Гуґо Діонісій Штайнгаус

Друга окупація

30 червня німці увійшли до Львова. Поперед себе вони вислали загін українських добровольців, які зі співами обійшли ціле місто. Їх було дуже небагато, навіть не батальйон. Ясна річ, одразу була оголошена комендантська година і вже у перший день увечері я чув важкі кроки двох чоловіків, які у залізних касках при світлі місяця патрулювали вимерлу вулицю Кадетську (тепер Гвардійська. – Тут і далі примітки перекладача). Комендантську годину сприймали дуже серйозно, адже стріляли у тих, хто ходив після дев’ятої, а до трупів чіпляли карточки із написом 9¹⁰, 9²⁵ і под. Українці вивісили жовтий плакат про звільнення України і її очищення від «чужих», не пояснюючи, про кого ж власне йдеться. Підписався під тим Бандера, але він не покликався на німців, та й вони ігнорували той плакат. В Університеті одразу ж з’явилася група молодиків, які розбивали погруддя Сталіна і Лєніна. Це, властиво, було єдиною їхньою діяльністю. Спершу українці гадали, що німці відновлять університет, але ті не поспішали; українські професори, які одразу опанували інституціями і брутально ставилися до своїх колег-поляків, невдовзі переконалися, що німці і гадки не мають віддавати їм приміщення, адже вважали їх своєю воєнною здобиччю. Хтось переповів мені позицію одного з тих німців, які приїхали до Львова переймати хемічну промисловість. Райх давно визнав комуністичний устрій легальним у соєтській Росії, і, оскільки усі будинки, фабрики, а також ліси, копальні і садиби, націоналізовані совєтами, були легальною власністю СССР, то за міжнародним правом такою ж легальною власністю вони ставали і для німців.

Першими німецькими військовими, яких я побачив, була гірська дивізія; вони йшли пішо, автомати, амуніцію й инше обмундирування несли за ними мули. Солдати були молодими, на шапках мали нашиті едельвейси, і були дуже стомленими. На вулицях на них дивилися із цікавістю, а деякі пані вітали їх помахом руки: чимало мотоциклістів мали квіти на кермі – і не тільки від українок і німкень.

Невдовзі почалася инша історія, яка відвернула увагу від військ, що проходили через Львів, і сотень вантажівок, які за розмірами инколи були як залізничні вагони. Було відкрито в’язниці. У пивницях Бригідок, у в’язниці на вулиці Лонцького і инших віднайшли сотні людей, замордованих НКВД. Поміж ними були не тільки політичні. Усі, кого арештовували в останній час, були знищені перед відступом росіян. Були також верстви і старших трупів, але – як мені видається – такі масові убивства почалися тоді, коли українці почали стріляти у бік совєтських військ. Очевидно, росіяни не мали наміру репресіями налякати franc-tireurs (партизан); вони мордували, як азіати, потаємно. Така метода дуже далекоглядна – очевидно, що НКВД не хотіло хвалитися своїми учинками; і тому усі дуже здивувалися, коли німці допустили журналістів, фотографів, і взагалі усіх бажаючих до тих кривавих пивниць. Там знайшли багатьох, про кого думали, що вони живуть десь у вигнанні. Поміж инших знайшли труп Романа Александровича і Мєтка Бабера. Німці одразу ж запустили версію, що убивцями були жиди на службі в НКВД, і що серед замордованих жидів немає. І перше, і друге було неправдою. Відсоток жидів, які служили в НКВД, не перебільшував десять відсотків, і були це люди з-поза Збруча, бо місцевих «не ангажували» до служби в НКВД, хіба що у ролі дрібних нишпорок. Оскільки справжнім винуватцям помститися було неможливо, бо ті, спаливши усі документи, утекли разом із Червоною Армією, натовп вирішив помститися жидам. Чого німці і добивалися. До міста увійшло кілька тисяч українців, озброєних киями. Жидів, яких вони зустрічали на вулиці, били киями, витягували їх із домівок і брам, відводили на вул. Лонцького і змушували відкопувати трупи. Я сам бачив, як ті нелюди вели родину, що складалася із старенької бабці, її доньки і онучок. Вони йшли повільно, тримаючись за руки.

Упродовж кількох днів в околицях Львова загинуло близько трьох тисяч жидів. Німці не брали у тому участи, вони хотіли показати світу, що незалежний народний рух тільки підтверджує націонал-соціалістичну тезу про страшні злочини жидів. Про те, що злочини НКВД були викриті уже тоді, коли Молотов снідав у Берліні в оточенні Гітлера і свити, вони мовчали. У ті дні, мабуть, загинули доктор Айдельнайт, Мослєр і багато инших.

На вул. Кадетській я бачив українця, який гнав поперед себе жида. Він казав йому йти із піднятими руками і щохвилі копав. З автомобіля вийшов німецький офіцер і запитав, у чому річ. Мабуть, відповідь його не задовольнила, бо офіцер наказав українцеві йти в один бік, а жидові в инший, і так припинив те знущання. Німецькі офіцери не раз так втручалися. Але їхнє командування мало зовсім инший, ще тоді нікому не відомий, план.

Не минуло і трьох днів після приходу німців, як уже арештували професорів: Антоні Ломніцкого, Владислава Стожка з двома синами, Станіслава Рузєвіча, Станіслава Пілата, Антоні Цєшиньского, Владислава Добжанєцкого, Тадеуша Островского, Тадеуша Бой-Желєньского, Романа Ренцкого, а також доктора Руфа із дружиною і сином, Каспера Вайґнля, Яна Ґрека, Романа Віткєвіча, Казімєжа Бартеля, Влодзімєжа Круковского, Францішека Ґрьоера, Генрика Коровіча. Переважно були то професори медицини і політехніки, разом 22 особи. Поміж них був професор Ренцкі, який чудом уникнув смерти у совєтській в’язниці і через три дні після звільнення опинився у в’язниці німецькій. Були там і старші люди, такі, як Проґульскі, які із політикою не мали нічого спільного, був Бой, якого узяли разом із професором Ґреком, і якби він просто не мешкав у Ґрека, то не був би арештованим. Професора Цєхановского не застали удома і більше його не шукали. Професора Ґржимальского шукали, не знаючи, що він уже кілька років як помер. У професора Проґульского син випадково увійшов до кімнати: der kann auch mitkommen (він також може піти із нами – нім.). Пані Островска, побачивши, що прийшли за її чоловіком, скрикнула: «А ми так тішилися, що прийшли німецькі війська». Hault Maul! (Стули пельку! – нім.) – відповів офіцер. Бартала запитали, чому він не утік із большевиками. «Бо це не у моїх правилах – утікати». Його дружині дозволили узяти із собою дві валізки, і попередили, що горе тому, хто відважиться дати їй притулок. Професора Ґрьоера, який назвався «Freiherr Franz von Groer», відпустили через кілька годин. Професору Ломніцкому не дозволили узяти ані пальто, ані капелюха. Професору Пілату, який запитав, чи він може закурити, офіцер відповів: «Але ж ви бачите, що я не курю», а коли професор хотів щось сказати дружині, його перервали: «Keine Dialoge!» (Жодних розмов! – нім.) Звільнений професор Ґрьоер розповідав про допит. У молодшого Руффа стався епілептичний припадок, його застрілили на очах у батьків і наказали їм винести труп. При тій сцені один із гестапівців насвистував веселу пісеньку. Здається, що усіх двадцяти двох розстріляли тієї ж ночі. Пані Бартловій повідомили про смерть чоловіка. Коли вона запитала, за чиїм наказом це вчинили, їй відповіли: «За наказом Гітлера».

Після тих арештів узялися за жидів. Відразу ж арештували кілька десятків лікарів, адвокатів і под., і ніхто не знав, що з ними сталося. На жидівську громаду наклали контрибуцію у розмірі 20 мільйонів рублів.

Перші п’ять днів після приходу німців я взагалі не виходив з дому. Свої більш цінні речі ми спакували, а гроші пана Грюнгута я закопав у саду. На вулиці можна було бачити групки людей, які про щось радилися; перед нашим домом таку групку створив двірник Шидловскі з будинку номер 12 і кілька його приятелів. «То перша гітлерівська сота на нашій вулиці», – зауважив Янек.

Навпроти поселилися офіцери СС і инших подібних формацій. Цілими днями вони стояли за спущеними фіранками і приглядалися, що робиться у помешканнях vis-a-vis. Тим часом, моя служниця Пазя не знаходила собі місця. Вона бігала від в’язниці до в’язниці і дивилася на трупи. У її рідному місті, у Перемишлянах, у в’язниці упізнали трупи її двоюрідних братів – надію родини, юнаків, які тільки вчилися. Її дядько з помсти сам убив восьмеро жидів. Версія вини жидів, яку так активно поширювали німці, дуже легко приймалася, тим паче, що совєтів уже не було, і залишилися тільки беззахисні жиди.

3 липня, у четвер, нарешті з’ясувалося, чому есесівці так виглядали з вікон. До нас прийшов есесівець на кшталт австрійського фельдфебеля, з бакенбардами. Він запитав мене про мій фах і віросповідання, про імена людей, які жили разом зі мною, а потім віддав честь, сказав: «Danke» і пішов. Назавтра, 4 липня 1941 року моя донька і зять переїхали до панства Зємілськіх на вул. Чарнецького, 3 (тепер вул. В. Винниченка). Пополудні їх уже не було у нашому помешканні. Близько четвертої ми почули голосний дзвінок і копання у двері. Я відчинив; увійшов той самий есесівець із товаришем, рослим брюнетом з маленькими вусиками, теж офіцером СС. Коли я запросив їх до кімнати, той новий гість копнув мене так, що я влетів до кімнати першим, а він одразу почав розпитувати домашніх, особливо мого кузена Дику, що вони тут роблять. Кузен мав при собі метрику; побачивши її, есесівець сказав: «Ach, du bist Graf Schonborn von diesen judischen Aristokraten» (То ти граф Шьонборн із тих жидівських аристократів – нім.). Дику був настільки наївним, що визнав, що його мати насправді була жидівкою. Тоді громила ударив його в обличчя і просичав: «Du bist eine Jude» (Ти жид – нім.). Тоді наказав йому вийти. Залишились моя дружина, моя сестра і племінниця. Я сидів у фотелі. Кат сказав: «Schau, der sitzt ganz gemutlich hier» (Дивись, як зручно він тут сидить – нім.) і наказав мені встати. Тоді він натягнув рукавички і двічі ударив мене кулаком в обличчя; після третього удару я упав, а нападник поплескав кобуру і наказав мені піднятися. Обидва, звертаючись до мене на «ти», почали обшук, допитуючись, чому тут немає моєї доньки і зятя, де наш одяг, яка була у мене зарплатня за росіян, чому у моєму паспорті написано «поляк», і при цьому переконували мене, що темно-синя піжама із червоним кантом є формою НКВД. Я знав, що вони самі не вірять у ті дурниці. Громило, сміючись, шарпав мою дружину за волосся, а потім сів за фортепіано і заграв якусь веселеньку мелодійку. Усе те відбувалося доволі швидко; було очевидно, що це грабіжницька акція з їх власної ініціативи, а ціла mise-en-scene (інсценізація – фр.) розрахована на застрашування. Вони питали про золото, каву, мило. Знайшли мило, запакували його до скрині, туди поклали трохи постільної білизни і наказали, аби наступного ранку я їм це приніс. «Der konnte bei uns Arbeit haben» (Він міг би у нас працювати – нім.). Я запитав адресу. Вони почали пошепки радитися і врешті подали якусь непевну адресу «вілла поруч».

Той візит дав мені настільки точну картину ситуації, у якій ми опинилися, що я порадив дружині скласти найбільш необхідні речі, сам спакував невеличку валізочку і о сьомій годині ми удвох вийшли через сад. Дружина зірвала останню троянду. У дротяній сітці огорожі ми уже мали підготований отвір; звідти ми вийшли на ділянку пана Томанка, а потім, через сад сусідньої вілли, поміж есесівців і їхні автомобілі, вийшли на вулицю; німці, побачивши жінку із трояндою, яка повільно ішла із кавалером, не зорієнтувалися, що ми не є мешканцями тієї вілли. Був четвертий день липня 1941 року, п’ятниця; останній день, який ми провели у власному домі у Львові...

Переховування

Перших кілька тижнів німці дозволили українцям трохи пошаліти, чим ті скористалися повною мірою. До сходинок німецьких автівок чіплялися українські хлопці, показуючи німцям дорогу, вони ж заганяли жидів до роботи, формували комісаріати і міліцію. Першим бурмістром німці зробили пана Полянського, ученого-природознавця, українця, який був навіть доволі толерантно налаштованим. Виходила газета «Вільна Україна», яку німці невдовзі перейменували у «Львівський дистрикт» чи щось подібне. У тій газеті можна було прочитати, що після нордичної раси найліпшою є раса динарська, а її «чистими» представниками є українці. Поляки і угорці є «пожидівлені», а тому належать до нижчої раси. На мою думку, варто було б колись пригадати українцям їх расову вищість, наприклад тоді, коли вони домагатимуться рівности в ім’я демократії. Коли моя сестра звернулася за допомогою до знайомого українця, той відповів, що «ми нічого не можемо зробити, ми тільки виконуємо накази німців». І ще треба буде пригадати, що так звана «українська міліція» допомагала німцям у Варшаві і Кракові – у час облав і арештів, діючи на території, до якої українські політики ніколи не мали претензій. У часи російської окупації також діяли українські комітети, які у політичних справах все ж знаходили порозуміння із поляками, але тепер маса народу цілковито вирвалася з-під влади інтелігенції і стала ордою, спершу послушною німцям, а потім і зовсім свавільною.

Після виходу з дому увечері 4 липня 1941 року ми вирушили до панства Індрухів, що мешкали на вул. Снопківській. Пані Індрухова була тіткою Данкі Смалєвської, приятельки Лідки (доньки Штайнхауса). Вони охоче прийняли нас лише на кілька днів, бо ми не могли залишатися довше у маленькому помешканні з двох кімнат, тим паче, що власниця помешкання, українка, була недалека і незичлива особа, яка недолюблювала наших господарів. Навряд чи вона погодилась би на наше проживання без зголошення.

Львів був тоді переповнений колонами військових вантажівок, що тягнулися вулицями на схід. Поміж ними були велетенські, з подвійними колесами, позначені білими емблемами у вигляді лева, лиса, ваги і под. Ззаду вони мали намальовані білі контури, аби наступний автомобіль у темряві не наїхав на попередній. Це гарно виглядало, але пані Стася Блюменфельд сказала, що цей підрозділ не їде воювати до Росії. Усе було занадто якісним, занадто добротним, занадто гарним як на бездоріжжя, пустища і болота, які відділяли німців від Москви.

У панства Індрухів ми познайомилися із панством Вітковськими. Він був діючим офіцером, який у свій час не зареєструвався і завдяки тому утік від совєтів. Панство Індрухи і Вітковські знали те, що знала більшість поляків, і чого жиди не розуміли: прагнучи пережити цю війну, не можна сліпо виконувати накази влади, натомість треба змінювати прізвища, фах, документи відповідно до ситуації. Жиди ж мали явно перебільшену уяву щодо прозорості і бездоганності німецької організованости; вони будь-якого жандарма вважали знавцем права, і думали, що влада буде подавати запити до кожних громади і парафії про будь-якого жида чи неофіта. Та віра у німецьку поінформованість, поєднана із переконанням, що законопослушність щодо німецьких наказів дасть змогу, у біді і приниженні, але все ж пережити найгірші часи, були згубними для багатьох тисяч людей.

Дивлячись на вулиці Львова, можна було усюди спостерігати за «економічним визискуванням краю». Гестапівці, жандарми, поліцаї, офіцери займали зручні для них помешкання, викидали звідти господарів, яким – якщо це були не жиди – дозволяли забирати із собою меблі, а на їхнє місце привозили меблі із жидівських помешкань. Щохвилини під’їжджали вантажівки із меблями, а поруч з ними гнали жидів, які мали ті меблі вивантажувати і розставляти. Таке розселення тривало кілька місяців, адже і помешкання, і меблі, і робітники – усе було дармове і німці щоразу змінювали квартири. Робітників, щоденно по кілька тисяч, постачала їм релігійна громада. Для цього у громаді складалися списки. Час від часу до будинку Управління громадою під’їжджала машина із есесівцями, які вимагали, скажімо, сервіс на 24 особи, або білизну на сто ліжок, або меблів для кількох кімнат. Брали тільки найкраще. Якось вони вимагали фотоапарати, а ще якось – кілька десятків пар калош: побачивши у передпокої калоші урядовців із гміни, вони забрали і їх.

Янек, бачачи, що ми не маємо жодних доходів, зайнявся торгівлею. Спершу він продавав німецьким офіцерам білизну і панчохи, які купував у крамницях. Потім перейшов на продаж цукру, фруктів, взагалі – будь-чого. Джерелом тих товарів були військові склади, з яких інтенданти розпродували товар мішками, солдати той товар розвозили військовими машинами, і боялися вони тільки жандармерії і СС, які часто затримували військові автівки, що їхали у підозрілому напрямі.

Від Інбрухів на кілька днів ми переїхали до Блюменфельдів. Моя дружина знайшла притулок на кілька днів у пані Парадзеювни, працівниці казначейства, що була уже на пенсії. Німецька поліція і СС гарцювали усюди. Прийшовши якось до Блюменфельдів, вони зажадали, аби пані Стася йшла мити підлоги у казармах. «Ich bin keine Judin» (Я не жидівка – нім.) – заперечила вона. Солдат відповів: «Wenn du lugst, erschiesse ich dich wie einen Hund» (Якщо ти брешеш, я застрелю тебе, як собаку – нім.). Так вони любили правду. Але люди усе ще не розуміли, що той, хто говорить німцям правду, виконує їхні накази і розпорядження, а не намагається їх ошукати, сфальшувати свою національність, змінити місце перебування, приховати свою кваліфікацію – той прямує до згуби, і згуби страшнішої, аніж можна було передбачити з «Mein Kampf». Там є розділ, де йдеться про те, як певний народ можна кидати від нещастя до нещастя, завдаючи йому добре прорахованих ударів. «Ich werde die Juden Frage losen» (Я вирішу жидівське питання – нім.) – ніхто тоді ще не розумів, що це означало. Приклад варшавського гетто не був достатньо повчальним, адже це була тільки перша фаза, у якій можна було ще якось животіти. На стадії дружби із Совєтською Росією, очевидно, ще не було передбачене масове знищення, його відклали до другої фази, яка повинна була невдовзі наступити.

Для ощасливлення мешканців німці постановили поділити місто на чотири дільниці: німецьку, польську, українську і жидівську. Ця абсурдна ідея не видалась аж такою недоречною людям, які з часів культурного порозуміння і візитів Гьобельса призвичаїли свої голови до сприйняття ідеї геніального Адольфа. Але військові добре розуміли, що утворювати під час війни німецьку дільницю означає робити її чіткою мішенню для бомбардувальників, а окрім того, це означає зректися дуже багатьох привабливих і потрібних будинків і вулиць. Тому на ділі обмежилися визначенням гетта і календаря, згідно з яким жиди повинні були переселятися із «арійських» дільниць. Було також оприлюднене визначення поняття «жид»: ним була кожна особа, яка посеред своїх чотирьох дідусів і бабусь мала трьох чи чотирьох жидів (геній, який був автором тієї дефініції, не зауважив, що воно містить circulus).

Вітковські зайнялися перевезенням наших куфрів від Вітковіцкіх. Янек якось пробрався до них, і відкопав у їхньому саду наших сто «чверток». Дякуючи тому, що пан Ґрюнгут випадково залишив нам той скарб, ми могли прожити кілька років. Кілька днів я провів у помешканні пана Яна Добжаньского на Личакові, а моя дружина – у пані Ґ., сестри пана Мазоловського. Люди допомагали нам, хоча й не усі. Після тижня таких поневірянь ми прийшли до помешкання моєї сестри Ольги, яка, як і колись, мешкала із матір’ю у віллі професора Фуліньского. Помешкання на вул. Кадетській залишилося порожнім; тільки поверхом вище, у своєму покої залишилася Галина із чоловіком. Від них я міг дізнаватися, що діється у будинку, але инші мешканці не знали моєї адреси. Так я довідався, що зранку, 5 липня есесівці прийшли за куфром, який стояв у кімнаті, і вимагали, аби я сам його їм приніс. Покоївку з чоловіком запросили випити і розпитували щось про мене. Невдовзі прийшли офіцери і зайняли наше помешкання. У будинковому управлінні у свій час я відмовився від помешкання, що більшість уважало нонсенсом. Галина із чоловіком зголосилися до нових мешканців і запропонували обслугу; він – як кухар, вона – як покоївка. Допомагала їм пані Толя, сусідка з Варшави, яка була дуже зичливою і до них, і до нас. Офіцери (і підофіцери) влаштовували прийняття, у яких брали участь панни К. з третього поверху (одна із них у 1939 році належала до групи, яка повинна була виливати пальне на танки) і панянки із міста. Учти закінчувалися часом тільки над ранок. Квартиранти бушували у бібліотеці, шукали листи і фотографії – з цікавості. Документів вони не знайшли, бо я усе спалив перед тим, як покинути помешкання. Я не хотів нічого залишати німцям, а узяти із собою не міг, оскільки уже тоді ми планували «змінити» національність.

Професор Фуліньскі мешкав на партері своєї вілли на вул. Тарновского, 82 (тепер Ген. Тарнавського), з дружиною, донькою і чотирма синами; окрім того, там мешкали і його кузини. Моя сестра із матір’ю 13 липня поселилися на першому поверсі вілли. То був останній день без пов’язок із зірками. Професор Фуліньскі сердечно мене прийняв, але його сини боялися санкцій влади і повідомили про нас. Коли о четвертій пополудню наказано було зголоситися до праці на вул. Зеленій, ми пішли утрьох: я, дружина і сестра. То був перший і останній наш офіційний «мельдунок». Там уже чекали сотні людей. Німецькі поліцаї шикували нас парами, їм допомагали українці. Комісар-українець на вулиці приймав рекламації; коли я подав йому свій вік і фах, він звільнив мене. Дружина і сестра показали свої лікарські посвідчення. Відтоді ми прийняли рішення нікуди не ходити, ніде не мельдуватися і не реєструватися, хоча що кілька днів оголошували який новий перепис, загрожуючи санкціями. Треба було ще й боронитися перед урядниками громади, які мали свої переписи, і перед домовими комітетами; там ще де-не-де сиділи жиди. Одна така чиновниця одразу повідомила моїй сестрі, що вона мене знає. Велику допомогу нам надав доктор Ротфельд з громади, він був заступником доктора Парнаса, який повісився на вікні, коли його заарештували німці. Він виявив чималу мужність, приймаючи посаду голови громади у такий час. У громаді керував також доктор Якоб, який без питань викреслив мене, дружину і сестру із переліку людей до примусових робіт. Він теж розумів, чого насправді хочуть німці, саме він зробив перший статистичний перепис жидів за дільницями, чого до того часу не було. Шефом був німець з Arbеіtsamt'у, який шукав робочу силу раціональним способом, тобто постановкою таких завдань, які б робочі могли виконати. Словом, він уважав жидів за коней, але ані він, ані коні ще не знали, що усе те було фарсом, і що робиться просто вистава для війська і населення, яка має відволікти увагу від істинних намірів.

Прекрасно розумів це і Броніслав Кнастер, якого ми инколи відвідували вечорами. Він хотів отримати посаду «годувальника вошей» в інституті професора Вайґля, якого, як kriegswichtig (важливий для воєнних цілей – нім.), німці залишили і навіть підвищили у посаді, тільки уже під прізвищем Берінг. Блюмельфельди переїхали до його сестри біля готелю Жорж. З’являлися нові загрози. Усі боялися, що німці будуть арештовувати комуністів і людей, які сприяли совєтам. Нічого подібного не відбувалося, хіба що на когось зумисне донесли. Так, наприклад, арештували Галину Горську Але уже професор Мазур, прізвище якого, як члена большевистської партії, висіло на плакаті у вестибюлі університету, і плакат той німці застали, спокійно сидів собі у помешканні. Ректор Биченко також спокійнісінько ходив містом.

Українці не надто добре розуміли, як вони повинні себе поводити. Комедію із Бандерою німці припинили, так званий уряд інтернували у Криниці. Його частина взагалі не доїхала з Кракова до Львова. Арештовувати почали найбільш активних, українцям заборонили писати про расову вищість, натомість у «Lemberger Zeitung» оголосили, що український народ має надто малочисельну інтелігенцію, аби управляти Україною, і що землі, здобуті кров’ю німецького солдата, передусім мають бути територією для німецького народу. Українське ж населення віднайде своє місце при оранці і сівбі, віддаючи Европі плоди своєї праці. Уже вдруге українське населення почуло, що воно мусить вчасно вивезти гній, щоб рясно уродило, а потім, після жнив, вони можуть співати собі народні пісеньки. Розчарування стало очевидним, коли «у Галичині» запровадили польський злотий. Однак ненависть не могла бути обернена супроти німців, яких вважали нездоланними, отож вона обернулася проти поляків. Уже тоді почали надходити звістки про убивства польських війтів, лісників, осадників, особливо тих, які мешкали в українських селах. Німці час від часу карали такі злочини.

Жиди одягнули пов’язки. Були навіть такі, що робили собі «модні» целулоїдні пов’язки, а я на власні очі бачив пані, яка допасувала свій стрій до кольорів біло-блакитної пов’язки. Спершу молодь зносила ту зневагу доволі мужньо, і навіть з гумором. Той, хто мав пов’язку, міг кожної миті очікувати, що офіцер або поліцай окликне його або засвище до нього, додаючи часом «Du Dicker», і накаже нести його валізку; часом садили в авто і вивозили за місто на роботи.

У той час я ходив до передмість на прогулянки, але дуже рідко. Поки була хороша погода, я, як в’язень, ходив садом. Професор Фуліньскі, з яким я був на «ти», багато розмовляв зі мною про політику. Уже тоді він передбачав, що німці не просунуться далі «татарського рову», який становить природну перешкоду перед Кавказьким хребтом. І так власне сталося. Він також говорив: «Ти станеш професором у Вроцлаві». Він мав свій погляд на жидівське питання: він визначив для жидівського народу територію «Херсоння», тобто землі за Дністром і аж до Дніпра; це мав бути незалежний польський домініон. Професор намовляв мене, аби я опрацював той проєкт і виступив із ним після війни. Він і його сини багато часу проводили у саду. Там була гуска, яка так до нас прив’язалася, що вистачало лише на хвильку сховатися за кущем, як вона із великим занепокоєнням починала нас шукати. Сусідній будинок належав німкені; за большевиків вона разом з иншими Volkdeutsch'ами виїхала до Генеральної Губернії, а тепер повернулася знову. Професор Фуліньскі якось сказав їй: «Ваші співвітчизники, пані, програли війну». Він мав чудову історичну освіту і чітко бачив усі майбутні події; він запевняв мене, що американці будуть воювати в Европі, що у них будуть повітряні сили із сотень тисяч аеропланів. Я часто приходив до Фуліньских на політичні розмови, і тільки після того, десь о десятій вечора, вечеряв у себе. Усе готувалося на газі, якого удень було замало, так що не раз готування їжі тривало до другої ночі. Це було дуже важко, а постійний страх, що на нас хтось нападе, зовсім позбавляв спокою. Я часто спав на стриху, на купі старих книжок, коли ми боялися, що німці прийдуть шукати Леона Хвістка, як приятеля комуністів. Не прийшли. Та все ж кілька разів я ночував поза домом, раз у професора Малаховського, і десь близько тижня у панства Вайсів біля Бернардинської площі. Ігнацій Вайс був моїм шкільним приятелем, його дружина була німкенею. Його швагро – адвокат Штайн з Ясло, разом з дружиною також мешкали у нього. У Вайсів було троє синів, рослі і обдаровані хлопці. Пани Штайн і Вайс працювали у кооперативі з дезінфекції, там же, де працював мій кузин Дик. Одного дня прийшли двоє шуц-поліцаїв. Не знімаючи шапок, вони запитали у Вайса: «Sie essen noch ganz gut hier.Sind sie Jude?» (Ви цілком незле тут їсте. Ви жиди? – нім.) Коли той посвідчив, що він є членом Ради євангелістської консисторії, вони відповіли: «Mit den Kirchen haben wir auch Schlussgemacht» (З церквами ми також покінчимо – нім.). Потім один із них почав розповідати анекдот про те, як жид вихрестився перед смертю, а коли його запитали, для чого він це робить, відповів, що не має маєтку, і тому не хоче, аби його похорон обійшовся у копієчку релігійній громаді. Коли мене запитали, що я роблю у цьому помешканні, я відповів, що приходжу сюди на обіди. Потім вони зайнялися Штайном, а я, скориставшись замішанням, узяв капелюха і пішов до доктора Зємілського, що мешкав неподалік. Через кілька годин я повернувся. З’ясувалося, що причиною візиту був донос одного із членів кооперативу про те, що доктор Вайс і Штайн торгують золотом. Оскільки обшук не дав результатів, поліцаї пішли геть, забираючи із собою картину зі стіни і застерігаючи доктора Вайса, що він повинен носити пов’язку, бо якщо його зловлять Sicherheitspolizei, то буде непереливки. Занотували вони і мою, подану дуже неточно (на вул. Кадетській) адресу.

Такі візити були насправді більш небезпечні, ніж мені видавалося. Ще гіршим був візит до моєї сестри на вул. Тарновського. Я був тоді у парку, і вона опинилася сама віч-на-віч із двома опришками у німецьких мундирах, один із яких мав пов’язку на щоці, а инший говорив німецькою із жидівським акцентом. Той другий власне стверджував, що тут мешкають жиди. Коли моя сестра заперечила і запропонувала переглянути метрику чоловіка, власника помешкання, ті заперечили і сказали, що не уповноважені перевіряти документи і попросили, аби сестра вказала, де мешкають жиди. Вона відповіла, що не цікавиться тим, і не знає. Якби не її холодна розсудливість, нас би пограбували і викинули на вулицю упродовж години. Грабунок був головним заняттям німців. Увечері, на вул. Ягелонській (тепер В. Гнатюка), можна було побачити офіцерів із дружинами, які йшли у напрямку жидівської дільниці, аби забирати із помешкань усе, що тільки можливо, потішаючи мешканців тим, що наразі залишають їм життя.

На вул. Тарновського до нас часом приходили гості, зокрема пані Боркова, мати одного із моїх учнів. У 1941 р. ми з ним листувалися, а потім його арештували. Мати розповідала, що на нього, як офіцера запасу, доніс у НКВД його колишній ординарець, після чого його зненацька арештували у його ж помешканні і перевезли до Львова. Відтоді про нього нічого не було чути, очевидно, він розділив долю катинських жертв. Я дивувався його матері, яка зовсім не думала про помсту. Вона конче хотіла дати мені прихисток у себе у Бориславі. Ми щоразу серйозніше думали тоді про від’їзд зі Львова, що радили нам зробити мої колеги – Кульчинський, Банах, Роґала.

А німці порядкувала по своєму. Було оголошено наказ віддати усі речі, що мають мистецьку вартість, аби зберегти їх від воєнних знищень. Не знаю, чи хтось серйозно сприйняв той наказ, знаю тільки, що Фуліньскі цілком не переймалися німецькими розпорядженнями. Вони пройшли большевистську школу, коли проти них велося слідство у справі змови, і тоді навіть їхнього прислужника Сташка катували, припалюючи йому стопи ніг, але він мовчав. Німці добралися і до Оссолінеуму. Чиновник з міністерства освіти вимагав від Мєчислава Ґємбаровіча гравюри Дюрера. Той опирався і вимагав показати відповідний письмовий наказ. На що німець сказав йому таке: «Пане, будьте обережним, ви ж знаєте, що трапилося із краківськими професорами?» «Я чув, – відповів Ґємбаровіч, – але я вважав ці чутки антинімецькою Greuelpropagande!» Німець остовпів, став обережнішим, але гравюри все ж забрав.

Часом на вулиці німець міг прикладом убити жида, який спокійнісінько йшов собі дорогою. У газетах траплялося оголошення, скажімо, про розшук водія вантажівки, який через необережність переїхав жида! Такі оголошення повинні були показати читачу, що німці дотримуються права. Инколи із будинків і вулиць збирали групу жидів, їх заводили на подвір’я будинку СС на вул. Пелчинській (тепер вул. Д. Вітовського), наказували їм лягти на землю, німці витягали автомати і загрожували розстрілом кожному, хто підніме голову. Це тривало з ранку і до вечора. Час від часу приїжджала Verteilungskommаndo СС, яка схоплювала кілька десятків людей, їх вивозили на Піскову гору чи у Лисиничі і розстрілювали. До кузини моєї дружини, Лілі Гольцерової увечері прийшли двоє німців і забрали із собою її чоловіка. На її прохання і плач дитини злочинці пообіцяли, що чоловік повернеться додому; коли вона попросила про слово честі, німець відповів: «Einen Judin gibt man kein Ehrenwort» (Жидівці не дається слово честі – нім.) Арештованих повели до найближчого лісу, там поставили у ряд із иншими, кількох застрелили, один, із простреленою шиєю, доповз до найближчого дому, а пана Гольцера відпустили. За його проханням із ним відпустили його приятеля, пана Ленденфельда з Кракова. Я бачився кілька разів із тим чоловіком, він був інтелігентним, розсудливим, але все ж не розумів усієї підступности і злочинности німців. Він вважав, що будучи обережним, тобто знайшовши собі у гетто найбільш надійне помешкання, а потім – найбільш безпечне заняття і под. можна врятувати життя. Це була ілюзія, яку пропагували німці, застосовуючи точкові удари, аби ніхто не здогадався, якою є остаточна мета їхнього плану. Якось на трамвайній зупинці до Лілі підійшов німецький солдат у польовій формі, і, побачивши пов’язку, сказав: «Gnadige Frau! Haben sie keine Angst! Das dreckige Pack wird den Krieg nicht gewinnen!» (Шановна пані, не бійтеся! Та засрана голота ніколи не виграє війну! – нім.) А потім він розповів, що бачив на Цитаделі: кількасот молодих жидів – prachtige Kerle (чудові люди – нім.), як він сказав, було розстріляно на його очах. Поміж ними були композитори, учені, лікарі і под.

– Я комуніст, – сказав він, – і не боюся говорити про це голосно.

Одну із кімнат на першому поверсі пан Фуліньскі здав, за нашою рекомендацією, панові З. із дружиною. Він працював у тому ж кооперативі із дезінфекції, що і Штайн і Дик. Він часто ходив на Цитадель для дезінфекції казарм, і бачив російських полонених. Німці морили їх голодом, щоденно кількасот помирало. То було одне із найбільш огидних німецьких звірств. Згодом, коли кількість полонених збільшилася, їх розганяли за розданими маршрутами до окупованих українських міст, наказуючи їм іти туди пішки. Солдати жебрали на вулицях і помирали на дорогах, їм не можна було давати грошей, але населення охоче їм допомагало, хоча при такій кількості полонених допомоги було очевидно замало. Отак, уже у перші місяці свого перебування, німці показали себе як брутальні убивці цивільних і полонених.

У той період нас часом відвідував пан Шаудер, що мешкав неподалік. Німці забрали у нього помешкання; спершу на помешкання зголосився есесівець, і коли він прийшов і довідався, що квартиру уже зайняли солдати, ударив пані Шаудер в обличчя. Ми дізналися також, що Ауербах живе десь у підвалі якоїсь прачки.

Усі замислювалися, що ж далі. Деякі вважали, що найліпше переїхати у гетто, инші ж вважали, що, охрестившись, вони уникнуть небезпеки. Чому вони так думали – невідомо, адже німці виразно озвучили свої дефініції жида. Але жиди вихрещувалися ще за совєтських часів, і що найцікавіше, часто охрещувалися жиди, вивезені разом із поляками до Казахстану і Сибіру. Було схоже на те, що старий Бог, на їхню думку, уже втратив владу над світом.

До тих, хто схилявся до такого шляху порятунку, був Ігнацій Вайс. Він мав кузена і знайомого ксьондза під Перемишлем, які за грубі гроші виконували обряд хрещення; велика частина гонорару осідала у кишені кузена – посередника. У мене був план переїзду під Перемишль на ту плебанію, але ксьондз Ч. не дотримав слова і узяв когось иншого, а господинею узяв собі молоденьку швагерку і коханку того ж кузена. Єдиним нашим козирем залишилась метрика селянина з під Перемишля, яку досить дешево купив для мене і привіз пан Тадеуш Голєндер. Однак невирішеною залишалася проблема помешкання. Я написав листа до професора Буланди, колишнього ректора, який дуже сердечно перейнявся моїми клопотами. Він гукнув пана Отто, чиновника із університетської квестури, а той, будучи вірним і послушним, як, зрештою, увесь чиновницький персонал університету, погодився прийняти мене на свою віллу у Рудно поблизу Львова. Про своє рішення він повідомив мене через возного Ґавліка. Але ніхто із нас не розмовляв особисто із паном Отто. Тоді знову на допомогу прийшла пані Кнастрова, яка пішки пішла до Рудно і усе обговорила. Така подорож зі Львова не була ані легкою, ані безпечною.

Отож, ми уже мали якесь певне місце, але ніяк не відважувалися виїхати із помешкання Фуліньскіх. Моя сестра машиною поїхала до своєї заміжньої доньки у Борислав, бо українка з управління будинком пригадала собі, що 13 липня бачила її із пов’язкою, що було правдою. На жаль, листи від сестри Ірени з Кракова і від швагра зі Сруж, у яких вони застерігали від «запису на курси» і від «носіння біжутерії», прийшли запізно. З Варшави автомобілем приїхали донька і зять професора Лорії і забрали його із собою. Причиною ж нашого зволікання був страх втратити речі, яких і так у нас уже було мало, але все ж забагато, аби вивезти їх у Рудно. Українська міліція підозрювала усіх, хто перевозив речі, що вони вивозять жидівський маєток, і відразу усе конфісковувала. Варто зазначити, що німці вважали за найбільший злочин переховування жидівських речей, адже вважали їх своєю власністю. Тому населення, якому спершу навіть подобалася екстермінація жидів, стратила чимало запалу до тієї справи, побачивши, що не може мати з того жодної користи.

Німці не забували і про корінне населення. Час від часу вони оточували цілі квартали, витягали молодих людей із помешкань і вивозили на роботу до Німеччини. Між Варшавою і Львовом розпочався автомобільний і залізничний рух; маса людей їздила туди-сюди із товаром, час від часу німці конфісковували цілі партії, але частіше задовольнялися відповідною платою. Військові водії перевозили людей і речі у різні боки за фантастичні ціни. Німці торгували документами, паспортами, візами і под. Вийшовши увечері до середмістя, можна було зустріти сотні офіцерів і солдат, які чіплялися до кожної жінки. Часто вони були п’яні, хиталися, але водночас були якісь пригноблені, заморочені. У місті з’являлися нові комісійні крамниці; чимало людей віддавали до них на продаж меблі, порцеляну, срібло, картини, сукні, взуття, обруси і таке инше. Спершу німці купували у тих крамницях, а коли їм видавалося занадто дорого, офіційно закривали крамницю і забирали увесь товар. Ба більше, вони були естетами: коли пограбованими меблями вони обставляли собі помешкання, то зважали на гармонію стилю, а картини добирали винятково із польської малярської школи: Хелмоньскі, Ґєримскі, Гофман, Аксентовіч цінувалися дуже високо. Яка ж делікатна душа була у тих людей! Їм замало було спати на украденому ліжку, замало їсти із посуду, власників якого вони убили, вони хотіли ще й мати на стінах картини, які б гармоніювали із країною, що їх оточувала. Якби хтось прочитав їхні газети, то подумав би, що це народ поетів і мрійників, яких тільки крайня необхідність змусила до війни в обороні честі, домашнього огнища і свободи. Хоча, все ж, один хороший вірш вони у час війни написали. Це був двовірш, написаний крейдою на вагонах, що везли їх у далечінь, у невідоме:

Wir fahren hir, wir fahren her,

Wir haben kiene Heimat mehr!

Сюди везуть, туди везуть,

Вітчизни вже й нема, мабуть!

Стиль газети «Lemberger Zeitung» був таким же, як і стиль усієї преси. У тій атмосфері гинуло усе. А німецьке військо наступало! Коли вони окупували Кременець, я подумав про родину панства Каців. Напевне, їх усіх убили, як і тисячі инших жидів у Здолбунові, Винниці і инших містах і містечках України.

У той період я кілька разів зустрічався із Марією Домбровскою; у свій час вона не вступила до Спілки письменників, зберігаючи свою незалежність від совєтів, як і тепер від німців, від яких вона не прийняла гонорар за переклад. Невдовзі вона виїхала до Варшави і жила з продажу тютюну у маленькій крамничці. Панство Блюменфельдів, у яких вона мешкала за совєтів, повернулися знову до фірми «Лаокоон», де він працював як фахівець, а вона їздила вантажівками до Поникви, де купувала гуртом фрукти, борошно і привозила до Львова. Зароблені кошти йшли на АК, про що я довідався тільки через два з половиною роки. Така діяльність загрожувала смертю при найменшій необачності. Згубою був би неправильний крок чи навіть необережний погляд на вулиці.

Коли я мешкав у панства Вайсів, якось прибігла до мене заплакана дружина. Вона щойно бачила, як гестапівець зачепив Лідку (донька Штайнхауса. – Прим. пер.) і пані Зємільску. Вони усі власне виходили з брами пані Зємільскої, дружина попрощалася із ними і тоді підійшов отой бидляк. Через пів години дружина побачила пані Зємільску, яка розповіла, що Лідці вдалося звільнитися, холоднокровно відповідаючи на запитання расиста:

– Aber haben sie keine judische Eltern gehabt?

– Nein, bloss eine Grossmutter.

(– То у вас не було батьків-жидів?

– Ні, тільки одна бабуся)

Така відповідь задовольнила гицля і він відчепився.

Чимало людей не хотіли жити у таких умовах. Самогубство учинив Генрик Бальк – поет, те ж зробив Поратиньскі, який ціле життя був достойним польським громадянином, а тепер повинен був носити пов’язку!

Коли моя наймолодша сестра виїхала, на її місце приїхала найстарша. Деколи небога із Кадетської приносила нам новини про німців з нашого помешкання. Вони часто сварилися поміж собою, більшість ненавиділа гестапо і вважала, що владу повинен перейняти Вермахт. Деякі із них прямо називали Адольфа ідіотом. Говорили навіть, що війна закінчиться через шість тижнів. При кожній нагоді вони виїжджали до Кракова і навіть далі за запчастинами для автомобілів, які у них постійно ламалися. Будучи п’яними, вони нищили меблі, а коли виїжджали, то подарували наше фортепіано одній із панянок К. Порцеляну пані Жевускої вони украли або побили, а політура меблів була знищена розлитою горілкою. З їхнім від’їздом закінчилися і можливості пані Галини і її чоловіка, але вони встигли поліпшити свої документи і перенестися до иншої дільниці.

Пані Жукотиньска знайшла джерело, звідки ми могли отримати «тимчасову легітимацію», яку видавали краківські магістрат і староство 1 вересня 1939 року, коли забракло обкладинок на звичайні легітимації. Ми підправили цю легітимацію під наші нові прізвища, що мало для знавців чимало ефектів, а для мене той, що, відповідно до метрики, ritus (обряд) повинен був бути graecus (грецьким). Як виявиться у майбутньому, той документ перевірятимуть тільки раз якісь напівінтелігентні українці, які екзаменували гмінних писарів.

Пан Зєльони – дядько моєї дружини – бував у нас кілька разів; з ним постійно траплялися страшні речі; його забирали на роботи, викидали із помешкання, били на вулиці, а він не мав відваги запобігти тому в один можливий спосіб, будучи переконаним у тотальній поінформованості, непомильності і всесильності німецької владної машини. Молодий пан Штернбах із дружиною переїхав у гетто; вони, здається, мешкали в одному покої із паном Ауербахом. Слід зазначити, що німці призначили на розміщення 200 000 людей територію, де могли розміститися тільки 20 000, тобто концентрація населення повинна була зрости удесятеро. Виїзд із міста був заборонений під карою смерти, але оскільки на стежках і дорогах не було жодних постів, у чому я переконався під час численних прогулянок за рогатку вул. Зеленої, тисячі людей вийшло із міста, виїхали автівками, залізницею, возами чи автобусами. У мене усе ще були якісь внутрішні проблеми щодо нашої метаморфози щодо національності. Тимчасом я перестав голити вуса, щоби змінитися хоча б таким чином. Я хотів бути схожим на органіста або дрібного чиновника на пенсії.

Бібліотека мого швагра містила чимало цікавих книжок; там була збірка англійських історичних оповідок минулого століття, були щоденники Сен-Сімона – безцінне джерело знань про звичаї Франції часів Луї XV, написані придворним короля, був опис подорожі до Росії маркіза де Кюстіна – проникливий і досконалий опис, який ще раз показав мені, скільки царського самодержавства збереглося при большевистському режимі. Був там і чудовий опис подорожі у Татри, яку у середині ХІХ ст. здійснив якийсь варшавський лікар, обдарований чималим літературним талантом. Була праця про мавп, оздоблена кольоровими планшетами, розмальованими вручну, які вражали шляхетністю рисунку і якоюсь, майже китайською, працьовитістю і смаком ілюстратора, були книжки з польської історії ХІ ст. і часів Сасів. У тих останніх я знайшов опис саксонського війська часів Авґуста ІІ, яке нічим не відрізнялося від теперішнього окупаційного війська. Такі заняття гаяли мені час, хоча і не відривали від думки про страшну реальність. То була понура в’язниця, де, дивлячись один на одного, усі думали про одне і те ж. Однак, моє рішення було твердим: я не піду туди, куди мені наказують.

До міста виходила тільки дружина. Ми постійно переносили валізи – то від панства Індрухів, то назад, постійно ховалися, коли дзвенів вхідний дзвінок, пильнували, аби вхідні двері були зачинені, монотонно ходили годинами по саду, видивлялися на сусідніх ділянках криївки і стежки, які не впадають в око, з балкону роздивлялися вантажівки, повні гестапівців і поліції, які постійно маневрували Снопківською і сусідніми вулицями, ми чули безупинний шум важкого німецького транспорту, що їхав на схід і повертався звідти, слухали єдине джерело інформації – лампове радіо, яке хоч трохи нівелювало підступну пропаганду, якою повнилися усі газети. Ми постійно чули про чергові арешти знайомих і приятелів. Врешті надійшла дощова пора, яка відібрала останню приємність – прогулянки за місто.

Таким було наше життя на вулиці Тарновського у найчорніший період війни. Ми потішали також пана Бохенського, який виїхав зі Львова улітку 1941 року як колаборант, а уже восени того ж року зізнався мені, що німці є звичайними бандитами; він мав нагоду переконатися у тому, коли прийняв управління своїм маєтком у селі Пониква біля Бродів. У Львові Бохенський заходив до панства Камінських на вулиці Ліндого (тепер вул. Ф. Ліста), і таким чином із ними познайомилися і ми. То були дуже зичливі люди, навіть сердечні, готові допомоги у всьому. Пан Камінський, лісник, уважав, що найліпше залишатися у львівському дистрикті і мав дуже оптимістичний погляд щодо тривалості війни; він вважав, що вона закінчиться через шість місяців, тобто навесні 1942 року.

Населення Львова мало щораз більше нагоди пізнавати звичаї і культуру окупантів. З’явилися трамваї із написом «Fur Juden zugelassen» (Дозволено для жидів – нім.), а потім «Nur fur Deutsche» (Тільки для німців – нім.). Українці отримали наочне свідоцтво того, що вони не є привілейованою расою. За неправильну посадку до трамваю німецькі поліцаї били в обличчя і копали у спину навіть жінок. Якось німецькі солдати, які йшли з вокзалу, наткнулися на хіднику на селянина, який не усвідомлював, що він став на дорозі лицарів тевтонського ордену. Солдат ударив його у голову так, що той упав замертво, але упав на хідник, і тоді солдат ногою викопав його у рів і пішов собі далі. Люди швидко дали влучне означення ситуації: «Пішов тиф, прийшла холера».

Приходило чимало вістей із Варшави і Кракова; ми дізналися, як професорів Ягелонського університету запросили на лекцію про націонал-соціалістичну культуру, і як їх там же відразу арештували і вивезли. З Варшави прийшла звістка про смерть Александра Райхмана і фальшива звістка про смерть Б’ялобжеского. Були також чутки про те, що Мазуркевич і Сєрпінські працюють у трамвайному управлінні Варшави чи в якомусь иншому муніципальному господарстві, що Борсук торгує фарбами до білизни, що німці у Парижі розстріляли Поля Ланжевена (Paul Langevin) і Еміля Бореля (Émile Borel), що Анрі Леон Лебег (Henri Léon Lebesgue) помер в Америці, і багато чого иншого*. З Ясло детальніше повідомляли про те, як Ян Адамскі поїхав до свого вуйка у Волицю, аби попередити його про обшук щодо переховування зброї, як його арештували на вокзалі, коли він уже повертався, і як його вислали до Освєнціма, де він і помер через кілька місяців, не витримавши страшних табірних знущань.

Уже мешкаючи на Кадетській, я готував зміну своєї національности, знищивши усі особисті документи і листи. Копії моїх праць узявся сховати пан Цєхановскі (пані Цєхановска була дочкою мого сусіда – Томанка), патенти узялися сховати панство Вітковські із цілим кошиком зошитів і книжок, зокрема, там було чимало екземплярів «Fackel». Книжки Кароля Крауса залишилися у бібліотеці, і жоден німець ними не зацікавився; їхній інтелектуальний розвиток не сягав аж такого рівня, щоби щось подібне заперечувати чи скасовувати. Частина номерів «Fackel» залишилася на стришку у кухні, де їх важко було знайти. З помешкання на вулиці Тарновського я узяв частину фотознімків, комплект «Studia Mathematica», на жаль без п’ятого тому, і мою працю, написану французькою мовою ще за большевиків. ...

На вулиці Тарновського я уже зовсім не працював. 23 листопада зранку до нас прийшов один із синів професора Фулінського і показав листа, що лежав на сходинці за брамою, майже на вулиці. Листа було адресовано до професора Фулінського і там був такий текст: «Нам відомо, що у будинку переховується родина колишнього професора університету Шт. (хауса), якого розшукує німецька влада, і що прізвищами ваших синів прикривається помешкання професора Хвістка, якого також розшукує німецька влада, і якщо упродовж тижня професор Фукліньскі не врегулює ту справу, то нею займеться «Komitet Polski», який притягне його до відповідальності. Підпис: Польська незалежна молодь».

Цікаво, що ті, хто писав листа, не знали, що професора Хвістка уже п’ять місяців немає у Львові, було потішно і те, що влада розшукує людей з конкретного будинку, і повідомляє про це той славнозвісний Комітет. Усе свідчило про те, що автором листа є хлопець, що мешкає у підвалі будинку, і який мав до професора Фуліньского претензії, а до нас – жаль, що ми не купували у нього продукти, бо вважали, що він нас ошукав, віддаючи решту. (Пані Фуліньска це заперечує.)

На щастя, у нас уже було приготоване місце у помешканні пані Ванди Жукотиньскої. Ми не могли ані хвилини залишатися під прицілом «незалежницьких» шантажистів, а тому, спакувавши найнеобхідніші речі і одягнувши по два плащі, ми, сердечно попрощавшись із родиною Фуліньскіх, рушили пішки з валізками у бік Зимної Води. Тоді і відбулася метаморфоза: я віддав совєтський паспорт родині Фуліньскіх, які сховали його на стриху у криївці, разом із працею «Про коло». На вулиці ми зустріли професора Куриловича, який поінформував нас про ситуацію. Було очевидно, що Росія «отверезіла» після перших поразок, і що чим глибше у Росію, тим важче німцям. На трамвайній зупинці ми зустріли пані Люсю О. Пані Люся зіткнулася із паном Вальтером, колишнім комісаром жандармерії у Ясло, а тепер зв’язковим польської поліції при німецькій поліції у Львові. Він узяв її на роботу під прізвищем Масловська. Ми не сказали їй, куди йдемо. Від кінцевої зупинки трамваю ми йшли пішки. З нами йшов селянин, поляк, який за невелику плату погодився нести частину наших речей, поки ми йшли головною дорогою. Нашою метою була Зимна Вода, але не та частина, яка відома як місце літнього відпочинку праворуч від колії на Перемишль, а та частина, яку називають Рудно, а у тому Рудно нас цікавив найдальший присілок під назвою Осічина. Ми не знали добре дороги, і тому кружляли на пів години довше. Наш товариш розмовляв із нами дорогою, розповідав про убивства жидів німцями. На мою заувагу, що деякі люди тішаться з того, він відповів: «Дурні хіба тішаться. Бо як з иншим роблять тепер, так із тобою учинять потім».

* Інфорамція хибна. Поль Ланже помер у 1946 році, а Еміль Борель у 1956 році. Натомість Анрі Леон Лебег справді помер під час війни у 1941 році, тільки не в Америці, а у Парижі.

Із книги спогадів Hugo Steinhaus, Wspomnienia i zapiski, Londyn, 1992

Переклала Ірина Магдиш