Станіслав Вінценз

Поет срібних квітів

Понад двадцять років тому я познайомився у Львові з Нухімом Бомсе. Наше знайомство відбулося на особливому тлі. Саме тоді в міському Промисловому музеї на спеціально оформленій виставці представляли взірці художнього промислу жидів з містечка Сасова. Водночас у сіоністській щоденній газеті «Chwila» на чолі з редактором д-ром Генриком Гешелесом щодня друкували цікаві, навіть поетичні статті д-ра Петра Контного під назвою «Срібні квіти». Саме д-р Контний відкрив для львівської публіки скарби творчих ремесел Сасова і саме він, не хто инший, привіз експонати до Львова. Були це переважно т. зв. атури – квіти, ткані срібними нитками, для оздоблення гебрейських молитовних талесів.

Про Сасів у Львові мало хто знав, відомо було тільки, що там є якась фабрика тонкого цигаркового паперу, про жодні атури досі ніхто не чув, мало хто знав, що жив там колись пророк любови – рабин Мойше Лейб із Сасова (помер 1807 р.), і ніхто досі не чув про цей новий і живий цвіт, яким був Нухім Бомсе та його поезія. Згадана виставка викликала суперечливі почуття, чи радше змішані, зрештою, задумані д-ром Контним для підсилення контрасту. З одного боку – подив від артистизму, бо хто міг припустити, що жидівська біднота таким займеться, а з иншого боку – співчуття до тих самих бідняків і до їхньої долі на межі убогости. Ткацький верстат, на якому виготовляли такі гарні атури, нагадував – за різким виразом д-ра Контного – якусь «шибеницю для котів». Також говорили, що найбільші «капіталісти» Сасова, тобто власники ткацької майстерні, мають, щонайбільше, від двохсот до трьохсот злотих засновницького капіталу, і що в результаті заробіток робітників, які працюють за такими верстатами, як той, що ми бачили, складає вісім злотих на тиждень, при чому робочий день триває дванадцять годин.

Той самий д-р Контний, якого друзі, хоч і цінували його задуми, називали одержимим, а противники – іще гірше, разом з експонатами привіз і прислав до мене Нухіма Бомсе, щоби знайти йому хоч якусь посаду у Львові. Адже це була столиця, і можна було сподіватися, що найгірше робоче місце буде ліпше, аніж сидіння за «шибеницею для котів». Перед тим, як зустрітися з Бомсе, чуючи великі похвали, що це талановитий поет, я трохи побоювався, чи не познайомлюся з кимось таким, хто вже піддався останній поетичній моді, як це буває в молодості навіть у дуже талановитих поетів.

Перше враження було несподіване – якнайкраще. До мене прийшов юнак, блондин, я би сказав – нордичного типу, з очима сором’язливої дівчини, надзвичайно несміливий і тихий. Він говорив польською, невпевнено, але добре, що мене також трохи здивувало, бо він не закінчив жодної польської школи, а околиця містечка Сасова, якщо говорити про сільське населення, була українською. Найбільша трудність полягала у прочитанні його поем, бо хоча іще в гімназії мої жидівські приятелі багато читали мені уголос Розенфельда, а також оповідання Шолома Алейхема, я не знав гебрейських літер. Тому Бомсе, на моє прохання, переписував слова, ніби коментарі до Піндара чи Горація, потім він читав мені вголос, і, нарешті, я сам, так-сяк підготований, читав вголос. Я був здивований і без усякого перебільшення зачарований. Ці поезії мали якусь простоту стародавньої лірики і звучання пісні. Вони були живим голосом містечка і краю, полів і лісів, які оточували містечко. Над усім вивищувалася постать Матері, вже померлої, яка до старості працювала при такому ж ткацькому верстаті. Я насправді був добре знайомий з гебрейською мовою (їдиш. – Прим. ред.), але не сподівався, навіть після Розенфельда, що з неї можна видобути такі інтонації. Адже цю мову називали жаргоном, і навіть сіоністи – а я знаю це з багатьох розмов – мали до неї упереджене, якщо не гірше, ставлення. У цих віршах було все дитинство Бомсе, його любов до природи і до людей, було і його сирітство. Ніколи не забуду приспіву з вірша «Pust ist di Welt» чи доброзичливі, пісенні, високохудожні описи селянського танцю з приспівом: «Гей, Марусю, Марусенько», а далі – здивування дитини чужими традиціями, враження від подвір’я церкви, яке він роздивлявся з вулички через штахети. У віршах завжди присутня любов до тварин, особливо до коней, і хто хоч трохи цим займався, то зауважив, що це дуже поширена серед жидівського люду Сасова традиція рабина Мойше Лейба, друга людей і усього живого. Як же у світі патентів, докторатів і академій пояснити, що велика традиція та глибока культура цього народу жила щодня, навіть на шабаші у найбідніших!

Після короткого перебування у Львові, де Бомсе познайомився з усіма нашими знайомими та друзями, від поїхав до Варшави, де завдяки підтримці д-ра Бена Лібермана отримав посаду у фірмі, добре продумана ініціатива якої була скерована на те, щоби шляхом експорту художньо витканих декорацій із Сасова, особливо до Франції, допомогти місцевому художньому ремеслу. Бомсе був несміливим, навіть у Варшаві, де польські поети прийняли його дуже доброзичливо. Пригадую особливо приємну статтю про Бомсе пера Казимира Вєжинського.

Наша дружба відтоді розвинулася й зміцніла і тривала решту життя. Я познайомив Бомсе з моєю родиною, а також з моїми друзями, як поляками, так і швейцарцями і французами, які приїжджали до нас гостювати. Він же познайомив мене з поетами й літераторами, які писали по-жидівськи.

Незабутнім для мене, і як він сам завжди казав, пам’ятним для нього був відпочинок у нас у селі, у Східних Карпатах: у Рунгурській Слободі і в Бистриці під Чорногорою. Завжди несміливий, завжди сором’язливий і неговіркий, Бомсе здобув собі симпатію всієї нашої родини, на загал дуже прив’язаної до католицизму, але позбавленої навіть найменшого сліду негативного ставлення до жидів. Не тільки мої старі батьки, але кожен, по-своєму, тішилися Бомсе, йому раділа кожна дитина і кожна людина з прислуги. Не менше тішилися мої друзі, а серед них були: відомий публіцист, колишній львівський воєвода Петро Дунін-Борковський, Єжи Стемповський, Ганс Збінден, швейцарець, тепер голова товариства літераторів Швейцарії, Крістіан Сенегал, автор відомої книги, – я назвав тільки тих, хто відразу спав на думку. І кожен із них, без винятку, був втаємничений у чар поезії Бомсе. З часом вплив Бомсе, як завжди тихий, ненав’язливий, увиразнювався і закріплявся. Пізніше ми жартували з відомою варшавською журналісткою, пані Рахелею Ауербах, що Бомсе так «асимілювався» з поляками, що навчив моїх дітей гебрейської. І справді, він навчив двох моїх синів гебрейських літер, так що вони більш-менш могли розібратися принаймні в текстах газет. Ми подорожували разом по Чорногорі серед вітрів, серед снігових заметілей в самій середині літа. Ми сідали біля тріскотливої ватри у колибах, а гуцульські пастухи, старі й молоді, почувши, що це мій друг, приймали його сердечно і, зазвичай, щедро частували, чим могли, щоби «панич», Боже борони, не зголоднів. Задимлені й одночасно провіяні вітрами, ми поверталися до дерев’яного будиночка під вершинами і там ночами читали. Ми читали найновіші вірші Бомсе й мої оповідання про вівчарів і хасидів. Ми читали все, що можна було, з усіх літератур світу, навіть з індійської, а він – хоч, здавалося, від природи пасивний і не ласий – засвоював усе, що чув, назавжди. У цьому чоловікові, глибоко підготовленому сасівською культурою, який не закінчував навчальних закладів, але поглинав усе ретельно, докладно, раз і назавжди, не було ані тіні пересичення чи нудьги – цього прокляття багатьох літераторів.

У свою чергу, Бомсе познайомив мене у Варшаві із колом жидівських літераторів. Через нього я познайомився з Іцеком Манґером, полум’яним поетом, який цілими вечорами читав і пояснював свої поеми – блискучі, проймаючі, вражаючі. Через нього я познайомився з пані Ауербах, ніжний чар і лояльність якої залишаться назавжди в моїй пам’яті. Також через нього я познайомився з проф. Шнеєрсоном, який так зичливо наситив мою цікавість щодо жидівських легенд. Нарешті, він завів нас із Бомсе до жидівського театру, у якому власне грали сценічну байку Ґольдмана у чудовій та блискучій переробці І. Манґера під назвою «Бабе Яхне». Театр був приголомшливий. У нас було враження, що ті молоді люди – режисери й актори – могли здобути світ.

Додам лише, що я помістив у літературному місячнику «Droga», що виходив у Варшаві, польську підбірку перекладів Бомсе. Хоч переклад з гебрейської на польську викликав немало труднощів, багато читачів реагували дуже доброзичливо, особливо сподобався вірш «Хавер Піньє», це була ніби рефлексія комуністичного піднесення, чи радше мрій ранньої молодости Бомсе. Це було досить парадоксально, адже «Droga» зовсім не мала комуністичних симпатій, радше навпаки. Але простота, сила слів Бомсе, їх людяність, були такими великими, що проймали читачів навіть через польську призму чужого і неприємного їхнього змісту, але не форми.

Настала війна, а з нею окупація східних територій Речі Посполитої. Ми були розділені відсутністю зв’язку і, можливо, загальним жахом від того, що сталося за такий короткий час, а також дуже поганими передчуттями. Власне тоді я отримав листа від Бомсе, який був ніби розпачливим криком крізь простір. Пам’ятаю одне речення: «Мені хочеться плакати, і я плачу, коли думаю про Матір, про мою долю і про вас також». Від совєтської дійсності Бомсе нічого не очікував. Колись, ще в містечку, він був запальним читачем книги Бухаріна про історичний матеріалізм, але давно вже розчарувався, здається, без жодного впливу, тільки завдяки непохитній чесності. Бо в цій людині – тихій та скромній, з дитячими очима, був пуританський гарт, майже біблійний, і пристрасний протест проти будь-якого насильства, а ще більше – проти максими, щоби будь-яка мета, навіть найвища, може усправедливити грубі, жорстокі та брехливі засоби. Він був також, як мені здається, гідним духовним потомком рабина Мойше Лейба із Сасова і достойним представником свого народу, народу миру.

Незабаром ми зникли один одному з очей на кілька років. Я і моя родина утекли в Угорщину, а він в останній момент перед нападом німців утік на схід у формі російського солдата. Згодом він розповідав мені, що ризикував життям, бо його хотіли розстріляти як німецького шпигуна, а совєтський офіцер, жид, з яким йому вдалося знайти спільну мову і перед котрим оправдався, врятував йому життя. Решту спогадів з Росії я знаю тільки з його оповідань. У таку тяжку хвилину його смерті я не хочу нічого роздмухувати, бо й так уже щодо нас, тобто щодо Бомсе та його друзів, забагато ненависти в повітрі. Тому в будь-якому разі я повинен повторити те, що мені сказав Бомсе, коли ми зустрілися 1947 року у Франції: «Перебування в Росії знищило мене й мою поезію». А все ж над ним чувала постать Матері, і ті нечисельні вірші, що були написані в Росії, дихають тою опікою. У Парижі він отримав нові можливості для пізнання. Він відвідував музеї, поволі набирався сили. Кілька днів він провів у нас, у французьких Альпах; тут ми знову ходили по горах, хоча не так жваво, бо Бомсе скаржився на серце, а я, за старим звичаєм, жартував, що на нас нема смерті і намагався вибити йому з голови думку про хворобу. Знову вечорами ми читали один одному, а ще уголос сумували за рідним краєм, за містечками, за полями й за горами. Але наш сум, підсилений надто реалістичною впевненістю, що там уже нікого немає, зависав у повітрі. Під впливом пережитого в Росії, відчуваючи все більше загрозу над собою, він не міг спати спокійно, і, заохочуваний родичами з-за океану, виїхав до Америки. Листи писав не так часто, як звичайно, і були вони сповнені туги: «Мої кохані, шановні, дорогі, як сильно я хотів би бути з вами!» Якось Бомсе ходив по цілому Нью-Йорку за одним, запряженим у візок конем, він мріяв полежати у траві, їздив до моря в жарке літо, але там, на морському березі, не було вільного куточка, де би можна було відпочити від галасу й натовпу. Він постійно обіцяв, що після залагодження справ із документами на проживання приїде до нас до Франції. Так писав він ще місяць тому, у святочному посланні. Я намагався його переконати, що в нього буде свій кутик, що ми будемо читати, ходити по музеях і мандрувати лісами, як колись. Це був наш останній контакт через листи.

Одна з поем Бомсе сповнена передчуттям смерті, завуальованим добрим гумором. Смерть стукає до нього, а він на своїх дверях залишає записку: «Гер Той, Нухіма нема вдома, прошу зайти иншим разом». І так сталося.

Бомсе був поетом з ласки Божої. Його поезія доступна й важка водночас. Доступна завдяки простоті вираження, як витвір багатьох віків, як найкраща народна пісня, як привітання ластівки, строфи якого збереглися від Стародавньої Греції до сьогодні. Його поезія була важка, бо безмежно інтонована і правдива, без жодного штампу, без жодної дешевизни, а насамперед тому, що розрахована на людину й вимагає дослівного сприйняття. Вона могла б пройти через віки, як та пісня про ластівку, якби й далі говорили й розуміли по-жидівськи, якби ця мова не стала з не надто великим ентузіазмом культивованою пам’яткою. А Бомсе був квіткою того суспільства, яке у нас, у Польщі, і на землях старої Речі Посполитої говорило по-жидівськи. Чи ж був він одним із останніх слів того племені, тієї мови? Це найбільша й болюча турбота, і це була турбота Бомсе, про яку він постійно писав у листах з Америки. Щоби збереглися та мова і те слово. Бомсе був сиротою. Відколи я його знаю, я не раз я думав про те, що не зустрічав дорослу людину, в якій би так відчувався смуток сирітства. Після війни він став тисячократним сиротою, бо ціле суспільство тієї мови, як і сама мова, догорають. Саме цього і боявся Бомсе, дай Бог, аби неслушно. Разом із ними щезає і вся культура, яку несли такі, як ребе Мойше Лейб. У поемі Словацького Роза Венеда є голосом попелу винищеного народу. Вражає думка, що разом із мовою може загаснути тиха сила слова Бомсе. Ця болісна думка не обминає й мене, як одного з тих, яких названо у відомому тексті: «хасидім посеред ґоїм». Це в пам’ять про Бомсе.

Гренобль 1954

Нухім Бомсе
Молитва моєї матері перед сутінками

Niech Twoje światło, Panie, tylko dniowi świeci A tylko ciemność zachowaj dla nocy. Niech moja suknia ubogiej kobiety Spokojnie leży na ławeczce w nocy. Niechaj w klasztorze umilkną już dzwony, Mój sąsiad Iwan niech ich nie kołysze, Niech nocny wiatr odejdzie w inne strony Żeby dzieciom w kołyskach było jak najciszej. Niech kury śpią na grzędach, w stajniach konie Pośrodku ciemnej nocy. Kamień sprzed nogi złodziejowi odejm Żeby nie upadł idąc w ciemnej nocy. Napełnij niebo w ciemnej nocy ciszą, Błyskawice powściągnij, przytłum gromy, Niechaj rodzące matki ich nie słyszą. Niech nikt nie będzie i w myśli skrzywdzony. Uchroń od grozy ptaki w czas noclegu Na wysokim drzewie w dzikim lesie. I wód ryczących nie wypuszczaj z brzegów. Niech rzeka w nocy kładek nie uniesie. Mnie samą chroń od wody, błyskawicy, Przeciw ogniowi bądź mi ku pomocy. Niech moja suknia ubogiej kobiety Spokojnie leży na ławeczce w nocy. Переклад з їдиш Чеслава Мілоша

Хай Твоє світло, Боже, тільки дневі світить, І тільки тьму прибережи для ночі. Нехай мої убогі шати жінки Лежать вночі спокійно на ослоні. Нехай в монастирі замовкнуть дзвони, Іван, сусід мій, хай їх не колише, І вітер хай летить у різні боки, Щоб дітям було спати якнайтихше. Хай кури сплять на бантах, коні в стайнях Поки є ніч надворі. І забери з-під ніг злодія камінь, Щоб той не впав серед пітьми нічної. Зроби, хай в небі тиша лиш панує, Приглушуй грім і стримуй блискавиці, Хай матері, що родять, їх не чують. І кривд нехай не буде навіть в думці. Від жахів збережи птахів у гніздах На дереві високім в дикім лісі. І в берегах хай води хвилі вмістять, Щоб уночі не знесли кладок ріки. Мене храни від вод і блискавиці Проти вогню прийди мені на поміч, Нехай мої убогі шати жінки Лежать вночі спокійно на ослоні. Переклад з польської Люби Козак

 

Зі спогадів Ірени Вінценз

З Нухімом Бомсе ми познайомилися приблизно 1933-34 року у Львові. Його прислав до чоловіка д-р Контний, молодий, надзвичайно жвавий львівський етнограф, який займався і цікавився усім. Бомсе був тоді молодим, тихим і дуже несміливим. Роки війни він провів в Узбекистані, ми зустрілися знову в Ур’яж-ле Бен у Франції 1947 року.

Після початку війни, у вересні Бомсе опинився у Львові й належав до кола тих письменників, які згодом діяльно і результативно намагалися визволити його з в’язниці (звідки він вийшов у грудні 1939). Потім ми опинилися в Угорщині, а він 1941 року пройшов у формі совєтського солдата шлях від Львова аж до Кавказу, щоби нарешті дістатися до Ташкента, де у дуже тяжких воєнних умовах прожив до 1946 року.

Звідти через Москву Бомсе вернувся до Сасова, а потім «репатріював» до Лодзі. З Лодзі ми отримали його перший повоєнний лист, датований 12 жовтня 1946 р.:

«Дорогий пане докторе, як добре, що я читаю Ваші слова і можу безпосередньо Вам, пане докторе, відповісти на листа. Упродовж кількох років жаху, в найгірші хвилини мого життя я сумував за Вами, Вашою родиною, Слободою, Бистрицею. Не раз я був уже над прірвою, але тоді пригадував собі Ваш оптимізм, світлість і доброту Вашої творчости, і це додавало мені сил, щоби витримати. У перші місяці минулого року я отримав повідомлення від мого знайомого з Москви, що Ви, пане докторе, живі і перебуваєте в Угорщині, він це прочитав у польській газеті. Я дуже втішився цією вісточкою, адже знав, що маю когось на світі, близьку людину. (...) Справді, мені не віриться, що пишу до Вас ці слова, як колись писав до Слободи. Скільки води, а швидше крові, сплило з того часу…»

У тому ж листі він писав і до мене:

«Шановна, дорога пані Рено, Ваші слова зворушили мене до сліз. Сьогоднішній день, коли я вдесяте читаю слова моїх друзів, належить до найкращих днів мого життя. Я не раз думав, для чого, власне, я живу після всього того, що пережив? Але моє перебування з Вами в Бистриці і у Слободі додали мені сили. Маю надію, що ми ще зустрінемося».

У червні 1947 Бомсе через Стокгольм прибув до Парижа, а у серпні-вересні йому вдалося виїхати на відпочинок до Ур’яж-ле Бен, де ми тоді мешкали. Ми ходили на прогулянки альпійськими «полонинами» і зауважили, що нашому другові, хоч молодшому за нас, серце відмовляло послуху. Увечері він читав уголос «останні новини», тобто найновіші розділи «На високій полонині», а також «Перипетії Сократа». Тоді наш син Анджей, вивчив гебрейський алфавіт і з допомогою Бомсе транскрибував його вірші латинськими літерами. Вони збереглися разом з листами Бомсе.

1948 року поет виїхав до Нью-Йорка, а у березні 1952 мав важкий серцевий напад, наступного нападу у травні 1954 він уже не пережив. У великому, чужому місті він не почувався щасливим і постійно мріяв, що йому вдасться приїхати до Франції. В останньому листі від 12 квітня 1954 року він писав: «Повірте мені, я щодня думаю про Вас і мрію про те, щоби до Вас завітати».

На повідомлення про смерть Бомсе мій чоловік написав спогади про Поета срібних квітів. Йому залежало на тому, щоби до спогадів додати переклад вірша померлого поета. Він просив про переклад трьох людей: пані Ганну Кави з Парижа, яка писала польською, але знала їдиш, свого приятеля ще з гімназійних років у Стрию Казимира Вєжинського та Чеслава Мілоша. З них трьох тільки Чеслав Мілош виконав завдання. Вєжинський, який тоді мешкав у Вашинґтоні, переклав той самий вірш, але – як сам писав до Станіслава Вінценза – оскільки він дуже з цим поспішав, то це була радше чернетка перекладу, яким він не був задоволений. Тому просив, щоби при публікації вірша польською мовою не вказувати прізвища перекладача.

Переклад Мілоша з’явився друком разом зі спогадами про Бомсе у паризькій «Культурі», у номері за липень-серпень 1955 р. Перша версія відрізняється від теперішньої тільки одним словом. У першій та останній замість теперішньої «ławeczki» (лавочки) маємо «krzesełko» (кріселко, ослінчик). Пересилаючи свій переклад Станіславові Вінцензові Мілош писав: «Може, Ви мені вибачите (і Бомсе уже з того світу, можливо, також пробачить), що його «лавку» я замінив на «кріселко» і що впровадив певні додаткові словесні мотиви, щоби вірш краще «оркеструвати», бо без цього він був би по-польськи надто бідним».

В оригіналі у Бомсе йшлося про лавку. Однак, пізніше, у томі «Сад наук» (Париж, 1979) поет вписав слово «лавочка», наближаючи його до оригіналу.

Переклала Люба Козак