Станіслав Вінценз

Жертва в Коломиї

Спогади про коломийських євреїв

Товариство Коломия у Хайфі щороку упродовж лютого вшановує пам’ять своїх земляків з Коломиї, масово замучених гітлерівцями у Шепарівському ліску.

Що би не говорилося про війну чи проти війни, гітлерівські операції з масового винищення з самою війною мали небагато спільного. На практиці майбутніх жертв не звинувачували ані у шпигунстві, ані в саботажі, ані у збройному чи будь-якому иншому опорі, ані у сприянні ворогові. І що б не говорилося про фанатизм, усі ці масові убивства власне не були погромами з біса фанатичного натовпу, збудженого й божевільного. Ні! Це були холодно продумані, точно – майже науково – прораховані убивства. Не раз вони чинилися просто по науковому, а инколи, через брак газових апаратів, виконувалися слухняною й копіткою працею виконавчого персоналу, який, без властивого фанатикам піднесеного азарту, просто падав з ніг. Тому що робилося це все в ім’я одного принципу: ненависти. І хотілося тільки одного: повного знищення.

Ми не раз чуємо, що живемо в епоху атомної бомби. Але ще коли про атомну бомбу тільки мріяли, нацисти вже виконували в Польщі програму винищення євреїв з цілої Европи, і програма ця була ефективніша, ніж будь-яка атомна війна. Адже атомну бомбу важко скинути на кожне гірське село чи довезти її до кожного закутка. Можна сказати, що ми увійшли в період, коли масове знищення, як і масове упокорення, організоване державою, є практично легальним і тому безкарним. Безкарне воно не тому, що для опору або для помсти бракує ненависти. Її вже аж надто багато. Але так само багато є і байдужости. Молімося, щоби саме ця байдужість не дозволила у далекому чи близькому майбутньому розгулятися новій винищувальній «операції», і знову на «науковій» основі.

Хтось може заперечити; «Чому ми повинні займатися Коломиєю? Звичайно, зрозуміло, що родичі, друзі чи навіть земляки жертв візьмуть участь у цій жалобі. Але ми знаємо, що так само масово, жорстоко й безкарно винищували групи набагато чисельніші, ніж десятки тисяч, як у Коломиї. Винищували мільйони євреїв. Ці мільйони, цей океан замордованих позбавляє дару мови і нас, пригноблює нас і знищує. То навіщо ж привертати увагу до ще одного міста?»

Нам можуть сказати врешті-решт:

«Чому не звернутися до иншого виду спогадів, скажімо, репрезентаційного, і тому більш красномовного. Наприклад представити втрати і символічну колосальність цих втрат через пам’ять і почесті для видатних, особливо заслужених осіб – чи поміж жидів, чи поміж усіх поляків, – творців і світочів у галузі культури чи в суспільній діяльності, зрештою, представників опору, героїв, хоча б із варшавського гетто чи инших».

Кожна форма пам’яті й честі, які не допускають байдужости, бажана, тим більше, що надто приголомшене людство ще не знає, що робити з цим «мементо». Але ми знаємо, що немає жодного вимірювального пристрою, який би підтвердив, що убивство мільйона людей страшніше, ніж знищення кількох тисяч. По-друге, немає і не може бути такого пристрою, який би переконливо довів, що одне життя, життя героя чи видатної особистости, цінніше, ніж життя инших, які здавалися більш сірими і тому були більш безборонними.

На жаль! Приголомшливі цифри жаху і знищення до цього часу більше спричинилися до збайдужіння, ніж до пам’яті. Можна навіть сказати, що вони зміцнюють байдужість, бо ніхто, говорячи «мільйон», не може собі уявити щось більше, ніж цифри. Окрім того, мільйонові жертв не можливо висловити справжнє людське співчуття, солідарність, жалобу. І задумаймося, що організатори знищення власне цього і прагнули: викликати байдужість. І бачимо, що чим більше люди звикають до приголомшливих цифр знищення, тим більше, отримуючи виключно статистичну духовну формацію, вони притупляють свою вразливість. Отже, якщо потім вони почують про смерть сотні чи тисячі людей – хоч би в муках і тортурах – поведуть плечем, ніби дають нам зрозуміти: «Ха, що це проти знищення мільйона?»

Тимчасом ми знаємо, що кожна людина вмирає сама і тільки раз. І якби ми насправді хотіли уявити собі і живо відчути трагічність цифри мільйон, ми б мусили поставити себе на місце кожного, хто вмирав, не забуваючи при тому про тло, яке просто неможливо уявити, бо знищення було тотальне, бо нищили цілий народ.

І тому мені здається, що ініціатива у Хайфі в пам’ять про коломийські жертви є як початком, так і вказівкою того, що треба зробити: мірою людських можливостей справді і конкретно наблизитися до тих людей, які жили і які стали жертвою. Тільки тоді, коли не раз, ми, живі, почнемо переказувати живим конкретні спогади, ми наблизимося до громад, до кожного населеного пункту, що упали жертвою, і тим ми виконаємо той мінімум, який можемо і повинні зробити. Бо недостатньо того, що комусь із нас вдалося врятувати життя одного, кількох або навіть більше тих, над ким нависала небезпека.

У стародавні часи вірили, що кров, пролита убивцями, проникаючи в землю, будить святих месниць, що приходять, нечутно ступаючи, – похмурих Ериній. А вони, переслідуючи винного, наздоженуть його і не залишать його, поки той не збожеволіє від вини. Нехай ці Еринії з крові, прилитої в ліску у Шепарівцях, дістануть не тільки винних, але і байдужих також. Вони домагаються не помсти, а пам’яті! Домагаються боротьби як проти ненависті, так і проти байдужості. Жодного миру ніхто не збудує на байдужості. У містечку Пістинь під Коломиєю серед жидів існувало повір’я, що під час богослужіння померлі встають і беруть участь у Судному дні, у ночі Божого Суду. Нехай і сьогодні вони будуть присутні на суді над світом.

Під час щоденної молитви зітхнімо: «Господи, який є пам’яттю серед усякого забуття, збуди в нас пам’ять про тих з лісочку в Шепарівцях».

Хотілося би згадувати Коломию різних періодів, у різних ситуаціях, а наш час, на жаль, обмежений. Пам’ятаю, як одного разу після тривалого перебування за кордоном я приїхав до Коломиї та зайшов до каварні під назвою «Центральна». Мене відразу здивувало, що каварня була порожня. Я глянув через вікно: один-єдиний фірман спав у сідлі, а його кінь, здається, також здрімнув. Я спочатку здивувався, що місто таке безлюдне, а за хвилину зрозумів: була субота. Добре пам’ятаю, що подумав собі: «Так виглядала би Коломия без жидів».

Стара українська народна пісня говорить: «Коломия не помия, Коломия місто». І що ж то було за місто! Вічний базар – рухливий, буйний, на який кожне село приїжджало в инших строях, в инших упряжках, і навіть типи людей були різні. Місто, де кожен куток був особливим для етнографа. Зазвичай судять поверхнево, думаючи, що коломийські жиди займалися головно торгівлею. На жаль, ніхто не поцікавився статистикою ремесла, а, без сумніву, більша частина коломийських ремісників були жидами. Шевці, кравці, кушнірі, бляхарі, сідлярі та инші; попри невелику кількість фабрик вони забезпечували левову частку потреб міста і чималої околиці. Бо значення Коломиї сягало від Дністра аж до найвищих вершин Карпат, під Чорногору. Дотепер згадую різні постаті ремісників, з якими я мав справу. Але про це колись пізніше.

З молодих років аж до зрілого віку мене найбільше цікавили духовні професії. У шкільні роки я був постійним і завзятим клієнтом установи, яка називалася «Велика бібліотека». Одним полюсом моїх прагнень була бібліотека Крашевського, а другим власне Велика бібліотека. Вона знаходилася на ринку, недалеко від ратуші, і заснував її коломийський продавець книжок Янкель Оренштайн, пізніше відомий видавець українських книжок. У бібліотеці Крашевського можна було позичати польські книжки, а у Великій бібліотеці – книжки иноземними мовами. Але найважливіше те, що в ній тоді, на початку ХХ століття, були серйозні, «важкі» твори, особливо філософські. Консультантом Янкеля Оренштайна з філософії був якийсь Кон, очевидно, ортодоксальний жид, бо ходив він у довгому лапсердаку, носив бороду і був надзвичайним знавцем сучасної філософської літератури. У Великій бібліотеці я позичав грубі томи Куно Фішера – прекрасної історії філософії в монографіях. Там вперше я довідався про всі книги Пуанкаре, що стосувалися проблем науки. Я позичав їх у бібліотеці і вивчав. У них я також довідався про твори Берґсона, Джеймса і багатьох инших.

За кілька вуличок від Ринку, тобто від Великої бібліотеки, була скромна і непоказна синаґоґа коломийських хасидів, яку називали боянською. Взяла вона цю назву від містечка Бояни на близькій Буковині, де колись жив рабин, від якого розходилося проміння віри і полум’я молитви. Його послідовниками були переважно ті ж, знайомі мені ремісники або дрібні купці. Але в самій синаґозі їх важко було упізнати поміж иншими, майже величними. У молодості я нічого не знав про цю синаґоґу, цим не цікавився ані я, ані, здається, ніхто з моїх друзів та колег. Я «відкрив» її тільки у зрілому віці, коли на богослужіння Судного Дня мене запросив один із моїх знайомих дрібних купців. Я побачив феномен такої гарячої, такої перетворюючої і такої иншої у кожного, хто молиться, молитви, що всі сліди «сучасних» тлумачень – ніби сама молитва була тільки якимсь тлумаченням-навіюванням, виключно міражем чи ілюзією – щезли. Дещо пізніше на мою пропозицію на відправу Судного Дня запросили мого приятеля, гостя зі Швейцарії доктора Збіднена, тепер голову спілки швейцарських письменників. Вникаючи в тексти молитов, гостинно запропоновані нам у німецькому перекладі, слухаючи спів і переривчастий трагічний голос старця, який провадив молитву, роздивляючись обличчя старців, а також зовсім молодих людей, виснажених постом і зусиллям безперервної молитви, ми разом з моїм приятелем-швейцарцем першого вечора просиділи у синаґозі аж до півночі, а наступного дня – до вечора. Ми – гості християни – виходили поїсти, а усі, хто молився без перерви, навіть ті найстарші, навіть ті, які втрачали свідомість від виснаження, не взяли в рот ані краплі води.

Ніколи присутність Божого Суду і ночі суду (хоч ця думка занадто сувора для моєї католицької уяви чи платонівської концепції) не була для мене більш переконливою. Ми з моїм другом погодилися, що сучасний світ міг би навчитися в цій малій синаґозі чогось найважливішого.

Скільки духовної сили приховувалося під тими непоказними лапсердаками! На одній вулиці, що біля Великої бібліотеки, слідкували за розвитком найновішої думки, а на другій ні на хвилину не згасав вогонь, здається, він палахкотів не менш яскраво, як століття тому.

І що з того? Ось перше мимовільне запитання, в якому приховується глибокий докір. Відомо, що доля замордованих не одного спокушає на блюзнірство. Але мені здається, що в боянській синаґозі була відповідь на це питання. І чим слабше хтось цю відповідь почув, тим більше він буде схильний до блюзнірства.

Прощаючись із Коломиєю, я так прагнув, щоби мої вітання дісталися аж до иншого берега. До тих, хто вже давно неживий, чи до тих, хто впав жертвою під час війни.

Я згадую професора Захарію Дембіцера, який навчав нас любові до Гомера. Згадую мого сусіда, справедливого старця Берла Лантнера, який, коли його вели гестапівці, заспокоював переляканих і галасливих чоловіків: «Діти, це все від Бога, не нарікайте».

Згадую серед жидів моїх колег і шкільних друзів, тих, що загинули в молодості перед Першою світовою війною, таких як Марцел Ріттіґштайн, як Місьо Гулес і Мішелька Сухера, про якого нам священик-катехит завжди говорив: «Пригляньтеся до нього, він має обличчя Ісуса». Згадую бабусю Гулесову, яка маленькими ногами сходила всю Коломию і з пожертв заснувала дитячий притулок для жидівських сиріт, а на вісімдесятому році життя разом із правнучкою її вивезли гітлерівці. Згадую двійко бідних стареньких під Косовом, які у час окупації в особливо морозну ніч запросили нас, незнайомців, до своєї напівземлянки на нічліг. Десятки й сотні облич юрмляться на иншому березі. Вітаю їх.

1954

Переклала Люба Козак