Петро Рихло

Літературний феномен Чернівців

Чернівці, столиця колишнього коронного краю Габсбурґів – Буковини, «місцевості, де жили люди і книги» (П. Целан), були «летючим голландцем» історії. За останні 250-300 років це місто міняло правителів, державні режими й національні прапори, мов рукавички: воно було князівсько-молдавським, султано-османським, цісарсько-австрійським, королівсько-румунським, комуністично-совєтським. Сьогодні це українське місто. Відповідно мінялася в цих історичних перипетіях і його назва: Czernowitz – Cernăuţi – Черновицы – Черновцы – Чернівці – аж до народженого фантазією найіронічнішого з його синів Ґреґора фон Реццорі неіснуючого на географічній, зате цілком реального на літературній карті Чернополя («Горностай з Чорнополя»). Майже фантастичне місто, перифрази якого утворюють дотепну поетичну ампліфікацію: «Вавилон Південно-Східної Европи», «другий Ханаан», «Єрусалим на Пруті», «европейська Александрія», «маленький Відень» і т.д. Місто, в якому мешкало близько десятка різних національностей і щоденно звучало півдюжини мов, і де витворився унікальний симбіоз германо-романо-слов'яно-гебрейської культури з її поліетнічною барвистістю і космополітичним духом.

Кожна з національних культур має в цьому краї свої здобутки, які не соромно продемонструвати світові. У Чернівцях провів свою юність великий румунський поет, «останній романтик світової літератури», Міхай Емінеску. Тут жили і творили класики українського красного письменства Юрій Федькович, Сидір Воробкевич, Ольга Кобилянська, Осип Маковей, Дмитро Загул. У цьому місті розгорталася діяльність видатних єврейських письменників, віртуозних майстрів їдишу Елієзера Штейнбарґа, Іцика Манґера, Моше Альтмана, Йосифа Бурґа. Непересічним явищем гебрайської літератури вважається сьогодні творчість уродженця нашого краю, ізраїльського письменника Аарона Аппельфельда.

Органічною частиною цього розмаїтого культурного симбіозу була й німецька література. Сьогодні вона – мовби відламана галузка квітучого дерева, забута арфа, струни якої ще зовсім недавно – у 20–30-ті роки ХХ століття – натхненно звучали. Її коріння сягає середини ХІХ ст. Тоді на Буковині жили й працювали письменники, яких часто називають представниками «української школи» в австрійській літературі – Ернст Рудольф Нойбауер (1822–1890), Моріц Амстер (1831–1903), Людвіґ Адольф Сіміґінович-Штауфе (1832–1897), Віктор Умлауф фон Франквель (1836–1887), Йоганн Ґеорґ Обріст (1843–1901), Карл Еміль Францоз (1848–1904) та ин. Вони писали німецькою мовою і натхненно оспівували Буковину, її чудову природу, її дбайливих людей, народні вірування й звичаї. Вони збирали й популяризували в німецькомовному світі перлини українського й румунського фольклору та літератури і заклали демократичні традиції німецької словесности на Буковині, до розвою яких долучилися й українські письменники Юрій Федькович, Сидір Воробкевич, Ольга Кобилянська, які починали свій шлях у літературі як німецькомовні автори. Такий щедрий засів не міг не дати рясних сходів: уже у другій половині ХІХ ст. на Буковині утвердилася німецькомовна література, яка була частиною австрійського літературного процесу: тут виходять літературні щорічники й альманахи («Buchenblätter», «Bukowiner Hauskalender»), часописи й додатки до німецькомовних газет («Im Buchwald», «Familienblätter», «Sonntagblatt der Bukowina»), збірки віршів і прози, п’єси для театру. Щоправда, чимало із цих творів рідко сягала вище середнього рівня і мала чітко виражений провінційний характер, що можна пояснити культурною «цілиною», яку доводилося освоювати буковинським авторам, віддаленістю від культурних метрополій, браком тривалої й глибинної традиції. Однак після Першої світової війни, коли у 1918 р. Буковину було приєднано до Румунії, і внаслідок інтенсивної румунізації почалося витіснення німецької мови з усіх найважливіших сфер життя, тут з’являється (і в цьому полягає один з найбільших парадоксів) ціле гроно молодих талантів, які швидко модернізують чернівецьку літературу, увійшовши в контакт, а згодом і в резонанс із домінуючими тенденціями культури инших західноевропейських країн, насамперед Австрії та Німеччини.

Носіями «німецького духу» тут були не місцеві німецькі поселенці, а вихідці з асимільованих єврейських родин. Їхні прадіди переселилися свого часу, за ліберального і терпимого до євреїв цісаря Йосифа ІІ, на Буковину й осіли тут. Вони прагнули долучитися до німецької культури і виховували також своїх дітей в дусі німецько-єврейського симбіозу.

За правління цісаря Франца-Йосифа єврейська громада Чернівців досягла свого розквіту. На зламі століть вона складала близько третини населення міста, що налічувало тоді трохи більше як 100 тисяч мешканців. Хоча єврейська громада Чернівців ніколи не була надто згуртованою і час від часу потрапляла у відчутні, хоча й не надто небезпечні, внутрішні конфлікти між ортодоксальними євреями й хасидами, лібералами й сіоністами, домінував тут все-таки асимільований прошарок освічених євреїв, які яко промисловці, банкіри, комерсанти, адвокати, лікарі, гімназійні й університетські професори задавали тон у повсякденному й суспільному житті. Їхньою розмовною мовою була вже не їдиш чи гебрайська, а німецька, і вони виступали палкими прихильниками німецької освіти і культури. З цього бюрґерського стану і вийшли, головним чином, німецько-єврейські поети Буковини, які виросли на високих взірцях німецької класики – від Ґьоте, Шіллера, Гельдерліна і Гайне до Рільке, Тракля, Стефана Ґеорге й Ґотфріда Бенна. При цьому в їхніх творах майже завжди присутні – свідомо чи несвідомо – також глибокі пласти єврейської культури – мітологічні уявлення, що сягають своїм корінням ще біблійних часів, історичні ремінісценції, в яких пульсує відгомін трагічних колізій та національних катастроф, моральні імперативи, що відображають особливості етичного кодексу й побутові реалії життя єврейського народу за тисячолітній шлях його розвитку. Тут тісно переплелися плач Єремії і бойові кличі Бар Кохби, Соломонові пісні й Давидові псалми, хасидські легенди й містичні прозріння Каббали. Разом з тим, ця поезія дістала відчутні імпульси з боку фольклору й літератури українського та румунського народів.

За числом яскравих талантів, неповторністю творчих манер, розмаїтістю естетичних програм німецьку літературу Буковини можна сміливо зарахувати до непересічних феноменів світової культури. Імена Альфреда Марґул-Шпербера, Ґеорґа Дроздовського, Рози Ауслендер, Клари Блум, Мозеса Розенкранца, Альфреда Кіттнера та багатьох инших поетів, твори яких уперше були надруковані в чернівецьких видавництвах, газетах, часописах та альманахах 20–30-х років, сьогодні широко знані в німецькомовному світі. Другому поколінню чернівецьких поетів, яке почало виходити на літературну арену наприкінці 30-х – на початку 40-х років і до якого належали Іммануель Вайсґлас, Альфред Ґонґ, Пауль Целан, Манфред Вінклер, Зельма Меербаум-Айзінґер, вже не судилося зажити поетичної слави в рідному місті – ґетто, депортації, трудові табори, що увійшли в їхнє життя з початком Другої світової війни, замінили їм школу літературного становлення. Проте Буковина завжди залишалася для них віссю їхнього духовного світу.

Люті урагани історії, які пронеслися над нашим краєм у ХХ столітті, змели і розвіяли буйне суцвіття цього поетичного саду. Після цькувань і переслідувань тоталітарними режимами націонал-соціалістського та комуністичного взірця представники чернівецької поетичної школи виявилися розпорошеними по цілому світу – від Бухареста до Нью-Йорка і від Дюссельдорфа до Єрусалима. Там вони намагалися віднайти собі нову батьківщину, але по-справжньому удома кожен з них відчував себе тільки в лоні рідної мови.

Слово – субстанція незнищенна. Воно вібрує навіть тоді, коли уривається остання струна.