Майкл Е. Портер

Настанови, цінності, вірування і мікроекономіка добробуту

Настанови, цінності і вірування, які часто разом відносять до «культури», відіграють незаперечну роль у поведінці і прогресі людства. Це стало для мене очевидним після того, як я пропрацював серед різних націй і релігій, у різних державах і містах, у компаніях, що перебували на різних стадіях розвитку. Питання полягає не в тому, чи культура відіграє роль, а в тому, щоб зрозуміти її ролі в контексті різних вирішальних факторів добробуту. Різні наукові праці досліджували зв’язки між культурою і людським прогресом під різними кутами зору. У цій статті я досліджую окрему ділянку цієї великої території – роль так званої «економічної культури» в економічному прогресі. Економічна культура визначається як вірування, настанови і цінності, що стосуються економічної активности окремих людей, організацій та инших інституцій.

Хоча роль культури в економічному прогресі є незаперечною, інтерпретація її ролі в контексті инших впливів та виокремлення її незалежного впливу викликають труднощі. Трактування ролі культури в економічному процвітанні має тенденцію зосереджуватися на загальних, бажаних культурних ознаках, як-от наполеглива праця, ініціатива, віра в цінність освіти, а також такі фактори макроекономіки, як схильність до заощадження та інвестування. Усе це, без сумніву, стосується добробуту, проте жоден з цих загальних атрибутів не можна беззастережно співвіднести з економічним прогресом. Наполеглива праця є важливою, проте так само важливим є те, що направляє і скеровує тип виконуваної роботи. Ініціатива є важливою, проте не всі ініціативи є продуктивними. Освіта є визначальною, проте визначальним є і тип освіти, що здобувається, і її результативність. Заощадження – це добре, проте тільки за умови, що заощадження використовуються у продуктивний спосіб.

Справді, одна і та ж культурна ознака може мати принципово відмінні наслідки для економічного прогресу в різних суспільствах і навіть у тому ж суспільстві, проте у різні часи. Ощадливість, приміром, добре прислужилася Японії в період нещодавньої рецесії, проте зараз є перешкодою на шляху відновлення. Дослідження ряду успішних націй, включаючи Сполучені Штати, Японію, Італію, Гонконг, Сінгапур та Коста-Ріку, показує великі і малі культурні відмінності, які асоціюються з поліпшенням економічних умов, і які надалі дають хибне уявлення про простий зв’язок між культурою і добробутом.

У цій статті я буду досліджувати комплексні зв’язки між економічною культурою і економічним прогресом. Головну увагу буде зосереджено на добробуті нації чи держави як географічних одиниць. Хоча я часто посилаюся на нації, проте у багатьох випадках релевантною може бути і менша економічна одиниця. Існують вражаючі відмінності в економічному добробуті поміж різними державами і регіонами в межах практично кожної нації, і деякі з причин можуть критися у настановах, цінностях та віруваннях. Одні і ті ж чинники можуть бути використані при аналізі економічного добробуту певних груп (скажімо, етнічних китайців) у різних географічних регіонах.

Почну з окреслення деяких свіжих теорій про джерела економічного добробуту в сучасній глобальній економіці. Згодом опишу деякі експериментальні зв’язки між цими джерелами і типами вірувань, цінностей та настанов, що зміцнюють добробут. При цьому постає питання: чому непродуктивні культури можуть піднятися і вистояти? Я проаналізую це питання в контексті домінуючої економічної думки і обставин минулого століття. Стаття завершується деякими міркуваннями про рівень культурних відмінностей в сучасній економіці, та про те, як вплив культури може змінитися у світлі економічної конвергенції, що спричинює глобалізація ринків.

Джерела добробуту: порівняльна перевага проти конкурентної

Добробут нації і стандарти життя визначаються продуктивністю, з якою використовуються людські, фінансові і природні ресурси. Продуктивність визначає рівень сталої заробітної плати і оборот капіталу, основних показників національного доходу на душу населення. Продуктивність, поміж тим, є основою «конкурентоспроможности». Вона залежить від цінності товарів та послуг, що виробляються компаніями, відповідно до їх якості і унікальності, а також від ефективності їх виробництва. Головне завдання економічного розвитку – створити умови для швидкого і сталого зростання продуктивности.

У сучасній глобальній економіці продуктивність залежить не стільки від того, в яких галузях конкурують підприємства, скільки як вони конкурують – иншими словами, від природи їхньої операційної діяльности і стратегії. У сучасній глобальній економіці практично в будь-якій галузі фірми можуть стати більш продуктивними завдяки складнішим стратегіям та інвестиціям у сучасні технології. Сучасні технології пропонують значні можливості для вдосконалення в таких неспівставних галузях, як сільське господарство, дрібні поштові пересилки чи виробництво напівпровідників. Аналогічно, є можливості для використання більш передових стратегій фактично в кожній галузі, де присутня сегментація споживачів, диференціація товарів та послуг, модифікація ланцюга забезпечення споживачів товарами.

Тому, концепція галузевого таргетування, при якому уряд прагне сприяти провідним галузям, є помилковою. Не існує поганих чи добрих галузей в новій «парадигмі продуктивности». Питання радше полягає у тому, чи фірми, незалежно від роду їх заняття, спроможні використати ліпші методи, зібрати уміння і залучити ліпші технології для підвищення рівня продуктивности. Не має значення, чи країна є аграрною, країною послуг чи виробництва. Має значення те, чи здатна країна до ефективної самоорганізації у сфері, де продуктивність визначає добробут для індивідуальних мешканців цієї країни.

У парадигмі продуктивности традиційні розмежування між внутрішніми і иноземними фірмами втрачають значення. Добробут нації є відображенням того, що саме внутрішні та иноземні фірми вирішили робити для цієї нації. Внутрішні фірми, що, використовуючи нескладні методи, виробляють продукцію низької якости, стримують національну продуктивність, тоді як иноземні фірми, що принесли нові технології та передові методи, піднімуть продуктивність і рівень місцевих зарплат. Традиційні відмінності між локальними та торговими галузями і тенденція до зосередження уваги політиків тільки на торгових галузях також стає проблемою. Локальні галузі впливають на вартість життя громадян та на вартість ведення бізнесу для торгових компаній. Їх ігнорування, як у випадку Японії, створює серйозні перешкоди.

Парадигма продуктивности, як основа добробуту, є радикальним відходом від попередньої концепції джерел багатства. Сто чи навіть п’ятдесят років тому добробут нації розглядався як результат володіння природними ресурсами, такими, як земля, корисні копалини чи трудові ресурси, створюючи для країни перевагу у порівнянні з иншими країнами, які меншою мірою володіють цими сприятливими дарами. У сучасній глобальній економіці фірми можуть мати дешевий і ефективний доступ до ресурсів, перебуваючи у будь-якій точці, що робить ресурси менш цінними. Цінність ресурсів падає, про що свідчить ціна на основні предмети торгівлі, яка упродовж останнього століття постійно знижується. Аналогічно, дешева робоча сила є всюдисущою, а тому володіння нею, по суті і фактично, не є джерелом переваги. За умов швидкого зниження вартости перевезень та комунікацій, навіть сприятливе географічне розташування щодо ринків чи торгових шляхів є сьогодні меншою перевагою, ніж це було в минулому. Компанія в Гонконгу чи Чилі, незважаючи на значну віддаленість від ринків, може бути надійним торговим партнером для Сполучених Штатів чи Европи.

Порівняльна перевага, як основа багатства, поступилася конкурентній перевазі, яка ґрунтується на вищій продуктивності залучення ресурсів для створення цінних товарів і послуг. Країни, що підвищили рівень життя, – це ті, компанії яких стають більш продуктивними завдяки розвитку більш складних джерел конкурентної переваги, що базується на знаннях, інвестуванні, глибокому розумінні та інноваціях.

Іронія полягає в тому, що в глобальній економіці сьогодення саме місцеві обставини набувають значення і відіграють вирішальну роль в тому, чому певна компанія є більш конкурентною і продуктивною у порівнянні з иншою, що розташована деінде. Причиною цього є те, що швидкі торгові, фінансові та інформаційні потоки нівелюють переваги, які фірма отримує від ресурсів, здобутих деінде, на вході у систему. Якщо компанія в одній країні купує собі обладнання в Німеччині, так само може це зробити і її конкурент. Якщо фірма отримує капітал з-за кордону, так само це може робити і її конкурент. Якщо фірма купує сировину в Австралії, так само це може зробити і її конкурент. Однак, усі ці зовнішні конкурентні переваги нейтралізувала сучасна глобальна економіка. Решта ж джерел конкурентної переваги все більше потрапляють у категорію локальних, включаючи особливі стосунки з постачальниками чи клієнтами, унікальне розуміння потреб ринку, отримане від місцевих клієнтів чи постачальників, особливий доступ до технологій та знань від місцевих інституцій, чи виробнича гнучкість, результатом якої є використання найближчого постачальника.

Мікроекономічні підвалини добробуту

Оскільки багато зовнішніх джерел переваги для національної компанії були скасовані глобалізацією і країна прагне удосконалити свою економіку та створити добробут для своїх громадян, потрібно, культивувати потенційні внутрішні джерела переваг. Увага часто зосереджується на важливості побудови здорового макроекономічного, політичного та законодавчого середовищ. Однак, макроекономічні умови, хоча й потрібні, проте недостатні, щоб гарантувати процвітаючу економіку. Справді, у макроекономічному курсі все менше і менше прихованого, і, якщо він нездоровий, то міжнародні фінансові ринки так чи инакше «покарають» націю.

Добробут автоматично залежить від поліпшення мікроекономічних підвалин конкуренції. Мікроекономічні підвалини продуктивности ґрунтуються на двох взаємопов’язаних базах: перша – це складність операційної діяльности та стратегії компанії, друга – якість мікроекономічного бізнес-середовища. Якщо компанії, що працюють в країні, не стають більш продуктивними, тоді й економіка не може ставати більш продуктивною. Проте, на операційну і стратегічну складність компанії суттєво впливає якість національного бізнес-середовища, в якому вона функціонує. Бізнес-середовище визначає типи застосованих стратегій та ефективність, з якою компанії можуть працювати. Наприклад, неможливо досягнути операційної ефективности, якщо регулюючий бюрократичний апарат є обтяжливим, логістика ненадійною, а фірма не може вчасно отримувати поставки комплектуючих чи якісне обслуговування свого виробничого обладнання.

Складно зрозуміти природу бізнес-середовища мікроекономіки з огляду на численні локальні впливи на продуктивність. У книзі «Конкурентна перевага націй» [1] я змоделював результат дії території на конкуренцію через чотири взаємопов’язані впливи: факторні (ресурси на вході в систему) умови, локальний контекст для стратегії та боротьби, умови локальних потреб та сила пов’язаних і допоміжних галузей. Вони формують мікроекономічне бізнес-середовище, в якому конкурують компанії нації, і в якому вони черпають свої конкурентні переваги. Економічний розвиток є тривалим процесом побудови ряду взаємозалежних мікроекономічних можливостей і заохочень для підтримки більш прогресивних форм конкуренції.

Факторні умови стосуються природи та рівня ресурсів на системному вході, які фірма може отримувати для виробництва товарів чи послуг, включаючи такі види ресурсів, як трудові ресурси, капітал, дороги, аеропорти та инша транспортна і комунікаційна інфраструктура, а також природні ресурси. Фактори ресурсів на вході можуть коливатися від базових (наприклад, дешева робоча сила, основні дороги) до більш прогресивних (наприклад, модальна транспортна система, швидкісна система обміну даними, спеціалізований персонал з підвищеним рівнем кваліфікації). Не стільки важлива кількість ресурсів на вході, скільки їх якість і спеціалізація. Наприклад, якщо інфраструктура країни підігнана під потреби галузі, в якій ця країна конкурує, то продуктивність буде зростати. Аналогічно, велика кількість ненавченої робочої сили не складатиме таку цінність, як спеціально навчені працівники для виробництва диференційованої продукції та роботи у більш досконалих і продуктивних виробничих процесах. Загалом, успішний економічний розвиток вимагає сталого поліпшення якости та спеціалізації ресурсів на системному вході нації.

Якість локальних потреб є другою важливою детермінантою мікроекономічної конкурентности нації. Вимогливий клієнт є сильним інструментом підвищення продуктивности. Тиск місцевих споживачів на компанію, на галузь, на природу конкуренції в межах локальних виробництв має тенденцію підвищувати продуктивність через підвищення якости та цінности товарів, тим самим підвищуючи ймовірність, що ці товари будуть мати успіх на зовнішніх ринках. Вимогливий споживач навчає місцеві компанії, як поліпшити товари і послуги, змушує їх удосконалити, що автоматично призводить до підвищення цінности для покупця і, відповідно, ціни. З иншого боку, якщо локальна потреба невибаглива, і компанія просто імітує товар, вироблений деінде, продуктивність та ціни на товари міжнародних ринків будуть страждати.

Виробництво взуття в Італії є чудовим прикладом важливости вимогливих клієнтів. Італійські жінки, перш, ніж зробити покупку, переміряють десятки пар взуття. Вони ретельно вивчають якість шкіри і роботу, форму і розмір підборів, зручність, моду та инші якості. Взуттєвик, який здатний виживати і процвітати у такій місцевій лабораторії, може бути певним, що його взуття, яке успішне в Італії, буде, радше за все, мати успіх і як експортоване.

Контекст стратегії фірми і боротьби стосується правил, заохочень і норм, які визначають тип та інтенсивність місцевої боротьби. Менш розвинуті економіки, як правило, мають слабку місцеву конкуренцію. Перехід до більш розвинутої економіки вимагає розвитку більш жорсткої локальної боротьби і зміни характеру від мінімізації коштів та імітації ефективного процесу до нововведень і диференціації. Здорова конкурентна боротьба поміж місцевими компаніями є ключовою для швидкого зростання продуктивности. Якщо компанія не здатна конкурувати вдома, вона не зможе конкурувати за кордоном [2] . Вона ніколи не буде спритною, вона не зможе швидко удосконалюватися, якщо не стикається з напруженою локальною конкуренцією з боку місцевих суперників. Антимонопольне законодавство і політика, що підтримують підприємництво і розвиток нового бізнесу, є прикладами інструментів, які нація може використовувати для посилення здорової місцевої конкуренції.

Останнім визначальним фактором сили мікроекономічного бізнес-середовища країни є рівень і якість місцевих постачальників і суміжних галузей. Розвиток середнього та вищого за середній рівня залежить від формування кластерів. Кластер – це географічно концентрована мережа галузевих конкурентів та їх численних суміжних і допоміжних галузей та інституцій. Прикладом сильних кластерів є Силіконова Долина, Уол Стріт, Голівуд. Фактично, Голівуди та Силіконові Долини існують по цілому світу, дослівно у кожній провідній економіці та у кожній галузі. Кластер – це давнє явище, яке стає все більш актуальним. Агломерація конкурентів, постачальників і суміжних бізнесів та інституцій в одній місцевості виникає і продовжує існувати, оскільки ця форма організації є більш продуктивною, ніж та, яка намагається отримати ресурси та ідеї з розрізнених місцевостей у різних кінцях світу; агломерація підтримує також процеси швидкого удосконалення та інновацій.

Роль уряду у парадигмі продуктивности є різною і більш опосередкованою, ніж инші концепції конкурентоспроможности. Відповідальність уряду починається із створення стабільних, передбачуваних макроекономічного, політичного та законодавчого середовищ, в яких фірми можуть робити довготерміновий стратегічний вибір, необхідний для підвищення продуктивности. Окрім того, уряд повинен гарантувати, що фірми мають доступ до високоякісних ресурсів системного входу (наприклад, освічені людські ресурси, дієва фізична інфраструктура); встановлювати загальні правила і заохочувати конкуренцію, що сприяє підвищенню продуктивности; посилювати та стимулювати розвиток кластерів; розвивати і проваджувати позитивну, чітку та довготермінову програму економічного росту для нації, що мобілізує сам уряд, бізнес, інституції та громадян. Уряд та инші інституції, як-от університети, агенції стандартизації та галузеві організації, повинні працювати разом, щоб гарантувати, що бізнес-середовище сприяє росту продуктивности.

У парадигмі продуктивности посилення розвитку кластерів та їх зміцнення має особливу роль для як уряду, так і для приватного сектора. Цей підхід дуже контрастує з історичним підходом до галузевої політики, при якій у центрі зусиль уряду був розвиток «бажаних» галузей чи секторів. Галузева політика зосереджувалася на внутрішніх компаніях і базувалася на втручанні уряду в конкуренцію шляхом протекціоністської політики, просування галузі та субсидій. Рішення приймалися централізовано, на національному рівні, що злегка нагадувало центральне планування.

Концепція кластеру є доволі складною. Вони виходить з поняття, що всі кластери можуть докладатися до добробуту нації, що внутрішні і иноземні компанії посилюють продуктивність, і що міжгалузеві зв’язки та взаємодоповнення є важливими джерелами конкурентної переваги, яку потрібно заохочувати. Хоча галузеве таргетування має на меті спотворити конкуренцію на користь нації, кластерна політика прагне посилити конкуренцію через зміцнення зовнішніх факторів і усунення обмеження для росту продуктивности. Кластерний підхід є більш децентралізованим і стимулює ініціативу як на державному, так і на місцевому рівні.

Економічна політика і процес розвитку

Економічний прогрес – це процес поступового удосконалення, в якому елементи бізнес-середовища нації набувають розвитку для підтримки більш ускладнених і продуктивних способів конкуренції. З перспективи бізнес-середовища імперативи змінюються мірою того, як нація рухається від низького до середнього, і далі, до високого рівня доходу. На ранніх стадіях розвитку фірми конкурують, головним чином, у сфері дешевої робочої сили та природних ресурсів. Головний виклику тому, як уникнути такої ситуації. Щоб подолати бідність, нація повинна удосконалити свої ресурси на вході, інституції та навики, що дозволило б більш складні форми конкуренції, результатом якої буде зростання продуктивности. Це вимагає таких змін, як удосконалення людського капіталу, поліпшення інфраструктури, відкритість до торгівлі та иноземних інвестицій, захист інтелектуальної власности, підвищення регуляторних норм та стандартів задля поліпшення якости товарів та впливу на довкілля, а також поширення регіональної інтеграції.

Для того, щоб досягнути середнього рівня розвитку, країна повинна все більше зосереджуватися на поліпшенні якости людських ресурсів, підвищенні складности внутрішніх потреб, розвитку наукової бази, забезпеченні місцевої конкурентної боротьби та розвитку передової інформаційної та комунікаційної інфраструктур. Уряд повинен працювати з приватним сектором, університетами та иншими інституціями задля побудови сильних кластерів. Щоб досягнути високого рівня розвитку, країна повинна бути спроможною до інновацій на передовій лінії світових технологій, на основі чого фірма може створювати унікальні товари і послуги, за які можна вимагати високу зарплату для своїх громадян. Це передбачає збільшення інвестицій у базові дослідження, розвиток резерву наукового і технічного персоналу та збільшення доступности венчурного капіталу.

Досягнення добробуту: наслідки для вірувань, настанов і поведінки

Ця дискусія про мікроекономічні підвалини конкурентности виявляє ті вірування, настанови і цінності, що підтримують добробут і сприяють йому. Домінуючі вірування про основу добробуту є визначальними. Сприйняття людьми того, що вони вважають шляхом до перемоги, має безпосередній вплив на економічну поведінку людей і організацій. Можливо, найголовнішою вірою, що підтримує успішний економічний розвиток, є прийняття того факту, що процвітання залежить від продуктивности, а не від контролю над ресурсами, масштабу урядових привілеїв чи потуги військової сили, і що парадигма продуктивности є доброю для суспільства. Без такої віри домінуючою поведінкою стане бажання брати у винайм та прагнення монополії – патології, які й зараз вражають багато країн, що розвиваються.

Инша віра, що сприяє добробуту, полягає у тому, що потенціал до створення багатства є безмежним, оскільки ґрунтується на ідеях і розумінні, і не є обмеженим убогими ресурсами. Багато хто може нарощувати багатство шляхом підвищення продуктивности. Ця віра підтримує кроки, які спрямовані на підвищення продуктивности на всіх рівнях суспільства, і тим самим нарощують ресурси і «збільшують пиріг». Натомість, думка про те, що багатство є фіксованим і не пов’язаним із зусиллями, призводить до того, що різні групи починають боротися за розподіл цього пирога – заняття, що, без сумніву, зведе продуктивність нанівець. Такий погляд є центральним в теорії світової селянської культури [3] .

Парадигма продуктивности спричиняє появу цілого ряду сприятливих настанов і вірувань: інновація – це добре, конкуренція – це добре; відповідальність – це добре; високі регуляторні стандарти – це добре; інвестиції у можливості та технології – це необхідність; працівники – це активи; членство у кластерах – це конкурентна перевага; співпраця з постачальниками і споживачами – на користь; зв’язки та побудова соціальної мережі – важливі, освіта та навики – важливі для підтримки більш продуктивної роботи; зарплата не повинна підніматися, допоки не підніметься продуктивність, та багато инших. Це все можна порівняти з непродуктивними настановами та цінностями: монополія – це добре, сила визначає винагороду, сувора ієрархія необхідна для підтримання контролю, самодостатні сімейні стосунки повинні визначати партнерство.

У будь-якій нації існуватимуть відмінності між групами й окремими особами щодо їх вірувань і настанов. Дехто може також вважати, що економічний розвиток частково формується під впливом перетягування канату між аспектами економічної культури, що сприяють продуктивності, та тими аспектами культури, що цю продуктивність руйнують. Особливо значна увага приділяється віруванням та настановам урядових лідерів та бізнес еліти. Сильний уряд може насадити продуктивну економічну культуру, принаймні на деякий час, проте необхідно її сприйняття бізнес-колами, инакше економічний прогрес буде повільним і реверсивним. Стійкий розвиток вимагатиме, щоб продуктивні вірування, настанови і цінності поширювалися на працівників і інституції, такі, як церква та університети, і, відповідно на громадянське суспільство. Инакше політична підтримка буде позбавлена політики посилення продуктивности, що кидає виклик укоріненим інтересам.

Моя праця показує, що видозміна економічної культури є одним з найпотужніших викликів, який посилює національну конкурентність у різних сферах. Все більше людей знають і розуміють, які саме політика і поведінка сприяють конкурентоспроможності – проблема полягає у сприйнятті такої політики і поведінки. В економічному розвитку велика частка завдання припадає на просвітництво, оскільки багатьом громадянам і їхнім лідерам бракує розуміння сучасної економіки, їхньої ролі чи участи в ній, розміння поведінки инших груп суспільства і участи у них.

Чому нації мають непродуктивні культури?

Все більшого поширення набуває консенсус щодо того, що саме визначає добробут, а також щодо вірувань, ставлень і цінностей, які сприяють економічному прогресу. Чому ж тоді ми маємо непродуктивні економічні культури? Чому вони продовжують існувати в деяких суспільства? Чи окремі люди і компанії свідомо протидіють власному економічному інтересу?

Відповіді на ці запитання є складним і великим полем для досліджень та перевірки на практиці. Очевидно, що індивідуальні та суспільні інтереси можуть розходитися, і короткотермінові стратегії можуть призводити до рішень і поведінки, що працюють проти довготермінових інтересів. Однак, дозвольте мені запропонувати кілька узагальнюючих відповідей.

Перше. На економічну культуру нації істотно впливає пануюча ідея чи парадигма економіки. У ХХ столітті існували численні альтернативні теорії добробуту, як от: централізоване планування, заміна імпорту, накопичення ресурсів. Ці ідеї глибоко засіли в суспільствах завдяки системі освіти, впливу інтелігенції, державних лідерів та иншим чинникам, яким немає ліку. Водночас, існувало невігластво щодо міжнародної економіки навіть серед політичних лідерів. Невігластво створює вакуум, у якому вірування продовжують своє існування.

Те, що люди вважають необхідним для процвітання, має багато спільного з тим, як вони поводяться. Усі вірування відображаються у настановах і цінностях. Непродуктивна економічна культура часто постає не з глибоко вкорінених суспільних рис, а більше через невігластво чи помилкову теорію, яка, на нещастя, керувала цією культурою. Инколи прийняття помилкової теорії – це справа чистої ідеології, проте инколи – це зручність, яка пов’язана зі зручністю бажаної моделі політичного контролю. Військові режими часто полюбляють, наприклад, практику заміни імпорту та політику самодостатности, тому що вони зміцнюють свою владу і контроль над громадянами. Нації, яким з тих чи инших причин вдається уникати хибних ідей, виграють у сенсі економічного добробуту.

Друге. Економічна культура, як виявляється, значною мірою походить з минулого і теперішнього мікроекономічного контексту. Справді, люди можуть діяти на шкоду колективним інтересам суспільства чи національному інтересу. Проте, з мого досвіду, рідко коли вони діють непродуктивно свідомо, адже це суперечить їхнім власним інтересам чи інтересам компанії. Тому складно відділити роль культурних атрибутів від впливу загального бізнес-середовища та інституцій суспільства. Спосіб поведінки людей у суспільстві має багато спільного з сигналами та стимулами, створеними в економічній системі, в якій вони живуть.

Наприклад, часто можна почути скарги на робітників з країн, що розвиваються, щодо їх низької етики праці. А що, коли у них немає винагород за тяжку працю? А що, коли у них немає кар’єрного росту, навіть якщо людина тяжко працює? Національну етику праці не можна розглядати окремо від загальної системи стимулів в економіці. Так само, компанії в країнах, що розвиваються, часто поводяться опортуністично і не планують на довготермінову перспективу. Фактично, така короткотермінова поведінка часто може бути виправданою у середовищі, в якому державна політика є нестабільною та непередбачуваною. Аналогічно, прагнення компаній винаймати працівників з поза меж країни часто асоціюється з політичною системою, яка цьому потурає.

Національні риси характеру, приписані культурі, часто мають економічні корені. Хорошим прикладом є японська система пожиттєвого працевлаштування та високий рівень заощаджень. Пожиттєве працевлаштування до ІІ Світової війни не було нормою в Японії і було запроваджене для контролю над суперечками за трудові ресурси у перший післявоєнний період. Широко визнається, що значною мірою високий рівень заощаджень завдячує пам’яті про скруту часів війни та всьому, що з цього випливало. Окрім того, істотними чинниками були відносно ранній пенсійний вік, погано розвинута пенсійна система та космічні ціни на житло, що вимагали накопичення значного капіталу.

Тому складно відділити поведінку, спричинену культурою, від поведінки, яку підсилює чи заохочує економічна система. У цьому сенсі історія робить свій вагомий відбиток на економічній культурі як досвіді «добрих часів», так і досвіді «поганих часів». Ця залежність культури від обставин підтримується успіхом людей з бідних країн, які переїхали до иншої економічної культури. Одним з багатьох є приклад сальвадорців у Сполучених Штатах, які досягли виняткового успіху.

Третє. Вибір соціальної політики може мати сильний вплив на економічну культуру, оскільки вона впливає на економічний контекст. Добрим прикладом є політика щодо системи соціальної безпеки. Це безпосередньо впливає на роботу, поведінку щодо особистих заощаджень та бажання інвестувати в самоосвіту, тоді як вони, у свою чергу, опосередковано впливають на багато инших аспектів економічної політики нації. Справді, економічна і соціальна політика нерозривно переплетені.

Значною мірою економічна культура прямо чи опосередковано випливає з економіки. Винятком є ті вірування, настанови і цінності, які походять не з приватного чи економічного інтересу, а виключно з соціального чи морального вибору. Суспільне ставлення до громадян похилого віку, норми міжлюдської взаємодії та навчання релігії – це приклади соціальних/моральних настанов і цінностей, що можуть незалежно формувати економічну культуру. Такі настанови і цінності відіграють також велику роль у процесі становлення пріоритетів соціальної політики нації. Однак, навіть соціальний і моральний вибір може мати сліди минулих економічних обставин і знань. Релігія та філософія можуть так само посилити продуктивну – чи непродуктивну – економічну культуру.

Ці аргументи, зібрані разом, застерігають проти заперечення економічних перспектив будь-якого суспільства через його культуру: «Країна Х неуспішна, тому що її працівники ледачі і компанії корумповані». А що, коли суспільство мало инші економічні вірування і встановило иншу економічну систему? Небезпечно також сьогодні, у час глобальної економіки з доступом до передових технологій та знань, покладатися тільки на загальні пояснення добробуту географією, кліматом чи релігією.

Все це дає зрозуміти, що економічна культура – штивна і важка до змін, проте, можливо, не настільки штивна, як инколи вважають. Непродуктивні вірування, настанови і цінності можуть змінитися, якщо вони не будуть підкріплені домінуючими віруваннями чи контекстуальною реальністю, з якою стикаються громадяни і компанії. Без сумніву, будуть невігластво, підозри та інерція щодо того, як позбутися уже звичного. Однак, досвід останніх десятиріч показує, що нації можуть швидко змінювати економічну культуру за правильних обставин [4] . Є підстави припускати, що темпи потенційних змін можна пришвидшити, і про це я буду говорити далі.

Глобальна єдність щодо культури продуктивности

Історично світові політичні та економічні обставини пропонували широке різноманіття різновидів економічної культури. Як було зауважено, існували суттєво відмінні економічні моделі, яким нації слідували упродовж багатьох десятиліть. Таке настійливе слідування цим несумісним моделям з усіма їх впливами на економічних гравців відображало ті обставини, що склалися саме у той час. Міжнародна економіка була менш глобалізованою за минулі сімдесят-вісімдесят років, тому національні економіки меншою мірою піддавалися впливу міжнародної конкуренції. Політика протекціонізму у багатьох країнах створила ще більш самодостатній світ. Економіки десятиліттями продовжували непродуктивну політику та поведінку, навіть якщо продуктивність не підвищувалася. Військова сила та геополітика спотворювали торгові моделі, посилаючи оманливі сигнали про економічний добробут. Протекціонізм світу, що розвивається, в свою чергу, навчив бідні нації, що вони повинні продавати природні ресурси та дешеву робочу силу в Европу та Сполучені Штати, тим самим затримуючи розвиток власних економік. Глобальна політика, що сформувалася холодною війною, ще більше ізолювала нації від потреби економічних змін. До країн, що розвивалися, надійшла велика кількість иноземної допомоги, підтримавши, тим самим, неефективних лідерів та маскуючи катастрофічну економічну політику.

Існування непродуктивних економічних культур підтримувалося обмеженими знаннями та обмеженою спроможністю бідних країн до змін. Громадян часто ізолювали і позбавляли можливостей пізнавати альтернативну поведінку. Темпи технологічних змін були достатньо повільними, тому витрати, пов’язані з технологічною відсталістю чи запізнілим впровадженням, хоча й не були такими катастрофічними, якими вони є зараз, проте і далі закріплювали неефективну політику. Поширення знань в галузі економіки, менеджменту та особливо иноземних інвестицій відбувалося досить повільно, адже тоді таке поширення коштувало значно більше і було менш ефективним, ніж зараз. Вимірювання ефективности та «бенчмаркінг»-порівняння країн були рідкістю. Старі хибні ідеї про процвітання, економічну політику та менеджмент вижили, а в деяких країнах навіть активно пропагувалися. За умов запровадження різних економічних моделей культурні фактори могли відігравати значну роль у вибраних підходах та в успіху нації.

Сьогодні ми маємо радикально инший економічний контекст. Самовдоволення та толерування повільного розвитку поступилися всеохоплюючому почуттю терміновости виконання імперативів глобальної економіки. Теорії розвитку, що сперечалися з парадигмою продуктивности, були дискредитовані: вони були неспроможні справитися з відкритою конкуренцією чи узгоджуватися зі швидким темпом удосконалень у сфері технологій та управління. Відмінності в поглядах щодо основ економічного добробуту і вибором відповідної політики стиралися. Знання про елементи продуктивної економічної культури швидко поширювалися. Громадяни все більше пізнавали успішну поведінку в инших частинах світу. Саме тоді світові думки про те, що саме потрібно для процвітання, все більше починають співпадати.

Така схожість думок щодо парадигми продуктивности створює сильний тиск на країни, яким не вдається запровадити її у себе. Економічна політика та поведінка різних країн все більше оцінюються і порівнюються між собою. Фінансові ринки «штрафують» країни за відсутність здорової політики; иноземні інвестиції вичерпуються, якщо нація не забезпечує продуктивного бізнес-середовища; працівники втрачають роботу, якщо їм бракує належної етики праці. Політичні лідери стають все більш відповідальними навіть не стільки перед власними громадянами, скільки перед широкими економічними силами. Ізольованість від міжнародних практик або неприйняття їх істотно здорожує швидке просування передових технологій.

І як результат, багато націй прагнуть, з різним ступенем успіху, запровадити продуктивну культуру. Візьміть Центральну Америку. Столітні, спрямовані всередину націоналістичні політичні курси у більшості країн поступилися процесу відкритої економічної інтеграції через координування транспортної інфраструктури, гармонізацію митної практики та инші кроки. Усі країни Центральної Америки рухаються в напрямку прийняття конкуренції та продуктивности. Сили глобалізації привели ці маленькі країни до того, що вони відклали власні націоналістичні інтереси та роблять значні кроки для зміни колишніх практик.

Глобалізація забезпечує суворий нагляд над непродуктивною поведінкою; водночас вона винагороджує продуктивні аспекти економічної культури безпрецедентними потоками капіталу, інвестицій, технологій та економічних можливостей. Глобальна економіка уможливлює вражаючі темпи прогресу для тих націй, які хочуть її запровадити. Знання і технології стають доступними і можливими, як ніколи. Сучасні технології дозволяють ефективно транспортувати товари на далекі віддалі і ефективно провадити торгівлю у різних кліматичних умовах. Якщо країна постійно мислить тільки з позиції порівняльної переваги, вона стає обмеженою тими благами, якими вона обдарована. У світі, де добробут визначають продуктивність, ініціатива та освіта, країни, що розвиваються, мають безпрецедентні можливості збільшити своє багатство.

Справді, потуга нової економіки є такою великою, що не буде перебільшенням вважати, що економічна культура вже більше не є справою вибору. Питання полягає в наступному: чи країна добровільно набуде продуктивної економічної культури через зміну старих вірувань, настанов і цінностей, що перешкоджають процвітанню, чи таку зміну буде фактично насаджено. Питання не стільки в тому, чи зміниться, скільки коли і як швидко зміниться економічна культура країни. Хоча старші громадяни, які виросли за умов старого економічного підходу, часто чинять опір, покоління молодших менеджерів двадцяти-тридцяти років часто вже вивчало нову економічну культуру, нерідко в міжнародних бізнес-школах. Тому в середовищі бізнес-еліти в самій країні, що розвивається, також існують сили для змін.

Сучасна економіка чинить великий тиск на суспільства щодо прийняття вірувань, настанов і цінностей, що відповідають продуктивній парадигмі. Чи культура сьогодення має такий же вплив в економічній сфері, який вона мала за иншого економічного порядку? Історичні джерела часто містять широкі дискусії на тему впливу культурних атрибутів на суспільства та їх шлях розвитку, оскільки ці атрибути були стійкими та мали суттєвий вплив на економічну конфігурацію суспільств. Все-таки конвергенція економічних ідей та тиск глобального ринку зменшили кількість культурних змінних, які впливають на економічних шлях, обраний суспільством.

Зараз ми спостерігаємо появу ядра міжнародної економічної культури, яка шириться через традиційні культурні кордони і яку все більше приймають. Набір вірувань, настанов і цінностей, що впливає на економіку, буде спільним і, очевидно, непродуктивні аспекти культури зникнуть під тиском і можливостями глобальної економіки. Роль культури в економічному процвітанні і надалі залишиться важливою, проте, ймовірно, вона буде більш позитивною. Ті унікальні аспекти суспільства, що спричиняють появу незвичних потреб, вмінь, цінностей і режимів роботи стануть характерними аспектами економічної культури. Ці продуктивні аспекти культури, такі, як коста-риканська пристрасть до екології, американська одержимість зручністю і японська пристрасть до ігор і аніме стануть визначальними джерелами конкурентної переваги, яку буде складно імітувати. В результаті, мірою того, як нація все більше вироблятиме ті товари і послуги, в яких має унікальну перевагу завдяки культурі, з’являться нові зразки міжнародної спеціалізації.

Тому, хоча глобальна конвергенція довкола парадигми продуктивности зростає, культурні відмінності все-таки залишаться. Глобалізація не знищить культуру, як багато хто боявся. Однак, замість ізолювання деяких народів в їх економічних недоліках, ці культурні відмінності можуть доповнити спеціалізовані переваги, що так важливо для підвищення добробуту націй в глобальній економіці. У глобальній економіці, при якій так багато речей можна отримати будь-звідки, культурні відмінності, що спричиняють появу характерних товарів та послуг, повинні все більше вітатися.

Переклала Лілія Шевчук

---

Автор висловлює вдячність Майклу Фербенксу та Кайї Міллер за ґрунтовні коментарі, а також всім иншим учасникам.

[1] Michael E. Porter, The Competitive Advantage of Nations (New York: Free Press, 1990).

[2] Див., наприклад, Michael E. Porter and Mariko Sakakibara, «Competing at Home to Win Abroad: Evidence from Japanese Industry», Harvard Business School Working Paper 99-036, September 1998.

[3] Див., наприклад, Jack M. Potter, May N. Diaz, and George M. Foster, eds., Peasant Society–A Reader (Boston: Little, Brown, 1967).

[4] Добрим прикладом є Чилі в книзі Anil Hira, Ideas in Economic Policy in Latin America: Regional, National, and Organizational Case Studies (Westport, Conn.: Praeger, 1998).