|
|
|
Джефрі СаксПро нову соціологію економічного розвиткуВступ: головоломка розвитку Найбільшою головоломкою економічного розвитку є питання, чому так складно досягти стійкого економічного росту. До 1820 року фактично не існувало такого поняття, як стійкий економічний розвиток. Анґус Медісон (Angus Meddison) (1995) підрахував, що світовий ріст ВВП на душу населення складав близько 0,04% в рік у період з 1500 р. до 1820 р. До 1820 року Західна Европа та її колонії у Північній Америці та Океанії випереджали инші регіони, і співвідношення між Західною Европою і найбіднішими регіонами світу (Африка нижче Сахари) було, за оцінкою Медісона, всього лише три до одного. Після 1820 року в усіх регіонах світу спостерігалося зростання доходу на душу населення, причому світовий показник сягнув річного приросту 1,21% у проміжку між 1820 та 1992 роками, проте це зростання було дуже неоднорідним. У 1820 році дві групи націй були попереду – Західна Европа і, як їх назвав Медісон, відгалуження Заходу (Сполучені Штати, Канада, Австралія та Нова Зеландія) істотно прогресували, і сьогодні вони складають більшість розвинутого світу. Серед тридцяти найбагатших країн світу на 1990 рік двадцять одна була в Західній Европі чи у її відгалуженнях. П’ять були в Азії: Гонконг, Японія, Корея, Сінгапур і Тайвань. Иншими чотирма країнами були дві невеликі нафтові держави (Кувейт та Об’єднані Арабські Емірати), Ізраїль і Чилі. Ці тридцять країн становили близько 16% загального населення світу. До 1990-х співвідношення між найбагатшими (відгалуженнями Заходу) та найбіднішим (Африка нижче Сахари) досягла рівня двадцять до одного. Три загальні пояснення можуть допомогти у вирішенні цієї головоломки розвитку:
Неокласична економічна теорія не дає відповіді на головоломку розвитку, тому що вона ігнорує роль географії, соціальних інституцій та механізмів позитивного зворотного зв’язку. Донедавна динаміка інновацій вивчалася на недостатньому рівні. Насправді, у неокласичній економіці розвиток не є достатньо сильним викликом. Ринкові інституції сприймаються як належне. Припускається, що країни заощаджують і накопичують капітал, тоді як технології і капітал з готовністю перетікають через національні кордони. Оскільки у бідних на капітал країнах маржинальний продукт капіталу є вищим у порівнянні з багатими на капітал державами, технологічно відсталі країни можуть імпортувати технології з багатих країн, і, ймовірно, бідні країни розвиватимуться швидше, ніж багаті. Неокласична економіка має вроджений оптимізм щодо перспективи економічної конвергенції – тенденція, при якій бідніші країни розвиватимуться швидше, аніж багаті, тим самим зменшуючи різницю рівня доходу. Звичайно, класичні і неокласичні економісти після Адама Сміта визнали, що дефективні економічні інституції можуть вадити росту, проте оптимізм неокласичних економістів тримався на припущенні, що дефективні економічні інституції будуть ліквідовані інституційною конкуренцією чи шляхом громадського вибору. Звичайно, неокласична економіка допомагає пояснити різні важливі епізоди швидкого економічного розвитку сучасного періоду. Зростання економік Східної Азії за останні десятиліття значною мірою завдячує швидкому накопиченню капіталу та технологій в бідному на капітал регіоні з ринковою економікою. Аналогічно, як наголошують неокласичні економісти, зменшення прірви між Північною та Південною Европою у післявоєнний період чітко пов’язується з конвергентними механізмами, і знову тому, що припущення неокласичної схеми добре застосовуються в умовах Західної Европи. Основна проблема полягає в тому, що конвергентні механізми застосовуються виключно за особливих обставин, і не є загальними процесами. Ця стаття окреслює загальну соціологічну схему для розуміння неоднорідної природи світового економічного росту. Я наголошую, що адекватна теорія повинна розглядати питання фізичної географії та еволюції соціальних інституцій як з точки зору внутрішніх соціальних змін, так і з точки зору взаємодії суспільств через національні кордони. Роль географії Якщо б соціологи проводили більше часу, розглядаючи географічні карти, то пригадали б значущі географічні моделі економічного розвитку. Розрізняють дві базові моделі. Перша – регіони помірного клімату є загалом більш розвинуті, ніж тропічні. (У переліку тридцяти найбагатших країн тільки дві – Гонконг і Сінгапур, на які припадає менше 1% всього населення тридцяти найбагатших країн, – розташовані у тропічній зоні). Друга – географічно віддалені регіони – чи віддалені від узбережжя або навігаційних річок, чи гірські держави з високим рівнем витрат на внутрішні і міжнародні перевезення – є суттєво менше розвинутими, ніж суспільства з прибережними рівнинами чи навігаційними ріками. Країни ж у середині суходолу загалом стикаються з найбільшими проблемами. Вони віддалені від узбережжя і повинні перетинати принаймні один політичний кордон, щоб досягти міжнародних торгових шляхів. Хоча Европа може похвалитися деякими багатими економіками замкнутого суходолу (особливо Австрія, Люксембург і Швейцарія), проте ці країни мають перевагу в тому, що оточені багатими економіками, які мають вихід до моря. В инших регіонах світу країни без виходу до моря практично всі однаково бідні. Причини такого поширеного зубожіння у тропіках є комплексними, це явище є загальним і трапляється у різних частинах світу. Ми не поділяємо світ на північ і південь, натомість ми запроваджуємо поділ на помірний і тропічний клімат. Існують три основних пояснення постійної бідности тропіків: сільськогосподарські фактори, фактори здоров’я та фактори, які пов’язані з мобілізацією наукових ресурсів. Тропічне сільське господарство стикається з численними проблемами, що призводять до низької продуктивности врожаїв загальних і типових для цього регіону споживчих культур, зокрема, – бідні землі, висока ерозія ґрунтів і виснаження за умов тропічних джунглів; труднощі контролю води та ризики посухи у тропіках, де умови коливаються від посушливих до вологих; часті напади шкідників рослин та тварин; високий рівень псування продуктів при їх зберіганні; знижений рівень чистого потенціалу фотосинтезу в регіонах з огляду на їх високі нічні температури. Як результат – очевидне зниження продуктивности виробництва продуктів харчування у великих тропічних регіонах. Винятки складають регіони з намитими та вулканічними ґрунтами, такі, як дельта Нілу, острів Ява, та міжгірські долини, де нічні температури є нижчими. Тропічні гірські регіони з високим рівнем населення включають Центральну Америку, Анди, район Великих Озер і Великої рифтової долини у Східній Африці, а також підніжжя Гімалаїв. Тягар інфекційних хвороб є у тропіках більшим, ніж у зоні помірного клімату. Більшість інфекційних хвороб помірної зони передаються безпосередньо людьми (наприклад, туберкульоз, грип, хвороби, що передаються статевим способом). У тропіках існують також хвороби, які передаються через переносників інфекції (серед них малярія, жовта лихоманка, шистосомоз (schistosomiasis), сонна хвороба (trypanosomiasis), річкова сліпота (ochocerciasis), хвороба Чагаса (Chagas' disease), філяріоз (filariasis), при яких тварини, які особливо поширені в умовах теплого клімату, такі як мухи, комарі та молюски, відіграють критичну роль проміжного носія. Поєднання низької сільськогосподарської продуктивности та високої ймовірности інфекційних хвороб мали драматичні негативні наслідки, а саме: велика частка населення зайнята в сільському господарстві у зв’язку з відсутністю надлишків сільськогосподарського виробництва; низький рівень урбанізації; заселення значної кількости віддалених високогірних регіонів (наприклад, високогірні плато Анд та Великі Озера в Африці), які прагнуть уникнути спекотних тропічних долин; низька тривалість життя та низький рівень накопичення капіталу. З тропіками може пов’язуватися третя причина. Зони помірного клімату були заселені принаймні на 2000 років давніше, аніж тропічні регіони. За грубими підрахунками, використовуючи дані Макеведі (McEvedy) та Джонса (Jones) (1978), на тропіки припадала приблизно одна третина світового населення упродовж минулих двох тисячоліть. Якщо ріст продуктивности залежить від кількості населення, і якщо ріст продуктивности в одній екологічній зоні не так просто переходить в иншу зону, тоді помірна зона може мати перевагу в тому, що вона має більшу частку світового населення. Обидва ці припущення виглядають реалістичними. Ріст продуктивности спричиняється зростаючими потребами і посилюється більшим постачанням потенційних інноваторів. Однак, причини росту продуктивности у зоні помірного клімату в таких галузях, як сільське господарство, охорона здоров’я та будівництво не можна безпосередньо застосовувати у суттєво відмінних природних умовах тропіків. Тому, високий темп розвитку продуктивности в помірній зоні не можна просто поширити на зону тропіків. З цієї точки зору доцільно прокоментувати Гонконг та Сінгапур, дві невеликі економіки у географічних тропіках (хоча тільки Сінгапур розташований у постійно вологих тропіках). Вони справді є винятками, які підтверджують правило. Обидві острівні країни-міста зосереджують свою діяльність на виробництві та послугах. Їм не потрібно боротися з труднощами низької продуктивности сільського господарства чи переносниками хвороб. Иншим важливим географічним критерієм є наявність мінеральних ресурсів, особливо енергоресурсів і дорогоцінних мінералів (як-от золото, алмази). У ХІХ столітті, коли витрати на перевезення все ще були високими у порівнянні з сьогоденням, вугілля було sine qua non важкої промисловости. Північні країни, південь Европи, Північна Африка і Середній Схід мали несприятливі умови для важної індустрії у порівнянні з країнами вугільного поясу, що простягався з Британії через Північне море до Бельгії, Франції, Німеччини та Польщі у Росію. Звичайно, инші регіони могли розвиватися на базі сільського господарства та легкої промисловости, проте вони не могли розвинути металургію, транспорт і хемічну промисловість. У ХХ столітті зниження транспортних витрат і використання нафти, газу та сили води для виробництва електроенергії послабили ці обмеження. Географія, без сумніву, є тільки частиною головоломки. Кілька регіонів помірного клімату не такі вже й успішні, принаймні не такі успішні, як Західна Европа, Східна Азія (Японія, Південна Корея, Тайвань) та відгалуження Заходу. Відсталі регіони помірного клімату включають Північну Африку та Середній Схід, частину південної півкулі (Аргентина, Чилі, Уругвай та Південна Африка), велику частину Центральної та Східної Европи і країни колишнього Совєтського Союзу, що донедавна перебували під комуністичним правлінням. Щоб зрозуміти ці приклади, нам потрібно звернутися до соціальної теорії. Соціальні системи й економічний розвиток Як емпірична сутність, економічний розвиток узалежнився від політичних, культурних та економічних факторів і тісно пов’язувався з капіталістичними соціальними інституціями – державними суб’єктами, що творять закони, управляють культурою, підтримують високий ступінь соціальної мобільности, та економічними інституціями, які базуються на ринковій економіці і підтримують широкий і складний поділ праці. Кілька суспільств застосували таке поєднання політичних, культурних та економічних інституцій. Однак, історія свідчить, що у суспільствах у процесі внутрішньої еволюції не існує стійкої тенденції до розвитку таких інституцій. Справді, бар’єри для еволюційних соціальних змін є настільки міцними, що фундаментальні інституційні зміни відбуваються радше у результаті зовнішніх струсів, аніж у ході внутрішньої еволюції. Упродовж останніх двохсот років найбільш важливими були бурхливі сутички між економічно розвинутими і економічно відсталими суспільствами. Ці сутички спричинили у відсталих суспільствах серйозний соціальний безлад і порушили внутрішню соціальну рівновагу. Водночас, такий безлад може переорієнтувати соціальні інституції у спосіб, що підтримує економічний ріст. Однак, результатом може бути також економічний колапс і навіть втрата суверенітету. Монументальна соціологія Макса Вебера була першою, що подала адекватний опис соціальних інституцій у сучасному капіталізмі. Вебер описав відмінності «ідеального типу» між докапіталістичними і капіталістичними суспільствами. У докапіталістичних суспільствах політична влада є традиційною і умовною, тобто юридично не визначеною. Соціальні норми підтримують ієрархічні відмінності. Немає основних ринків, а існуючі дрібні ринки обмежені соціальними чи юридичними бар’єрами. У капіталістичних суспільствах держава керується верховенством права. Існує висока соціальна мобільність. Економічний обмін відбувається через ринкові інституції. Соціологія Вебера була написана на початку ХХ століття. Його полем дослідження було зародження капіталізму у Західній Европі і причини його відсутности в инших частинах Старого світу. На початку ХХІ століття час оновити соціологію Вебера, поставивши дещо инше запитання: «Чому капіталізм нерівномірно поширився на инші частини світу?» Порівняльний інституційний аналіз Вебера надає частину схеми для такого дослідження. Однак, Вебер не розглянув адекватно три аспекти. По-перше, він подав відносно статичний портрет капіталістичних і некапіталістичних суспільств, і не подав принципи, що керують їх соціальною еволюцією. По-друге, він не належно представив взаємодії усередині суспільства, включаючи імітацію чи заборону інституцій, колоніальне правління та військові конфлікти. По-третє, він зосередився на докапіталістичних і капіталістичних суспільствах. До його соціологічної карти доцільно було б додати принаймні до ще три инші типи соціальної організації: колоніальне правління, соціалістичне суспільство та суспільства у «соціальному колапсі» Дозвольте мені запропонувати короткий опис кожного. У колоніальних суспільствах суть політики – ексклюзивне правління державного апарату, що контролюється колоніальною владою, головним завданням якої є дотримання порядку. Традиційні культурні інституції систематично підпорядковуються інтересам економічної експлуатації. Економічні інституції розроблені таким чином, щоб гарантувати колонізатору умови торгівлі. Колоніальне правління не є доброю «школою» для сучасного капіталізму. У соціалістичних суспільствах у політиці домінувала репресивна організація єдиної партії. Традиційна культура, особливо релігія, утискувалася, як і будь-яка приватна ринкова діяльність і накопичення приватної власности. Маючи можливість подивитися на результати минулого, ми чітко бачимо, що соціалізм є економічно деструктивним практично всюди, хіба що за винятком деяких віддалених регіонів совєтської імперії, що отримували великі субсидії. Існує инший, доволі частий соціальний стан, який ми можемо назвати «соціальним колапсом», при якому соціальні інституції припиняють своє функціонування, суспільство кидають в гобсіанську (Томас Гобс Thomas Hobbes) війну всіх проти всіх. Після такого внутрішнього колапсу відтворити будь-яку форму соціального порядку, як правило, дуже складно. Оскільки велика частина світу, що розвивається, пройшла через такий стан соціального колапсу, доцільно окреслити його основні риси. Щодо політики: державна влада не існує або дуже обмежена, ситуація часто супроводжується жорстокістю. Культурні механізми соціальної довіри зруйновані, так само, як ринкові механізми економіки. З’являється чорний ринок, і грошові трансакції замінюються на бартер. Однією з головних цілей оновленої соціології було б пояснити перехід суспільства від однієї стадії до иншої (докапіталістичну, капіталістичну, колоніальну, соціалістичну та суспільного колапсу). Чому одні частини світу здійснили відносно гладкий перехід до капіталізму, инші були колонізовані, а ще инші перебувають усе ще на стадії колапсу? Яким чином колоніальний досвід готує суспільства до капіталізму, і яким чином він ускладнює перехід на вищі, ніж сам колоніальний період, стадії? Ми все ще неспроможні відповісти на ці запитання. Наступний розділ просто окреслить деякі припущення. Моделі поширення капіталізму Маркс і Енгельс були передбачливими щодо розуміння динаміки нової капіталістичної системи Західної Европи. Вони правильно припустили, що капіталізм пошириться світом з огляду на його вищу економічну продуктивність. Буржуазія, завдяки швидкому удосконаленню інструментів виробництва та надзвичайно широким засобам комунікації, цивілізувала усі нації. Дешеві ціни на основні предмети торгівлі стали важкою артилерією капіталізму, якою він пробиває стіни та змушує «варварів» капітулювати. Під загрозою вимирання вона змушує всі нації прийняти буржуазну модель виробництва, запровадити «цивілізацію» у власній країні, тобто самим стати буржуазним. Вона створює світ, подібний собі. Проте, сам процес був яким завгодно, але не гладким і швидким. Якщо ми хочемо зрозуміти цей довгий, часто гіркий і жорстокий процес, нам потрібна досконаліша соціологічна теорія інституційної зміни. Оскільки ми не маємо загальної теорії соціальної еволюції чи навіть її базового ескізу з відповіддю, чому капіталізм поширився чи не поширився із Західної Европи на решту світу, вважаю, було би корисним запропонувати кілька гіпотез, чи принаймні аргументованих припущень. Еліти некапіталістичних суспільств зазвичай чинять опір капіталістичним інституціям, оскільки наслідками капіталізму є зростання соціальної, політичної та економічної конкуренції. Тому, представники еліти практично кожного типу суспільства (докапіталістичного, соціалістичного, колоніального) докладають зусиль, щоб унеможливити чи обмежити інституалізацію верховенства права, норм соціальної мобільности і встановлення ринкових інституцій. Капіталістичні реформи навряд чи будуть ефективні в особливо розшарованих суспільствах (наприклад, у Росії чи Османській імперії ХІХ століття), тому їхні соціальні еліти мають кращу позицію для опору. Існує тенденція, що особливо жорстокий опір капіталістичним реформам чинить політична еліта, власна легітимність якої є слабкою. Наприклад, той факт, що Китаєм ХІХ століття правила иноземна династія з сумнівною легітимністю (Маньчжури), без сумніву, став бар’єром для внутрішніх інституційних змін. Внутрішні реформи в багатьох регіонах були зупинені колоніальним правлінням. Загалом, колоніальні сили не запроваджували ринкові реформи в колонізованих суспільствах, оскільки це надало б сили місцевим мешканцям і підірвало б иноземне панування. Тому самі европейські капіталістичні сили уповільнили поширення капіталізму часто на століття чи більше. Загрожені суспільства часто не проводили реформ, а навпаки, зазнавали внутрішнього колапсу головним чином через те, що зовнішня загроза призводить до фінансової кризи і, як наслідок, до колапсу політичної системи, або зовнішня загроза позбавляє легітимности внутрішніх правителів, чи і те і инше водночас. За внутрішнім колапсом може слідувати вражаючий ланцюжок наслідків, зокрема хронічні хаоси (на зразок Гаїті). Соціальний колапс часто породжує можливість революційної зміни. У часи фінансового і політичного колапсу царського режиму у 1917 році Лєнін, незважаючи на відсутність широкої політичної підтримки, зміг захопити і консолідувати владу. Совєтська система поширилася за допомогою військової влади на Східну і Центральну Европу. Деякі географічні умови суттєво сприяють утвердженню капіталістичних інституцій: берегова держава, на відміну від держави у глибині суходолу; держава, розташована поблизу инших капіталістичних держав; держава, через яку проходять головні міжнародні торговельні шляхи; регіони з багатими сільськогосподарськими ресурсами, що сприяють високому рівню урбанізації. Капіталістичні інституції отримують підтримку у суспільствах, які, через культурні зв’язки, пов’язані з світовими ринками (наприклад, домінуюча релігія чи діаспора, що має зв’язки з иншими країнами). Сучасний капіталізм розпочався після століть жвавої торгівлі і розвитку на Середземномор’ї, у північноатлантичних суспільствах, зокрема в Англії та Голландії. Його природно «перенесли» на землі нових поселень у Північній Америці, Австралії та Новій Зеландії. Ці регіони вирізнялися кількома факторами, найважливішими серед яких було те, що вони перебували у тій же зоні помірного клімату, що і Британія, і те, що етнічне населення було розкиданим, чи навіть зменшилося внаслідок хвороб, завезених з Европи. У межах Західної Европи капіталізм поширювався з заходу на схід разом з військами Наполеона, революцією 1848 року та за прикладом британської індустріалізації. До 1850 року сучасний капіталізм вже існував у Західній Европі та у її відгалуженнях. Решта Америки заслуговує окремого слова. Карибські острови, через виробництво цукру заселені головно рабами, залишалися колонізованими за важливим винятком еспаномовної частини (Гаїті та Домініканська Республіка) до кінця ХІХ століття (у випадку з Кубою) чи середини ХХ століття (Малі Антильські острови і Ямайка). Більшість регіону характеризувалася правлінням білошкірих над зубожілими колишніми рабами та деградацією навколишнього середовища у зв’язку із виснаженням тропічних ґрунтів. Еспанські колонії суттєво відрізнялися. Аргентина, Чилі та Уругвай у зоні помірного клімату південної півкулі дуже схожі на землі нових поселень Північної Америки та Океанії. Етнічне населення розкидане. Клімат подібний на клімат Еспанії. Хоча у перші десятиліття незалежности (з близько 1820 по 1870 роки) ці країни були політично нестабільними, до 1870 року вони вже мали більш-менш капіталістичні суспільства з формальними демократичними структурами, за винятком дуже нерівномірного розподілу землі. У тропічній Центральній Америці та країнах Анд ситуація була дуже різною. Більшість цих країн мали значно більше місцевого індіанського населення. Тому суспільства розвивалися нерівномірно і відбувалося соціальне розшарування на біле населення – вихідців з Европи та місцевих жителів разом з завезеними рабами. Ці суспільства чинили опір капіталістичним інституціям значно довше, без сумніву, з причини вражаючої нерівности. Найжорстокіші битви за економічні реформи в ХІХ столітті відбувалися у Старому світі, у великих імперіях: Китаї, Японії, Росії та Османській імперії. У тому випадку схоже на те, що загальні, згадувані уже принципи спрацьовують. У трьох з чотирьох випадків (всі, окрім Японії) підтверджено, що суспільства чинили сильний опір капіталістичним реформам, навіть коли існувала принципова загроза західноевропейського вторгнення. Тільки Японія пройшла крізь швидку «капіталістичну революцію» після перевороту 1868 року. Цій трансформації сприяло існуюче уже тоді японське комерційне суспільство, його культурна однорідність, орієнтація на узбережжя, що сприяло розвитку за рахунок експорту, і навіть поклади вугілля, які уможливили ранню індустріалізацію. В инших суспільствах поєднання політичних і культурних перешкод зводило спроби запровадити реформи нанівець. Політика і культура працювали в одному напрямку. Соціальна еліта чинила опір реформам, що загрожували її привілейованому становищу і усталеному соціальному порядку. Практично вся решта світу, зокрема тропіки Старого світу, потрапили під колоніальне правління. Це стосується цілої Африки, особливо після того, як поширився хінін, що відкрив шлях для европейського заселення і завоювання малярійної Африки нижче Сахари. Північна Африка, субконтинент Індії та Південно-Східна Азія підпали під европейське правління. Японія колонізувала Корею і Тайвань, а Російська імперія поглинула Центральну Азію. До 1900 року маркування було очевидним, хоча дуже грубим. Капіталізм переважав у Західній Европі, у її відгалуженнях і, за деякими ознаками, на південній «шишці» (Аргентина, Чилі та Уругвай) і Японії. На ці країни припадала приблизно одна п’ята частина населення світу. Тропіки Нового світу (Кариби, Центральна та Південна Америка) загалом були дуже розшаровані, ними керували суспільства білих, більшості населення бракувало свободи, освіти і соціальної мобільности. Тропіки Старого світу та індійський субконтинент були колонізовані европейськими силами. Три великі імперії – Османська, Російська та Китай династії Цін – усі розпадалися під тиском европейських загарбань через послаблення їхньої легітимности та зростаючого фіскального тягаря у зв’язку із зовнішніми проблемами. Дозвольте мені проскочити шістдесят п’ять років, оминувши большевицьку революцію, дві Світові війни та Велику депресію. Соціалізм значно поширився світом. Йшов процес деколонізації в Африці, а на індійському субконтиненті та на більшій території Південно-Східної Азії він вже завершився. Я хочу наголосити, що наприкінці 1965 року невелика частина світу було орієнтована на капіталізм. На загал, ми можемо почепити наступні бірки:
Підсумовуючи, можемо твердити: головний урок полягає в тому, що більшою частиною світу Нової історії управляли некапіталістичні інституції. Процес соціальних реформ затримували у чотири способи: опір традиційних суспільств Старого світу (головним чином, великі імперії – Османська, Російська та Китайська), період колоніального домінування, прийняття соціалізму та соціальні колапси. Станом на 1965 рік приблизно тільки одна п’ята світу функціонувала відповідно до капіталістичних соціальних інституцій. Зростання ефекту масштабу як ще одне джерело поглиблення нерівности Иншою ймовірною причиною зростаючої різниці між багатими і бідними є те, що значна частина процесу економічного розвитку – технологічні інновації – характеризувалася зростанням ефекту масштабу. У теоріях ендогенного росту нововведення продукувалися купою існуючих у суспільстві технологічних «копій». Ідеї породжували ідеї. Динаміку інновацій можна охарактеризувати зростанням ефекту масштабу, при якому відбувається щось на кшталт ланцюгової реакції у відповідь на початковий набір ідей. Суспільства, що досягли критичної маси технологічних ідей, можуть зазнавати переходу до самостійного стійкого розвитку, тоді як суспільства, яким бракне такої критичної маси, можуть зазнавати постійної стагнації. Багаті стають багатшими, тому що існуючі ідеї є джерелом нових ідей. Ця думка, напевно, гідна уваги. Світова наука ще більш нерівномірно розподілена, ніж світовий дохід. Високодохідні регіони (Західна Европа, Північна Америка, Японія, нові індустріальні країни та Океанія) мають 16% населення світу і 58% світового ВВП, проте на них припадає близько 87% наукових публікацій та вражаючі 99% всіх европейських і американських патентів. Деякі економетричні дані про джерела економічного розвитку Існує шістдесят одна країна світу, більша половина населення яких живе у помірних і сніжних кліматичних зонах. З них двадцять чотири країни були соціалістичними упродовж більшого періоду після ІІ Світової війни. Відповідно, решта тридцять сім – несоціалістичних, також з зон помірного/сніжного клімату. З них шість – усередині суходолу поза межами Західної Европи (Лесото, Малаві, Непал, Парагвай, Замбія та Зімбабве). Отже, ми маємо тридцять одну економіку помірного/сніжного клімату, які не розташовані в середині суходолу і ніколи не були соціалістичними. Якщо ми встановимо поріг на рівні 10.000 дол. США на душу населення за порівняльними цінами паритетности купівельної спроможности (РРР purchasing power parity) 1995 року, з цих тридцяти однієї країни усі, крім семи, є розвинутими. Ці сім включають чотири країни Північної Африки і Середнього Сходу (Ліван, Марокко, Туніс і Туреччина) та три – у південній півкулі (Аргентина, Південна Африка і Уругвай). Ці сім країн є аномальними з географічної точки зору. Чому вони не досягнули економічного розвитку? Якщо аналізувати культурні, політичні, економічні інституції, то яка з них стала головним «бешкетником»? Танталовим чинником з точки зору культури може бути те, що відставання в розвитку Північної Африки та Середнього Сходу проявляє сильну культурну складову. Чи є це свідченням, що окрім клімату та географії, ці ісламські країни стикаються з більш глибокими внутрішніми перешкодами економічного розвитку? Зауважимо, що культурні перешкоди можуть бути внутрішніми (наприклад, опозиція ринковим інституціям, що виникають всередині суспільства), чи можуть насаджуватися ззовні (наприклад, европейська дискримінація деяких регіонів у торговій політиці). На макроекономічному рівні неможливо розрізнити такі пояснення, припускаючи, що фактично одне чи обидва є правильними. Приклад культурних факторів в инших трьох країнах ще більш сумнівний. Аргентина та Уругвай є значною мірою країнами іммігрантів, що у більшості поділяють культурні норми південної Европи. Однак, оскільки ці країни відстають далеко позаду від південної Европи, ми повинні запідозрити, що радше географія і політика, аніж власне культура, є головним поясненням відставання в ефективності. Справді, це стає очевиднішим з огляду на той факт, що у 1929 році Аргентина суттєво перевищувала рівень доходу Італії (за даними Медісона, 4.367 дол. США у порівнянні з 3.026 дол. США за узгодженим показником долара 1990 року). Відставання Аргентини виникло упродовж другої половини ХХ століття і очевидно пов’язувалося із змінами у внутрішній політиці та економічній стратегії під час і після режиму Перона. Економічний розвиток Уругваю наслідував свого значно більшого сусіда. Південна Африка, на завершення, повинна радше розглядатися через призму колоніальної і расистської політики, ніж через призму культуру. А як щодо історій успіху тропічних країн? Сумно, але серед них є лише кілька повчальних. Тільки одна тропічна країна (Сінгапур) плюс одна колишня колонія, тепер частина Китаю (Гонконг), перебувають серед перших тридцяти країн. Припустимо, що ми зосередимо увагу на відносно успішних історіях: тропічні країни, дохід на душу населення яких в 1995 році був на рівні 6.000 дол. США і вище. Крім Сінгапуру та Гонконгу, є ще вісім таких прикладів (і це з сорока шести тропічних країн), які перераховані у порядку доходу на душу населення: Малайзія, острів Маврикій, Габон, Панама, Колумбія, Коста-Ріка, Таїланд, Тринідад і Тобаго. Дві країни потрапили до переліку головним чином завдяки їх нафтовим запасам (Габон та Тринідад і Тобаго). Панама, без сумніву, користується, радше своїми географічними перевагами, аніж перевагами доброго уряду чи культурними. Ще цікавішими аномаліями є Малайзія, Маврикій, Колумбія, Коста-Ріка та Таїланд. І знову, ми повинні спитати: культура чи політика була вирішальною у відносно високій ефективності цих країн? Таїланд і Малайзія скористалися з росту за рахунок експорту упродовж останніх тридцяти років ХХ ст., непропорційно концентрованому у китайських громадах цих країн, та зв’язків, які ці китайські громади встановили з иноземними інвесторами зі Сполучених Штатів, Японії та Европи. Узагальнюючи, торгівля і фінансові зв’язки з Азією серед китайської діаспори (особливо в Індонезії, Малайзії, Сінгапурі та Таїланді) і Великим Китаєм (Гонконг, Тайвань та власне Китай) можуть становити приклад, при якому культурні фактори доклалися до успішного розвитку. (Як завжди, існує велика доля двозначности щодо ролі, яку може відігравати культура. Вона може стосуватися внутрішніх факторів у рамках систем вірувань громади, чи вона може радше забезпечувати мережі економічних зв’язків, заснованих на довірі.) Іронічно, звичайно, Веберівська соціологія вказала на Китай, як приклад розвитку, ув’язненого культурою, у порівнянні з ростом за умов протестантських культурних норм. Свідчення минулої половини ХХ століття, включаючи власний прорив Китаю до ринкових сил після 1978 року, підтверджують, що це власне не культура, а політичні фактори і погані економічні інституції є причинами столітнього відставання Китаю в економічному розвитку. Підсумовуючи, зазначимо, що великий поділ між багатими і бідними країнами полягає в географії та політиці (особливо, чи була країна соціалістичною у післявоєнну епоху). Якщо культура є важливою детермінантою при порівнянні країн, схоже на те, що вона відіграє додаткову роль до цих більш вагомих географічних і політико-економічних факторів. Тим не менше, існують деякі свідчення про явища, які опосередковані культурою. Два найбільш очевидні: відставання ісламських суспільств у Північній Африці та на Середньому Сході і успіхи тропічних країн у Східній Азії, які мають велику китайську громаду. У кожному випадку існує велика двозначність в інтерпретації. Чи культурні сигнали у країнах, що розглядаються, пов’язані з віруваннями у межах громади чи з міжнародними стосунками (і тому з перспективами торгівлі)? Обмеженість даного викладу не дозволяє детально розглянути регресію 1999 року, щоб випробувати ці гіпотези. Як і очікувалося, висновки щодо головних змінних є наступними: економічна політика впливає на темпи росту; економіки помірних/сніжних кліматичних зон розвиваються швидше, ніж тропічні країни; регіони з малярією falciparum розвиваються повільніше, ніж регіони без цієї хвороби; регіони в середині суходолу розвиваються повільніше, ніж країни на узбережжі. Коефіцієнти для індуїстських та мусульманських суспільств є невеликими і статистично неважливими. Коротше кажучи, немає свідчень, що індуїстські чи мусульманські суспільства мали б нижчі темпи розвитку, якби вони контролювали змінні економічної політики чи географічні змінні. Така ж методологія може бути використана, щоб показати, що колишні колонії не демонструють жодних залишкових негативних впливів колоніального періоду в тому сенсі, що колоніальний статус до 1965 року не мав значного впливу на розвиток упродовж 1965-1990 років. Проте, ці питання слід вивчити більш ґрунтовно. Підсумок і висновки Стаття обговорила підхід до соціології економічного розвитку, охоплюючи також ймовірну роль культурних інституцій в економічній ефективності. Висловлено міркування, що сучасний економічний розвиток тісно пов’язаний з капіталістичними інституціями та сприятливим географічним розташуванням. Існують тільки слабкі підтвердження того, що релігійні чинники, окрім цих двох вказаних, також вагомо впливають на економічний розвиток. Існують деякі свідчення, що мусульманські країни Північної Африки та Середнього Сходу відстають у розвитку упродовж тривалого часу попри їх відносно сприятливе географічне розташування (помірна зона, особливий середземноморський клімат та узбережжя). Однак, немає свідчень, що таке відставання триває після 1965 року і принаймні за останні десять років кілька мусульманських країн різко перевищили світові середні показники росту. Культурні тлумачення економічної ефективности можуть допомогти за деяких обставин, особливо при аналізі опірности капіталістичним реформам в ХІХ столітті, проте такі тлумачення слід випробувати за схемою, що дозволить иншим критеріям (географія, політика, економіка) також відігравати певні ролі. Контролювання цих змінних різко зменшить масштаб суттєвої незалежної ролі культури. Загалом, залишається велика частина історичної роботи для розробки розумної схеми вимірювання та вивчення еволюції соціальних інституцій і взаємодій з політикою, культурою та економікою в ході соціальної зміни. Вага міжнародних факторів при соціальних змінах була особливо значною, принаймні за останні два століття, і в майбутньому вона, без сумніву, зростатиме під тиском все більшої глобалізації суспільства, політики та економіки. Переклала Лілія Шевчук Використана література Kornai, Janos. 1992. The Socialist System. Princeton: Princeton
University Press. |
 ч
|
 |
|