Витяг з листа д-ра Ґжеґожа Шимоновіча (Торонто, Канада)

24 вересня 1967 р.
до д-ра Едмунда Віцентовіча
Краків, вул. Сареґо 24/10

Любий Пане Докторе,

Переходячи до теми мого захоплення радником Чилійського посольства і способу, яким ми рятували жидів-громадян Польщі, хотів би докладно описати, як це відбувалося, за винятком деяких подробиць, стосовно яких не маю документів і які не мали великого значення для самої справи. Водночас те, що тут опишу, можу з чистим сумлінням подати як стовідсоткову правду, яка підтверджується як документами, які панам вже переслав окремим листом, так і моїми, а також дружини та сина Казіка свідченнями, складеними під присягою...

Коли уряд Чилі взяв на себе справу опіки над польськими громадянами у Румунії, міністр Дель Кампо був у досить тяжкому становищі. Він щиро прагнув допомогти усім, але не міг, оскільки не було людини, яка б добре орієнтувалася у цілому комплексі польсько-румунських справ і могла б виконувати доручені завдання у часи гітлерівських репресій.

Шукаючи таку людину і збираючи інформацію щодо різних осіб, він якось натрапив на мене (власне, на мого старшого сина Казіка, на той час – студента Академії Торгівлі у Бухаресті). Будучи запрошений ним до Чилійського посольства у Бухаресті, я мав з ним і з його секретарем у присутності мого сина Казіка кілька довгих розмов конфіденційного характеру.

Він переконав мене, що я не можу стояти осторонь, і що повинен встати на захист бідних переможених польських солдат у цілій Румунії. Мушу визнати, що не зустрічав ще у своєму житті людини, сповненої такої кількости добрих намірів і такої громадянської мужности. Він мав широкі зв’язки і авторитет – це правда. І коли йшлося про порятунок людських життів (у цьому випадку – польських жидів) у випадку необхідности не вагався звертатися до Уряду навіть у неділю, оскільки знав, наприклад, від мене та сина, що у понеділок буде вже запізно.

Описана неділя – це пам’ятний день для польських жидів у Чернівцях, але вона була і не менш небезпечною для мене та моєї родини, тому що і ми могли зникнути назавжди. У цей день було врятовано близько 300 польських жидів, і це про них говорить рабин у своєму листі, коли пише про червень 1942 року. У жовтні 1941 р. у Чернівцях було врятовано близько 500 польських жидів і про них теж згадує рабин. Тоді необхідно було у будь-який спосіб відшукати у чернівецькому ґетто польських жидів і не допустити їх висилки у Трансністрію – на вірну загибель. У кожному разі це був рекорд у моєму житті і він довів, що незламна відвага може хоч щось зробити навіть у гітлерівські часи. У свою чергу я так застудився при цій неймовірно тяжкій роботі, що мало не втратив усі зуби. Мусив, згідно суворого наказу лікаря, виїхати на село до мого брата, оскільки мої нерви були у такому стані, що я вже не міг більше діяти.

Треба згадати, що жовтень 1941 року – це гидка зима та мокра осінь, а тут треба вишукувати схованих польських громадян-жидів, які уникли смерти і бояться зради. Для досягнення мети доводилося уживати різноманітних способів. Бідолаху слід було знайти, написати протокол і виконати усі формальності, аби йому можна було видати так званий чилійський паспорт, який би оберігав його від гітлерівсько-румунських посіпак. Долучаю один такий паспорт в оригіналі для можливо кращого орієнтування у тих справах.

Часто бувало, що представники румунської влади відбирали такий паспорт у власника і стверджували, ніби він такого ніколи не мав, але я про такі штучки знав і, як правило, вони їм не вдавалися. Цей прийом вони застосували у червні 1942 р., коли вночі несподівано напали на польських жидів у їх помешканнях, відібрали у них всі особисті документи і зігнали їх як «диких» на румунський стадіон без жодних посвідчень особи з метою відправки до Трансністрії. О четвертій ранку (це вже була неділя) я дізнався, що сталося, і вже мав кілька десятків власноруч написаних польськими жидами таємних записок, які повідомляли мене про це свавілля. Щоб я не зміг повідомити пана міністра, мені пошкодили урядовий телефонний зв’язок і я жодним способом не міг з’єднатися з Бухарестом. Звичайно, губернатор Буковини, генерал Калотеску у той день зник з Чернівців, а майор (ад’ютант генерала, прізвища його зараз не пам’ятаю) на моє звернення відповів, що він виконує розпорядження генерала і взагалі – жиди, які зараз на стадіоні, не перебувають під моїм захистом і не посідають жодних чилійських документів. Все це відбулося удосвіта, і вже коло дев’ятої години я міг реально оцінити ситуацію. Мені прийшла до голови думка, що можна подзвонити до мого сина Казіка у Бухаресті з пошти, а той уже мав би повідомити про все міністра Дель Кампо. На пошті я не міг показатися (бо мене б не з’єднали), тому на ризик мусив наражати свою дружину і на неї була уся надія. Її, переодягнену до невпізнання, з’єднали на пошті з сином, але, як тільки вона у кількох словах пояснила, що сталося, і що міністр Дель Кампо повинен негайно (незважаючи на неділю) щось робити, почувся крик – хто то говорить, з якої кабіни і т.п. Дружина миттєво зникла і ледве встигла дійти до нашого бюро. Уже на місці ми обговорили, як будемо діяти далі і чекали на дзвінок від міністра. Невдовзі по урядовому зв’язку син повідомив мені у присутності нашого міністра, що віце-прем’єр Антонеску прийме нашого міністра об 11 годині і там на місці все буде вирішено. Про результати зустрічі мені повідомлять по телефону і телеграфом. Уже опівдні віце-прем’єр розпорядився, щоб пан ад’ютант губернатора Калотеску видав мені усіх польських громадян, яких я вкажу у своєму списку. Майор мусив особисто прибути на стадіон і запровадити мене туди, аби я встановив, хто перебуває під захистом Чилійського посольства і кого слід відпустити.

Це був небувалий успіх – спроба нічного викрадення людей, конфіскація їх особистих документів та замах на їхні життя не вдалися. Не допомогло навіть зникнення (як вже згадував) генерала Калотеску у цю неділю.

Йолопи одначе помстилися в инший спосіб, а саме: у ніч з неділі на понеділок викрали мого другого секретаря, д-ра Ґотесмана разом з дружиною і донькою. Його помешкання було розграбоване і їм вже здавалося, що на цьому кінець. Однак, довкола них здійнявся такий крик і галас що, здається, через чотири дні, мені привезли його назад з Трансністрії разом з родиною (тобто з дружиною і донькою). Як розповів згодом д-р Ґотесман, уже на третій день вони всією родиною постановили перейти у лоно Авраама [заподіяти собі смерть], щоб уникнути страшного кінця, який на них чекав. У той час йому повідомили, що зараз його повертають до Чернівців, оскільки Чилійське посольство вимагає його беззастережної передачі. Д-р Ґотесман з родиною знали, кому завдячують життям. Ще деякий час працюючи у представництві, яке я провадив, він бачив, скільки серця віддав я жидам і як був їхнім справжнім оборонцем у найтяжчих хвилинах їхнього життя. Десь згубився його останній лист, написаний з Італії, сповнений подяки за те, що я зробив для нього і для його родини. Відтоді, на жаль, я не перебуваю з ним у контакті і до сьогодні не знаю, як склалася його подальша доля. Знаю тільки, що він видав доньку за американського громадянина, який мешкає у Нью-Йорку, але адреси зятя здобути не вдалося. Через це не маю найменшого шансу довідатися від доньки, що сталося (власне, чи живий ще д-р Ґотесман).

Окрім порятунку від смерті і взяття під захист тих горопашних, що часто призводило до великих та нечуваних неприємностей і принижень, ми оберігали також їхні помешкання та рухоме майно. Щодо помешкань, то ми діяли за розпорядженням Ради Міністрів у Бухаресті та розпорядженням Президії міста Чернівців.

За мінімальну оплату пан Дель Кампо приймав від польських громадян значні депозити у валюті, золото і діаманти на зберігання, і так ми рятували те, що можна ще було врятувати. У ті часи перевезення таких депозитів було дуже небезпечною справою і тому доводилося у якості кур’єра користуватися послугами моєї дружини, бо нікому иншому не можна було довірити тих речей. На території цілої Румунії траплялися випадки, коли у банках блокували рахунки і не хотіли виплачувати юридичним особам ламаного гроша. Забирали підприємства, різноманітну нерухомість, викидали на вулицю цілі родини, забираючи достоту все, що можна було зрушити з місця. Польських громадян тягали по судах та в’язницях і намагалися знищити по них усі сліди, щоб неможливо було їх рятувати. Можу тільки сказати, що щасливим був той, хто дістався до мене; в иншому випадку нещасний закінчував своє життя заколотий багнетом, бо навіть кулі для нього жаліли. Багато можуть розповісти Польсько-румунський кордон, Дім соколів у Снятині. Усюди польських громадян, незалежно від їх віровизнання, чекав один кінець.

Наразі маю намір закінчити свого листа, щоб швидше вислати копії і фотографії, а колезі пану професорові обов’язково відповім окремо, бодай коротко.

Прошу прийняти вирази мого глибокого пошанування для вас обох, а також від моєї дружини.

Сердечно стискаю руку панові Доктору, відданий Вам

Д-р Ґжеґож Шимоновіч, написано власноручно.

Підготував та переклав з польської Костянтин Грицкан-Дідковський