|
|
|
Петро РихлоБайка і балада як сублімація їдишистської культури буковинських євреїв (Елієзер Штейнбарґ, Іцик Манґер)Багатонаціональні й полікультурні Чернівці, які виплекали в попередні епохи своєї історії ціле гроно німецькомовних літераторів, серед яких можна назвати такі відомі імена, як Карл Еміль Францоз, Роза Ауслендер, Пауль Целан або Ґреґор фон Реццорі, були також вітчизною українських, румунських, єврейських авторів. Згадаймо тут хоча б літературну діяльність класиків українського письменства Юрія Федьковича та Ольги Кобилянської, ранні поетичні спроби, що відзначалися, однак, класичною довершеністю, румунського національного поета, «останнього романтика світової літератури», Міхая Емінеску, котрий провів на Буковині свою юність. У цьому ж ряду стоять також два видатні єврейські поети – «Езоп їдишу» Елієзер Штейнбарґ та «принц єврейської балади» Іцик Манґер. Байка і балада належать до найдавніших жанрів світової літератури, які найтісніше пов’язані з фольклорними традиціями. Вони супроводжують, як правило, зародження і формування національної літератури і знаменують собою перший етап її розквіту. Обидва жанри мають синтетичний характер, оскільки поєднують епічний та ліричний елементи і на певному етапі немовби репрезентують всі інші літературні форми, які відповідна національна література з різних причин не спромоглася виробити й розвинути повною мірою. Це особливо стосується відносно молодої єврейської літератури мовою їдиш, новітня історія якої починається тільки в середині 19 століття. Елієзер Штейнбарґ Елієзер Штейнбарґ вважається одним з найбільших і найоригінальніших байкарів єврейського письменства. Байка є прадавнім жанром світової літератури. Вона бере свій початок зі східного фольклору і закорінена в метампсихозі, теорії про перевтілення і мандри людської душі через тваринні, рослинні іпостасі або ж об’єкти неживої природи. Її алегоричний зміст майже завжди пов’язаний з дидактичним елементом, з моральним постулатом. За Лессінґом, байка – це зведення морального постулату до якогось конкретного випадку. Від Езопа, Бабрія, Федра – і до Лафонтена, Красіцького, Крилова й Глібова байка була насамперед ілюстрацією етичної сентенції. Елієзер Штейнбарґ зробив із цього жанру синтез старозавітних притч і хасидських легенд, повсякденної життєвої мудрості і філософського осягнення світу. В його байках «шумить і цвіте цілий світ речей, людина, тварина і всяка інша істота розкриваються у всій своїй первозданній силі, у всьому своєму значенні, тут ворушаться і струмують геть усі соки життя. І все-таки кожна постать, кожен образ світу запозичений із єврейської вулиці, над всіма його творіннями розкинулося небо єврейського містечка», – як свого часу дуже влучно охарактеризував Штейнбарґові байки Елієзер Бікель [1] . Єврейський байкар був одним з найвизначніших оновлювачів цієї літературної форми. Е. Штейнбарґ походив з невеличкого бессарабського містечка Липкани, де він народився в 1880 р. у благочестивій єврейській родині. Там отримав традиційне релігійне виховання, яке включало в себе як Тору і Талмуд, так і інші важливі твори єврейської літератури на івриті та їдиші. Дуже рано в нього проявилися педагогічні здібності, і вже в молодому віці він став учителем їдишу та гебрайської, а згодом упродовж багатьох років працював директором єврейської школи в Липканах. Штейнбарґ був видатним педагогом і видав у 1921 р. в Бухаресті гебрайський буквар, а в 1922 р. у Чернівцях – буквар на їдиші зі сповненою фантазії, образною, поетично наснаженою абеткою, яка одразу закарбовувалася в пам’яті його маленьких вихованців: Алеф – адже всі дорослі – діти. Після Першої світової війни Штейнбарґ переїхав до Чернівців і розгорнув тут жваву педагогічну і культурну діяльність. Незабаром він став душею єврейського Шкільного товариства, рупором і духовним наставником тієї частини чернівецького єврейства, яка не бажала піддаватися асиміляторським процесам і написала їдиш на своєму прапорі як ідеологічну й культурну програму національної ідентичності. Він організував єврейський дитячий театр, репертуар якого заповнював власними п’єсами. Там співав при кожній нагоді своїм дзвінким, чистим голосом єврейський хлопчик Йозеф Шмідт, який згодом став усесвітньо відомим тенором, «німецьким Карузо». Штейнбарґ писав поетичні «пуримшпіле» – невеличкі п’єски, що виконувалися під час єврейського свята Пурим, і перевдягнені діти несли єврейське слово від одного дому до іншого. Він збирав навколо себе найбідніших єврейських дітей і вивозив їх під час вакацій у Виженку, мальовниче село в буковинських Карпатах. Там він розповідав їм казки й легенди, співав з ними єврейських народних пісень на їдиші, читав їм свої чудові байки. «Якщо я помічаю іскру, я роздуваю її!» – таким було його гасло, яке стало гаслом Шкільного товариства. Одним із дітей, яким Штейнбарґ прищепив любов до їдишу, був єврейський підліток Йосиф Бурґ – майбутній відомий письменник. Навіть молодий Пауль Целан, який, навчаючись в одній з чернівецьких гімназій, не вельми прихильно ставився до їдишу, захоплювався, за свідченням І. Халфена, байками Штейнбарґа. «Найбільше йому подобалася байка про спис і голку [...] Пауль вивчив байку напам’ять і захоплено декламував її у сімейному та дружньому колі», – пише біограф поета [2] . Ця невтомна діяльність не принесла Штейнбарґу, між іншим, ніяких дивідендів, а радше була працею за «божу винагороду». У 1928 р. письменник був змушений емігрувати в Бразилію, позаяк Шкільне товариство не могло матеріально забезпечити його існування. В Ріо-де-Жанейро він керував школою імені Шолом Алейхема. У 1930 р. поет повернувся у румунські Чернівці, де група друзів умовила його видати свої байки. На початку 1932 р. було розпочато друкування першого тому. Але Штейнбарґу вже не судилося побачити це зібрання своїх байок. Операція на апендицит виявилася для нього фатальною. 27-го березня 1932 р. невмолима доля згасила світильник його життя. Для єврейських Чернівців це була катастрофа. «Жах опанував місто. Євреї зачиняли свої крамниці і йшли на похорон. Закотилося сонце – єврейське Шкільне товариство осиротіло», – згадує один із найближчих друзів поета, конгеніальний ілюстратор його байок Артур Кольник [3] . Шок чернівецького єврейства, викликаний цією несподіваною втратою, передає у своїх «Спогадах про одне місто» Роза Ауслендер: «Жалоба була безмежною. Тисячі людей утворили замкнутий ланцюг, і так пліч-о-пліч долали неблизький шлях до кладовища. Не тільки удова ридала над його тілом: друзі Штейнбарґа, відомі єврейські письменники, чоловіки зрілого віку, не могли закінчити своїх надгробних промов і заливалися слізьми» [4] . Його поховали на єврейському цвинтарі у Чернівцях, у тій частині, яка була зарезервована для дітей, «поміж могилами завбільшки з колиску» [5] , з тим, щоб він і далі міг бути оточеним дітьми. Над його надгробком, спроектованим Артуром Кольником, підноситься барвисто розмальована стела, яка зображує фігури його байок: стилізовану гілку з пташкою і метеликом, відтак море, місяць і зорі, обрамлені сценічною завісою з китицями, які символізують його відданість дитячому театрові. Квадратними гебрайськими літерами там вкарбовані в камінь початкові рядки його байки «Молот і залізо»: troirik kinder af der welt der breiter, gromer! (Гірко й сумно, любі діти, в білім світі жити! Байки (мешолім) є найціннішою частиною літературної спадщини Е. Штейнбарґа. Окрім байок, він писав ще т.зв. «майселех» (казки), яким надавав, однак, не віршованої, а прозової форми. І в цьому жанрі він виявив себе неабияким новатором, синтезуючи біблійну стилістику з традиціями великих казкарів світової літератури. Чудову характеристику дарові Штейнбарґа-оповідача дає його молодший колега Іцик Манґер, який зазначає: «Елієзер Штейнбарґ: Дивовижний сплав дубнівського маґґіда і Ганса Крістіана Андерсена. Глибока думка, поєднана з безтурботною, дитячою душею. Він водночас розумний єврейський дідусь – і наївна, довірлива дитина, яка його слухає. Дідуся й дитину пов’язує червона нитка гумору. Незвична комбінація, яку можна зустріти лише у великих талантів» [6] . За приклад тут може правити казка з біблійним мотивом творіння, елементи й образи якої зображено на надгробку письменника в Чернівцях. Вона зветься «farwos senen di fisch schtum?» («Чому риби німі?») wen got hot baschafn di welt, hot er a sog geton: «sol wern a himl
un er sol optejln waser fun waser!» is geworn a himl un wasern senen
geblibn a teil untern himl un a teil afn himl. di unterschte wasern
senen der jam un di taichn. (Коли Господь створював світ, Він промовив: «Нехай буде небо, і нехай
воно відділяє одні води від інших!» І виникло небо й води, і частина
вод залишилася під небом, а частина на небі. Нижні води стали морями
й озерами. Обидва улюблені жанри Штейнбарґа відрізняються від творів його попередників передусім своєю філософською глибиною, художнім умінням побачити за повсякденними стосунками й ситуаціями основоположні екзистенціальні проблеми. Однак вони не позачасові, не абстрактно-індиферентні, а дуже безпосередньо пов’язані зі своєю епохою. На ці неодмінні риси його поетичного ґестусу вказував у своїй післямові до видання румунських перекладів байок Штейнбарґа А. Клайн, особливо підкреслюючи їхню оригінальність та їхній синтетичний характер: «Замість бюргерських трюїзмів, з їх банальною, пласкою й непрактичною мораллю, вони несуть в собі факти з вирувань нашої епохи великих зрушень та етику соціального імперативу [...] Байки Штейнбарґа, новий і рідкісний синтез традиції й революції, інтелекту й фантазії, слова та дії набули характеру соціального корективу і стали носієм прогресивних ідей. Його мораль не має на меті знищення вад, звичок чи помилок індивіда. Він намагається викорінювати глибше зло [...] Елієзер Штейнбарґ – це щасливе поєднання Іцхока Лейб Переца, Менделе Мойхер Сфоріма і Шолом Алейхема. У Переца він запозичив масштаб ширяння, подібний до кружляючого у високостях орла, у Менделе – некривдне жало сатири, а з Шолом Алейхемом його споріднює неквапна манера письма і скромність» [8] . При цьому його байки поєднують трагічне з комічним, що так чудово вмів комбінувати у своїх творах Шолом Алейхем. Комізм Штейнбарга не в останню чергу коріниться у мові, в його віртуозному володінні їдишем. «Для Штейнбарґа мова – це все, – вважає Е. Бікель. – Вона проста й позбавлена прикрас, часом аж примітивно-вульгарна, якщо йому це потрібно, по-народному образна, наївна й чиста, якщо він до цього прагне; вона може шпичасто й гостро видиратися крутими стежками рефлексій, але водночас ширяти у царстві тонких душевних порухів [...] Вона з такою легкістю стрибає й танцює понад безоднями й проблемами буття, що здається, мовби чуєш народні прислів’я» [9] . Таку мовну свободу і справді можна зустріти тільки у великих майстрів. Штейнбарґ чудово володів також гебрайською і написав івритом чимало дитячих казок. У ньому вбачають водночас і «майстра гебрайського стилю» [10] . Після його смерті видатний єврейський поет Хаїм Нахман Бялик звернувся до чернівецького комітету з видання спадщини Штейнбарґа з проханням зібрати і видати всі його твори. Відтоді у різних видавництвах світу з’явилося чимало зібрань його байок. У 1972 р. родина Штейнбарґа передала всі його рукописи Єврейській національній бібліотеці в Єрусалимі і, таким чином, убезпечила їх від розпорошення. Байкове царство «єврейського Езопа» стало нині невід’ємною часткою єврейської та світової літератури. Іцик Манґер Іцик Манґер, який увійшов в історію літератури свого народу як «принц єврейської балади», належав уже до наступного покоління єврейських письменників. Його справжнє прізвище – Ізідор Гельфер. Він народився в 1901 р. в родині чернівецького кравця і частково виростав у румунських Яссах. Дуже рано поет відкрив для себе глибокі джерела єврейського фольклору та містику хасидизму і пізніше зробив їх невід’ємною часткою своєї літературної творчості. Він відвідував спершу початкову гебрайську школу, а відтак гімназію у рідних Чернівцях, проте аж ніяк не був надто ретельним і старанним учнем. Уже гімназистом він почав писати вірші (за власним свідченням, спочатку німецькою мовою), а тому свої шкільні обов’язки розглядав як щось таке, що тільки відволікає його від справжнього, поетичного покликання. Його взірцем був Франсуа Війон – цей неспокійний дух пізнього середньовіччя, отож молодий Манґер і у своїй поведінці орієнтувався на нього, регулярно вчиняючи різні бешкети і провокуючи скандали. Невдовзі хулігана за його витівки виключили з гімназії, після чого він працював у невеличкій майстерні свого батька разом з братом Ноте. Хоча за своєю зовнішньою біографією Мангер був не більше, ніж «мандрівний кравчик» [11] , проте як людина й митець він був непересічною особистістю. Альфред Кіттнер, німецькомовний поет і друг його юності, створив у своїх «Спогадах про Іцика Манґера», написаних до десятих роковин поетової смерті, неперевершений портрет літератора-волоцюги з його бухарестських часів, який за своєю пластикою нічим не поступається часто репродукованому живописному портретові Артура Кольника: «Бліде, як мумія, лице далай-лами, на яке посаджено пару чорних, інфернально й косо зиркаючих очей, які надавали його рисам такого виразу, немовби їх прошила блискавка, немовби вони належали якомусь скинутому на землю проклятому янголу; тонка, довга шия, що стирчала з постійно розстебнутого м’якого комірця сорочки, відсунутий геть аж на карк чорний пожмаканий капелюх з широкими крисами, який надавав завжди вдягнутому в так само чорний, засмальцьований, тісно облягаючий костюм вигляду столяра, що носить своє цехове вбрання з незапам’ятних часів, – враження, яке ще більше підсилювалося завдяки облупленій тростині, яка незмінно його супроводжувала – дивніше створіння навряд чи коли-небудь з’являлося у нічному світі бухарестських пивничок. День у день, у якому б місті він не з’являвся, мандруючи від шинку до шинку, завжди тримаючи в руці кухоль пива, чарку горілки, пляшку вина, вночі – фантазуючи, декламуючи – лежачи на лавці парку або плентаючись по польовій дорозі, він по декілька днів не скидав свого вбрання, крізь яке «завивав вітер» [12] . Початок літературної кар’єри Манґера припадає на 20-ті роки минулого століття. У 1921 р. він дебютував в одній із бухарестських єврейських газет своїм першим віршем. У 1929 р. у Варшаві вийшла його поетична книжка «Штерн ойфм дах» (Зорі на даху), яка зробила ім’я Манґера відомим у широких колах східноевропейського єврейства. У цей час він переселяється до Варшави, де працює кореспондентом румунських газет («Лумеа», «Репортер»), однак час від часу навідується в Бухарест і Чернівці. Незадовго до Другої світової війни йому ще вчасно вдається втекти з Польщі до Парижа, а згодом до Лондона, і таким чином уникнути катастрофи. Його батько й брат, які зосталися в Чернівцях, стають тим часом жертвами нацистів. У 1951 р. Іцик Манґер приїздить до США, оселяється в Нью-Йорку і живе там дуже скромно, майже забутий усіма. Після трагедії Голокосту він раптом залишився без читачів. У своїй поетичній творчості Манґер спирається на біблійні мотиви, легенди гетто, єврейські народні пісні. «У його баладах і піснях народні перекази, духовна спадщина хасидизму і творча фантазія утворюють непідробний синтез», – вважає сучасний німецький дослідник Петер Мотцан [13] . Багато його балад і пісень продовжують традиції т.зв. «пуримшпілю» («Меґіллелідер»), в основі якого лежать оповіді біблійної книги Естер. До його літературних взірців зараховують також творчість мандрівних співців, яких іменували «Бродер зінґер» (група єврейських бардів, названа на честь поета Берла Бродера, 1815-1866), які у ХІХ ст. мандрували по Галичині, Молдавії та Україні й виконували свої наснажені соціальними мотивами пісні переважно в корчмах і заїжджих дворах [14] . У своєму сонеті «Бродер зінґер» Манґер ідентифікує себе з цими мандрівними галицькими співцями. Жебраки, повії, бездомні волоцюги та інші знедолені належать до тих фігур, яких він змальовує з особливою симпатією. Він – поет бідних, пригноблених і відторгнутих суспільством «люфтикусів» (людей повітря), які мешкали у злиденних штетлах чи з відчаю пускалися в далекі мандри. Лише у своїй вірі та фантазіях вони могли піднятися над своїм безпросвітним життям. Їм присвячено, зокрема, «Жебрацьку легенду» з циклу про Балшема, яка наснажена незвичною метафоричною образністю. Улюбленим поетичним жанром Манґера була балада – літературна форма, яку особливо плекали поети-романтики. Ґьоте називав її «первісним яйцем» усіх трьох літературних родів, позаяк у ній стрімко, з використанням драматичної форми діалогу, епічно розгортається якась знаменна подія, яка водночас розчиняється в ліричному настрої» [15] . Очевидно, що цей жанр якнайбільше відповідав поетичній інтенції Манґера. Майже всі його балади написані в діалогічній формі, нерідко це діалоги з уявним співбесідником або з самим собою. Їм, як і їхнім великим романтичним взірцям, також притаманні фантастичні й містичні моменти, де діють могутні сили природи й елементарні стихії. Здебільшого вони таємничі, загадкові, в основі своїй ворожі людині, як, приміром, у «Баладі про старого гайдука», де відчайдушний герой все ж здобуває над цією грізною, непізнаваною силою удавану перемогу. Нерідко в цих баладах крізь фантастичні події проглядають соціальні відносини, як, наприклад, у «Баладі про єврея, що їхав на ярмарок», де батько, який хоче змусити свою доньку до шлюбу з нелюбим їй чоловіком, дорогою до міста дивним, містичним чином довідується про її смерть, чи в «Баладі про білий хліб», де місяць уповні викликає у матерів та їхніх виснажених дітей голодні галюцинації й асоціації з паляницею хліба. «У поезії Іцика Манґера, – зауважує з цього приводу А. Марґул-Шпербер, – нас огортає подув чогось незнаного й демонічного, важкого й невимовного, і однією з неординарних ознак його суверенного мистецтва є те, що він це безкінечне, незбагненне ніколи не втілює цілком, проте й не дає йому розтектися у щось безформне й безплотне. Світ його поезії – це простір поміж світами, край присмерку, де в одній площині зустрічаються привиди й обивателі, не особливо дивуючись цій зустрічі» [16] . Але й такі жанрові форми, як бенкельзанґ чи морітат залишили свій слід у творчості Манґера, хоча він ґрунтовно трансформував їхній тон і підняв його на інші регістри, так що його балади вже позбавлені рис «страшних» історій чи сентиментальних літаній. Його поезія поєднує «простоту бенкельзанґу з імпресіоністською легкістю і строгою мовою форм» [17] , як це, наприклад, відбувається в «Баладі про повію і стрункого гусара» чи в «Баладі про серпанок нареченої». Тут трагіка подій виростає не просто з сюжетного розвитку, а радше з темних архетипних субстанцій людського буття, зі старовинних казок і мітів. Однак не тільки природа ворожа бідній єврейській людині, але й соціальні вибухи та катаклізми, якими так щедро всіяна історія двадцятого століття. У революційні роки, у вирі громадянських воєн нерідко доходило до гострих міжетнічних сутичок, які виливалися в жорстокі єврейські погроми. Деякі з них відбувалися у 1917-1920 рр. на Східній Україні та в Галичині за командування Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри як свавільні, неконтрольовані насильницькі акції, хоча сам отаман був їх принциповим противником. У своїй «Баладі про Петлюру» Манґер розробляє цей мотив у характерному для себе «демонічному» ключі і показує глибокий внутрішній розлад у душі отамана, близького до думки про самогубство, позаяк його терзають гіркі докори сумління. Петлюра виступає тут символом перманентної загрози для євреїв, які за будь-яких суспільних негараздів піддаються утискам і гонінням і приречені виконувати роль офірного цапа. Однак єврейська душа не може тривалий час замикатися у своєму стражданні. Її другим крилом є радість, дотепний жарт, веселий сміх. Манґер володів чудово розвинутим почуттям гумору. Це помітно, наприклад, у його баладі «Кравецький підмайстер Ноте Манґер співає про золоту паву», де ця символічна птаха, яка в мітологічній традиції виступає уособленням краси і грації і належить до улюблених мотивів народного мистецтва євреїв Східної Европи, укладає парі з цісарем Францем Йосифом, хто швидше потрапить з Відня до галицького містечка Стопчатова. Золота пава, яка виграє це змагання, випрошує у цісаря патент, за яким вона у всіх його землях буде проголошувати закон любові. «При цьому, – зазначає австрійська дослідниця Ґ. Кольбауер-Фріц, – звучить водночас також іронічна нотка. Іцик Манґер далекий від того, щоб створювати з багатонаціональної Дунайської монархії і вельми цінованого єврейськими підданими цісаря Франца Йосифа (якого в одній єврейській народній легенді любовно названо Ефраїм Йосселе) міт про золотий вік. Його погляд спрямований на гострі соціальні та суспільні проблеми, які визначають собою сутність життя» [18] . Подібну іронію відчуваємо і в наснаженій «великомасштабним гумором» [19] баладі «Молитва пияка Івана», герой якої разом з Господом мандрує по світу і не оминає жодної пивнички. Тут мимоволі спадає на думку повість Йозефа Рота «Легенда про святого пияка». Книги балад і пісень Манґера міжвоєнного періоду «Штерн ойфм дах» (Зорі на даху, 1929), «Ламтерн ін вінд» (Ліхтарі на вітрі, 1933), «Хумеш-лідер» (Біблійні пісні, 1935), «Меґілле-лідер» (Пісні на пурим, 1936), як і його повоєнні збірки «Демерунґ ін шпіґель» (Присмерк у люстерку), «Штерне ін штауб» (Зорі в пилюці) зробили його одним з найпопулярніших єврейських поетів, які коли-небудь писали на їдиші. Вірші Манґера перекладено багатьма мовами. До 50-річчя автора у Нью-Йорку з’явилося зібрання його поетичних творів у ювілейному томі під назвою «Лід ун баладе» (Пісні й балади) обсягом понад 500 сторінок. Серед драматичних творів Манґера варто виділити насамперед його переробки п’єс засновника єврейського театру Абрагама Ґольдфадена «Ді кішуфмахерін» (Чаклунка) і «Драй гоцмахер» (Три комедіанти, обидві 1936). Мюзікл Дова Зельцера, який виник на основі його «Пісень на пурим», захоплено був сприйнятий публікою США та Ізраїлю. Однак найбільший успіх Манґера випав на долю його шахрайського роману «Дос бух фун Ґан Еден» (Книга про рай, 1960), який широко відомий у німецькому перекладі Зальці Ландман, що був виданий спершу в Швейцарії та ФРН, а згодом і в колишній НДР. У 60-ті роки цей твір став бестселером і тривалий час не сходив зі списків лідерів німецької книготоргівлі. Власне кажучи, роман мав складати лише першу частину трилогії, наступні частини якої Манґер хотів назвати «Книга про землю» та «Книга про примарний світ». Проте цей задум йому вже не судилося здійснити. До німецького видання Манґер написав коротку передмову, в якій він говорить: «На краю безодні сміх стає голоснішим, розкутішим. Позбавлений свого державного громадянства, вигнаний зі своєї рідної Румунії, відірваний від своєї польсько-єврейської спільноти, блукаючи поміж кордонами, без паспорта, без візи – у такій гротескній позі я вклоняюся шановній публіці і презентую їй свого Шмуеля Абе Аберво з його дивовижною життєвою історією» [20] . В основі пікарескного роману Манґера лежить старовинна єврейська легенда, яка зустрічається в Мідраші, – «Про створення дитини». За цією легендою люди, перш ніж народитися, живуть у раю – і тільки легкий щиголь по носі, отриманий від янгола, який супроводжує їх у земне життя, змушує забути про райське існування. Головному героєві, маленькому янголяткові на ймення Шмуель Абе, вдається скористатися із пристрасті свого провідника до алкоголю і перехитрити його. Отож після свого народження він розповідає здивованим батькам і сусідам про те, що бачив і пережив у раю. «Згідно з кабалістичним постулатом, за яким угорі ведеться так само, як і внизу, рай в оповідях Шмуеля постає як земний дзеркальний відбиток єврейського життя», – зауважує з цього приводу Е. Зільберман [21] . Життя Іцика Манґера також нерідко було схожим на запаморочливі сюжетні кульбіти шахрайського роману, який він під тиском несприятливих історичних обставин невтомно писав своєю власною кров’ю. Сповнена поневірянь і злигоднів біографія поета є відображенням його трагічної епохи та інкарнацією єврейської долі par excellence. У 1967 р. Манґера розбив параліч, від якого він уже не зміг оправитися. Друзі перевезли його до санаторію в Ґедеру (Ізраїль), де він помер 21 лютого 1969 року. «Його похорон, у якому брав участь президент країни, перетворився на національну маніфестацію. Тисячі людей проводжали його в останню дорогу. Блискучіше [...] ще ніколи не ховали жодного волоцюгу», – стверджує Альфред Кіттнер [22] . У творчості Елієзера Штейнбарґа та Іцика Манґера єврейська література Буковини досягла своїх абсолютних вершин і піднеслася до світового рівня. Байка й балада виявилися тими жанровими формами, які акумулювали духовні прагнення східноевропейських євреїв і в зразковий, високопоетичний спосіб відображали їхню історію, мораль, звичаї. Відлуння, яке залишили по собі ці два автори, ще довго звучало. Навіть після Другої світової війни, коли єврейським літераторам в СССР зовсім непросто було писати своєю «мамелошн», у Чернівцях налічувалося близько 40 єврейських письменників, що творили на їдиші – Якоб Штернберґ, Моше Альтман, Хаїм Меламуд, Меїр Харац, Йосиф Бурґ – якщо назвати лише кілька найвідоміших імен. Не буде перебільшенням стверджувати, що без традицій, закладених Е. Штейнбарґом та І. Манґером, єврейська література виглядала б тут значно біднішою. [1] Elieser Bickel. Zur Weltanschauung Elieser Steinbargs. In: «My dear Roisele...». Jiddische Dichter aus der Bukowina: Itzig Manger. Elieser Steinbarg. Üxheim: Rose Ausländer-Gesellschaft e.V. 1996, S.28-29. [2] Israel Chalfen. Paul Celan. Eine Biographie seiner Jugend. Frankfurt a. M.: Suhrkamp Taschenbuch Verlag 1983, S.46-47. [3] Arthur Kolnik. Der jüdische Schulverein in Czernowitz. In: Czernowitz. Jüdisches Städtebild. Hrsg. von Andrei Corbea-Hoisie. Frankfurt a. M. Jüdischer Verlag im Suhrkamp Verlag 1998, S.187. [4] Rose Ausländer. Die Nacht hat zahllose Augen. Prosa. Frankfurt a. M. Fischer Taschenbuch Verlag 1995, S.108-109. [5] A.Clain. Nachwort zu den Fabeln von Elieser Steinbarg. In: «My dear Roisele...», S.48. [6] Itzik Manger. Ich, der Troubadour: Lieder, Balladen und Prosa. Aus dem Jiddischen von Andrej Jendrusch, Alfred Margul-Sperber und Hubert Witt. Berlin: Edition Dodo, S.140. [7] Цит. за: Othmar Andrée. Czernowitzer Spaziergänge. Annäherungen an die Bukowina. Rose Ausländer-Stiftung 2000, S.45 [Schriftenreihe der Rose Ausländer-Stiftung. Hrsg. von Helmut Braun, Band 9. Czernowitzer Bibliothek, Bd.1]. [8] A.Clain, op.cit., S.49 [9] Elieser Bickel, op.cit., S.29. [10] M.H.Bady. Vier Jahrzehnte seit dem Tode des Dichters Elieser Steinbarg. In: «My dear Roisele...»: S.44. [11] In der Sprache der Mörder. Eine Literatur aus Czernowitz, Bukowina. Ausstellungsbuch. Erarbeitet und herausgegeben von Ernest Wichner und Herbert Wiesner. Literaturhaus Berlin 1993, S.241 [Texte aus dem Literaturhaus Berlin, B.9]. [12] Alfred Kittner. Erinnerungen an den Poeten Itzig Manger. In: Neue Literatur (Bukarest), 1979, Heft 3, S.30. [13] Peter Motzan. Balladen von Itzig Manger. In: Südostdeutsche Vierteljahresblätter (München), 1993, Folge 1; S.59. [14] Gabriele Kohlbauer-Fritz. Itzig Manger. Vagabund und Poet. In: Cécile Cordon, Helmut Kusdat (Hrsg.). An der Zeiten Ränder: Czernowitz und die Bukowina. Geschichte, Literatur, Verfolgung, Exil. Wien: Theodor Kramer Gesellschaft 2002, S.129. [15] Gero von Wilpert. Sachwörterbuch der Literatur. Stuttgart: Alfred Kröner Verlag 1979, S.66. [16] Alfred Margul-Sperber. Der Dichter Itzig Manger. In: «My dear Roisele...», S.118. [17] Andrej Jendrusch. Kurzbiographie. In: Itzik Manger. Ich, der Troubadour, S.166. [18] Gabriele Kohlbauer-Fritz. Itzig Manger. Vagabund und Poet, S.130. [19] Alfred Margul-Sperber. Der Dichter Itzig Manger, S.119. [20] Цит. за: Edith Silbermann. Itzig Manger, der Prinz der jiddischen Ballade. In: «My dear Roisele...», S.105. [21] Там само, С.106. [22] Alfred Kittner. Erinnerungen an den Poeten Itzig Manger, S.100. |
 ч
|
 |
|