Станіслав Вінценз

«Жертва» Стефанії Загорської

Ось я, Фебова Сибілла, що говорить незаперечні речі

Книга Стефанії Загорської* нагадує про той стародавній напис із «Іліади». Але вона не віщує майбутнього, а тільки дбайливо називає те, що є.

Инколи на Заході, коли з’являється книга про історію знищення жидів і про те, що недавно сталося в Европі, особливо в Польщі, люди, які зітхнули з полегшенням, бо думають, що позбулися тягаря, чи ті, які, живучи тільки теперішнім, вірять, що зміна політичної ситуації виправить минуле, запитують, неприємно здивовані і зі стиснутим серцем, а инколи навіть і без цього: чи це ще актуально? Чи ж не варто, врешті, не тільки для спокою, а й для добра усіх, особливо майбутніх поколінь, забути? Нехай це кане в Лету! Нехай вона віднесе це до Гадеса (Пекла), туди, де місце для проклятих і для пекельних спогадів. Не місце їм у людському світі, який хоче жити. Хто здоровий захоче писати і читати про таке? Адже сумління винних чи байдужих однаково ніхто не пробудить, а якщо навіть і пробудить, то ніхто не відшкодує втрат. То ж нехай спливе з водою.

Такі й подібні люди инколи поводяться, як не дуже довірливі одужуючі, яким здається, що їм пропонують повернутися до хвороби; або ж як здорові, яких заохочують добровільно занедужати. Пропаганда ж, яка кричала про мільйони втрат і смертей, але не про конкретних людей і не про те, якими вони були, мимоволі обманювала, ніби для того, щоби приголомшене людство зреклося уяви. Адже так можна заглушити й відстрашити багатьох людей від пам’ятання і нагадування.

На це є відповідь у книзі Стефанії Загорської. У ній – не тільки конкретний випадок, не тільки війна і німці Гітлера. Це сталося, а отже це було можливим. Це є. Саме так говорив собі герой, новий – старий Авраам, дрібний гебрейський господар і пекар із Прикарпаття, батько дванадцятирічного Ісака. Він дуже індивідуально й пластично змальований, він реальний, і, водночас, авторка ідентифікує його з патріархом Авраамом. Тому, коли тягарі усіх вікових винищувань, кривд, принижень і образ, про які він уже сам починав думати як про перебільшені, воскресли у новому, жахливому вибуху, коли світ став пустелею, і усі двері замкнулися, він мав право сказати: «Це є». Воскресло оте постійне поневіряння, безупинні масові виїзди, бо тільки вони неминучі й постійні. Це є. Коли знову піднялися хвилі загибелі й винищення, коли цього разу підняла їх свідома воля найбільш систематичного у світі народу, коли безпорадність і байдужість, і навіть апатія ударили другою хвилею уже з тих закутків, де жиди могли ще сподіватися притулку, Авраам (дитя священного народу), покараний за священство долею парія, у щоденних розмовах з Богом гірко звинувачував Господа, що Він не дотримується обітниці опіки, що чинить те ж, за що засуджує людей і за що люди карають людей. А його малий син Ісак вже не очікував Божої допомоги, тому не знайшов у собі слова до Бога, а тільки безупинний крик, що звучав, як виття шакала у пустелі.

Історія вибраного народу так тісно пов’язана з історіями родин, що у такі хвилини усі звинувачують Бога як батька або предка племені, який замало застерігав, який не чував над своїми, а у час трагедії уперто мовчав. І що ж їм залишалося? Їм залишалися добрі люди. Але й ті не чекали на них, тільки Бог через ангела вказав новому Авраамові, що поневірявся ночами, куди йому сховатися. І коли такий «випадок» тимчасово врятував Авраама з Ісаком, який постійно кричав, наражаючи дім добрих людей на небезпеку з боку переслідувачів, Авраам вже й це не міг визнати добродійством, бо у своєму сумлінні не міг погодитися з тим, щоби через нього прийшло зло:

– Не піду вже більше туди, де добрі люди.

А може, гебреї замало чували? Зовсім навпаки. Пам’ять про тисячолітні переслідування і все нові поневіряння тих «місцевих чужинців» (як висловився доктор Юдим у Жеромського) тривала, часом задовго і незрозуміло для них. Хана, дружина Авраама, енергійна сільська господиня, навіть дещо «омужичена язичниця», була такою ж гебрейською матір’ю, як і инші упродовж віків. Вона всього боялася, постійно і передбачливо всьому запобігала. Тільки от одного, цієї, такої кардинальної ситуації для жидів, не могла передбачити й запобігти їй.

Дозволю собі тут один спогад більш-менш двадцятип’ятилітньої давности, десь за кілька років перед приходом до влади Гітлера. Тоді я заїжджав у Львові до одного невеличкого готелю, до якого раніше, за років сорок перед тим, заїжджав мій батько. Щоранку молоденький кельнер, може, вісімнадцятирічний, на ім’я Мендель, приносив мені сніданок у номер. Він був веселий і балакучий. Одного дня він приніс сніданок зі стурбованим виразом обличчя. Він був вражаюче сумний і пригноблений. «Що з тобою, Менделю, сьогодні?» – спитав я. Він спершу вагався, але врешті випалив: «Не можна вже з ними витримати! У нас у родині, і на нашій вулиці на Замарстинові старі люди щось таке виговорюють, що до всього пропадає бажання. Постійно повторюють, лементують, що насувається щось проти євреїв, що у Німеччині є якийсь Гітлер, що страх. Я молодий, я утік би від них на край світу, але як?»

Я добре пам’ятаю свої враження, коли того ж дня на математичному підвечірку у моїх друзів, родини Блюменфельдів, де після дискусії математиків відбувалися також і инші діалоги, я процитував розповідь Менделя, при чому, зізнаюся, із занепокоєнням. Присутні мене любили і цінували, але цього вже їм було забагато. Пригадую, як мій приятель Блюменфельд, з яким нас поєднували ще инші справи, по-дружньому переконував мене: «Але ж, пане Стаху, Ви пристрасно переймаєтеся всім, що кажуть пастухи і халатники (так називали жидів у традиційному одязі), а потім насміхаєтеся не тільки з Рассела і Фройда, a инколи з усієї науки. Чи ж Ви не бачите, що оце «проти євреїв» вже давно повністю зотліло». Ці слова я пам’ятаю особливо точно: «вже давно повністю зотліло». Узятий у кільце з різних боків, я оборонявся як міг, переконував, що читаю книжки так само уважно, як і слухаю тих пастухів і халатників, тому коли й вони почнуть фальшувати дійсність або байдуже ковзати нею, я не буду ними «перейматися», хоч їм належиться поблажливість. Врешті-решт, друзі були до мене також поблажливі, бо я заслужив у них такий собі патент на потішні, а значить, нешкідливі парадокси.

А тепер? Може, ті, що самі доволі натерпілися й не хочуть більше мучитися, скажуть: «Ми не були байдужі, але чи ж можна було дати і зробити більше?» Якщо б їм відповісти, що ніколи не можна зробити забагато людського, вони, можливо, заперечили б: «Навіщо цим отруювати инших, тих, хто не мав такого проклятого досвіду, як ми? Для чого?»

У тому то й річ, що книга Загорської є ніби закликом Сибілли. Це зовсім не спогад, і цим вона кардинально відрізняється від таких чи инших, чесних і, зрештою, цінних спогадів. Вона охоплює цілість, яка не є минущою. Вона майже не згадує німців, говорить про них як про завжди присутню темну силу. У книзі немає образів німців, але блиск черевиків молодого чоловіка в кооперативі жахає Авраама, очевидно, нагадуючи йому солдатські черевики, а слід автомобіля на гостинці нагадує йому сліди сучасного диявола, як колись ними були сліди копит.

На кожній сторінці, у кожному рядку цієї, такої глибокої авторки, йдеться про дійсність. Вона фіксує, щоби зберегти свій і наш досвід так, як стародавні міти фіксували жахливі переживання молодого людства. Як міт про Атрея, що подав на бенкеті брату Тієсту страву з його власних дітей. Як історія Атрідів чи оповідання про одноокого людожера Циклопа, який покладався тільки на силу. Це застереження, це пам’ятник постійно присутньому й живучому страхові, що стоїть на сторожі людства.

І таким є майбутнє для творчості, зараженої таким жахливим досвідом. Вона існуватиме не тільки для спогадів, не для отруєння ані не для набридання сумлінню. Тому що «міт», хоч і здається неправдоподібним, все ж є правдою у всіх сенсах. Міт можна пояснити сотнею способами, багато разів і щоразу инакше, але все-таки з першого погляду він відразу відкриває своє значення. Це сконденсований образ досвіду і науки з досвіду. Він росте органічно, як квітка, або тиснеться в горло, як раптовий крик, і неможливо його вихолостити у реторті, яка продукує фальшиві міти – неміти. Цей наш міт хоче чувати, щоби не сталося за словами Міцкевича: «Добрий заплакав, але відвертав очі». Окрім тих, що відвертали очі, були й такі, що здатні якнайголосніше оскаржувати і звинувачувати усіх, тільки не себе.

Не втратити раз здобутого і так дорого купленого знання про те, що постійно загрожує, і чувати – ось завдання «міту».

Чи ті, що байдужі, чи тільки ті, «що мають щось краще до роботи», можуть відповісти, як колись гомерівські люди: «Не ми винні, Зевс винен, бо в одних приспав обави, а в инших вселив шалене безумство. Ананке (неминуча доля. – Прим. ред.) винна, історичні процеси, історична необхідність, а не ми». Суворий «міт» Загорської власне не оскаржує, а стверджує. У книзі, яка безперечно написана прекрасно і навіть понад похвалу, поетична форма є чимось другорядним, хоча очевидно, що без майстерності і без переконання, які виявила Загорська, нема чого братися за такий сміливий твір. Книжка залишиться як пам’ятник самопізнання і як вихователька пильности.

Хтось запитає: «Чи облишить авторка цей паралізуючий тон? Чи дасть хоч якийсь проблиск надії? Навряд чи». І на це треба відповісти, що з давніх-давен смерть мітичних героїв, а також родів і племен, залишала тим, що вижили, насамперед стрес. Тому питати про надію пасує сором’язливо й тихо, що власне й робить авторка. Коріння надії, тобто коріння жертви, сховане глибоко. Таке ж глибоке прозріння є у запитанні нового Авраама: «Чому ж переховує мене цей Соболь, який не тільки наражає себе й родину, але і свою підпільну політичну роботу, таємним центром якої є дім?» Ще більше утвердження знаходимо у веселощах його доньки Клари, яка – як згадує Авраам – з дитинства була якось понад «нормальним» поділом світу на жидів і не-жидів. Замучена переслідуваннями, вона таки утекла із концентраційного табору і несподівано з’явилася у самотньому гірському будиночку батька, де своїм сміхом одразу розвіювала усілякі побоювання. Бо за висловом її батька, коли вона з’явилася, небезпеки віддалилися і ніби утекли у паніці. Авраам боявся, що її сміх раптом урветься. Але авторка переконує, що такий сміх переможе і буде перемагати, поки його хтось розуміє. Сама ж книжка належить до тих, які пробуджують і закликають до обітниць. І, здається, немає відважнішого виховника добрих і сміливих учинків, як чистий сміх і усмішка. У наших горах вірять, що довірливий сміх рахманів – покровителів нашого буття – надає відваги і запалює у кожному те, що найкраще.

Книга закінчується майже скупо у своїй зворушливій промовистості. Клара намагається врятувати дванадцятирічного Ісака, несучи його на руках. Її наздоганяють переслідувачі, і вона гине. Ісак врятований, але розбитий Авраам хоче віддати сина в жертву, як колись у правіки, ніби сплачуючи жертвою за жертву. Він найбільше боїться зустрічі з батьком Клари, старим Соболем, але Соболь, нібито фаталістично, а насправді з вірою пояснює, що Клара завжди знала, що робить, і що те, що сталося, врятувало її від терпінь і катівні. Врешті, він оживляється, ніби тихо тріумфуючи: «Під час обшуку вони не знайшли радіостанцію, бо ми її добре сховали».

Авраам колись бунтував проти Бога, говорячи собі: «Не піду вже туди, де добрі люди, бо я тільки наражаю їх на небезпеку». Тепер він знаходить, або ж, щонайменше, шукає Бога такого, яким Він є. Жертва Клари і Соболя відкриває йому очі. Він наблизився до тихого застереження: «Не називай мене добрим, чоловіче, – тільки Бог є добрим». А ще так недавно хасидські учителі навчали, що людина добра настільки, наскільки не згіршується, наскільки не ображається на Бога, а допомагає Йому усіма силами. Допомагає – додаємо – рятувати, насамперед, усіх слабких, пригнічених, переслідуваних; такі завжди знайдуться. Сервантес подає такі людські роздуми ніби зі смішного, але швидше з гіркого боку: що ж це за світ, в якому тільки лицарі з Ламанчі безкорисливі і шляхетні, і тільки Санчо Панси вірні.

Але в такій справі людські аспекти – чи то трагічні, чи комічні – неспівмірні з викликом, кинутим навіть пошепки.

Зевс, що володіє блискавками, виправдовується перед закидами людей, говорячи: «Не ми винні, не ми, небожителі, а самі люди, адже ми застерігали їх, і не раз». І це була відповідь, яка переконувала гомерівських людей. Але що ж чує Авраам, старший над усіма тими, що його оточують? Чого ж хоче Бог? Бог Авраама й Ісака, Бог таємний, не виправдовується і не потребує виправдання. Він мовчить. Тільки сумлінно підказує: «Я послав тобі ангела, послав тобі очі, що сміються, і мужні, надійні руки. Ти вважав, що тобі належиться ще щось. Тому відкриваю тобі ще очі». Ось це, мені здається, і є суттю «Жертви».

З листів і розмов, повних визнання для книжки, доходять до мене несміливі застереження, що філософія «Жертви» неясна, або ж що останні сторінки «Жертви» «містичні». Я так не думаю. Адже, хоча наразі моє власне розуміння мені здається переконливим, можливо, що у книзі є ще щось таке, чого я не вловив, і що можна відчути, докладаючи більше зусиль. А книга ця – одночасно як доступна, так і трудна – заслуговує на якнайбільше зусилля читача.

Ля-Комбе, 1955

* Лондон, 1955, видав Ян Новіцький

Переклала Люба Козак