Барбара Кроссетт

Культура, стать і права людини

За останнє десятиліття жодна нація не була так втягнута у складну і надзвичайно важливу дискусію про культурну ідентичність, як Сполучені Штати та Канада. У пресі, в університетах, в етнічних громадах і у середовищі основних релігійних організацій склалося відчуття радикальної зміни курсу північноамериканської цивілізації. Инколи її вітають, а инколи її бояться. І цьому не слід дивуватися. За всю історію жодна з країн добровільно, за такий короткий проміжок часу не змінила свій етнічний профіль, як це зробили Сполучені Штати. Варто тільки поглянути на перші голлівудські фільми та телевізійні програми 50-х років (ХХ ст. – Ред.), щоб побачити відображення ментальности того, що зазвичай називали словом «американський». У всій Америці загалом існувало два типи облич: европейський та африканський, і на добре чи на зле, але у головах і серцях обох цих типів людей існував один і той же культурний напрямок, який був більше американським і менш схожим на культури їх предків. Однак, на початку ХХІ століття американські обличчя відображали фактично усі світові етнічні громади, а численні уми і серця рішуче не мають наміру втрачати – і якщо потрібно, то мають намір віднайти – культуру предків. Чи це нас розділяє, чи це робить нас справжньою нацією планети?

Як би це не було, наша мінлива суміш все частіше втягує нас у дебати про більш широке визначення прав людини та зв’язки з культурними основами. Нове середовище також підводить нас до більш поінформованих, ясніших і розважливіших розмірковувань про проблеми прав людини за кордоном. Але, якщо лінгвістичне різноманіття наших попередників не зробило з нас багатомовної нації, то різноманіття культурного походження все ще повинно зробити з нас, включаючи засоби масової інформації, ліпших поціновувачів инших практик, традицій чи мотивів, які з’являються на наших берегах у валізах емігрантів. Так зіштовхуються два імперативи: врятувати основну американську культуру і дати дорогу різним способам життя, не завжди маючи при цьому необхідну інформацію для їх усвідомлення. Тому реакція на культурну практику може бути суперечливою у різних контекстах і місцях – скажімо, в Африці й Афганістані, ставлення до яких є дуже непослідовним.

У Сполучених Штатах ера перегляду співпадає з новою ерою культурної обізнаности за кордоном, що у найгіршому прояві плодить деструктивну етнічність (яка далі підсилюється економічними проблемами та політичною нестабільністю), як це відбувається в Африці, на Балканах та в Індонезії. Водночас, кожен регіон країни зазнає також впливів важливих соціальних змін. Активне утвердження прав жінок матиме довготривалий ефект на традиційні соціальні практики. Зростаюча проблема перенаселення бідних націй світу з кожним роком все більше ставить під загрозу найважливіші ресурси життя – їжу, воду і повітря.

Світ із запізненням виявляє, що жінки та природні ресурси є взаємопов’язаними. У таких країнах, як Бангладеш та Індонезія, більша присутність жінок при владі показала, що можна домогтися зниження темпів народжуваности разом зі зростанням вимог до освіти, прогресивнішими технологіями фермерства та збільшенням інвестицій у сільське господарство. В Африці ЮНІСЕФ (Фонд захисту дітей ООН) виявив в своєму звіті «Стан дітей світу 1999» (State of the Worl’s Children 1999), що матері починають об’єднувати свої голоси з вимогами шкільної освіти, вбачаючи у ній ключ до ліпшого життя своїх дітей і часто для них самих. У Буркіна Фасо, де тільки 9% жінок, старших 15 років, уміють читати, вони сформували двадцять три Асоціації матерів школярів для моніторингу прийняття дівчаток до школи та їх відвідуваности. У Пакистані та Єгипті місцеві громади знайшли спосіб, як готувати учителів для сільських шкіл.

І результати не забарилися: «При 10% рості кількости дівчаток, що пішли до початкової школи, можна очікувати зменшення смертности серед немовлят на 4,1 на кожну тисячу. Такий же показник росту кількости дівчат, що перейшли до середньої школи, дають зменшення ще на 5,6 на кожну тисячу новонароджених. Це конкретно означатиме, наприклад, для Пакистану, що додатковий рік навчання у школі для 1000 дівчаток відверне приблизно 60 смертей немовлят». Отже, для значної кількості традиційних суспільств врахування думки жінок стане важливим культурним поступом.

У час, коли світ культурно ферментується, за останні кілька років інтелектуальні диспути на тему культури та прав людини стали частішими, особливо коли це питання набуло міжнародного значення. Головні міжнародні групи з питань прав людини, які колись сприймалися багатьма урядами як маргінальні, активістські організації, здобули серйозну репутацію за свою юридичну і дослідницьку роботу. Вони активізували міжнародні зустрічі, що тривалий час перебували у сплячці, і зробили їх центром публічних дебатів, успішно лобіювали створення постійних організацій (як-от Міжнародного кримінального суду) і загалом перейшли у площину формування міжнародної політики. Тепер їх консультують представники Держдепартаменту, запрошують засновувати університетські центри, до них прислухається Рада з міжнародних відносин (Council on Foreing Relations). Проте, ці експерти з питань прав людини, як правило, високоосвічені юристи, є за своєю природою пуристами та універсалістами, які несхильні змінювати принципи, щоб допасувати їх до культурної розмаїтості. Більше того, їх часте наполягання на вищості конкретно визначених громадянських та політичних прав призвело до конфлікту з тими, хто вірить, що економічні та соціальні права ідуть попереду чи, у більш широкому контексті, що культури поза межами західної цивілізації розглядають політику та громадянське суспільство по иншому і змушені пристосовувати власні цінності при визначенні пріоритетів та кодифікації принципів.

Окрім цих суперечностей щодо прав та культур, що ростуть як гриби після дощу, ті, хто висувають арґументи на користь культури і проти міжнародних моделей прав людини, самі підпадають під вогонь розкольників у власному суспільстві. У Південно-східній Азії, наприклад, деякі добре відомі промоутери «азійських цінностей» часто виходять на вулицю для сутичок з силами reformasi – ситуація, яку ще кілька років тому ніхто не міг би передбачити. Дисиденти, розлючені складними економічними часами, кажуть, що вони по горло ситі такими азійськими цінностями, які призвели до корупції, кумівства і загальмованого політичного розвитку. У мусульманському світі, де войовничість колись розглядалася як невблаганна, все частіше чути запитання, яке шириться з Північної Африки через Середній Схід і Південну Азію до Тихого океану: хто виступає за Іслам? Плюралізм витає у повітрі, і лунають голоси розколу – як жіночі, так і чоловічі.

Ключова роль жінки

Справді, сьогодні деякі найбільш наполегливі зусилля щодо перегляду та реорганізації суміші релігії, прав та культури були докладені мусульманськими жінками, проте вони не самотні. Напередодні Четвертої конференції ООН з питань жінок в Африці, Азії, Европі, Північній і Південній Америці були організовані численні місцеві та регіональні зустрічі щодо її порядку денного у Пекіні, де проводилися як формальна конференція, так і неофіційні зібрання неурядових організацій. Пристрасні промови і документи, які були представлені регіональними асамблеями різного культурного та географічного походження, включали на диво схожі цілі. На основі Конференції з питань населення та розвитку, що проводилася у Каїрі у 1994 році, жінки роз’яснювали та визначали права, які будуть для них універсальними.

Жінки швидко пройшлися по старих, недоречних і затягнутих проблемах, що стосувалися громадянських чи економічних прав. Вони прагматично говорили про право володіти та успадковувати власність чи про право ведення бізнесу, яке було б захищене рамками закону – це була економічна вимога, поєднана з політичним закликом про більшу кількість жінок в юриспруденції. Жінки також прагнули змін у сімейному праві, що дало б їм рівні права у подружжі чи батьківстві. Вони вимагали права сказати «ні» небажаній дитині чи небажаним сексуальним стосункам, переводячи контроль над власним тілом та репродукцію життя в категорію фундаментальних свобод. Вислів «Права жінок – це права людини» став відомим гаслом. У Пекіні непальська домогосподарка використала кошти зі своїх заощаджень, щоб приїхати до Китаю і змогла зустрітися з фермерами з Танзанії, письменниками з Тегерану і різними мешканцями американських міст. Ці жінки різного походження виявили, що вони мають більше спільного, ніж сподівалися. Повернувшись додому і отримавши підтримку новостворених мереж, багато з цих жінок по новому поглянули на оточуючу культурну ситуацію. Для жінок взаємодія між домінуючою культурою чи етикою і їх щоденним життям не є гіпотетичною темою. Незважаючи на значні політичні й економічні здобутки, жінки в різних частинах світу все ще мають достатньо причин бути особливо чутливими до того, як культура впливає на їх життя. Справді, для великої кількості жінок культурна чутливість – це не інтелектуальна чи соціальна вправа, яку консультанти навчають на семінарах. Культурні зміни та політичне використання традиційних практик можуть створити неприпустимі, инколи навіть загрозливі ситуації для жінок. За останні два десятиліття жінки середнього класу Ірану, Афганістану й Алжиру виявили, наскільки швидко життя може стати догори дибки, і як в одну мить вони можуть стати безпорадними перед лицем катастрофічних змін.

Домінування чоловіків

У багатьох суспільствах культурні правила беззастережно встановлюються чоловіками, які часто, свідомо чи ні, використовують жінок як символи своїх вірувань чи політики. Якщо змінюються лідери чи політика, так само може змінюватися і культура. Жінкам кажуть, що носити, куди ходити чи куди не ходити, як жити. Хоча сорочка без коміра (із зав’язаною на шиї стрічкою) стала чоловічою уніформою ісламського пієтету серед іранців, а Талібан в Афганістані зобов’язує чоловіків носити бороди стандартної довжини, в обох країнах – одні шиїти, інші суніти – саме життя жінок найбільше регламентоване дрес-кодом та обмежене щодо праці та розваг. Саудівська Аравія потрапляє у ту ж категорію націй, де святість чоловіків вимірюється рівнем видимости частин жіночого тіла і заборон на їх найменші прагнення, наприклад, керувати автомобілем.

Це явище не обмежується консервативними ісламськими культурами. Дівчатам із сект менонітів та амішів у Пенсільванії все ще наказують, згідно з біблійними приписами, не носити штанів, хоча мало хто з них прислухається до цих застережень і їх шанси бути фізично покараними за порушення є мізерними. У Лаосі упродовж багатьох років жінок зобов’язувати носити саронг на державній службі, натомість чоловіки одягалися практично так, як їм хотілося, очевидно, без будь-якого остраху втратити свій національних характер. Коли солдати-повстанці, які скинули Мобуту Сесе Секо (Mobutu Sese Seko), увійшли до столиці Заїру Кіншаси у 1997 році, вони наказали жінкам у джинсах забратися геть з вулиці і розмахували своїми багнетами ще принаймні кілька днів. Армії вояків-партизан, ідеології різного замісу, можливо, навіть кутюр’є беруться робити соціальні чи політичні заяви, одягаючи жіноче тіло у той чи инший спосіб.

Жінки, які рідко мають можливість встановлювати релігійні чи соціальні правила, схильні сприймати культуру у більш широкому сенсі, зокрема через релігію, економіку, мистецтво, закони та розваги, а також часто через певні правила соціальної поведінки стосовно громадського життя, сімейних стосунків та місця дитини. Чоловічі культури є, якщо коротко висловлюватися, атмосферою, в якій постійно проживає більшість жінок, з меншою, ніж більшість чоловіків у більшості країнах, кількістю ліній поділу між роботою і домом, кар’єрою і сім’єю.

Більше того, будь-яке культурне середовище може спродукувати непередбачувані, ба навіть парадоксальні наслідки для жінок. З точки зору культури вільне суспільство не обов’язково означає краще життя: понад 100 мільйонів бідних, неписьменних жінок Індії, над якими часто чинять насильства і які не можуть уникнути культурного апартеїду каст, можуть це підтвердити. Не завжди звільняє жінок і проживання за умов очевидно толерантної, навіть егалітарної культури. У таких країнах, як Таїланд, де жінки мають значні здобутки в економіці і суспільстві, та Камбоджа, свобода дії може фактично зменшити сексуальне поневолення жінок та дівчат, оскільки проституція, як задоволення потреб та примх, не така вже і шокуюча.

Процес розуміння всієї складности жіночого життя в контексті різних культур тільки починається, оскільки експерти з розвитку починають зосереджуватися більше на людях, ніж на проектах, як у бідніших країнах півдня, так і у відсталих регіонах багатших націй півночі. Очевидно, що країни ігнорують життя жінок на власний економічний та соціальний ризик.

З цієї точки зору Індія – нація, що прагне досягнути щаблів світових лідерів, має проблеми, про що свідчать її власні експерти з розвитку. Її населення наближається до одного мільярду, і схоже, що у першій половині ХХІ століття вона випередить Китай як найбільша за населенням країна. Проте, кількість людей, які проживають у несприятливих умовах, просто вражає. Заледве половина населення Індії є письменною, що власне є необхідним кроком для розвитку продуктивного суспільства; трохи менше третини жінок можуть читати і писати. Більше половини новонароджених не реєструється, що переводить мільйони дітей в офіційне лімбо, при якому їм заборонені базові послуги, оскільки цих дітей офіційно не існує. Окрім того, дослідження розвитку показують, що загальні соціальні показники в Індії тягнуть регіон Південної Азії донизу, до рівня, чи навіть нижче рівня Африки нижче Сахари.

Найгострішими є проблеми на півночі Індії. У своєму звіті «Стан дітей світу 1999» ЮНІСЕФ показує, що у багатьох селах бідного штату Біхар немає жодної письменної жінки. Загалом по країні, знову через показники північних штатів, половина індійських дітей недоїдають, і для кожного п’ятого це спричиняє зупинку розвитку. 20% дітей до 5 років суттєво не досягають потрібної ваги; менше, ніж 30% мають доступ до санітарно-гігієнічних умов – туалету будь-якого виду, зокрема найпримітивнішого, і 20% населення бракує чистої води. Згідно з даними ЮНІСЕФу, Світового банку та инших організацій, якщо жінки не будуть залучені до розвитку на місцевому рівні, найбільш розрекламований середній клас сидітиме на горі все більшої кількости обездолених людей, які вже зараз обчислюються сотнями мільйонів. Із поглибленням різниці рівня життя і зменшенням ресурсів, соціальні бунти можуть бути неминучими.

Обрізання та калічення жінок

Досить складно точно встановити, яким чином нові теорії розвитку з жінкою у центрі, переводяться у площину пріоритетної ролі жінок у будь-якій домінантній культурі. Сьогодні, коли ані фемінізм, ані права людини не є монолітною концепцією з формулами на всі випадки життя, аналіз різних культурних практик вимагає певного релятивізму. Більше того, оскільки жінки і чоловіки неминуче дивляться на свою культуру різними очима, думка жінок тільки ускладнює ситуацію. Чоловіки завжди можуть контролювати культуру, контролюючи владу, від селищного правоохоронця до національного уряду, і вони мають схильність відкидати скарги жінок в ім’я традиції. У багатьох місцях жінки прогресують тільки тоді, коли відомий чоловік – сільський старійшина, суддя верховного суду, президент – змінив своє ставлення.

Ця складність відображається в інтелектуальних баталіях щодо того, що називають терміном жіноче обрізання чи калічення жіночих статевих органів – вибір словесної форми показує обрану позицію щодо цього питання. За логікою Азізи Хусейн (Aziza Hussein), єгипетського експерта з планування сім’ї і засновника Єгипетського товариства із запобігання шкідливих для жінок і дітей практик, еволюція обрізання геніталій виглядає приблизно так.

Перша передумова: ця практика довго служила чоловікам, оскільки вона надавала їм жінок, з якими вони одружуються, до яких вони не мають сексуального інтересу, чи які є непривабливими, і яких вони, водночас, хочуть зробити недоступними для будь-якого иншого чоловіка – така собі безпечна, хоча і пошкоджена частина власности. Наступною була раціоналізація/віра, що з жодною дівчиною чи жінкою, яка не пройшла такої процедури, не можна одружуватися. У дію вступає група підтримки. На цій стадії саме жінки, а не чоловіки, можуть бути тими, хто змушує до такої практики, освячуючи її і надаючи їй повноважень в межах певної культури. Проте, як каже Хусейн, це не заперечує того, що саму процедуру винайшли від імені чоловіків, а жінки воліють радше її уникати. Лікар у шпиталі Каїру сказав мені, що «безглуздо, не кажучи вже, що просто жорстоко і небезпечно, калічити жінку в ім’я знищення бажання». Більше того, вона додала: «Усі імпульси, включаючи сексуальні, зароджуються в мозку».

Коли хтось висловлює аргументи, що обрізання геніталій у жінок (яке часто призводить до повного калічення всієї области геніталій і відповідно до пожиттєвих і смертельних інфекцій та нетримання) мусить бути традицією, яка чогось варта, бо люди її підтримують, то чий голос ми чуємо? Яких людей? Хусейн стверджує, що в деякий момент культурний арґумент перестає бути вирішальним, і суспільства повинні прийняти рішення на основі науки і медицини – і, можливо, на основі сучасного розуміння сексуальної поведінки людини, оскільки позбавити жінку можливости сексуального збудження та оргазму означає забрати частину її життя.

У грудні 1997 року найвищий суд Єгипту погодився з цим. Запровадивши заборону такої практики в державних лікарнях, що вступала в дію у 1996 році – слід зауважити, що це тільки початок кінця цієї процедури на законодавчому рівні – суд відкинув арґументи деяких ісламських учених про релігійне підґрунтя цієї традиції. «За Шаріатом, обрізання дівчаток не є індивідуальним правом», сказав суд. «Немає нічого в Корані, що це санкціонує».

Однією з непослідовних позицій Заходу щодо прав жінок в ісламському світі є те, що деякі впливові учені й експерти, представники культур, які шукають обґрунтування ритуалам обрізання геніталій в Африці, абсолютно не хочуть замислитись над ситуацією Талібану в Афганістані, де найбільш затяті мусульмани забороняють жінкам ходити до школи та працювати. Не треба дуже далеко ходити – політика США щодо Афганістану практично вичерпалася саме тоді, коли справа підійшла до питання жінок. Знову питання: «А чиї голоси ми чуємо?» Відповідь (у цьому випадку) – це не чоловіки, а жінки середнього класу, які здатні чітко висловлювати свої думки, і проживають в Кабулі та кількох урбанізованих центрах. Проте серед них немає сільських жінок.

Де ж тут наша культурна чутливість? Радикальне поліпшення життя афганських жінок було відхилено феміністичним абсолютизмом, сміливо проголошеним Гіларі Родхем Клінтон та Державним Секретарем Мадлен Олбрайт: або Талібан визнає права жінок, або не буде більше ніякого дипломатичного визнання чи допомоги. Талібан, який почув це послання Заходу від багатьох офіційних осіб (зокрема від Емми Боніно, від імені Европейського Союзу, та Кароль Белламі, виконавчого директора ЮНІСЕФ), спробував розбудувати систему освіти Афганістану з врахуванням ісламських принципів та консервативного бачення мусульманської культури. Система передбачала нові інститути для підготовки учителів та окремі школи для хлопчиків і дівчаток. У деяких регіонах країни Талібан дозволив домашні школи для дівчаток, які б працювали з мінімальним втручанням або взагалі без нього. У деяких селах дівчатка тепер мають більше шансів отримати базову освіту, ніж коли сварлива коаліція «священних воїнів» правила країною і тримала її в стані громадянської війни упродовж майже десяти років. Ці «священні воїни», моджахеди, які розбили совєтську армію, мали тоді американську та европейську підтримку.

Приклад Бутану

Приклад Бутану звужує дебати про культуру та права людини до найбільш ізотеричних, проте корисних для використання прикладів. Маленьке королівство Бутан у Гімалаях, на межі між Китаєм та Індією, є останнім у своєму культурному племені – це тибетська тантрична монархія, яка колись включала Ладак, Сіккім і власне Тибет. Починаючи з середини 70-х років, коли прем’єр-міністр Індіра Ганді та її служба розвідки зруйнували буддистську монархію Сіккіму та розробили план розвалу країни і її поглинання Індією, і до кінця 1980-х років, коли етнічні непальці, головним чином індуси, зазнали такого ж знищення, виглядало, що те саме буде зроблено з Бутаном. Буддистська еліта Бутану запанікувала. Вони не мали змоги патрулювати довгий наземний кордон з Індією, який нелегально перетинали етнічні непальці.

Тоді бутанці запровадили політику культурного насадження. Бути бутанцем означало носити певний національний костюм, будувати будинки у певному стилі та визнавати буддистського монарха. Бутанські непальці були справедливо обурені, і, заміть того, щоб примиритися з бутанським королем Джігме Сінг’є Вангчук (Jigme Singye Wan g chuck) – далеко не позбавленим такту чоловіком, – вони втягнулися у широкий продемократичний рух, який охопив і Непал. Багатьох бутанських непальців, підбурених загонами радикальних студентів з цілої Азії, переконали в необхідності приєднатися до заколоту проти монарха. Пізніше, утікаючи з Бутану до таборів біженців в Непалі через Індію, яка не зробила нічого, щоб зупинити кампанію, бутанські непальці створили неприпустиму міждержавну репутацію Бутану, яка діє і сьогодні. Використовуючи сумнівні дані з власне непальських джерел, такі організації, як Фрідом Хауз настійливо відносить Бутан до дуже низьких за рівнем громадянських та людських прав націй, хоча за показниками розвитку, за оцінками агентств ООН, країна випереджує більшість своїх сусідів.

Західні організації з прав людини спочатку були переконані, що гімалайська етнічна чистка була на підході. Оскільки Індія наполягла на контролі зовнішньої політики Бутану, країни Заходу не були представлені в ізольованому буддистському королівстві і вдалися до дипломатів у столиці Непалу Катманду, які, у свою чергу, перебували під впливом непальських груп за права людини чи під впливом иноземних організацій з представництвами у Непалі. Ці організації, які часто, на жаль, невиправдано отримували заборону на в’їзд до Бутану, описували ситуацію як боротьбу демократичних сил проти абсолютної тиранії.

З иншого боку, бутанці бачили це як останню спробу зберегти культуру, яка опинилася під загрозою. Минули роки, поки основні міжнародні правозахисні організації визнали історію короля Бутану більш ближчою до правди, ніж страшні казки, які розказували його вороги, і які при цьому розглядали Бутан як велику незаселену смугу родючої гімалайської землі, куди міг би зручно переселитися надлишок населення Непалу. За незрозумілих причин, групи людей на Заході, які підтримували претензію Далай Лами на Тибет, водночас мовчали про факт культурного винищення Бутану. Питання залишилося невирішеним, і багато бутанців є збентеженими і розлюченими. «Чого ви врешті-решт від нас хочете?» – вигукнув якось роздратований бутанський офіційний представник, коли я спитала його щодо звітів про жорстоке поводження з непальцями на його території. Хороше запитання.

Питання Тамілу, Східного Тімору і Кашміру

Терени, на яких взаємодіють культурні цінності та права людини, часто приховують «піхотні міни». Головними цілями груп, що представляють окремі інтереси, не завжди є дотримання прав людини; вони навчилися маніпулювати медіа і законодавством, успішно переводячи причини в одновимірну площину. В епоху надміру інформації, історії, що пробивають на сльозу, не завжди ретельно перевіряють.

Уряду Шрі-Ланки на чолі з сингалами і з більшістю буддистів роками доводилося захищатися від настійливої пропаганди етнічних тамільців за кордоном щодо певного роду геноциду, від якого потерпає їх громада. За кордоном тамільці, як індуїсти, так і християни, мали безвідмовний притулок, який використовувався, за словами уряду Шрі-Ланки, з єдиною метою збору коштів та зброї для особливо жорстокої організації, відомої як Армія визволення Таміл Елама (Таміл Елам – це назва области на північному сході Шрі-Ланки, яку вони мають намір відрізати для власної вітчизни). Инші тамільці, розділені історією і кастами, які домінували над чайними плантаціями острова в центральних горах, не підтримували їх. Врешті світ побачив жорстокість Тигрів Тамілу і тепер у Сполучених Штатах їх зачислено до переліку терористичних організації. Однак, через багаторічне цілковите ігнорування подій у Шрі-Ланці, незважаючи на їх детальне висвітлення у пресі, представники Заходу говорили тільки частину правди про країну, або робили припущення, далекі від реальності.

Хибне уявлення заохочувалося також Індією, яка упродовж років допомагала тамільським партизанам зброєю та вишколом у боротьбі проти уряду Шрі-Ланки – принаймні допоки тамільці не скерували зброю на загони індійських миротворців, не спробували повернути назад курс Нового Делі і фактично убили (як вірять у Новому Делі) Раджива Ганді, колишнього прем’єр-міністра, який скерував майже 50.000 індійських солдат до взятого в облогу острова. Також були безжально убиті визначні шріланкійці, серед них Ніілан Тіручелвам (Neelan Tiruchelvam), провідний тамільський посередник та визнаний міжнародною спільнотою конституціоналіст, який працював над планом автономії тамільської области, що Тигри вважали недостатньо радикальним.

Суть конфлікту на Шрі-Ланці була і залишається політичною, економічною чи навіть ідеологічною, а не виключно етнічною та релігійною. Однак, культура дійсно відіграє важливу роль як у Східному Тіморі, так і у Кашмірі. У Східному Тіморі поєднання натхненного португальцями католицизму з тубільними релігійними та етнічними відмінностями мусульманської Яви, присутність військових сил Індонезії, в яких домінують солдати за походженням з Яви та поселенці з инших етнічних громад, особливо буги з Південної Сулавесі, спричиняють фундаментальні проблеми, навіть без жорстокости політики.

У Кашмірі, за який Пакистан та Індія воюють з 1947 року, люди також етнічно і мовно розділені, і у них немає домівки в їх власній країні. Кашмірці є мусульманами, проте вони мають дуже мало спільного з мусульманами Індії чи більшої частини Пакистану, і їх проблеми десятилітньої війни з індуїстською Індією в долині Кашміру є не тільки релігійними, а радше культурними і політичними.

Як Східний Тімор, так і Кашмір розглядаються ООН як території, за які ведуться суперечки. Проте тіморці, за потужної підтримки католиків та европейських організацій, що підтримали революційні групи в инших португальських колоніях (зокрема в Мозамбіку та Анголі), набули високого статусу. З иншого боку, коли Індія маршем увійшла до португальського району Гоа і анексувала його без жодного натяку на демократичний ритуал, Індонезію зробили парією.

Висновок

Нещодавно ця проблематична роль культурних аспектів виявилася в контроверсійному житті гватемальського нобелівського лауреата Рігоберти Менчу. Учені та журналісти-дослідники кажуть, що її дитинство та юність, хоча й складні, проте не були аж такі убогі і трагічні, як це зображалося. Також схоже, що культурні стереотипи відіграли суттєве значення у створенні непереборного образу бідної гватемальської індіанської дівчинки, відданої на поталу безсердечної «европейської» військової диктатури. Цей образ зробив її культурною іконою і використав її як образ тубільного населення всього регіону. Навіть зараз дехто твердить, що такий надмірний культурний символізм є більш важливим, ніж реальні факти.

Учені, журналісти, правозахисні організації – а також історія – вимагають вищих стандартів. Часто спосіб, у який американці трактують складні етнічні конфлікти за кордоном (чи політичні конфлікти в етнічній пастці), вказує на те, що наша культурна чутливість зупиняється «на краю води». Іронічно кажучи, кампанії, озброєні найкращими намірами, часто-густо є поверховими чи погано поінформованими, а також політично мотивованими як лідерами країн, як і їх двійниками у віддалених суспільствах.

Повинен існувати значущий зв’язок між нашою системою цінностей, включаючи важливість, яку ми надаємо чесності і правді, що незабарвлена ідеологією, і нашою зовнішньою політикою. Адже центральні елементи тієї системи цінностей, яка своїм корінням сягає в західні і европейські культури, набули універсальности у Декларації прав людини Організації Об’єднаних Націй.

Переклала Лілія Шевчук