Володимир Килинич

Місто, що сподівається

Про Чернівці можна писати безкінечно. Ними можна милуватися цілодобово та все життя. Місто можна малювати, фотографувати й оспівувати. Воно напрочуд фотогенічне та бентежно ліричне. Воно постійно надихає, в ньому є дещо таке, що не залишає байдужим чи бодай поверховим стосовно життя, спонукає до нього, до творення й до майбуття. Як гарну жінку можна цілувати декілька тисяч разів на добу й жодного разу не влучити в одне й те ж саме місце, так і Чернівці – мінливі, загадкові, непередбачувані, а від того – різноманітно та всебічно прекрасні. Це місто цілком приземлених надій та тремтливих сподівань, які обов’язково збуваються. Немає двох однакових пісень про це місто, двох схожих картин чи двох книжок-близнюків про нього. У кожного Чернівці свої – у Василя Селезінки та Ігоря Чеховського, у Володимира Івасюка чи Іво Бобула, у Давида Тубеншлака чи Івана Гешка, у Ореста Криворучка та Наталі Ярмольчук, у Володимира Конєва та Броніслава Тутельмана. Про нього мріяли, мріють й будуть мріяти ще не одне століття. Тут м’яко згадується, легко живеться, солодко мріється. У місті – своя власна та чітко висловлена матеріально духовність, свій життєвий темперамент та свій буденний ритм. Не схожий на будь-який инший. Його відразу вибудували отаким, яке воно є тепер. Чернівці – не лише результат еволюції. Вони з’явилися раптово й на віки. Тут дощ падає на декілька градусів рівніше, ніж, скажімо, в столиці, сніг – більш пухнастий, аніж, припустимо, в Тернополі, сонце – спокійніше, аніж в Одесі, а вітер – пронизливішій, ніж луганський.

Тут – постійні несподіванки та сюрпризи. Переважно, приємні. Поруч із повільною розважливістю, спокійною впевненістю та соковитою сталістю. Власне, для тих, хто розуміє місто, може з ним розмовляти чи довіряти йому найсокровенніші таємниці, Чернівці – земля обітована. А земля обітована – завжди за овидом. Завжди недосяжна. Духи міста спостерігають за нами із високого стовпа століть й поблажливо посміхаються. Мовляв, ну-ну, на що ви здатні, ми зробили для вас усе, тепер ваша черга.

Місто сподівається...

А ми уявляємо майбутнє до цієї пори на взір комунізму – тобто великої та несподіваної халяви. При цьому поводимося, як дачники на Цецино. Вони проклинають дощ за те, що той заважає їм поливати город із шести соток, а соціалізм насправді відрізняється від капіталізму, як бібліотека від книжкового магазину...

Сподівання можна побачити в Чернівцях на кожному кроці. 1 вересня ним світилися оченятка маленьких міських школяриків, які із самісінького прохолодного ранку юрбами, смутними та сонними, йшли кудись як на свято. Сподіваються молоді вчителі та їх досвідчені колеги, які працюючи десятиліттями в школі, не змінюються й залишаються молодими. Молодість – це пора, коли кількість ідей перевищує якість думок. І допоки таке відбувається, людина залишається молодою. Вона на щось сподівається – на достойну зарплатню (кожна активна чернівецька людина добре знає собі ціну – вона завжди вища, ніж зарплата), цікаву роботу (без постійного нагляду та крику), кохання, в решті решт. Окрім того, життя – найкращий подарунок до дня народження.

Молоді чернівчани, та й не дуже, сподіваються на моду. Вони прагнуть виглядати достойно. Але коли поруч із вами в п’яти людей такі ж чоботи – це не мода. Це – армія. А відтак, одягаючись модно, в Чернівцях люди виглядають переважно однаковими. Безнадійно. Бо «отоварюються» в одному і тому ж місці. Нівелюються зовні, тому мають єдиний недолік – відсутність заслуг.

Місто повниться різноманітними гіпотезами – хисткими дибами й ходулями розуму. Вони часто-густо є замінниками чистих сподівань. «Ви уявляєте, що вони нам зроблять?!» – це про намагання когось зробити хоча б щось для покращення будь-чого. Будуйте, – але не біля мого будинку, прибирайте, але не так і не тут, боріться із злочинністю, але не зачіпайте мого сина. Вони просто жадають халяви – міської землі за безцінь, прикрившись брехливими довідками та папірцями, комунальних послуг – за звичні совєтські копійки, бо так було, відхопивши квартиру на першому поверсі «хрущовки» – негайно прихопити ще й повір’я чи дитячий майданчик, як, скажімо, бізнесмен-сусіда Микола, родом фізично і фактично із, скажімо, Магали.

Ця жадоба халяви замість реалізації спільних громадських сподівань генерується тому, що в мізках таких городян значні незручності створює усвідомлення невідворотности визнання власної нікчемности. Їм категорично не можна розмножуватися. У них ілюзія адекватности, а IQ кімнатної температури. Окремо взята така людина далеко піде, й чим швидше, тим краще. Вони постійно ставлять перед собою низькі цілі, й постійно їх не досягають. Тому у одних таких городян головне захищено черепом, а у инших – штанами. Тому їх чисельні підлеглі, які на щось тихесенько сподіваються, ходять за ними юрбою, але виключно із самої допитливості.

Бережених в Чернівцях розвелося стільки, що вони вже набридли Богові. Принців нині не залишилося. Лише білі коні. Усі сумніваються. Сумніви в принципі – прикраса розуму, але самовпевненість при цьому – парадний мундир дурости. Чернівецькі самовпевнені сумніви – це коли починаєш думати, а не робити. Якийсь сеанс одночасної гри в ящик! Лише чернівецькі євреї, коли іще жили тут, могли в будь-якій кількості одночасно говорити й при цьому розуміти один одного. Гроші перетворилися на трупи добрих людських стосунків. Найулюбленіший вид спорту – біг у мішках із грішми. Шукаємо підкову щастя. Надіємося, що знайдемо підкову, перевернемо, а під нею – кобила! Коли звертаєшся з проханням не спати, а працювати, грайливо відповідають, що не сплять, а просто повільно кліпають. Якось бачив по телевізору Ванессу Мей. Така собі маленька тендітна китайська дівчинка – їй би на Калинці пуховиками торгувати. Так ні, – вона на скрипочці виграє! Сподівається на щось, вперто працює, доки ми спимо, сумніваємося та бурчимо.

А життя пролітає, мов куля крізь голову – нічого до пуття не зрозумів, а тебе вже немає! У гостях у життя далеко не всі поводяться пристойно.

Вже починаєш примиренно звикати до того, що ми постійно ритуально киваємо на Европу, залишаючись, утім, десь в середині серця «агентами націоналістичної безпеки». Масово побувавши там й похапцем вхопивши зовсім не те, що потрібно, наївно сподіваємося на неї. Цікаво при цьому, що практично ста відсоткам чернівчан на слово «Европа» приходить в голову одна й та ж рима. Чув на власні вуха, як одна чернівчанка з «нових европейок» розповідала иншій, не «новій» – «От у Швеції справжній соціалізм! Правда, там так холодно, що я ледь не вийшла заміж. Але в магазинах можна побачити більше сорока сортів ковбаси! І це тільки в секс-шопах!». Можливо тому, скажімо, в братній уже Еспанії найрозповсюдженіше ім’я – Хосе, а таке, що зустрічається набагато рідше – Аврел Георгійович...

Американські агресори колись втручалися у внутрішні справи Совєтського Союзу у цілому світі. А ми тепер намагаємося лізти із не найкращими міськими звичками та порядками в европейські прилизані хащі цивілізації, і більше того, повертаючись, насаджуємо тут те, що европейським не є і ніколи не було. Як якісь скінхеди-інтернаціоналісти. Помітив, скажімо, що, припустимо, чернівецька автоматизація – це намагання й сподівання міських чоловіків спростити роботу настільки, щоб її могли виконувати жінки! Зайдіть, наприклад, у будь-який новітній міський супермаркет будматеріалів «для дому, для сім’ї».

Зрештою, мабуть, тому хочемо як краще, а виходить – під себе...

Все це стається, й сподівання перш за все, здається, в результаті того, що все безцінне дісталося теперішньому поколінню городян дарма. А потрібно платити за мешкання в Чернівцях! Не лише за бізнес, навчання, розваги, – за проживання! Так, Чернівці вельми не схожі на решту України. Чернівці – це й не сучасна Европа, гомінлива, різнолика, прудка. Наше місто – чарівний анклав минулого европейського людства, який залишився нам у спадок, ніби згадка про спільність людської колиски. Де іще може в такий спосіб поєднатися чаруюча музика Ференца Ліста із чарівним співом Енріко Карузо та Йосифа Шмідта! Де іще зчепилися так міцно єврейські мудрість та гумор із румунською тужливою дойною, де українця зовсім не відрізнити від вірмена, німця чи поляка!

Виправити вже нічого неможливо, але остаточно знівечити – ще можна. У тому числі й сподівання. Бо важко шукати окуляри без окулярів. Де їх узяти, ці окуляри?

Гадаю, треба просто по иншому дивитися на міське життя. Насправді, життя в Чернівцях – це лише десять відсотків того, що з тобою трапляється, і дев’яносто відсотків того, як ти на це реагуєш.

Треба сподіватися. Ви помітили – серед тих, хто все життя помилявся, немає жодного сапера. У нас також вже майже немає саперів, то ж не будемо боятися помилок, сподіваймося на краще!