Девід Лендс

Від культури залежить практично усе

Макс Вебер мав рацію. Якщо нас чогось і навчила історія економічного розвитку, так це того, що від культури залежить практично усе. Достатньо подивитися на підприємства, створені меншинами експатріантів – китайців у Східній та Південно-Східній Азії, індійців у Східній Африці, ліванців у Західній Африці, євреїв і кальвіністів по цілій Европі, і так далі. Проте культура як внутрішні цінності і настанови, якими керуються люди, лякає учених. Вона має сірчаний запах раси і спадковости, імунітет до змін. У хвилини розмірковувань економісти і соціологи визнають, що це не так, і вони вітають приклади культурних змін на краще, оплакуючи зміни на гірше. Аплодування чи оплакування означає пасивність спостерігача – неспроможність використати знання, щоб вплинути на людей і речі. Технолог радше змінюватиме відсотки і курси обміну, вивільнятиме торгівлю, змінюватиме політичні інституції чи управлятиме. Крім того, критика культури ріже Еґо, ранить ідентичність і почуття власної гідности. Осуд людини збоку, яким би тактовним і непрямим він не був, тхне поблажливістю. Милосердні покращувачі навчилися виходити сухими з води.

Якщо культура робить так багато, чому ж вона не працює послідовно? Про це запитують не тільки економісти, які міркують, чому деякі люди, скажімо китайці, упродовж довгих років були такими непродуктивними у себе вдома, і такими підприємливими деінде. Якщо культура має значення, чому ж вона не змінила Китай? (Нам слід зауважити, що з огляду на політику, яка спрямована радше на заохочення, ніж на утиск економічного розвитку, дисбаланс між ефективністю китайців удома і закордоном зникає, оскільки Китай демонструє стійкі показники феноменального зростання, яке винесло конфуціанських «драконів» з Третього світу до країн Першого.)

Друг-економіст, майстер політично-економічної терапії, вирішує цей, існуючий раніше і тепер уже мабуть застарілий парадокс шляхом заперечення будь-якого зв’язку з культурою. Культура, як він каже, не дає йому змоги передбачати результати. Я не погоджуюся. Враховуючи культуру, можна було передбачити післявоєнний економічний успіх Японії і Німеччини. Те ж стосується Південної Кореї у порівнянні з Туреччиною, Індонезії – з Нігерією.

З иншого боку, культура не стоїть осібно. Економічний аналіз плекає ілюзію, що однієї доброї причини буде достатньо, проте детермінанти складних процесів є, без сумніву, множинними і взаємопов’язаними. Однопричинні пояснення не працюють. Ті самі цінності, скасовані «поганим урядом» удома, можуть спрацьовувати деінде, як у випадку з Китаєм. Стародавні греки, як це буває, мали з цього приводу переконання: ці metics, мешканці чужоземного походження, були закваскою для суспільства, що насміхалося з грошей і ремесел (тому й принизливе значення «banausic», слова з грецьким коренем, – ремісник, нудний, прозаїчний). Як результат, иноземці виробляли і продавали товари та заробляли гроші.

Оскільки культура і економічний розвиток пов’язані, зміна в одному відіб’ється на иншому. У Таїланді усі молоді чоловіки зазвичай проходили кількарічну релігійну науку у буддистських монастирях. Цей період змужніння був корисним для їхнього духу і душі; це також пасувало до розміреного темпу традиційної економічної активности і зайнятости. Це було тоді. Сьогодні Таїланд рухається швидше, процвітає комерція, кличе бізнес. Як результат, молоді люди проходять духовну наука упродовж кількох тижнів – час достатній для вивчення кількох молитов і ритуалів – і повертаються назад, до реального, матеріального світу. Відносна цінність часу, який, як всі знають, є гроші, змінилася. Ніхто не зміг би накинути цю зміну: це було б як революційний постріл. Тайці добровільно скорегували свої пріоритети. (Слід зауважити, що китайська меншина йшла попереду.)

Тайська історія демонструє відповідь культури на економічне зростання та можливості. Можлива також зворотна реакція – культура може піти проти підприємництва. Ми маємо приклад Росії, коли сімдесятип’ятирічний період анти-ринкового, анти-прибуткового вишколу і привілеїв для окремих груп породив і зацементував анти-підприємницькі настанови. Навіть тепер, після падіння режиму, люди бояться непевности ринку і сумують за безпечною нудьгою державної роботи. Або вони тужать за рівністю в бідності, типовою рисою селянських культур всього світу. Як у російському анекдоті, коли селянин Іван заздрить сусіду Борису, бо в того є коза. З’являється фея і пропонує Івану загадати одне бажання. Що ж він загадав? Щоб у Бориса коза здохла.

На щастя, не всі росіяни так думають. Ліквідація марксистських заборон і обмежень призвела до пришвидшення ділової активности; найуспішніші справи пов’язані з приватними угодами, инколи кримінальними; більшість з них – справа рук неросійських меншин (вірмен, грузинів, т.п.). Закваска вже є, і часто цього достатньо: ініціатива підприємництва, кілька різних ідей. Поміж тим, залишаються старі звички, корупція та злочинність процвітають, лютує культурна війна – на цьому базуються вибори, і результат залишається непевним.

Теорія залежности, Аргентина і метаморфоза Фернандо Енріке Кардозо

Теорія залежности – зручна альтернатива поясненню відставання в розвитку з позиції культури. Науковці Латинської Америки та зовнішні прихильники такої теорії пояснювали найгірші невдачі розвитку Латинської Америки у порівнянні з Північною Америкою як наслідок помилок сильніших, багатших націй. Зверніть увагу, що вразлива залежність означає стан неповноцінности, за якого об’єкт не здатний контролювати власну долю; він чинить так, як йому диктують инші. Окрім того, ці инші зловживають своєю вищістю для того, щоб перемістити товари із залежних економік, точнісінько так само, як це робили ранні колоніальні правителі. Помпа, що служила для імперії, тепер починає служити капіталістичному імперіалізму.

Проте кооптація незалежних суверенних націй вимагає надання позик та інвестування – простим мародерством тут не обійдеться. Так відбувається з Аргентиною, яка заощадила мало і все більше покладається на иноземний капітал. (Головним архітектором теорії залежности був Рауль Пребіш (Raul Prebisch), аргентинський економіст.) Деякі економісти дотримуються думки, що иноземний капітал завдає шкоди розвитку; инші – що допомагає, проте менше, ніж внутрішні інвестиції. Очевидним є те, що багато залежить від того, як саме використовуються кошти. Поміж тим, ніхто не готовий відмовитися від зовнішніх грошей лише на підставі аналізу ефективности. Політики хочуть цього і готові дозволити теоретикам залежности викрутити їм руки.

В Аргентині живуть і дуже багаті люди, проте «з причин, які так і не були прояснені... завжди були залежними від капіталу, і тому споглядали (sic) на нації-кредитори, тим самим серйозно компрометуючи здатність країни провадити власні справи» [1] . Британія збудувала Аргентині залізницю – трохи менше тисячі кілометрів у 1871 році, і понад дванадцяти тисяч упродовж наступних двох десятиріч – проте, будувала її для потреб Британії. Але ж як хтось може будувати таку мережу, не сприяючи при цьому розвитку внутрішніх ринків? І якщо це не так, тоді чия це вина? Як це свідчить про дух місцевого підприємництва? Більшість аргентинців не задавалися таким питанням. Завжди легше звинувачувати инших. Як результат – ксенофобський анти-імперіалізм і самознищуюче почуття неповноцінности.

У ХІХ столітті визначний аргентинець Хуан Баутіста Альберді (Juan Bautista Alberdi) хвилювався за дух місцевого підприємництва. У 1852 році він говорив те, що казатиме Макс Вебер п’ятдесятьма роками пізніше:

«Поважай вівтар кожного вірування. Еспанська Америка, яка так зашорена в католицизм, що виключає будь-яку иншу релігію, нагадує самотній, мовчазний жіночий монастир... Виключати инші релігії означає виключати англійців, німців, швейцарців, північноамериканців, які, до слова, саме той народ, якого найбільше потребує континент. Залучати їх, позбавлених релігії, означає залучати їх без реактиву, який робить їх такими, якими вони є» [2] .

Деякі приписують низький рівень капіталу в Аргентині швидкому росту населення і високому рівню імміграції – до чого я додав би ще погану звичку надмірного споживання. За будь-яких обставин потік иноземних капіталів однаково залежав як від умов постачання поза межами країни, так і від можливостей в самій Аргентині. Упродовж ІІ Світової війни британцям потрібні були кошти, і вони були вимушені ліквідувати иноземні активи. Проте, залишаючись найбільшим кредитором Аргентини, вони перестали відігравали роль промоутера росту, як це було на ранніх стадіях. Сполучені Штати перебрали естафету, проте тут також заправляли політика і бізнес-інтереси, таким чином Аргентина опинилася в ситуації перемінного успіху, при якому ставало дедалі складніше – як з огляду на суми, так і на умови иноземних інвестицій та кредитів. Все це сприяло конфліктам з кредиторами, що, у свою чергу, призводило до протидіючого ізоляціонізму – обмежуючі заходи, що тільки посилювали економічну скруту і залежність. Коли аргентинські економісти і політики почали приписувати ці реальні чи уявні обставини і помилки зовнішнім впливам, це тільки посилило проблему. Звичайно, економіка кокону – логічний рецепт dependencistas – допомогла захистити Аргентину та економіки инших країн Латинської Америки від найгірших впливів великої депресії. Така природа коконів. Проте, це також відрізало їх від конкуренції, стимулюючих чинників та можливостей розвитку.

Аргументи dependencista набули популярности в Латинській Америці. Вони чудово поширювалися і були співзвучними післявоєнному жалюгідному становищу і політичній свідомості колоній, що зовсім недавно отримали свободу. Циніки можуть зауважити, що доктрини залежности були найуспішнішим предметом експорту Латинської Америки. Проте, вони були шкідливими для прагнень і моралі. Плекаючи патологічну схильність звинувачувати всіх, окрім себе, вони сприяли економічній імпотенції. Навіть якщо б вони мали рацію, краще було б змусити їх замовкнути.

І справді, схоже на те, що Латинська Америка саме це і зробила. Сьогодні всі країни західної півкулі, включаючи Кубу, вітають иноземні інвестиції. Аргентина стала лідером перетворень. Статизм, який власне рекомендувала теорія залежности, було відкинуто в безладді приватизації. Мексика, яка свого часу була домівкою для найбільш затятих dependencistas, досягла загальнонаціонального консенсусу, який символізує НАФТА, суть якого полягає в тому, що економічна близькість зі Сполученими Штатами і Канадою найкраще відповідає інтересам країни. Ягня скочило до пащі лева і схоже на те, що така пригода пішла ягняті на користь.

Упродовж багатьох років Фернандо Енріке Кардозо (Fernando Henrique Cardoso) був провідною особистістю в латиноамериканській школі залежности. У 1960-х та 1970-х роках соціолог Кардозо написав чи відредагував близько двадцяти книг на цю тему. Деякі з них стали підручниками, що сформували покоління студентів. Можливо, найвідоміша з них «Залежність і розвиток Латинської Америки». Англійська версія цієї книги завершується пишномовним, дещо хвилюючим кредо:

«Відбувається вражаюча боротьба... між технократичним елітизмом і баченням формуючого процесу масового індустріального суспільства, яка може представити те, що є популярним, як щось особливо національне і яка досягає успіху в трансформації потреби в більш розвинутій економіці та демократичному суспільстві у такий стан, що виражає життєздатність справді популярних сил, спроможних шукати соціальні форми для соціальної організації майбутнього» [3] .

Згодом, у 1993 році Кардозо став міністром фінансів Бразилії. Він отримав країну, що потопала у вирі річної інфляції на рівні 7000%. Уряд вже так узалежнився від цього монетарного наркотику, а бразилійці стали такими винахідливими щодо власних контрзаходів (лічильники в таксі, які можна було легко прилаштувати до нової ціни і, можливо, до клієнта), що серйозні економісти були готові стверджувати, що стійкість інфляції є формою стабільности.

Можливо, це так і було для винахідливих бразилійців, проте інфляція зруйнувала міжнародні кредити Бразилії, а країні потрібно було позичати. Також потрібно було торгувати і працювати з иншими країнами, особливо з тими багатими капіталістичними націями, які носили тавро ворога. Тоді Кардозо почав дивитися на ці речі настільки по иншому, що спостерігачі почали цінувати його як прагматика. Розвіялися антиколоніальні пристрасті; розвіялася ворожість до закордонних зв’язків, разом із залежністю, що з них випливала. «Бразилія не має вибору», каже Кардозо. Якщо вона не готова стати частиною глобальної економіки, у неї немає «шансу конкурувати... Це не насаджується ззовні. Це для нас необхідність» [4] .

Для кожного часу – свої чесноти. Два роки потому Кардозо обрали президентом, головним чином через те, що вперше за багато років він дав Бразилії сильну валюту.

Реставрація Мейдзи в Японії як альтернатива теорії залежности

Бернард Льюіс (Bernard Lewis) якось зауважив, що «коли люди усвідомлюють, що справи ідуть кепсько, вони ставлять два запитання. Одне «Що ми зробили не так?» і друге «Хто це нам так зробив?». Останнє веде до теорій змови і параної. Перше виводить на иншу нитку роздумів: «Як ми можемо це виправити?» [5] У другій половині ХХ століття Латинська Америка вибрала шлях теорій змови і параної. У другій половині ХІХ століття Японія спитала себе: «Як ми можемо це виправити?»

У 1867-1868 роках в Японії відбулася революція. Феодальний сьоґунат було скинуто – фактично, він сам розпався – і управління державою знову перейшло до рук імператора в Кіото. Так закінчилося правління Токуґави, що тривало чверть тисячоліття. Проте японці називають це реставрацією, а не революцією, оскільки схильні розглядати це як повернення до норми. До того ж, революція – це для Китаю. Китайці мають династії, натомість Японія має одну, традиційну королівську сім’ю.

Символи єдности нації й ідеали національної гордости теж були очевидними. Це врятувало від численних безладів. Революції, як громадянські війни, можуть бути руйнівними для порядку і національної успішности. Однак, реставрація Мейдзи мала власні розбіжності і розколи, часто жорстокі. Останній рік старого порядку і перший рік нового були заплямовані кров’ю убивств, селянських заворушень та повстань реакціонерів. Проте, все-таки перехід в Японії відбувався значно гладкіше, ніж французький та російський різновиди політичного перевороту, і сталося це з двох причин: новий режим мав високі моральні засади, і навіть незадоволені та ображені боялися дати зброю і можливості в руки зовнішньому ворогу. Иноземні імперіалісти очікували в засідці, і внутрішні дивізії були готові закликати до інтервенції. Погляньте на історію імперіалізму того часу в різних куточках світу: місцеві чвари та інтриги логічно привели европейські сили в Індію, які згодом підпорядкували і Китай.

У суспільстві, яке ніколи не допускало чужаків, сама присутність людей із заходу викликала проблему. Не раз японські задираки кидали виклик і ображали цих нерозсудливих иноземців, щоб показати, хто ж тут бос. Хто ж був босом? Перед лицем вимог заходу про ретрибуцію та компенсацію, японська влада могла тільки відтягувати час і дискредитувати себе в очах як иноземців, так і патріотів.

Претензії представників ззовні були суттю проблеми. «Поважай імператора; виганяй варварів!» – говорило стисле гасло. Лідери руху за зміни, лорди великих феодальних маєтків на далекому півдні та заході, колись були ворогами, а тепер об’єдналися у боротьбі проти сьоґунату. Вони перемогли; і вони втратили. Це був другий парадокс цієї революції-реставрації. Лідери міркували, що вони повернуться до минувшини. Натомість, вони опинилися пійманими завтрашнім днем, у вихорі модернізації, тому що це був єдиний спосіб боронитися від варварів. Ви – на заході – маєте рушниці. Гаразд, одного дня ми їх також матимемо.

Японці провадили модернізацію з характерною інтенсивністю і системністю. Вони були готові до цього – чеснота традиції ефективного управління, високий рівень освіти, тісні сімейні узи, етика праці та самодисципліна, почуття національної ідентичности та вроджена гордість.

Саме це лежало в основі: японці знали, що вони вищі, і саме тому, що вони це знали, вони були здатні акцептувати вищість инших. Покладаючись на попередні заходи, які запроваджували за правління Токуґави, вони наймали иноземних експертів і технічних спеціалістів, відправляли японських таємних агентів за кордон, щоб мати свідчення очевидців про европейський та американський способи життя. Цей орган розвідки закладав основу під обережний і ретельний вибір, що базувався на порівняльному аналізі переваг. Таким чином, першою військовою моделлю стала французька армія; проте після поразки Франції у війні з Пруссією 1870-1871 років японці вирішили, що Німеччина може запропонувати більше. Такий же перехід від французького до німецького відбувався у законодавчих кодексах та юридичній практиці.

Жодна можливість навчитися не була втрачена. У 1871 році японська делегація високого рівня, до якої входили Окубо Тосіміті (Okubo Toshimichi), поїхала до Сполучених Штатів і Европи, відвідуючи заводи і кузні, судноверфі та зброярні, залізниці і канали. Вони повернулися у вересні 1873, майже через два роки, навантажені «награбованими» знаннями і «запалені ентузіазмом» реформ [6] .

Такий безпосередній досвід японського керівництва мав ключове значення. Їдучи в англійському потязі, Окубо з сумом визнав, що перед від’їздом з Японії він вважав, що виконав свою роботу: відновлено імперську владу, феодалізм замінено на центральний уряд. Тепер він розумів, що великі завдання були тільки попереду. Японію все ще важко було порівнювати з «більш прогресивними силами світу». Особливо Англією, яка дала урок саморозвитку. Колись маленька ізольована, як і Японія, нація, Англія систематично провадила політику самозвеличування. Закони про навігацію були визначальними для підняття національної морської торгівлі до рівня міжнародного домінування. І допоки Британія не досягла промислового лідерства, вона не припиняла захищати laissez-faire – принцип вільного підприємництва. (Не такий вже поганий аналіз. Адам Сміт би погодився.)

Без сумніву, Японія не буде мати привілейованих митних правил і комерційної автономії, що їх мала Англія у XVII столітті. Тут уже має сенс приклад Німеччини. Німеччина, так само, як Японія, щойно пройшла складний процес об’єднання. Німеччина, як і Японія, почала з позиції економічної відсталости, проте, погляньте, як багато вона досягла. Окубо дуже вразили німці, з якими він зустрічався. Хто б міг подумати: вони були для нього такі ж ощадливі, працьовиті, «непретензійні», як і його земляки. Він виявив, що їхні лідери – реалісти і прагматики. Вони казали: «Зосередьтеся на побудові національної потуги». Це були меркантильні люди ХІХ століття. Окубо повернувся додому і надав японській бюрократії німецького кшталту.

Спочатку стояли звичайні завдання для уряду: послуги пошти, нові стандарти, державна освіта (для хлопчиків, потім і для дівчаток), загальна військова служба. Обов’язкова середня освіта сприяла поширенню знань, власне для цього школи й призначені. Водночас вона також прищеплювала дисципліну, послух, пунктуальність, шанобливу повагу до імператора. Це було ключем до розвитку національної ідентичности «ми-вони», що було більше, ніж обмежена вірність, виплекана феодальним сьоґунатом. Армія та флот довершили справу. Під однаковою уніформою та дисципліною загальна військова служба стерла відмінності між класами і територіями. Вона виростила національну гордість та демократизувала жорстокі чоловічі чесноти, що стало кінцем монополії самураїв в армії.

Поміж тим, держава і суспільство взялися до справи організації самого бізнесу: як виробляти речі машинами, як робити більше без машин, як перевозити товари, як конкурувати з иноземними виробниками. Нелегко. Европейські промислові виробники мали на це ціле століття. Японія поспішала.

Для початку країна взяла за основу розвитку ті галузі, які вже були відомі – зокрема виробництво бавовни та шовку, а також виробництво тих традиційних основних продуктів харчування, які мали надійний імунітет до їх копіювання закордоном: саке, міко, соєвий соус. З 1877 по 1900 роки – перше покоління індустріалізації – на продукти харчування припадало 40% росту, на текстиль – 35%. Иншими словами, Японія пішла шляхом використання власних переваг, а не за облудою важкої промисловости. Більшість таких виробництв були дрібними: бавовнопрядильні фабрики на 2000 веретен (проти 10000 і більше в Західній Европі); водяні млини, що на покоління відставали від европейської технології; шахти зі звивистими пластами і кошиками, які піднімали вручну (в порівнянні з тими шахтами горезвісні британські копальні ранніх періодів були місцем для променаду).

Економісти традиційно пояснюють таке перекручення моделі пізнього наслідування (пізно прийшов – краще і новіше знайшов) як потребу в капіталі у ситуації бідних місцевих ресурсів і відсутності інвестиційних банків. Фактично, деякі японські торговці накопичили великі статки, і держава була готова будувати і виділяти субсидії на заводи. Що вона і робила. Проте у тривалій боротьбі за паритетність потрібні були не гроші, а люди – люди з уявою та ініціативою, люди, які розуміють доцільність тих чи инших витрат, які знають не тільки методи виробництва і типи обладнання, але й організацію і те, що ми зараз називаємо програмним забезпеченням. А капітал буде надходити і зростати.

Японці вирішили піти далі, ніж виробництво товарів споживання. Якщо вони хочуть мати сучасну економіку, вони повинні удосконалити важке виробництво: будувати машини та двигуни, кораблі та локомотиви, залізниці та порти і верфі. Уряд відігравав вирішальну роль, фінансуючи розвідку за кордоном, залучаючи иноземних експертів, будуючи військові бази і субсидуючи комерційні проекти. Проте, найбільш важливими були талант і затятість японських патріотів, що готові були знехтувати кар’єрою заради національної справи, і рівень японських працівників, особливо ремісників, чиї вміння відточилися і чиї стосунки набули нових форм у процесі тісної командної роботи та контролю у ремісничих майстернях.

Японія перейшла до другої промислової революції з готовністю, що покривала її недосвідченість. Традиційно успішна і швидка індустріалізація Японії викликає численні похвали, до яких домішується деяке несприйняття понурої і напруженої націоналістичної складової – безжального стимулу, що надає процесу розвитку значення і невідкладности. Це була перша не-західна країна, що стала на шлях індустріалізації і яка до сьогодні залишається прикладом для инших країн, що досягли процвітання вже пізніше. Инші країни посилали молодих людей за кордон, щоб пізнати нові шляхи та способи, і втратили їх; японські експатріанти поверталися додому. Инші країни імпортували технічних спеціалістів, щоб вони навчали їх власних працівників; японці, як правило, вчилися самі. Инші країни імпортували иноземне обладнання і докладали зусиль, щоб використовувати його якомога ліпше; японці модифікували його, робили його ліпшим, робили його самі. Можливо, иншим країнам, через їх власні історичні причини, не подобаються японці (а скільки латиноамериканців люблять грінго?), проте вони їм заздрять і захоплюються ними.

Пояснення, значною мірою, лежить у сильному почутті групової відповідальности: ледачий працівник, що потурає власним інтересам, буде завдавати шкоди не тільки самому собі, але всім иншим членам сім’ї. І нації – не забувайте про націю. Більшість японських селян і працівників на початку так не почувалися – за правління Токуґави вони заледве користувалися поняттям нація. Це було основним завданням нової імперської держави: наповнити своїх суб’єктів почуттям вищого обов’язку перед імператором і країною та пов’язати цей патріотизм з працею. Велика частина шкільної програми виділялася на вивчення етики; у країні, позбавленій усталених релігійних правил та церемоній, школа була храмом чеснот та моральности. Як було написано в підручнику 1930 року: «Найлегший спосіб проявляти на практиці свій патріотизм [полягає в тому], щоб дотримуватися дисципліни у щоденному житті, допомагати підтримувати порядок в сім’ї і повністю віддаватися своєму обов’язку на роботі» [7] . А також заощаджувати і не витрачати.

Це була японська версія протестантської етики Вебера. За умови державних ініціатив та колективного обов’язку щодо модернізації, ця етика праці зробила можливим так зване японське економічне чудо. Будь-яке глибоке розуміння японської ефективности повинно ґрунтуватися на цьому феномені людського капіталу, визначеного культурою.

На тему Вебера

Макс Вебер (Max Weber), який починав як історик античности, а згодом став дивом диверсифікованої соціології, опублікував у 1904-1905 роках одне із найвпливовіших і найпровокативніших есе, яке коли-небудь було написано, –«Протестантська етика і дух капіталізму». Його тезою було: протестантство – особливо його кальвіністська течія – сприяло росту сучасного капіталізму, тобто індустріального капіталізму, знаного йому на прикладі рідної Німеччини. Протестантство, як він говорив, зробило це не через послаблення чи відкидання тих аспектів католицької віри, що затримували чи перешкоджали вільній економічній діяльності (заборона лихварства, наприклад), не через заохочення, невтручання до процесу накопичення багатства, а через визначення і схвалення етики щоденної поведінки, що вела до економічного успіху.

Протестантство Кальвіна, говорив Вебер, спочатку зробило це, коли утверджувало доктрину приречености. Людина не може отримати спасіння через віру чи добрі діла; це первинно уже вирішено за кожного, і ніщо не може змінити чиюсь долю.

Така віра могла б легко спровокувати фаталістичне сприйняття. Якщо поведінка і віра нічого не значать, чому б тоді просто не прожити життя? Навіщо бути хорошим? А тому, що, згідно з кальвінізмом, доброчесність є правдивою ознакою обраности. Кожен може бути обраним, і розумно буде припустити, що більшість обраних проявлять якість своєї душі та природу їх долі через власні характер та спосіб життя. Таке твердження було сильним заохоченням до правильних думок і поведінки. І оскільки тверда віра у приреченість не тривала більше, ніж покоління чи два (вона не належить до догм, що надовго залишаються привабливими), її з часом замінили на світський кодекс поведінки: тяжка праця, чесність, серйозність, ощадливе використання грошей і часу.

Усі ці цінності допомагають бізнесу і накопиченню капіталу, проте Вебер наголосив, що добрий кальвініст не прагне багатства. (Проте, можливо, він легко повірить, що чесне багатство є ознакою божественної прихильности.) Европі не треба було чекати на протестантську реформацію, щоб знайти людей, які хотіли бути багатими. Думка Вебера полягає в тому, що протестантство витворило новий тип бізнесмена, який мав намір жити і працювати у певний спосіб. І власне саме спосіб мав значення, і багатство, у ліпшому випадку, було просто побічним результатом. І тільки вже значно пізніше протестантська етика згенерувала набір максим для матеріального успіху і самовдоволених та єлейних проповідей про чесноти багатства.

Теза Вебера спричинила появу всілякого роду спростувань. Контроверсійність виникла і навколо наступної думки, що її розвинув соціолог Роберт К. Мертон (Robert K. Merton), який казав, що існує прямий зв’язок між протестантством і розвитком сучасної науки. Справді, справедливо зауважити, що більшість істориків сьогодення будуть дивитися на тезу Вебера як неправдоподібну і неприйнятну: вона прийшла в певний момент і зникла.

Я не погоджуюся. Ні на емпіричному рівні, де записи свідчать, що протестантські торговці та мануфактурники відігравали провідну роль у торгівлі, банківській справі та промисловості. Ні на теоретичному рівні. Суть полягає у творенні нової людини – раціональної, впорядкованої, старанної, продуктивної. Ці цінності, хоча й не нові, проте не були типовими. Протестантство сформувало їх поміж своїх прихильників, які оцінювали один одного за ступенем відповідности цим стандартам.

Дві особливі характерні риси протестантів відображають і підтверджують цей зв’язок. Перше – це наголос на освіті як для хлопчиків, так і для дівчаток. Це було побічним продуктом читання Біблії. Передбачалося, що добрий протестант сам читатиме собі Святе Письмо. (Натомість, католики проходили катехизацію, проте від них не вимагалося читати, їх, навпаки, відраджували від читання Біблії.) Як результат: вищий рівень освіти з покоління в покоління. Освічені матері мають значення.

Друге – важливість, яку надавали часові. Тут ми маємо те, що соціологи називають «ненав’язливим свідченням»: виготовлення і купівля різного роду годинників. Навіть у таких католицьких регіонах, як Франція і Баварія, більшість годинникарів були протестантами; використання цих інструментів для вимірювання часу і їх поширення у сільській місцевості було більш притаманне Британії та Голландії, ніж католицьким країнам. Ніщо так не свідчить про «урбанізованість» сільського суспільства, як чутливість до часу, і усього, що має значення для поширення цінностей та смаків.

До слова, «ідеальний тип» капіталіста, за Вебером, можна знайти тільки серед кальвіністів та їх наступних сектантських аватарів. Люди з вірою та без віри можуть вирости раціональними, старанним, впорядкованими, продуктивними, чистими та позбавленими гумору. Вони не зобов’язані бути бізнесменами. Кожен може проявляти ці риси і отримувати від цього користь, не залежно від того, чим він займається в житті. На думку Вебера, як я це бачу, у період з XVI по XVIII століття у Північній Европі релігія сприяла появі певного типу особистости, що раніше був винятковим та випадковим, і який став саме тим типом, що створив нову економіку (новий режим виробництва), що ми його знаємо як (промисловий) капіталізм.

Історія свідчить, що найуспішніші ліки від бідності виробляються всередині. Иноземна допомога може допомогти, проте як багатство, що падає просто з неба, вона може і зашкодити. Вона може розхолодити зусилля та посіяти паралізуюче почуття неспроможности. Як каже африканське прислів’я «рука, що отримує, завжди міститься під рукою, що дає». Насправді ж має значення праця, ощадливість, чесність, терпіння, наполегливість. Для людей, яких переслідують нещастя і голод, до цього ще може додатися егоїстична байдужість. Проте, по суті, сильнішим за надання повноважень є тільки само-уповноваження.

Можливо, дещо з цього звучить як набір кліше – свого роду урок, який кожен звик отримував вдома та в школі, коли батьки та вчителі своєю місією вважали підняття і возвеличення дітей. Сьогодні ми поблажливо ставимося до таких істин, відкидаємо їх як банальність. Проте, чому мудрість повинна виходити з ужитку? Переконайтесь самі – ми живемо в епоху десертів. Ми хочемо, щоб речі були солодкими; занадто багато з нас живуть, щоб працювати і працюють, щоб бути щасливими. Нічому в цього поганого немає: просто це не сприяє високій продуктивності. Ви хочете мати високу продуктивність? Тоді ви повинні жити, щоб працювати і отримувати щастя як побічний продукт.

Це нелегко. Люди, які живуть, щоб працювати – це нечисленна еліта, якій щастить. Проте, ця еліта є відкритою для нових прибульців, само-відібраних, таких, що наголошують на позитивному. У цьому світі оптимісти мають це не тому, що вони завжди праві, а тому, що вони позитивні. Навіть коли вони неправі – вони позитивні, і це – шлях до звершень, виправлення, покращення та успіху. Освічений оптимізм з широко відкритими очима оплачується; песимізм може запропонувати тільки порожню утіху від власної правоти.

Переклала Лілія Шевчук

---

Ця стаття написана на основі книги Девіда Лендса «Багатство та бідність націй» (David Landes, The Wealth and Poverty of Nations (New York: Norton, 1998).

[1] Nicholas Shumway, The Invention of Argentina (Berkeley: University of California Press, 1991), p. 156 n. 3.

[2] Juan Bautista Alberdi, Bases e puntos de partida para la organization politica de la Republica Argentina (1852), cited by Shumway, Invention of Argentina, p. 149.

[3] Fernando Henrique Cardoso and Enzo Faletto, Dependency and Development in Latin America (Berkeley: University of California Press, 1979), p. 216. Справедливо зауважити, текст краще звучить еспанською.

[4] Matt Moffett, «Foreign Investors Help Brazil's Leader Tame Its Raging Inflation», Wall Street journal, 15 December 1995, p. Al.

[5] «The West and the Middle East», Foreign Affairs, January-February 1997, p. 121.

[6] Sidney D. Brown, «Okubo Toshimichi: His Political and Economic Policies in Early Meiji Japan», journal of Asian Studies 21 (1961-1962): 183-197.

[7] Haruhiro Fukui, «The Japanese State and Economic Development: A Profile of a Nationalist-Paternalist Capitalist State», in States and Development in the Asian Pacific Rim, ed. Richard P. Applebaum and Jeffrey Henderson (Newbury Park, Calif.: Sage, 1992), p. 205.