Станіслав Вінценз

Жидівські теми

Уявна дійсність?

Остаточно долю й новітню історію львів’ян – поляків і українців як одного цілого – можна було б назвати переміщеною дійсністю. Попри жертви й воєнні втрати, попри те, що навіть міжвоєнне чверть століття скосило багатьох, попри те, що час і далі косить… однак, живуть-таки десь наступні покоління, хоча змінилися пропорції й місце проживання. То де тепер львівські жиди як спільнота? Де їх шукати?

Існує тільки одна відповідь: крім тих, небагатьох, що залишилися, вони живуть тільки у наших споминах. Хотілося б, щоби вони втілились у, щонайменше, закуток чи дім спогадів, причому набагато просторіший, ніж той незабутній будинок польського консульства у Мюнхені, де 1936 року консул – блаженної пам’яти Константи Єленський, сховав усіх жидів родом із Польщі, які уночі, під час однієї з перших нацистських облав, зголосилися до нього, і забезпечив їх документами. На той час польські громадяни були ще недоторканні.

Чи випливає з цього, що львівські жиди стали уявною дійсністю, бо не витримали наступних випробувань? Це питання стане ще пекучіше, якщо його оправити в рамку особливої барви й доповнити офіційними повідомленнями німецьких газет періоду фізичного знищення: «Німецька мітла історії напрацювалася над очищенням міст у Польщі». Мітла історії. Цей вираз уже сам по собі ретельно вимітає, адже перед ним так часто схиляються наші сучасники. Мабуть, не один, хто намагається пам’ятати, відчує легкий застережливий дотик і тихий шепіт тих, що його опритомнюють: «Дай спокій, брате, історія це залагодила». Зрештою, навіщо наражатися на закид у малозначущості: «Хіба аж таким великим і важливим був отой ваш Львів?» Але ж Атени й Єрусалим були ще менші, тож без зайвої пихи ми можемо сказати: саме у людському вимірі Львів був важливіший, ніж не одне місто з його монументальністю. Иноді кажуть, що історію пишуть переможці без участі переможених і знищених, але на їхніх плечах. І йдеться не конче про воєнні перемоги. Перемагають ті, що, як це звучить по-німецькому, залишають reinen Tisch – чистий стіл, тобто не дають доступитися до спогадів. Хто ж бо після звитяг наважиться докучати споминами иншим людям? Адже це за крок від нудьги. Хто ж захоче залишити після себе хоча б запах потоптаної й спаленої трави? Навіщо тоді поступ, як не для того, щоб звільнитися від прикрих споминів? Та ще й у наш час виразніше, ніж будь-коли, у споминах відчутно два керунки. Історик Карл Якуб Буркгардт вважає: піраміди з черепів, які колись у Багдаді ставив Тамерлан, залишили в цих краях такі спогади, що там ніхто не зможе вірити у звичайнісінькі людські цноти й пориви. Нам також инколи здається, що ліпше не пам’ятати, як уважав ото один щирий філософ, що краще не добиратися до витоків людства, бо там мавпа, вишкіривши зуби, застерігає: «Тільки не назад!» Однак, той же непослідовний філософ ще рішучіше відмовляється від прийдешності, кажучи так: «Мавпи лагідні й добрі, тому неможливо, щоб такі жорстокі істоти, як люди, походили від них».

Кружляють білі і чорні спогади, шарпають нас, як орди духів під час бунту ангелів. Тож сподіваймося, що людський дух Львова прокладе дорогу людським споминам і, можливо, вони на щось вплинуть

Жиди Львова – такі, які закарбувались у нашій пам’яті, залишилися реальністю, особливо виразною і багатою. У цю мить, вже здалеку від конфліктів і ілюзій, вони, либонь, апелюють до усіх. Зокрема, до тих, що вже з молодих років віднайшли серед жидів так багато приятелів і хороших знайомих.

Спершу варто подати історичну характеристика загального змісту про те, що в усіх верствах жиди реалізували пропозицію маркграфа Вєльопольського – вони стали польським міщанством. У галузі мови і культури вони сполонізувалися, напевно, ще дужче, ніж самі гадали, а часом і дужче, ніж хотіли. Прочитавши щоденники сибіряка й вигнанця Едварда Чапського, я дізнався про ставлення маркграфа Вєльопольського до Росії і царя. Чапський каже, що стосовно Росії Вєльопольський був немовби послом чужої держави, тобто завжди живої і незалежної Польщі, і його шанував і вислуховував царський уряд, причому маркграф ніколи не був російським чиновником. Коротко кажучи, він діяв від імени Польщі і ніколи не від імени Росії. Тільки така людина могла вимагати, щоб жидів сприймали як новітній, тобто міщанський, прошарок польського суспільства. Він, либонь, мав право також вимагати цього й від свого суспільства. Таке незвичне втілення ідеї, яке констатуємо в історії Львова, можна вважати здійсненням політичної думки Вєльопольського й винагороду долі за його гіркі невдачі.

Годі сумніватися, що в убогих верствах чимало львів’ян говорило по-жидівськи, тим паче, що традиційне жидівство, пов’язане з гебрайською мовою у святкові дні, час від часу підсилювалося жидівством із провінції, одначе можна твердити, що Львів інтенсивніше впливав на провінцію, ніж навпаки. Порівняно з тим, що було у Варшаві, Вільні, ба навіть Кракові, кількість людей, що послуговувалися жидівською мовою, за моїми спостереженнями, неухильно зменшувалася. Не маю точних даних, але й не кидаю слів на вітер. Довгі роки я приятелював із видатним жидівським поетом – Нухимом Бомсе, що походив із Сасова під Бродами, а також із цілою групою жидівських поетів і прозаїків, які його оточували i з яких назову тільки Рахіль Ауербах та Іцика Манґера. Познайомившись із Бомсе, я зустрічався з ним у Львові, а згодом у нас на селі. Він впровадив чимало поляків у жидівську поезію, про яку перед тим мало хто знав, тим більш, що було немале упередження проти самої мови – як серед поляків, званих корінними, так і серед самих жидів, і навіть серед сіоністів. Тим часом сам Бомсе, залишаючись незмінно вірним своїй поетичній місії, дедалі глибше входив у польське суспільство й вживав також польську мову, як видно з його листів, які він надсилав з Америки.

У підсумку – в жодному місті жиди не приклалися до зміцнення всього польського так, як у Львові. Випливало це як із їхніх міцних економічних підвалин, так і з того, що вони асимілювалися на широкій ділянці культури. Якийсь час у «розрахунках» з жидами поляки вживали ходовий вислів, приписаний, уже й не знаю, на якій підставі, львівським жидам і скерований нібито до поляків: «Ваші вулиці, наші кам’яниці». Це, звісно ж, мало означати, що жиди пишаються своєю власністю у Львові. Так уважала принаймні частина польського суспільства, хоча кожен добре знав, що тон вислову був неприязний. Зрештою, ніхто з поляків не сумнівався, що, попри тодішній стан справ, жиди як громада не виголошували жодних політичних претензій до Львова. Варто також згадати, що під час оборони Львова жидів так само неприхильно називали «нейтральними». Це мало означати, що вони не мають певної позиції у польсько-українських боях і суперечках.

A хто ж має право в країні, що стільки століть має змішане населенням, вимагати такої позиції з пістолетом у руках, яку нав’язують декому під час громадянської війни? Подивившись у минуле, слід сказати, тобто рішуче ствердити (подобається таке комусь, чи ні), що ще з часів Хмельницького та Вишневецького, а то й іще давніших, як видно з творів Гоголя, жиди у тих боях ніколи не були нейтральними. За самою логікою речей вони були на польському, або такому, що вважався польським, боці. У XVII столітті стара Річ Посполита із солідаристичними та федеральними тенденціями націоналістично розкололася. Це нагадування для тих, хто тим переймається.

Без сумніву, жидівський народ довгі віки відчував солідарність із польською державою або з тим, що її уособлювало. Про це свідчать не тільки прихильні відгуки про Вишневецького, що їх жиди самі у той час поширювали в Західній Европі, але й спогади хасидів про відомого рабина Нахмана із Брацлава, де підкреслено, що жиди обороняли Умань разом із поляками. Зрештою, у 1920–1921 роках галицькі жиди масово обстоювали Польщу, незважаючи на прикрі антисемітські ексцеси у Львові наприкінці 1918 року. Коротко кажучи, Австрія була для них продовженням Польщі, а нова Польща здавалась їм продовженням Австрії.

Якби навіть припустити, і це було б зрозуміло, що жиди колись мріяли залишитися нейтральними, то це були б мрії ідіотів. Ще у середні віки більше половини европейських жидів, у тому числі й хозарських, опинилась у Польщі. Період найвищого розвитку ягайлівської Польщі єврейські історики назвали золотим віком жидів у цій країні (1580–1648 рр.). Вони так втяглися в міське життя й державне господарство, що не могли звідти виплутатись, ну, а польське суспільство у своїй переважній більшості цього й не прагло всерйоз. Тому-то слід визнати й наголосити, що передвоєнні старання українців вберегти галицьку провінцію українською та повернути майно у Львові первинним власникам у цьому господарчому аспекті були реалістичні, здорові й позбавлені демагогії. Ці люди зрозуміли роль жидів, призначену їм ще у далекому минулому, й рушили здобувати свої позиції, користуючись сучасною – в щонайкращому значенні – зброєю, тобто засобами кооперації, всюди послуговуючись ними без антисемітських гасел. Безпосередньо на моїй батьківщині – Покутті, я не раз чув від колишніх орендарів-жидів, що кооперативи викуповують у них будинки, непогано платять і що ці орендарі якнайкраще розпрощалися із селом. А якихось десять років перед тим було зовсім инакше. Звичайно, кажу тут про час миру, коли все вирішувала завзята, цілеспрямована, відповідальна, твереза робота, а не про час війни, коли мене, зрештою, не було на теренах мого краю.

На початку XX століття львівські жиди остаточно сполонізувалися й асимілювалися, хай навіть це й не був статичний стан. Жиди різних відламів прийняли належність до польського суспільства. Однак, уже за моїх гімназійних часів слово «асимілятор» стало предметом нападок і згодом набрало майже негативного значення. Пригадую прізвисько «Мошко», яке тоді вживали сіоністи, не раз доволі аґресивно. Воно було однаково несимпатичне, геть несправедливе, як потім слово «нейтральний». Послаблення довіри до асиміляції поступово стало переважати і з польського боку, принаймні почасти, зокрема в немалих молодіжних групах, які були під впливом расизму. Про жидів-асиміляторів можна було б слушно сказати: не вони завинили, що слово «асиміляція» стало непопулярним, а радше та обставина, що це була аристократична асиміляція, яка засвоювала звичаї та традиції суспільних класів – дворян, поміщиків та вищих урядовців, які були на вищих щаблях і задавали тон цісарській провінції в Галичині. Зрештою, така асиміляція йшла навіть трохи важче, ніж в Австрії чи Німеччині, бо там жиди натрапляли на широкий прошарок великого і малого міщанства, з яким могли без труднощів асимілюватися. Звідти й пішла погорда жидів-поляків до онімечених жидів. Я зауважував її навіть у таких світлих родинах, як Левенштейни, Парнаси, Блюменфельди та Мейзельси. Однак, ця погорда була, безперечно, захистом проти всіляких спроб денаціоналізації. Окрім того, з таких родин виходили завзяті львівські патріоти. Врешті-решт виявилося, що, попри перешкоду, яку поставило слово «асимілятор», асиміляція жидів поточилася набагато ширшим струменем, як це було видно серед сіоністів і, у чому я мав нагоду пересвідчитися – серед комуністів у Львові. І в результаті, пишучи про львівських жидів без поверхневих суджень і політичних ярликів, я можу сказати, що це були жиди-поляки. Цей загальний вираз може мати значення лише тоді, коли перед лицем змін та переворотів ми намагаємося вийти поза тісні рамки «провінціалізму в часі», де ми, на жаль, стриміли надто вже довго. А тепер я б хотів нарешті перейти до мого прямого завдання, тобто до спогадів про людей та особистостей, і це завдання має на меті лише одне – згадувати їх чесно і з розумінням.

Видатний, чарівливий своєю щирістю польський письменник Адольф Рудницький узяв на себе зрозуміле, хоч і понад людські сили завдання – воскресити присутність польського жидівства. Я б хотів мірою своїх можливостей асистувати йому в цій справі. У ній ішлося, зокрема, про одного з найвидатніших асиміляторів – літературного критика Остапа Ортвіна, або ж доктора Оскара Каценеленбоґена. Відразу скажу, що, крім професора Бартеля, це була якнайбільш реґіональна львівська постать, якнайміцніш закорінена у Львові. Ті, що дослівно сприйняли Ортвіна в інтерпретації Рудницького, намагаються захищати цього критика, подаючи «пом’якшувальну» обставину: Ортвін не почував спільної сув’язі з жидівством. Дозволю собі сказати, що Остап Ортвін не був слабкою людиною й нема потреби в такій «обставині». Був цільний. Гарячий, твердий, а зовні – запеклий раціоналіст, і то такий, якому ознайомлення, ба навіть наближення до того, що можна назвати філософським ірраціоналізмом, тільки зміцнювали його раціональний світогляд. Був він завзятим прихильником свідомої, чіткої і ясної позиції й, незважаючи на Берґсона, не давав задурманювати себе ані примарною інтуїцією, ані заагітованим натовпом тогочасних політичних рухів. Мушу, однак, відзначити (незважаючи на те, як цю річ тепер коментують), що він вважав себе марксистом. Однак, дивлячись на ті краї і ті часи з Італії, згадаю, що основою Ортвінової думки був не лорд Бекон, а радше його цілковита протилежність – Джамбаттіста Віко, який був менш локальний у часовому плані й ширше охоплював минуле та майбутнє.

З усім цим темпераментний Ортвін, подібно до мислителів, що пориваються до ясності, бував у своїх судженнях упертий, часом навіть невблаганний. Можу сказати, що я приязнився з ним, але ця приязнь була така, що – аби себе вберегти – розважливо наказувала зустрічатися не дуже часто й розмовляти обачно. Набагато старший, ніж я, Ортвін був відомий тоді, коли мене ще ніхто не знав, а те, що він доводився дядьком нашій приятельці, пані Стасі Блюменфельд з вибуховим, родинним – як у нього – темпераментом (хоча в неї й пом’якшеним жіночими чарами ненастанних суперечностей), иноді перешкоджало мені зустрітися з ним, бо короткі родинні звади, що поставали з незрозумілих причин, не належали до рідкісних випадків.

У час цікавих нам обом розмов я инколи мав враження, що Остап Ортвін не вважає мене справжнім поляком, таким, яким я мав би бути, бо те, що було в мені цілком спонтанне, a тому уперте й aлогічне, він мав за мудрований лібералізм, за химеру та пережиток XIX століття. Він відчував і проголошував, що настає жорстка епоха i немає місця добрим намірам. У кінцевому підсумку мені здавалося, що передусім він був жидівським аристократом, який мимоволі сягав до видатних предків, відомих у Польщі ще в XVII столітті. Подібно, як і він тоді, тепер псевдо-нащадки каганів, тобто жерців, виявляють часом деяку гордість, а то й пиху стосовно инших жидів. I Oртвін говорив иноді про окремих жидів, вживаючи такі ж, неприємні і несправедливі вирази, як колись Маркс, говорячи про Лассаля. Особливо ж він критикував пристрасть до лібералізму як тенденцію до кар’єризму, бо лібералізм – це, мовляв, ідеальна система для кар’єристів.

Я не сумнівався у тому, що в основі Ортвінового ставлення до жидів не було ані байдужости, ані корисливости. У своєрідній ворожості до «лібералізму» я вбачав трагічну стурбованість, а на самому дні – пам’ять про колишні поразки жидів: «Як же можна з такою долею чіплятися будь-чого?» Чим твердіш він переконувався, – нібито раціонально, як сам вважав, – що в жидів немає пам’яти, тим глибше давав себе поглинути мітичній або мітологізуючій пам’яті поляків. «Забути – провинитися!» Ці слова Виспянського з «Казимира Великого» написано неначе для Ортвіна. Втративши релігію й побожність, такий чоловік, як він, не міг бути инакшим. У пітьмі, на невідь як надовго, залишився нечутливий чи знечулений корінь, а на вершку з’явилися срібні квіти.

Що ж треба було з цим вдіяти? Чи повинні були друзі застерегти його або повчати: «Ти жид, то пильнуй свого, а заразом й своєї трагічної пам’яти»? Хто б посмів так сказати, ба навіть подумати у присутності Ортвіна? Нині таке видається зовсім легким – «розглядати» й відкривати, що жиди – це народ, бо видно, що – як висловлено у Біблії – «Бог може все»: у вогні катастроф і людомору, посеред крижаної байдужости й літеплої заклопотаности вивернулися нутрощі історії.

A ще не так давно справа існування жидівського народу зовсім не виглядала очевидною, навіть для самих жидів, про що я міг би пригадати не одну розмову чи дискусію. Наприклад, студентський пансіон навесні 1914 року на вулиці Боршкеґассе у Відні, де незрідка відбувалися такі дискусії, в яких ми, не жиди, не раз брали участь. Мої колеґи, Анеля Бар і її брат Генрик, жиди з Тернополя, сперечалися, порівняно з иншими, найжвавіше. Панна Анеля несміливо, хоч і переконано, стверджувала, що жиди – це народ, а її брат Генрик (біолог, згодом лікар), хоч і молодший, все ж нетерпляче, майже люто громив її: «Мелеш дурниці!» – говорив він, мотивуючи, що, замість множити націоналізм, треба дати можливість антисемітам означити проблему і розв’язати її.

Згодом я не раз бував свідком подібних суперечок, що доходили в жидівських сім’ях до сутичок. Цілком можливо, що гострота тих дискусій свідчила про їх дедалі більшу актуальність, але вони нічого не вирішували. Зрештою, слід зазначити, що дискутували зазвичай у буржуазних колах, натомість львівський люд не сумнівався у своїй нібито національній відрубності. Однак, цілком певно, що ті, які і тоді, і тепер показують свою вищість над буржуазією, тоді зверхньо дивилися і на народ, а особливо на його «темноту», вважаючи, власне, чуття відрубности виявом темноти. Врешті, жидівська буржуазія хоча й не мала чуття прийдешности, зате становила цільний, політично свідомий прошарок.

Повернімося до Ортвіна. В одній із розмов зі мною та Пйотром Дуніним-Борковським він дуже різко доводив, що сіонізм – це виправдання космополітизму, і підкреслював побоювання, що сіонізм відсуває вбік безпосередні завдання та обов’язки. В основі цієї різкости можна було спостерегти своєрідний комплекс жидів, хворих на запалення совісти. Ортвін обурювався і з практичних мотивів, вважаючи, що таке ухиляння від громадських і патріотичних обов’язків накличе на жидів нові підозри, нападки і насамкінець – нові утиски. Було враження, що Ортвін неначе вимагає від жидів ще більшої самопожертви задля Польщі, ніж від «корінних» поляків, до яких він теж був аж ніяк не поблажливий.

Цей аспект сумління разом із закоріненням у польському міті замість давно втраченого жидівського сам собою заперечував будь-який опортунізм в Ортвіна. Про це знав кожен із його знайомих, кожен із його сучасників і «сторонників». Досить було відвідати його помешкання – скромне, майже бідне. Усі знали, що якби Ортвін не був таким гордим і непоступливим, то легко став би професором літератури. Та ще й яким професором! Він же, тим часом, відколи перестав виходити «Tydzień» Вислоуха, навіть не намагався розмістити свої, давно вже готові, чи такі, над якими працював, статті і дослідження в якомусь із не львівських журналів. У своїй львівській самоті Ортвін доходив до буркотливости, як тоді, коли він, соціаліст, став на боці кардинала у справі труни Пілсудського. A все ж таки, куди належав Пілсудський, як не до вавельської минувшини? На жаль, захищаючи автентичні цінності, Ортвін став провінціональним. Зрештою, провінціальною була нова Польща порівняно з Польщею половини XIX століття. «Польща – це велика річ» – таке він обстоював усім серцем, але, мабуть, здивувався б, якби йому хтось нагадав: «Ізраїль – це велика річ».

Дозволю собі вставити тут невеликий спогад. У варшавському Пен-клубі з нагоди візиту знаного російського поета і перекладача Бальмонта жидівська декламаторка, приятелька його сім’ї, дуже гарно й зворушливо читала по-гебрайському уривок із Ісаї. На жаль, не знаю, чому деякі польські літератори жидівського походження вважали за потрібне глузувати під час цього декламування й дозволяти собі різні жартики, немовби віддавати конче потрібну десятину так званим корінним полякам. Нема потреби приховувати, що це була прикра й ганебна річ. Звичайно, Остап Ортвін не був при цьому, натомість чи то щоб пожартувати, чи то щоб роз’ятрити, хтось із послужливих розповів йому про це. Важко передати, як метався Ортвін, почувши, що жиди так низько себе цінують. А побушувавши, всерйоз доводив: «Все це тому, що вони не трагічні, що цілковито позбулися всякого трагізму».

Утім, Остап Ортвін також ніколи не брав участи у богослужінні Судного Дня, навіть і не бачив, як, скажімо, в нас на Покутті його відправляють хасиди. Для таких людей – хоч, підкреслюю, не для Ортвіна спеціально – перший аспект жидів – це їхня кумедність, бо якось ніхто не зауважив сумнозвісного слона трагізму.

Остап Ортвін вилив увесь свій жидівський трагізм у польськість. Мимоволі згадуєш поряд із ним таких лицарів, як ротмістр Станіслав Опока-Льовенштайн, що до останку тримався разом із представництвом таємного консульства в Будапешті, як майор Макс Левін, який у час окупації й хазяйнування ґестапо воював, наражаючись на муки й жертвуючи життя. Ці люди справді зробили набагато більше, ніж безпосередньо вимагали справа і їхнє конкретне завдання, бо насамперед були жертовні.

Тож як сформулювати закиди Ортвінові, які пробиваються навіть у думках тих, що його захищали? Можливо, закинути йому те, що не шукав нічого більш, окрім як утіхи від свого літературного ремесла, а тому, як і кожний порядний літератор, забув про світ, aлe у «вирішальну» мить?..

Ні! Бо чи була инша вирішальна мить, крім тієї, коли він віддався мітові й духові Польщі? Хто схоче ствердити, що це була уявна дійсність? Остап Ортвін не був людиною паперу, він віддався своїй любові із чисто жидівською самопожертвою.

Пригадую його таким, яким він був під час виступу швейцарського лектора Збіндена. З буйною чуприною в срібному промінні, він раптом згасав і сумнішав, бо «це не його час, нема з ким говорити», або раптом кричав із гнівом і обуренням, як ото коли розповідали про Бернаноса. Taк, вірний «Дзядам», «Королю-Духові», «Визволенню», «Леґіонові», «Срібному сну Саломеї», він усі срібні сни розжарював до червоного.

Навіть расисти не зможуть заперечити, що існує такий жар, бо був Остап Ортвін.

1959–1962

Переклав Олег Король