Януш Буґайскi

Розширена Европа Мєдвєдєва

Хоча в столицях країн Евросоюзу йдуть розмови про світле майбутнє европейсько-російських стосунків у зв'язку з приходом до влади президента Дмітрія Мєдвєдєва, на горизонті вже збираються темні хмари. Москва, відчуваючи потужне підживлення від своїх нафтових доходів і підкріплюючи його заявами про занепад американського лідерства, кидає все нові виклики надійності, монолітності і ефективності Европи і її союзів.

Під час свого недавнього візиту до Берліна Мєдвєдєв запропонував укласти загальноевропейський договір про безпеку, який здатний потіснити НАТО і підірвати американський вплив в Европі. Мєдвєдєв стверджував, що «атлантизм як єдиний принцип історично пережив себе», а «НАТО теж ніяк не може знайти новий сенс свого існування».

Насправді, пережив себе не атлантизм, а епоха після закінчення «холодної війни», оскільки Захід і Росія вступили в нову стратегічну конфронтацію. Росія відновлює свій світовий вплив, виступаючи проти подальшого розширення евроатлантичної зони і відкидаючи глобальну роль США. Кремль вважає, що Сполучені Штати минули зеніт своєї могутности як світова держава, і концепція «Pax Americana» терпить сьогодні крах. А це дає неоціниму можливість для Росії, що відроджується, розповсюдити сферу своїх інтересів на сусідні регіони, зокрема, на всю розширену Европу.

Европейські амбіції Росії були сформульовані під час перебування на посту президента Владіміра Путіна, а Мєдвєдєв продовжує їх укріплювати. Ці устремління націлені на розширення «евразійської» зони, в якій Росія є домінуючим політичним гравцем. «Евразійство» включає дві взаємозв'язані стратегії: перетворення Европи на придаток російської сфери впливу і ослаблення атлантизму шляхом підривання зв'язків Европи із Сполученими Штатами.

Москва задіює цілий арсенал засобів, щоб ослабити і роззброїти Захід, роблячи дипломатичні зусилля, що вносять розкол, використовуючи політичні диверсії, інформаційну війну і маніпулюючи органами влади і різними організаціями. Але головна зброя – це енергетичне оточення, в рамках якого Росія прагне стати монополістом на европейському ринку постачання енергоресурсів і перетворює енергетичну залежність на все потужніший важіль впливу на иноземні держави.

ЕС належить головне місце у цій стратегії Росії, оскільки він здатний або підсилити, або ослабити позиції Кремля. Єдина і узгоджена з Вашинґтоном зовнішня політика ЕС, яка підриває устремління Росії, розглядається в Москві як джерело небезпеки, яке необхідно нейтралізувати.

Наприклад, заклики ЕС до демократизації вважаються в Росії за злісну змову, направлену на послаблення російської політики підтримки поступливих урядів на пострадянському просторі. Крім того, стандарти ЕС у сфері підзвітности влади, прозорости бізнесу, ринкової конкуренції і захисту навколишнього середовища загрожують російському економічному проникненню, яке в основі своїй спирається на непрозору практику ведення бізнесу і на особисті зв'язки.

Проте, інститути ЕС в деяких країнах-членах також служать опорою для довгострокової стратегії Росії. Це стає очевидним, коли такі европейські столиці, як Берлін, Париж і Рим намагаються переконати себе, що «спільні інтереси» приведуть до взаємозалежності. При цьому вони не задаються питанням про дійсні цілі пропонованих Росією «стратегічних партнерств». Відсутність у Евросоюзу спільної і реалістичної стратегії відносно Росії матиме лаву негативних наслідків.

По-перше, вона дасть Москві можливість створювати тріщини в єдності ЕС шляхом налагодження двосторонніх стосунків з країнами-членами і надання їм національного забарвлення. Надаючи певні дипломатичні й економічні стимули одним країнам, і чинячи тиск на инші, Москва вносить розкол. Вона пропонує вигідні контракти німецькому і французькому бізнесу, одночасно вводячи ембарго і застосовуючи енергетичний шантаж проти Польщі, країн Балтії та инших держав, що критикують її політику.

По-друге, Москва підсилюватиме суперечки в лавах ЕС з приводу стосунків окремих країн з Росією. А це послабить процес вироблення спільних позицій з ширшого кола проблем зовнішньої і оборонної політики, таких, як розгортання військ і об'єктів НАТО і роль США. Лісабонський договір, серйозно потерпілий в результаті голосування в Ірландії, буде похований – точно так само, як і конституція Евросоюзу.

По-третє, відсутність єдности перешкодить подальшому просуванню ЕС і НАТО на схід в результаті спроб досягнення компромісу з Москвою. Це зруйнує надії на реформування у країнах Східної Европи і чорноморського басейну, що прагнуть до приєднання до цих альянсів, таких, як Україна і Грузія.

І по-четверте, внутрішній розкол в ЕС і поступливість по відношенню до Москви завдасть шкоди стосункам із Сполученими Штатами. А це перешкодить реалізації спільної стратегії Заходу, коли новий американський президент спробує укріпити і оздоровити північноатлантичний альянс.

Для реалізації ефективної і узгодженої довгострокової стратегії відносно Росії необхідне поєднання «практичної взаємодії» і «стратегічної наполегливости». «Практична взаємодія» передбачає налагодження стосунків співпраці у тих галузях, де інтереси Заходу і Росії збігаються. Це стосується боротьби з міжнародним тероризмом і поширення зброї масового знищення.

«Стратегічна наполегливість» є значущим додатковим елементом, і вона повинна фокусувати свою увагу на життєво важливих і довготривалих інтересах Заходу у сфері безпеки, де негативним діям Росії повинні ефективно протистояти ЕС і НАТО, що працюють в тандемі над зміцненням трансатлантичної єдности.

Країни альянсу повинні виходити з основоположного принципу: не піддавати небезпеці його корінні інтереси укладанням угод з Росією, які приносять в жертву пріоритети західної безпеки і дають Москві додаткову підтримку в иншій галузі. Наприклад, процес розширення НАТО на схід не можна обмінювати на обіцянки Росії сприяти в стосунках з Іраном і Північною Кореєю. Це не лише підриває зобов'язання Европи з розширення зони безпеки і демократії, але і дає можливість Росії втілювати в життя свою евразійську програму.