р. Львів уперше відвідав Стефан Жеромскі. Місто осліпило його з першого погляду. Він пам’ятав ще Мюнхен, Прагу і Відень і зі здивуванням відкривав европейськість цього міста, якої не мала Варшава і навіть Краків. «Колосальні вулиці, – писав він у листі до нареченої, – чудові будівлі», імпозантний розмах «у порівнянні з дивовижно тісним і маломістечковим Краковом, що не може вилізти за межі свого ринку», натомість «Львів вихлюпнувся з нього величезною хвилею, що розлилася довкола прекрасною піною».

На тому зламі століть Львів переживав свій найбільший злет, доростав до другої, після Кракова, культурної столиці усієї польської землі. Чудовий університет, де викладали такі блискучі і славні професори, як Владислав Абрагам і Освальд Бальцер, Шимон Ашкеназі і Станіслав Закжевскі, Едвард Порембовіч і Казімєж Твардовскі, Мар’ян Смолюховскі і Людвік Ридиґєр; великий театр Тадеуша Павліковского, де у славному класичному і модерністичному репертуарі грали видатні акторки польської сцени – Констанція Беднажевска, Ядвіга Мрозовска, Наталія Сєнніцка, Ірена Сольска і їх партнери: Кароль Адвентовіч, Казімєж Каміньскі, Владислав Роман, Людвік Сольскі, Міхал Тарасєвіч; найбагатші бібліотеки – Оссолінеум, університетська, Баворовскіх, Дзєдушицкіх і Павліковскіх; наукові товариства – філософське, історичне, літературне ім. А. Міцкєвіча і природниче ім. Коперніка; великі книгарні і видавництва Альтенберґів, Ґубриновіча і Полонєцкого.

І Світова війна і її наслідки, звісно, істотно змінили місто, здеградувавши його зі столиці коронного краю до одного з великих міст воєводства. Чимало осіб і інституцій з поспіхом переміщалися у бік Варшави, яка свій столичний блиск чималою мірою завдячувала власне тим тлумам провінціалів, що тягнулися до «землі обітованої». Варшава, як центр політичного і культурного життя, створювала усі умови для творчих особистостей. Умови, яких уже не могли запропонувати колишні міста-лідери – Краків і Львів. Водночас Галичина, що з огляду на свою політичну і культурну автономію диспонувала досвідченими кадрами у сфері державної адміністрації, освіти, науки і права жертовно заселяла убогі у цьому сенсі землі колишньої пруської і російської окупації. Університети у Варшаві, Познані, Вільно чи Любліні піднімалися після занепаду, або й творилися заново завдяки професорам з обох галицьких міст. До столиці і на захід відродженої держави переїхали письменники і актори, галицька провінція культурно зубожіла і з’яловіла, втративши чимало з того, чим володіла. Ті неуникні процеси не оминули також і Львова. Остап Ортвін, найбільш блискучий літературний критик у Львові часів культурного розквіту міста, якому він залишився вірним до кінця, писав з ностальгією у час знаменитого зламу віків, що «у Львові, де ще так нещодавно інтелектуальне життя било бурхливим джерелом европейської метрополії, усе скорчується до провінційного рівня».

Однак, Львів опирався тій небажаній деградації, намагався у нових обставинах зберегти свої колишні позиції, наскільки це було можливо. Був третім, найбільшим після Варшави і Лодзі, польським містом за кількістю населення, серйозним науковим центром, містом Університету Яна Казімєжа, Політехніки, Академії міжнародної торгівлі, Академії ветеринарної медицини, у місті були чудові музеї, бібліотеки, театри, десять щоденних газет і багато видавництв. Не було вищої мистецької школи, але у Промисловій школі існувало відділення художнього і прикладного мистецтва, а також інститут пластичних мистецтв, де викладали, поміж иншими, Казімєж Сіхульскі, Мар’ян Внук, Йозеф Стажиньскі і Антоні Міхаляк. Засноване ще у ХІХ ст. Товариство любителів мистецтва, популярне у часи війни і у повоєнний період, у 30-х рр. ХХ ст. під керуванням Едмунда Булянди, ректора Університету і професора класичної археології, переживало справжній розквіт, стаючи на тлі закостенілої уже тоді варшавської «Захенти» і краківської організації, що перебувала у кризі, найкращим виставковим товариством у Польщі.

Щоправда, Товариство не дочекалося у ті двадцять міжвоєнних років будівництва власного приміщення, однак, воно диспонувало низкою зал у музеї художнього промислу і Палаці мистецтв, збудованому на території Східного ярмарку (Targi Wschodnie) з нагоди Національної експозиції. А ще у 1894 р. у приміщеннях львівських театрів і у пристосованому для мистецьких виставок палаці Бєсядецкіх чи у залах Касино і Літературно-мистецького кола. Регулярно відбувалися весняні і осінні салони, де виставлялися не лише твори львівських митців, але й усіх мистецьких угруповань, що діяли у Польщі, широко тлумачені авангардисти, експресіоністи «Бунту», формісти і конструктивісти. Була також організована ретроспективна виставка Виспяньского і Станіславского, а також ювілеї Панкєвіча, Фалата, Мальчевского, Сьлєдзіньского, Віттіґа, Інституціональним запліччям усіх тих мистецьких ініціатив були діючі у Львові творчі спілки, особливо Спілка польських пластичних художників і Жіноче коло цієї Спілки, членкині якого підтримували і пропагували мистецтво шляхом проведення так званих «Четвергових дискусій». У 1934 р. гроно професорів Університету на чолі з панами Хвістеком, Інґарденом, і Айдукєвічом створили Культурно-громадський осередок, що мав за мету «координувати працю і безпосередні контакти львівської інтелігенції, як творчої, так і духовної».

У львівському малярстві були присутні практично усі тогочасні течії европейського мистецтва. Найбільш видатним і найбільш живим мистецьким гуртом була утворена у 1929 р. група «Артес», до якої належали Отто Ган, Єжи Яніш, Алєксандер Кшивоблоцкі, Людвік Ліле, Роман Сельский і Маргіт Райх-Сельська, Алєксандер Рімер, Генрик Штренґ (Марек Влодарскі) і Тадеуш Войцеховскі. Ця мистецька група не була однорідною, що позитивно свідчило про її самостійність і життєвість щодо варшавських капістів і супрематистів, вона вносила живий фермент у мистецьке життя міста. Їхні твори часто були безпредметні, часто формальні, оперті на застосування контрастних композицій прямих і кривих ліній, ясних і темних фарб, жорсткої і гладкої фактури, геометричних і обтічних форм. Зрештою, малярство членів групи еволюціонувало у різних напрямках: кубізму, футуризму, надреалізму, колоризму, фактомонтажу і малярства, виразно заангажованого лівими ідеями. Львівську, міцно закорінену у реалізмі, скульптуру репрезентували Йозеф Стажиньскі, Яніна Райхертувна і Мар’ян Внук, вихованець Варшавської академії, професор скульптури у Львівській школі художнього промислу; графіку – Людвік Тировіч, Марія Обрембска, Марія Ружицка, Анєля Взорек-Рафаловска, Владислав Леліва-Журавскі; художні ремесла – видатний палітурник Алєксандер Семковіч і майстерня килимів Петзольдувни.

Не маючи вищої мистецької школи, Львів все ж інспірував мистецтво і провокував його культуротворчі функції і значення через наукову і виховну діяльність своїх університетських професорів історії мистецтв, меценатів і колекціонерів. Виняткова роль випала професорові логіки математично-природничого факультету Лєонові Хвістеку, який був не тільки філософом, але й теоретиком мистецтва, новатором, творцем формізму, художником і прекрасним публіцистом, що брав участь у всіх дискусіях, які стосувалися найширшого поняття духовної культури у повоєнній Польщі. Викладацький склад кафедр історії мистецтва в університеті Яна Казімєжа був блискучим; Ян Болч Антонєвіч, дослідник давнього і сучасного польського мистецтва, знавець символічного мистецтва Бьокліна, Годлера, Мальчевского; Владислав Козіцкі, професор історії новітнього мистецтва, чудовий письменник і критик; Владислав Подляха, історик середньовічного мистецтва і автор праць з методології мистецтвознавчих досліджень; Мєчислав Ґембаровіч, видатний дослідник середньовічного, ренесансного і барокового мистецтва часів польського сарматства, особливо на південно-східних землях Речі Посполитої; Кароліна Лянцкороньска, доцент Університету, що цікавилася переважно італійським і фламандським мистецтвом. Істотну роль у мистецькому житті міста відігравали заслужені колекціонери і дослідники мистецтва і культури Львова: Тадеуш Маньковскі, мистецтвознавець Львова, знавець вірменського і східного мистецтва, Мєчислав Третер, хранитель Музею Любомірскіх, Лєон Півіньскі, професор права і водночас колекціонер і дослідник-аматор мистецтва.

У 1920 р. організували Мистецьку раду Східної Малопольщі, що була покликана опікуватися пам’ятками архітектури на усій території південно-східних земель. Львівські музеї – Любомірскіх, Яна ІІІ Собєского, Історичний міста Львова, Дзєдушицкіх, Національна галерея включалися у виховний процес, щонеділі відкриваючи безкоштовно свої зали для усіх відвідувачів. У 30-х роках ХХ ст., коли Львів почав поволі підніматися після великої світової кризи, влада міста приступила до реалізації великого плану відкривання найбільш цінних пам’яток міської архітектури. Здивованим очам львів’ян відкрилася краса старих оборонних мурів і старих кам’яниць, яка до того часу була прикрита банальними тиньками і варварськими переробками. Під акцію потрапили старе місто і прилеглі до нього вулиці. Вона стала подією, що електризувала громадську думку цілої країни.

Істотну роль у мистецькому житті міста відігравав театр, адже Львів мав прекрасні театральні традиції, що сягали ще часів Боґуславского.

Апогей свого розквіту театр переживав на початку ХХ ст. під керівництвом директора Тадеуша Павліковского, коли він став першою сценою на польських землях. Згодом, за дирекції уже Геллера і у перше повоєнне десятиліття театр втратив колишній блиск; новий директор надавав перевагу репертуару, характерному для усіх посередніх польських театрів, де класичні і ретроспективні п’єси поєднувалися з комедіями і фарсами. Однак, траплялися і більш амбітні сезони, як, скажімо при Теофілю Тшціньскому, прекрасному акторові, пісенкарю, режисеру, співзасновнику славного «Zielonego balonika» і колишньому директору Театру Словацького у Кракові, у часи директорування якого до репертуару театру увійшли чудові спектаклі «Ksiecia niezlomnego», «Odprawy poslow greckich», «Wyzwolenia», а також гучні гастролі Остерви, Сємашкової і видатного німецького актора Алєксандра Мойсіґа у «Гамлеті» і «Upiorach». Однак, тільки на зламі 20-х і 30-х років львівський театр вступив у нову фазу свого розквіту завдяки співпраці двох найбільш славних творців польського театру у незалежній Польщі – Лєона Шілера і Віляма Гожици. Це були непрості часи для театру, адже початок 30-х років позначився великою світовою кризою і породженим нею суспільним напруженням. Шілер у своїх театральних концепціях і ідеологічних симпатіях був видатною, але і контроверсійною особистістю, поєднуючи у своїх уподобаннях містичний романтизм, бачення величі театру на рівні містицизму Міцкєвіча і Словацкого з гострим суспільним радикалізмом, що поєднувало його з митцями «лівого фронту». Театральний світ Львова був поділений, Шілер мав своїх прихильників, але і затятих противників, які вважали його «вельможним паном большевіком від театру». Чимала наполегливість Гожица, який, як пілсудчик, мав чималий вплив і міцну позицію у владних колах, забезпечила Шілеру співпрацю у творенні львівського театру у 1931-1936 рр. на засаді майже постійного ангажементу. Ті шість сезонів, які вони створили удвох, можна було сміливо порівняти із шестиліттям Павліковского на початку століття. Окрім Шілера, запрошував Гожица до співпраці і найбільш талановитих режисерів молодшого покоління: Верцінского, Радульского і Цвойдзіньского, художнє оформлення своїх вистав він віддав у руки двох, уже тоді відомих молодих сценографів Анджея Пронашкі і Владислава Дашевского. Музикою займався спеціально запрошений до Львова Роман Палєстер.

Репертуар театру Гожица сформував насправді на кшталт «великого театру»: «Дзяди» Міцкєвіча, «Кордіан», «Срібний сон Саломеї», «Самуель Збровскі» Словацкого, «Небожественна комедія» Красіньского, «Клеопатра» Норвіда, «Визволення» і «Повернення Одісея» Виспяньского, «Мархольт» Каспровіча, «Вакханки» Еврипіда, «Життя – це сон» Кальдерона, «Сон літньої ночі» Шекспіра. Вершиною усієї театральної творчости Гожици і Шілера у міжвоєнний період стали «Дзяди», про постановку яких писав очевидець, видатний театрознавець і критик Тимон Терлецкі: «Я був на тій виставі, ніколи її не забуду і буду пам’ятати про неї і у час Страшного суду». Звісно, львівський театр мусив також дбати і про потреби так званої «масової» публіки, тому славний театральний «бігос» Гожица містив також такі складники як: «Випадок пані генеральші» Бус-Фекета, «Мікетта і її мати» Флерса і Кайявета, «Студентка» Вікі Баума, а також водевілі і комедії: «Королева передмістя» Крумловского, «Моя сестра і я» Бенатского, тогочасні модерні репортажі і документальні п’єси «Кричи, Китає» Третьякова чи «Фройляйн доктор» Темпа з відкриттям Гожици – Іреною Айхлєрувною у головній ролі. П’єси такого ґатунку грали, звісно, на камерних сценах – у малому театрі і у Театрі новин. Сцена Великого театру була зарезервована для творів «високого» репертуару і для опери.

Музичне життя Львова концентрувалося довкола заснованого ще 1858 року Галицького музичного товариства, яке після здобуття Польщею незалежности було перейменоване на Польське музичне товариство. У міжвоєнний період Товариство переживало період розквіту під керівництвом Мєчислава і Адама Солтисів. Від 1902 року у Львові діяла також філармонія з величною залою на Хоронщизні (тепер вул. П. Чайковського. – ­Прим. ред.), де у неконцертні дні діяв також кінотеатр «Аполло» і де перед натовпами слухачів читав свої лекції професор філософії, і водночас меломан і композитор Казімєж Твардовскі. Діяли також Консерваторія Польського музичного товариства і Спілка музикантів Львова. У 1913 році був організований перший у Польщі університетський Заклад музикології, створений професором Адольфом Хибіньскім. Серед учнів його школи були видатні музикознавці міжвоєнних років: Ян Юзеф Дуніч, ксьондз Гієронім Файхт, Стефанія Лобачевска, Зоф’я Лісса, Юзеф Хоміньскі.

Львів спромігся навіть на власний щомісячник, присвячений популяризації музики, що виходив з 1926 до 1934 рр. під назвою «Lwowskie Wiadomosci Muzyczne i Literackie». У місячнику друкувалися матеріали не тільки з концертного і оперного життя міста, але і цілої Польщі і навіть закордону, як, скажімо, докладна і фахова посутня інформація про відомі фестивалі у Зальцбурґу. Журнал проводив систематичну просвіту у царині музичної культури, а особливо у сфері новітньої тоді музики, яка була чи не найбільш трудною у сприйнятті для меломанів, презентував блискучі критичні тексти творців додекафонії, запрошуючи читачів у світ тогочасної мелодики і гармонії статтями Адольфа Хибіньского, Юзефа Райса, Ервіна Штайна і Северина Барбаґи. На концертах Львівського музичного товариства виступали майстри такого рівня, як Кароль Шимановскі, Артур Рубінштейн, Еґон Петрі, Штефан Ашкеназі, Клаудіо Аррау, Ніколай Орлов, Алєксандер Міхаловскі, Вацлав Коханьскі, Адам Дідур і Ада Сарі. У місті бували тоді такі музичні події, як презентація «Засудження Фауста» Гектора Берліоза, одного із найвидатніших інструментально-вокальних творів. На оперній сцені львівська публіка могла побачити, поміж иншими, «Страшний двір» Монюшка, «Дона Паскуале» Доніцетті, «Лоенгріна» Ваґнера, «Фауста» Ґуно.

Літературний пейзаж Львова мінявся, як зрештою, і все инше у місті. Війна змела або розпорошила по світу чимало видатних письменників, чия присутність у Львові перед 1914 роком робила місто, поруч з Краковом, другою столицею Молодої Польщі. Власне тут Ян Каспровіч і Леопольд Стафф, брати Станіслав і Вінцент Кораб-Бжозовскі, Мариля Вольска і Броніслава Островска стали першими поетами свого часу. Тут мешкали і творили у різні періоди Ґабріеля Запольска, Єжи Жулавскі, Здіслав Дембіцкі і Корнель Макушиньскі. Тут друкував свої твори Станіслав Бжозовскі і тут діяли визнані критики своєї епохи – Остап Ортвін і Кароль Іжиковскі.

Війна і перші повоєнні роки цілковито змінили цей краєвид. Деяких воєнне лихоліття вкинуло далеко за межі вітчизни і вони більше ніколи не повернулися до Львова, як, скажімо, Стафф, Макушиньскі, Іжиковскі, Каспровіч – ще професор і ректор, який, однак, все частіше перебував під Татрами, аж врешті оселився там назовсім, у своїй Гарендзє під Пороніном. Вірним місту аж до трагічного кінця ІІ Світової війни залишався Ортвін, як живе поєднання старих і нових часів. На захід чи до центру країни переселилися і письменники молодшого покоління – Ян Парандовскі, Станіслав Васілєвскі, Едвін Єндркєвіч.

Однак, частина все ж залишилася. Мариля Вольска, на чиїй віллі «Засвіття» у передвоєнні роки збиралася уся літературна молодь Львова на чолі із Стаффом, видала свою чи не найкращу збірку поезій «Dzbanek malin» (1929). Стефан Ґрабіньскі, єдиний представник жанру фантастики у стилі Едгара По, один із найбільш оригінальних польських прозаїків, чия книжка «Demon ruchu» стала справжньою літературною сенсацією 20-х років ХХ ст. Продовжував бути сталим елементом львівської культури геніальний перекладач Едвард Порембовіч. Поет Станіслав Майковскі, який, щоправда, мало публікувався, однак був дуже яскравою особистістю, без якої образ літературного Львова був би значно убогішим. Передчасно померлий поет Ян Заграднік. Генрик Збєжховскі, найбільш репрезентативний представник так званої «mlodopolskiej cyganerii»*, поет, прозаїк і драматург. Мєчислав Опалек, мемуарист, бібліофіл, дослідник минулого Львова. І Артур Шрьодер, критик і поет, організатор мистецького життя і керівник львівських літературних театрів. Міхал Павліковскі, син професора Аграрної школи у Дублянах Яна Ґвальберта, і, одночасно, дослідник містики Словацкого, засновник «Медицької бібліотеки», де публікувалися твори винятково літературно обдарованих членів родини Павліковскіх. Львів відіграв також істотну роль у розвиткові польського експресіонізму завдяки поетичній і теоретичній творчості Яна Штура і Йозефа Вітліна. Патроном авангардних пошуків був професор математичної логіки і творець формізму Лєон Хвістек, який прибув до Львова у середині 20-х років.

У той же час поволі пробивалося і постмодерністське покоління, що назавше вписалося у міжвоєнну історію польської поезії: Анна Людвіка Черни, авторка кількох томиків оригінальних віршів і низки чудових перекладів французької і еспанської поезії; Ядвіґа Ґамска-Лемпіцка, Беата Обертиньска, донька Марилі Вольскої, акторка, поетка і авторка прозаїчних творів, пов’язана із медицьким колом Павліковскіх. Новелісти і повістярі: Йозеф Бєняш, подружжя Анна і Єжи Ковальскі, пов’язані із львівською філією Літературної спілки «Przedmiescie», Галіна Ґурска, авторка повістей і одночасно дуже активна громадська діячка, організаторка харитативних акцій серед пролетарської львівської молоді у створеному нею «Zwiazku Blekitnych»; молодий тоді Теодор Парніцкі, що тільки стартував до вершин своєї кар’єри відродження жанру польської історичної повісти; драматурги: Казімєж Броньчик, автор популярних театральних постановок, і Єжи Темпа, що запроваджував новий на той час жанр драматургічного репортажу і фактомонтажу. Врешті, у середині 30-х років на сцену вийшла наймолодша і багатообіцяюча генерація: Влодзімєж Лєвік, Станіслав Роґовскі, Мацєй Фройдман, Ян Мазур, Тадеуш Голєндер, Єжи Гординьскі. Увесь той міжвоєнний літературний Львів, звичайно, не міг дорівнятися до того колишнього, зі зламу віків, але у багатьох випадках та література презентувала рівень зрілого письма, яке найбільш виразним було у авангардній течії, у прагненні до громадянської позиції літератури. Деякі з тодішніх дебютантів здобули високі позиції у літературі уже після ІІ Світової війни.

Якщо у художній літературі все ж прослідковувалося певне зниження рівня щодо малопольської «золотої епохи», то львівське літературознавство зберегло свої виняткові позиції. Ще перед війною у цій царині Львів намагався відсунути у тінь Краків, адже саме тут на зламі століть розпочалася велика теоретична і методологічна дискусія, яка стала справжньою революцією у способі мислення про мистецтво і у способах його дослідження. Зі Львова вийшла більшість провідних теоретиків літератури і 20-і роки не втратили тих передових позицій. На філологічних і філософських катедрах викладали учені, які творили нову, власну концепцію, часом навіть світової слави, які творили майбутнє польських неофілософії і естетики: Роман Інґарден, Юліуш Кляйнер, Еуґеніуш Кухарскі, Лєон Хвістек, Стефанія Скварчиньска. З львівського середовища вийшли також Манфред Крідль і Зиґмунт Лемпіцкі.

Очевидно, що натуральним місцем, де точилися дискусії щодо мистецької культури Львова, її місця у життя, її досягнень і потреб, була щодення львівська преса, тижневики і часописи. Провідні щоденні газети: «Slowo Polskie», «Kuriеr Lwowski», «Wiek Nowy», «Gazeta poranna i wieczorna», «Chwila» або мали щотижневі літературні додатки, або ж віддавали для художньої літератури свої шпальти. Чимало місця питанням культури приділяли тижневики «Reduta. Tydzien Polski», «Nowe Czasy» і місячник «Kultura Lwowska». Справам театру було присвячене «Zycie Teatralne» під редакцією Артура Шьодера, а у 30-х роках – «Scena Lwowska» під редакцією Гожици. Доволі широкий огляд мистецького життя, і не тільки музики чи літератури, але й пластичних мистецтв і театру, подавали «Lwowskie Wiadomosci Muzyczne i Literackie», а також славні «Sygnaly», що найдовше виходили під редакцією Кароля Куриляка, у яких про мистецтво писали, поміж иншими, Марек Влодарскі, Станіслав Тессейр, Титус Чижевскі, Мар’ян Внук, Анджей Пронашко. Істотну роль у культурному житті Львова відігравали також видавництва, великі книгарні, які у своїх видавничих і комерційних планах завжди брали до уваги мистецькі і літературні видання – Альтенберґів, Полонєцкого, Ґубриновіча, Оссолінеум, друкарні – Атлас і Державного видавництва шкільних книжок.

Звісно, що мистецьке життя Львова точилося не тільки у театрах, виставкових і концертних залах, у видавництвах і на сторінках часописів, але тією ж мірою – у каварнях, цукернях, ресторація[ і кнайпах. Адже там була найбільш вільна атмосфера для презентації усіх творчих особистостей, для обміну поглядами і гарячих дискусій. У міжвоєнні роки у місті ще продовжувалися богемні традиції так званої «cyganerii mlodopolskiej» – у славних каварнях на розі вулиць Академічної (тепер пр. Т. Шевченка. – Прим. ред) і Фредра «Roma» і «Szkocka», у ресторації Нафтули-Тьопфера на вул. Трибунальській (тепер вул. Шевська. – Прим. ред), у винарні Штадтмюллера на Ринку. З’являлися і нові заклади: Атласа поблизу Ринку, Козьола на вул. Домініканській (тепер вул. Ставропігійська. – Прим. ред.), цукерні Залєвского і Вельца на вул. Академічній. Там панували, разом з ветеранами часів Ортвіна і Збєжховского, уже молоді і наймолодші.

* Час модернізму в Европі був характерний створенням специфічної звичаєвої і культурної атмосфери, особливо у середовищі митців, яких називали «cyganeria». Це була богема, люди, які провадили стиль життя волоцюг, не турбувалися про завтрашній день, жили днем сьогоднішнім, черпаючи з нього радість, не мали постійного житла, бо увесь час кудись прагнули.

Переклала І.М.