зміст
 попередня стаття наступна стаття на головну сторінку

Марцін Качмарскі

Російський ревізіонізм щодо Заходу

Вступ

У лютому 2007 року у промові на 42 Конференції з питань безпеки у Мюнхені тогочасний президент Росії Владімір Путін у різких тонах засумнівався в існуючих тоді стосунках між Росією і Заходом, які, на його думку, склалися після завершення холодної війни (1). Головною провиною Заходу було названо ігнорування Заходом (а головно США) точки зору й інтересів Росії. Предметом критики стали також як загальні тенденції, наприклад, прагнення Америки до створення однополюсного світового міжнародного порядку і небажання контролювати озброєння, так і більш конкретні, скажімо, розширення НАТО і розміщення системи ПРО. Послання, яке Владімір Путін скерував до евроатлантичної аудиторії, зводилося до декларації, що Росія не буде більше погоджуватися з існуючим міжнародним порядком. Виступ Путіна став символом вступу зовнішньої політики Росії у новий етап, який, з огляду на рішуче заперечення існуючої до тепер формули стосунків із Заходом (як у глобальному вимірі, так і в регіональному, особливо щодо країн СНД) можна назвати ревізіонізмом.

У цьому тексті ревізіонізм трактується як прагнення до радикальної перебудови політичного, інституціонального і юридичного статусів міжнародного порядку (2). Росія з середини 90-х років критикувала модель стосунків між нею і Заходом, яка існувала з кінця холодної війни. Водночас, Москва пробувала увійти до існуючої глобальної системи, претендуючи на участь у здомінованих західними країнами інституціях і намагаючись підтримувати корисні для себе зміни у цій системі (з цієї точки зору політику Москви щодо Заходу можна назвати політикою status quo). Лише на зламі 2006–2007 років Росія почала прагнути до радикальної перебудови існуючої системи стосунків із Заходом і до такого місця на міжнародній арені, яке дало б змогу утримати самостійну позицію і водночас бути на одному рівні із західними державами і иншими центрами сили.

З часу мюнхенського виступу політика Росії щодо Заходу, а також сусідів із країн СНД ставала щораз більш асертивною* з переростанням в агресивну. Її дотеперішнім піком можна назвати війну у Грузії у серпні 2008 року, яка акумулювала у собі усі вищеназвані елементи. Новим чинником виявилася глобальна економічна криза, яка, починаючи від останнього кварталу 2008 року, зачепила і Росію. Вона викликала хвилю спекуляцій щодо того, що етап російського «відродження» і «ревізіонізму» закінчується, бо Москві забракне сил і коштів на реалізацію такої амбітної політики, і вона змушена буде зайняти більш м’яку позицію у міжнародних стосунках, а ревізіонізм 2007–2008 років виявиться тільки коротким епізодом, «запамороченням від нафтових успіхів». Однак рік після початку кризи не додає аргументів на користь того, що зовнішня політика Російської Федерації повинна змінитися. Метою нашого дослідження є пошук відповідей на кілька запитань:

1. Якими є матеріальні і ментальні джерела російського ревізіонізму – чому він з’явився саме на зламі 2006–2007 років?

2. Якою є мета Росії щодо Заходу – як далеко має зайти перебудова стосунків між Росією і Заходом і що конкретно хоче досягнути Москва?

3. Яким чином Москва хоче схилити Захід до прийняття своїх постулатів – які дії вчинить Москва для досягнення своєї мети?

4. Якими є перспективи тривалости такого напрямку російської політики, особливо враховуючи існуючий баланс (зокрема, реакцію Заходу) і зовнішні чинники, зокрема, економічну кризу?

Наше дослідження концентрується, передусім, на нових елементах у російській політиці щодо Заходу. З цієї точки зору ми упускаємо численні елементи політики Російської Федерації щодо инших країн, які можна спостерігати ще з часів правління Бориса Єльцина.

1. Джерела російського ревізіонізму

Новий етап зовнішньої політики Росії розпочався в результаті наростаючих від середини десятиліття процесів як у матеріальній, так і у ментальній сферах. Найважливішими у цьому поєднанні елементів є суб’єктивні чинники – образ світу, який склався у правлячих російських еліт (він базується на переконанні про створення багатополюсного міжнародного порядку, у якому Захід слабшає, а Росія, натомість, стає одним із «переможців» і повинна посісти належне їй місце) і консенсусу щодо міжнародної ролі Росії.

Матеріальні чинники (такі, як стабільний економічний розвиток, фінансова незалежність і часткове відновлення військового потенціалу) відіграли істотну роль. Однак існуючі зміни у підході російської еліти до зовнішніх стосунків Російської Федерації і визнання ролі Росії на міжнародній арені, а також наступний за цим ріст амбіцій рівною мірою виникають і з суб’єктивних чинників.

1.1. Матеріальні чинники – економічне підґрунтя зовнішньої політики

Російська економіки істотно розвинулася в останні роки, особливо у порівнянні з вихідним пунктом, яким був початок правління В. Путіна. З двадцятої позиції у 2000 році Росія перемістилася на сьому позицію у 2008 році щодо паритету купівельної спроможности. Середній зріст у 1999–2007 роках становив 7% (3). ВВП (обрахований у доларах) виріс із 200 млрд. дол. США у 1999 році до 1,78 більйона дол. США у 2008 році. Реальний зріст ВВП за той же період становив 70% (4). Росія перестала залежати від міжнародних фінансових інституцій. Було сплачено майже увесь державний борг – на кінець 2008 року він становив 40 млрд. дол. США (близько 3,3% ВВП), після того, як у 2006 році Росія завчасно сплатила 22 млрд. дол. США Паризькому клубу (5). Без сумніву, це збільшило можливість маневрування Москви у зовнішній політиці (від початку правління Путіна Росія не брала кредитів у міжнародних фінансових інституціях). Доповненням до цієї фінансової суверенності став регулярний ріст доходів до бюджету. В останні роки (до 2007 року) він регулярно становив 5–10%. Ріст доходів спостерігався також у балансі на рахунку поточних оборотів. У результаті правляча еліта здобула, з одного боку, комфорт в управлінні (різкий зріст соціальних витрат, особливо у згадуваному передвиборчому періоді), а, з иншого боку, могла собі дозволити ріст військових витрат, навіть при спаді ВВП. Лише у 2009 році у бюджеті з’явився дефіцит, оскільки російська влада вирішила не зменшувати витрати на ключові сектори (безпека, соціальні витрати) і використати накопичений раніше фінансовий резерв.

Водночас доволі консервативна бюджетна політика (державні витрати до 2007 року були обмежені і утримувалися на рівні 16,2% ВВП, і тільки у 2008 році вони зросли до 18%) в результаті спричинилася до створення в Росії значного фінансового резерву. Валютні резерви у момент найбільшого накопичення у вересні 2008 року становили майже 600 млрд. дол., зменшившись у середині 2009 року до 400 млрд. дол. (6). Частина цих резервів була нагромаджена у так званому Стабілізаційному фонді (7), який у лютому 2008 року було поділено на: Резервний фонд (у вересні 2009 року – близько 90 млрд. дол.) і Фонд добробуту (85 млрд. дол.) (8).

Від 2006 року у Росії наступив раптовий приплив иноземних інвестицій (показник сягнув річних 3,2% ВВП, як і в инших економіках, що розвиваються). У 2006 році безпосередні иноземні інвестиції сягнули 32 млрд. дол., у 2007 – 52 млрд. дол., у 2008 р. – 73 млрд. дол. (9). У першій половині 2008 року інвестиції становили 30 млрд. дол. Їхнє надходження зменшилося в результаті кризи, але не припинилося (10). Росія стала привабливою для інвесторів, хоча влада проводить політику обмеження доступу закордонних інвестицій у сектори, які вважає стратегічними – інвестори не можуть там отримати контрольний пакет акцій (11). До того ж Москва відмовилася (більш чи менш правомірно) від визнаних невигідними угод про розподіл продукції, так званих PSA (наприклад, передача Газпрому контрольного пакету акцій західних фірм, які беруть у участь у консорціумі Сахалін-2) (12). Водночас почалася різка експансія російського капіталу за кордон. Російські інвестиції виросли з 10 млрд. дол. США у 2003 році до 52 млрд. у 2008 (13).

Понад 50% тих інвестицій надійшли до країн ЕС. Ця експансія проявилася у закупівлі (часто у кредит, під заставу власних акцій) пакетів західних акцій і инших міжнародних фірм (14). Більше того, Росія спробувала будувати державні концерни на кшталт західних наднаціональних корпорацій, які могли б скуповувати активи в усьому світі (типовою компанією мав би стати Газпром, але з причин кризи капіталізація фірми знизилася).

Команда Путіна зробила експорт енергоносіїв основою відбудови потенціалу Росії. Як програмні документи, так і частина енергетичного питання у цілій зовнішній політиці Росії показують, що Кремль вважає свої позиції у сфері енергетики ключовим козирем у світовій економіці (15). Вона ж робить Росію необхідною для світової економіки. Концепція «енергетичної потуги» була майже відсунута на другий план у реториці Кремля, натомість вона залишається реалізованою на практиці. В умовах усе зростаючого попиту на енергосировину (і відповідного зросту цін на неї) зросла роль Російської Федерації як експортера (16). У 2000 році частка доходів від газу і нафти становила 22% надходжень до бюджету (3,4% ВВП), у 2008 р. вона сягнула 5% надходжень до бюджету (12% ВВП), будучи результатом росту цін і росту оподаткування енергетичних концернів. Подана вище картина зовсім не означає відсутність численних структурних проблем у російській економіці (17), яку все ще розділяє чимала дистанція із найбільшими економіками світу. Російська влада сама визнає, що економіка країни залежна від енергоресурсів і необхідна її модернізація, що і показала криза (18).

1.2. Матеріальні чинники – зріст військового потенціалу

Відбудова російського військового потенціалу, який опинився у критичній точці наприкінці 90-х років, пришвидшилася від 2006 року (раніші реформи РФ можна окреслити як гальмування занепаду російських збройних сил).

Значно збільшилися витрати на військові цілі (19). Регулярно збільшувався військовий бюджет: з рівня 6 млрд. дол. у 2000 році до 43 млрд. дол. у 2008 році (з урахуванням паритету купівельної спроможности складатиме 120 млрд. дол.), залишаючись постійно на рівні близько 3% ВВП (20). Врахувавши інфляцію, реальний ріст можна оцінити як 10-20% річних. Уже є передбачений регулярний зріст потенціалу збройних сил РФ – Державна програма озброєння (на 2007–2015 рр.) передбачає витрати на обладнання і озброєння у розмірі 182,9 млрд. дол., що означає близько 20 млрд. дол. щорічно. Зазначимо, що цей зріст відбувався за рахунок економічного зростання, а не мілітаризації бюджету.

Прогресує також модернізація арсеналу збройних сил (21). Змінилася також структура військового бюджету – якщо у 2006 р. на утримання було призначено 60%, а на комплектацію 40%, то у 2008 р. ці пропорції становили відповідно 53% і 47%. Бюджет, передбачений на закупівлю, модернізацію старого обладнання і розвиток, у 2007 р. виріс на 28%, сягаючи 11,6 млрд. дол., у 2008 р. він становив 15 млрд. дол. Тим самим зменшується значення експорту озброєння – від 2005 р. витрати міністерства оборони на закупівлю обладнання перевищують доходи від експорту зброї (які у 2008 р. становили близько 8 млрд. дол.) Технічна модернізація російських збройних сил почалася у 2004 році, однак у перші два роки кількість нового обладнання була невеликою (кілька десятків штук). Модернізація ширшого масштабу розпочалася у 2006 – нове озброєння для сухопутних сил обраховувалося уже сотнями, для повітряних сил – десятками. Почалося також пришвидшення модернізація військового флоту (22). Особливе місце у модернізації російських збройних сил посідають стратегічні сили (ядерні) (23). Поза тим Росія розбудовує систему протиракетної оборони на своїй території, яка унезалежнила б її від інфраструктури в инших країнах СНД.

Зросла активність і у сфері військових навчань. У 2008 р. Уперше відбулися навчання стратегічного рівня («Стабильность 2008»), у тому числі і на території Білорусі. У 2009 році відбулися найбільші з часів розвалу СССР навчання «Запад 2009». Усі навчання концентрувалися на европейському і далекосхідному напрямках.

Наступною зміною у російських збройних силах буде їх професіоналізація. Від 2006 р. істотно поліпшилися соціальні умови військових (зокрема рядових). Від 2009 р. скорочено термін обов’язкової військової служби до 12 місяців, а російська армія передбачає щорічний призов у кількості 400 тисяч військовозобов’язаних. Розпочато також створення єдиної системи резерву, у якій число військових повинно сягнути 800 тисяч осіб.

1.3. Чинник суб’єктивний – еволюція російської картини світу

Водночас із змінами матеріальними, після 2006 року відбулися істотні зміни у свідомості російських правлячих еліт. Утворився консенсус щодо світового порядку і ролі у ньому Росії. І хоча в окремих документах і висловлюваннях російських політиків розставлені різні акценти, можна все ж побачити спільний погляд (24).

Вихідним пунктом для російської візії сучасного міжнародного ладу є переконання у тому, що він входить у період засадничої трансформації, яка є корисною для Росії і не корисною для Заходу (25). Зміна світового порядку є результатом процесів, з яких трьома найбільш важливими з точки зору Москви є: кінець періоду після холодної війни, поєднаний із фіаско однополюсного світопорядку; утворення нових економічно-політичних центрів і перспектива утворення багатополярного світу і відродження Росії як потуги.

Російські еліти переконані, що наступив кінець повоєнного періоду холодної війни (з його головною рисою – американським домінуванням) і глобальний порядок наближається до моменту, коли безсумнівно з’явиться нова архітектура міжнародних стосунків. Як стверджував Путін у своїй мюнхенській промові у 2007 році, однополюсний світ не став реальністю (26). Подібне не раз стверджував і міністр закордонних справ Росії Сєргей Лавров (27). Водночас світ надалі перебуває на перехідному етапі (28). Від середини першої декади ХХІ ст. російські еліти щораз більше переконані, що відбувається процес послаблення Заходу (29). Джерела такого переконання слід шукати в інтерпретації російськими елітами процесів, що відбуваються. Ослабли провідні позиції США в результаті політики адміністрації Джорджа Буша і політичних поразок в Афганістані й Іраку (часто повторюваною є фраза, що міт про однополюсний світ був зруйнований в Іраку). Наростають розбіжності і у межах Заходу (30). Европейський Союз зазнав поразки у справі поглиблення політичної інтеграції (найбільш очевидним доказом для російських еліт було несприйняття Конституції для спільної Европи і проблеми із ратифікацією Лісабонської угоди). Окрім того, ЕС має проблеми із пристосуванням до його розширення, що відбулося у 2004 і 2007 роках. Иншим складником існуючого у російському сприйнятті ладі є утворення нових політичних і економічних центрів. Від 2006 року у реториці російських представників регулярно повторюється теза про зміни, що є результатом «з’яви на світовій арені нових сильних економічних гравців»: Китаю, Індії чи Бразилії (31). Названий процес поєднується у розумінні російських еліт із поступовим утворенням багатополюсного світопорядку. На їхню думку, відбувається усе більш рівномірний розподіл політичних впливів і економічного розвитку у світі. Посилюється не-західний світ (32). При цьому оприлюднюється думка про формування свого роду «священного союзу наддержав» як неформального глобального лідера (33). Такий союз перейняв би у США роль в «управлінні» міжнародним порядком (34). На думку російських еліт, «складається якісно нова геополітична ситуація. Народжується тенденція пошуку вирішення проблем і врегулювання регіональних кризових ситуацій на регіональній базі, без участі позарегіональних сил» (35). Водночас наслідком процесів, які, на думку російських еліт, відбуваються у світі, є посилення протистоянь між державами, хоча цей процес оцінюється двозначно. Процес утворення багатополюсного порядку трактується як повернення до натуральної рівноваги у міжнародних стосунках. Парадигмою сучасних міжнародних стосунків має бути широко тлумачена конкуренція – як у системі цінностей і моделях розвитку, так і за володіння природними ресурсами, але ця конкуренція не означає конфронтації (36).

Третьою складовою картини світу російських еліт є відродження Росії («Росія встала з колін»). Уже у 2006 році Путін декларував, що «Росія значно збільшила свій внутрішній потенціал і міжнародну позицію» (37). Головним посланням, що виходило із Москви, стало «відновлення самостійности» у сфері зовнішньої політики (38). Зріст значення Російської Федерації у міжнародній політиці став одним із елементів її трансформації (39). Росія сприймає існуючий світовий порядок і ті його тренди, які формують його майбутній стан, як корисний для себе. Москва сподівається, що зуміє посісти місце однієї із держав, які приймають рішення про глобальний порядок, а її ключові національні інтереси будуть збережені (40). У Росії вбачають шанс перебудови світопорядку, при якій Захід перестає бути домінуючим актором і буде змушений «поділитися» відповідальністю і міжнародними впливами, зокрема, з Росією і иншими незахідними політичними центрами, такими, як Китай чи Індія, яких Москва трактує як близьких партнерів. Основною ж загрозою російські еліти вважають опір Заходу, який не хоче погодитися із змінами, що надходять, і не хоче прийняти нову Росію, на яку все ще дивляться крізь призму минулого (41). З російського боку регулярно звучать оскарження на адресу Заходу про непристосованість до перемін (42). На думку російських еліт, Захід надалі мислить у категоріях холодної війни, щоразу чинячи більший тиск на Російську Федерацію, і відкидає її пропозиції компромісу. Росія звинувачує Захід у синдромі «перемоги у холодній війні». Уже сама назва програмного тексту Сєргея Лаврова від 2009 р. «Як остаточно завершити холодну війну» чимало свідчить про сприйняття сучасности російськими елітами (43). Переконання у державному відродженні підсилюється бажанням реваншу за період уже після холодної війни, коли РФ була ігнорованою і маргіналізованою Заходом.

1.4. Оцінка джерел російського ревізіонізму через зовнішні умови

Початок ревізіонізму у російській зовнішній політиці співпав із глибокими перемінами у світовому порядку. Частину із них російська еліта сприймає, хоча, за оцінкою автора, вони не сягають аж такої глибини, як це бачать у Москві. Послаблення Сполучених Штатів дійсно є, але не слід говорити про «післяамериканський світ» (беручи до уваги хоча б витрати на озброєння у США і їхніх суперників). Розбіжності між країнами Заходу не підважують існування трансатлантичної спільноти. Однак, зміни у розкладі сил, які наступили поміж головними акторами у першій декаді ХХІ ст., спростили для Росії умови ведення асертивної зовнішньої політики. Окрім того слід зауважити, що російська політика щодо Заходу залишається відносно автономною стосовно инших напрямків її зовнішньої політики – динамічний ріст Китаю не вплинув наразі на ставлення Москви до США і ЕС. Окрім сприятливих зовнішніх умов і матеріального зросту у самій Росії схоже на те, що головними чинниками для початку фази ревізіонізму у російській зовнішній політиці були чинники суб’єктивні, які активізувалися у 2006–2008 рр. Адже розподіл сил у світі не змінився аж настільки, аби тільки матеріальні чинники відповідали за ті дії, які Росія учинила і про які трохи згодом. Радше то була політична воля, що базувалася на самовпевненості, і переконання у слабкості опонентів спричинилися до того, що Москва вирішила проводити щораз більш асертивну зовнішню політику. Внутрішні проблеми мають для політики Кремля менше значення, оскільки їхній вплив буде очевидним тільки у середньотерміновій перспективі. Як свідчать висловлювання, а також офіційні документи, влада Росії повірила у стабільність економічного зросту (44). Москва вирішила, що змінилися глобальні економічні тренди, які віддають перевагу російській і иншим незахідним економікам. Звідти концепція BRIC (від англ. Brazil, Russia, India, China — «Бразилія, Росія, Індія, Китай») (45) і її ключової ролі у світовій економіці. Станом на сьогодні Кремль диспонує як фінансовою незалежністю, так і нагромадженими резервами, які дають змогу пережити обмежену у часі кризу і фінансувати дві ключові сфери: соціальні витрати і модернізацію збройних сил (46). Однак об’єктивна оцінка стану російських збройних сил залишається надзвичайно важкою. Складно однозначно оцінити ефекти проведеної модернізації (47), але російська влада вже зараз оцінює збройний потенціал РФ як достатній для підтримки зовнішньої політики. Упевненість в існуванні вигідної для Росії ситуації, у її політичному відродженні і відносній слабкості потенційних конкурентів (особливо Заходу) і є тією рушійною силою асертивности російських еліт і безпосереднім джерелом їх зовнішньої політики.

2. Російські цілі щодо Заходу

Представлені зміни економічного потенціалу РФ і ментальні зміни у середовищі еліт спричинилися до значного зросту амбіцій на міжнародній арені, як у глобальному, так і у регіональному вимірах (особливо щодо Европи і країн СНД, меншою мірою щодо Азії). Велика частина цілей російської зовнішньої політики залишається іще із половини 90-х років (до таких слід зарахувати, наприклад, прагнення до статусу глобальної держави), однак їх слід розглядати у новому міжнародному контексті. На сучасному етапі пріоритет російської зовнішньої політики узагальнено можна схарактеризувати як зміну існуючої, усталеної після завершення холодної війни моделі стосунків поміж Росією і Заходом (48).

2.1. Глобальний вимір

Москва прагне до самостійної позиції на міжнародній арені як один із центрів багатополюсного світопорядку, який, на її думку, формується. При цьому Москва не хоче пов’язуватися із Заходом структурно, не будуючи водночас, антизахідної коаліції. Росія декларує, що хоче посісти адекватне до свого потенціалу місце у світі. Москва підкреслює, що визнає свою відповідальність за підтримку безпеки як на глобальному, так і на регіональному рівнях (49). При цьому промується теза про те, що Росія є необхідним елементом глобальної рівноваги (50). Москва позиціонує себе як необхідна країна як для Заходу, Евразії, так і для ісламського світу. Росія декларує бажання співпраці з иншими акторами, але водночас і готовність до самостійних дій (51). Москва визнає необхідною перебудову міжнародних інституцій, успадкованих після холодної війни.

Формулюючи спосіб досягнення своїх цілей на глобальному рівні, російські еліти наражаються на внутрішні суперечності. Росія бачить майбутнє міжнародного порядку у концепції «священного союзу» і побудові нових глобальних інституцій (52). Варіант «священного союзу» міг би мати розширену форму (включно із Китаєм, Індією чи Бразилією) групи G8, можливо, за формулою G20, не обов’язково творячи при цьому правові підстави (53). Таку ідею Росія послідовно просуває (54). Підтримку багатополюсности, практичним виразом якої був би «священний союз», висловив Дмітрій Мєдвєдєв, презентуючи п’ять основ зовнішньої політики (55). Лобіюючи такий спосіб управління міжнародним порядком, Росія, водночас, декларує прив’язку до центральної ролі ООН і Ради Безпеки як головного органу, відповідального за міжнародну безпеку. Москва домагається також змін у глобальних економічних і фінансових інституціях, йдеться про посилення у них ролі РФ. Сама ж криза трактується російською владою як підтвердження слушности її тез про необхідність реформ світової фінансової системи (56).

Чергові внутрішні суперечності у декларованих Росією цілях містяться у її намірах прагнути до створення багатополярного світу. Москва водночас форсує ідею «обмеженої двополярности» із США і трикутника Росія–США–ЕС. У випадку стосунків із США російський підхід передбачає російсько-американську співпрацю у вирішенні глобальних і регіональних проблем, без надання такій співпраці офіційного чи публічного виміру. Сталим елементом є необхідність продовження роззброєння (Путін 2007), а навіть повторюється теза про необхідність його мультилатентности. На Росії і США надалі лежить відповідальність за збереження стратегічної стабільности (57). Ідеї трикутника Росія–США–ЕС надається глобальний вимір (58). Москва намагається представити потенційну співпрацю із США і ЕС як спосіб до збереження еволюційного міжнародного ладу через широко тлумачену европейську цивілізацію (59).

2.2. Европейський вимір

У европейському вимірі (і ширше – евроатлантичному) російські цілі зводяться до визнання західними країнами особливої позиції Росії і поваги до визначених нею інтересів у політиці, економіці і безпеці, незважаючи на неприсутність Росії у ключових інституціях – ЕС і НАТО. Щодо Европи цілі Росії сформульовані більш точно, ніж у випадку цілей глобальних. Вони включають:

а) створення нової формули співпраці у рамках трикутника Росія–ЕС–США;

б) перебудову европейської системи безпеки;

в) створення нової формули стосунків з ЕС;

г) утримання Центральної Европи як свого роду «перехідного регіону» між Росією і Західною Европою.

Згадувана вище концепція співпраці у трикутнику Росія–ЕС–США має також евроатлантичний вимір. Він регулярно з’являється у російських програмних документах, але надалі залишається доволі таємничим (не зрозуміло, чи Москва пропонує запровадити тристоронні зустрічі на самітах, чи якісь инші форми консультацій) (60). Російська Федерація прагне стратегічної відкритости, включення ЕС в обговорення проблем стратегічної стабільности, яке до цього часу обмежувалося діалогом між Москвою і Вашинґтоном. Як і Росія, Европа також хоче стати рівноправним партнером для США – і власне тоді має постати згаданий трикутник (61). На практиці таку мету слід розуміти як прагнення створити на евроатлантичному просторі свого роду тристоронній «священний союз», у якому б Росія, США і ЕС спільно приймали б усі істотні рішення щодо регіонального устрою. Водночас очевидно, що Москва хотіла послабити трансатлантичну співпрацю, а також вважає, що більша самостійність ЕС може призвести до більшої напруженості у її стосунках із США.

Найбільш виразно Росія окреслила свої цілі щодо европейської системи безпеки (62). Москва прагне до такої перебудови системи европейської безпеки, яка б забезпечила їй роль рівноправного гравця для прийняття рішень разом із США і НАТО на території Европи (при цьому територія СНГ залишається у винятковій компетенції РФ). На практиці російські пропозиції зводяться до передусім «замороження» існуючої ситуації. Москва хоче, передусім, стримати можливе розширення НАТО на територію СНД; отримати надійні гарантії дотримання Заходом зобов’язань з 1997 року (що стосуються нерозміщення на території держав – нових членів НАТО ядерної зброї, військових баз і значних військових сил); запобігти нарощенню американської військової присутности в Европі (у формі нових баз чи системи ПРО) (63). Росія хотіла би отримати свого роду право вето у питаннях европейської безпеки. Щодо стосунків з ЕС, Росія прагне, передусім, до отримання реального впливу на політику ЕС (64). Така модель повинна бути відображена у новій угоді про юридичні основи співпраці Росія–ЕС. Особливу увагу Москва прив’язує до створення нової моделі стосунків у сфері енергоносіїв, яка б дала змогу Росії збільшити свою присутність на европейському ринку і гарантувала б інтереси РФ як поставника енергосировини, наприклад, через укладання нового документу про порозуміння, замість угоди про енергетичну карту (що на практиці означає бажання отримати гарантії збуту) (65). У політичному вимірі Росія очікує права до співприйняття рішень у важливих проблемах ЕС. Москва не приховує, що очікує визнання її ролі як одного із елементів «европейського священного союзу», який неформально збільшив би вплив Росії на ситуацію в Европі. Очевидним є те, що у рамках вище названих цілей особливе місце надано Центральній Европі. Москва прагне до утримання її як свого роду «буферної зони» або «зони обмеженої присутности Заходу». На практиці це означає намагання мінімізувати військову присутність західних держав і НАТО на цій території. Москва очікує також особливого ставлення до її інтересів у сфері транзитів енергосировини.

2.3. Вимір СНД

Москва прагне до визнання зовнішніми акторами її особливих інтересів на території СНД (необов’язково в офіційній формі, але в очевидний спосіб) і визнання свого роду права вето щодо дій тих зовнішніх акторів (66). Водночас Росія претендує на репрезентацію території СНД на міжнародній арені.

Росія свідома того, що цілковита ізоляція території СНД від зовнішніх впливів неможлива. Водночас вона намагається здобути право контролювати ці впливи. Москва домагається від Заходу добровільного обмеження політичної і військової приступности, а також «прозорости» у діях західних країн (67). На практиці це означало б відмову від розширення НАТО у країнах СНД, а також обмеження співпраці у військовій сфері. Наступним кроком було б обмеження політичної підтримки державам регіону (зокрема, відмова від реторики демократизації), а також обмеження економічної активности у сфері енергетики (тобто відмову від спорудження таких трубопроводів, які б оминали територію РФ). Водночас Росія тяжіє до утвердження у ролі посередника між країнами СНД і державами Заходу, що мало б означати, що усі істотні багатосторонні ініціативи ЕС (скажімо, Східне Партнерство) чи НАТО, а також ініціативи окремих країн (скажімо, використання Америкою військових баз у країнах Центральної Азії в афганському конфлікті) повинні консультуватися і погоджуватися із Росією. З цією метою Росія інтенсивно просуває керовані з Москви організації, щонайперше Організацію договору про колективну безпеку, яку хоче зробити рівноправним партнером НАТО (Росія регулярно наполягає на підписанні документу про порозуміння щодо співпраці між обома організаціями).

2.4. Оцінка російських цілей

Російські цілі у глобальному вимірі не є очевидними. З одного боку, Росія декларує підтримку багатополюсного світопорядку і у зв’язку з цим обстоює модель «священного союзу ХХІ ст.», а з иншого боку, у російській політиці очевидним є прагнення до набуття рівноправного статусу із США (що передбачало би радше кондомініум, ніж багатополюсну модель). В обох випадках базовим пунктом намірів Москви є гарантії, що жодне важливе рішення не буде прийматися без консультацій із Москвою і без врахування її позиції й інтересів у даній проблемі (особливо у таких ключових питаннях, як, скажімо, застосування сили). Аналізуючи російські глобальні цілі, варто зазначити, що значною мірою вони залишаються неточними і загальними, і зводяться до доволі неокресленої форми забезпечення для Росії права співприйняття рішень у ключових глобальних питаннях. Москва водночас промує різні варіанти (священний союз, спеціальна співвідповідальність із США, трикутник Росія–США–ЕС), адресовані як до західних країн, так і до незахідних. Це підтверджує, що метою Росії є визнання за нею права до спільного прийняття рішень щодо світопорядку иншим гравцями на міжнародній арені, а вже сама форма є другорядною справою. Поза домаганням права співуправління світопорядком, Москва не представила пропозицій конкретних інституціональних рішень і можна припустити, що її метою є, передусім, домогтися зміни практики (навіть не підтвердженої юридично), згідно із якою Захід, а передусім США, брали б до уваги думку Кремля у кожному важливому питанні. Російські цілі в европейському вимірі, хоча і сформульовані більш точно, ніж глобальні, не є очевидними. У них збережено високий рівень узагальнень. Москва добивається голосу при прийнятті рішень у випадку політичного, економічного і військового устрою в Европі, але водночас не зовсім зрозуміло, як повинно це бути реалізовано практично. Російські ж цілі щодо Співдружності Незалежних Держав є сформульовані найбільш точно.

3. Російські способи ведення політики щодо Заходу

Зміни, як відбулися у способі мислення російських еліт щодо зовнішнього світу, і сформульовані у цьому зв’язку цілі відобразилися також в інструментах, які Росія застосовує у політиці щодо Заходу (68).

Дії Москви, спрямовані на ревізію своїх дотеперішніх стосунків із Заходом, можна поділити на дві групи: 1. скеровані на переконання західних держав у необхідності враховувати російські постулати і на зміну політики щодо Росії; 2. односторонні дії, що змінюють існуючий status quo на користь Російської Федерації.

3.1. «Переконання» Заходу

Росія вжила цілий ряд політичних, економічних і військових дій, які мали б переконати Захід рахуватися із російськими постулатами і водночас схиляти їх до ревізії існуючої моделі двосторонніх стосунків і міжнародного порядку. Російська сторона намагалася продемонструвати західним державам, що російський потенціал змінився і вимагає корекції існуючого дотепер підходу. Водночас Москва намагалася переконати Захід, що подальше ігнорування її інтересів буде на шкоду самим західним країнам, а співпраця із Росією і врахування її постулатів допоможуть Заходу в реалізації власних інтересів.

3.1.1. Реторика

Однією із найбільш характерних рис російської політики у зазначений період стала зміна реторики на цілковито самовпевнену і асертивну, яка щораз частіше переростає в агресивну. Заклики, звернені до Заходу, щодо перебудови існуючого міжнародного ладу і щодо стримування від дій, які, на думку Росії, загрожують її безпеці, регулярно з’являлися у названих вище виступах представників РФ. Російські очільники неодноразово закликали західні країни до визнання змін у глобальному розкладі сил на користь Росії і поваги до її сфери інтересів, а також до спільного створення нового світопорядку (69).

Починаючи від промови Путніа у Мюнхені у 2007 р., Росія декларувала, що не буде більше миритися із некорисним для неї ладом і готова до політичної конфронтації. Найбільш гостро таку позицію представив Сергєй Лавров, запроваджуючи до мови діалогу із Заходом поняття «червоної лінії» (70). Росія декларувала готовність до конфронтації, якби цю лінію було порушено (71). Цей демонстративний тон і відсутність пересторог перед конфронтацією досягнули свого піку після грузинської війни (72).

3.1.2. Демонстрації

Доповнюючи асертивну реторику, Москва чинила дії, які б підтверджували її образ як держави, що відроджується, і повинні були продемонструвати західним країнам російський потенціал впливу (позитивного чи негативного) на їхні інтереси, а також показати можливості до зміни status quo. Москва хотіла також показати свою рішучість щодо змін міжнародного порядку.

Росія натякнула на свою рівноправність із США, наслідуючи американський унілатералізм і прагнучи (безуспішно) отримати для своїх дій міжнародне визнання. Спектакулярним прикладом була війна у Грузії. Росія прагнула отримати право в односторонньому порядку застосовувати силу, що повинно було стати відповіддю на дії США в Іраку. Вживання мови пропаганди у ході конфлікту нагадувало західну реторику у конфлікті у Косово 1999 р. У свою чергу, визнання незалежности Абхазії і Південної Осетії, на думку Москви, було відповіддю на визнання Заходом незалежности Косово (Росія попереджала, що спосіб розв’язання конфлікту у Косово може бути прецедентним). Запровадження санкцій проти Грузії також імітує американський спосіб запровадження санкцій (19 січня 2009 р. Мєдвєдєв підписав декрет про заборону для усіх суб’єктів постачати зброю Грузії до 1 грудня 2011 р., не передбачаючи, водночас, запровадження економічних санкцій щодо инших країн, міжнародних організацій, фірм і навіть приватних осіб, які порушать ембарго).

Найбільш очевидним прикладом ведення демонстративної політики є дії Росії щодо Південної Америки. І хоча зацікавлення цим регіоном не є новиною у російській зовнішній політиці, то уже новим явищем була геополітична мотивація такої політики із антиамериканською основою (у попередні роки зацікавленість Росії була більшою мірою мотивована здобуттям нових ринків збуту, зокрема і в енергетичній сфері). Для Москви це була можливість тиску на США і демонстрації, що Росія спроможна нашкодити істотним американським інтересам. Політично-військова присутність Росії у Латинській Америці трактується РФ як безпосередня відповідь на зацікавленість США країнами СНД. Російська присутність у Південній Америці концентрується на країнах, недружніх до США – Венесуелі, Кубі і Болівії. У 2008 і 2009 рр. контакти із латиноамериканськими державами інтенсифікувалися, у них з’явився військовий вимір (російські військові переконали у можливості розміщення баз у Венесуелі і на Кубі. Відбувся візит російських бомбардувальників на Кубу і спільні морські маневри із Венесуелою). Росія декларувала готовність виділення кредитів на закупівлю цими країнами російського озброєння.

Подібні елементи демонстрації можна побачити і у ставленні до Ірану. Хоча і не можна усю політику Москви щодо Тегерану вважати мотивованою тільки бажанням протистояння із США (73), але певні її складові служили демонстрації того, що Росія має можливості серйозно зашкодити американським інтересам на Близькому Сході. Для цього Росія послуговувалася продажем озброєння до Ірану. Ще у 2008 р. Росія підписала контракт про доставку зенітної ракетної системи середнього радіусу дії С-300, однак не реалізувала його з огляду на свої стосунки із США. Як демонстраційну варто трактувати і підтримку Росією своїх стосунків із Хамасом у рамках включення у близькосхідний мирний процес (представники тієї, визнаної західними країнами як терористичної, організації не раз бували у Москві із офіційними візитами). Поруч із реальною відбудовою і модернізацією російських збройних сил (див. розділ 1), Москва трактує свої збройні сили як елемент творення образу відновленої державности. 17 серпня 2007 року президент Путін оголосив про повернення Росії до полишеної у 1992 році практики постійних чергувань стратегічних бомбардувальників (польоти бомбардувальників із ядерними крилатими ракетами поновлено у 2008 р.). Відбулося чимало польотів російської авіації поблизу кордонів західних країн, таких як Норвегія, Канада, Велика Британія (хоча і без порушення їх повітряного простору). Таке ж важливе значення має повернення російського військового флоту на Тихий океан. У 2006–2008 рр. виросла частота виходів у море і кількамісячних експедицій російських військових флотилій. До найбільш спектакулярних варто зарахувати спільні навчання із флотом Венесуели у Карибському морі восени 2008 р. чи присутність поблизу Сомалійського півострова для боротьби із піратами. Схожий характер має деклароване Росією бажання відбудувати хоча б частину інфраструктури колишнього СССР (передбачається створення пунктів базування у Сирії, Лівії і Ємені). Водночас усе частіші випробування модернізованих типів міжконтинентальних ракет (наземного і морського базування) мають, поза практичним виміром, велике пропагандистське значення. Подібне значення мають спільні маневри із КНДР («Мирна місія»), що пройшли у 2007 і 2009 рр. Від 2008 р. у парадах з нагоди річниці перемоги над фашизмом бере участь важка техніка. Російські демонстрації межують із абсурдом, як, наприклад навчання на гірському масиві Ельбрусу у серпні 2007 року, поєднані із стрілецькими навчаннями на висоті 4500 м. Постійно і наполегливо повторювані обіцянки модернізації збройних сил, незважаючи на економічну кризу, формують образ відновленого потенціалу. Попереджувальний характер мають також російські дії щодо створення газового картелю (так званий газовий ОПЕК). У квітні 2007 інтенсифікував свою діяльність Форум країн-експортерів газу (Gas-Exporting Countries' Forum, GECF), який у грудні 2008 р. став організацією із секретаріатом у Дога (Катар). Вона об’єднує найбільших продуцентів газу – Росію, Лівію, Катар і Іран (натомість до неї не належать країни Центральної Азії). Її члени контролюють 62% резервів газу і 80% торгівлі газом. З огляду на специфіку ринку неможливо, аби така організація контролювала торгівлю газом, як ОПЕК контролює видобуток нафти і ціни на неї. Діяльність Росії у рамках GECF зводиться до демонстрації Европі того, що ніби ця організація спроможна поділити ринок між окремими країнами-членами і приймати рішення про шляхи експорту, що обмежувало б маневреність европейських країн у цьому питанні. Варто, однак, підкреслити, що на даний момент така координація видається мало ймовірна. Найбільш «видовищною» демонстрацією російських можливостей і амбіцій на глобальному рівні стала активізація політики щодо Арктики. На зламі липня і серпня 2007 року Росія організувала місію «Африка 2007», у рамках якої батискаф встановив прапор Російської Федерації на дні океану у районі Північного полюсу. Згідно із офіційними деклараціями, експедиція служила збору наукових доказів, які б підтвердили право Москви до включення полярних територій до виняткової економічної зони РФ. Водночас можна припустити, що иншою ціллю такої акції було утвердження образу Росії як відродженої держави. Від часу експедиції Москва інтенсифікувала дії довкола Арктики, які включали, поміж иншим, патрулювання Арктики кораблями північного флоту (від липня 2008 р.), патрульні польоти стратегічних бомбардувальників над Арктикою, підготовку військ до можливих дій в Арктиці, а також дії, які повинні були обґрунтувати для спеціальної комісії ООН російські претензії на шельф. Більше того, у вересні 2008 р. Рада безпеки РФ прийняла «Основи державної політики Російської Федерації в Арктиці на період до 2020 року і подальшу перспективу». У цьому документі арктичний регіон визначено як ключову стратегічну ресурсну базу Російської Федерації у ХХІ ст. Тоді ж президент Мєдвєдєв наказав активізувати діяльність щодо визначення кордонів Росії в Арктиці.

Прикладом застосування Росією тактики «втручання» щодо країн ЕС був тиск на Естонію і кампанія проти Великої Британії. У випадку Естонії акція розпочалася у 2007 році як відповідь на демонтаж (з метою перенесення) пам’ятника совєтським солдатам, що загинули у ІІ Світовій війні. Місцева російська молодь організувала низку демонстрацій, які переросли у сутички, а прокремлівські молодіжні організації («Наши») блокували посольство Естонії (74). До цього додалися численні гакерські атаки на естонські сервери, які могли бути організовані російськими спецслужбами. У випадку Великої Британії російські дії були пов’язані із кризою у двосторонніх стосунках, що тривала від липня 2007 р. і була викликана убивством Олександра Литвиненка. Російські влади обмежили діяльність British Council на території РФ, а молодіжка «Наши» намагалася перешкодити послу Великої Британії виконувати службові обов’язки.

3.1.3. Погрози і пропозиції

Апелюючи до ревізії світопорядку, Москва, з одного боку, намагалася застрашити західні країни, а з иншого, пропонувала побачити ті вигоди, які вони могли б отримати у випадку врахування російських постулатів. Погрози зводилися передусім до ризиків і коштів, які були б пов’язані із можливим ігноруванням російських інтересів, і скеровані вони були у першу чергу до Західної Европи. Такий підхід підсилювався спробою звинуватити США (а також окремі країни Центральної Европи) у конфронтації із політикою Росії, розплачуватися за яку мала б власне Західна Европа.

Симптоматичними були дії Росії щодо американських планів розміщення систем протиракетної оборони. Москва погрожувала «адекватними кроками», говорилося також про «асиметричну відповідь» (яка мала б полягати у розбудові озброєння, здатного знешкодити американську протиракетну систему). Тодішній міністр оборони Сєргєй Іванов уточнив погрози у липні 2007 року, говорячи про розміщення у Калінінграді ракет короткого радіусу дії. Офіційно такі наміри підтвердив президент Мєдвєдєв у щорічному посланні до Федеральних Зборів РФ у листопаді 2008 р. (75). Вказувалося також на необхідність перегляду стосунків із НАТО, на загрозу нової гонки озброєнь, висувалися погрози атаки на систему ПРО у випадку конфлікту, наведенням ракет на міста (76), виходом із порозуміння щодо контролю над озброєнням, тобто з Угоди про контроль над озброєнням в Европі і Угоди про заборону ракет короткого і середнього радіусу дії. Також у випадку инших спірних питань (особливо таких, як розширення НАТО в Україні і Грузії) (77) Росія провадила політику регулярних погроз (наприклад, на саміті НАТО у Бухаресті у квітні 2008 р. президент Путін говорив про можливість розпаду України у випадку спроб вступу до НАТО).

Паралельно до погроз Заходу, Москва підтримувала образ готовности до співпраці і висувала вигідні пропозиції, з яких західні країни могли б скористатися у випадку врахування російських інтересів. Російські представники стверджували, що вони лише обстоюють свої національні інтереси і у жодному випадку не прагнуть конфронтації. Москва вказувала і на сфери потенційної співпраці: контроль над озброєнням, непоширення зброї масового ураження, співпраця у вирішенні регіональних конфліктів, співпраця у сфері протиракетної оборони, допомога в операції в Афганістані. У кожному з тих випадків був різний рівень як точности, так і реальности російських пропозицій. Щодо Афганістану, то Москва декларувала готовність дати згоду на транспортування техніки і людей через свою територію (78). У випадку системи ПРО Росія пропонувала використання російських радарів у Габалі (Азербайджан) і у Армавірі (Росія), а також спільну оцінку небезпек і т. под. В инших випадках російські пропозиції співпраці вказували на загальні вигоди у випадку спільного подолання загроз для безпеки як Заходу, так і Росії. До европейських країн передусім була скерована пропозиція енергетичної співпраці.

Ініціатива щодо европейської безпеки з’явилася у травні 2008 року під час візиту президента Мєдвєдєва у Берліні, згодом вона була розвинена ним же у Евіані у жовтні 2008 р., а також міністром Лавровим у Відні у травні 2009 року. Москва запропонувала спершу провести загальноевропейську конференцію, яка була б вступом до розробки нової угоди щодо безпеки в Европі. Російські постулати були доволі загальними і зводилися до набору гасел, а суттю російської пропозиції була рівноправна безпека. Вона повинна була б базуватися на трьох «не»: не забезпечувати власну безпеку коштом безпеки инших; не чинити дій (у рамках будь-яких військових союзів чи коаліцій), які б послаблювали єдність спільного простору безпеки; не збільшувати роль військових союзів, якщо це буде не на користь безпеці инших учасників договору. На практиці це означало б залежність таких рішень НАТО, як висилання міжнародних сил з мирними місіями, розміщення систем протиракетної оборони, розширення Альянсу чи будь які зміни в інфраструктурі, від Москви. Після доопрацювання російська ідея складалася із чотирьох «тематичних блоків». Перший із них стосується юридичного підтвердження неподільности европейської безпеки, яка на практиці зводиться до замороження існуючої військової ситуації на континенті і відкриває широке поле до інтерпретації. Друга частина договору повинна була б містити правила контролю над озброєнням і інструментів довіри, поміж иншим, включаючи юридично оформлене зобов’язання не розміщати на території инших країн значних збройних сил. Третя частина стосується правил розв’язання конфліктів, четверта – координації дій між існуючими організаціями (що на практиці означало б підпорядкування Організації Безпеки і Співробітництва в Европі НАТО). Російська пропозиція залишається неточною і занадто загальною, хоча на сучасному етапі вона є черговим чинником, що збурює стосунки на лінії США–Европа і викликає у трансатлантичному співтоваристві поділи у політиці щодо Росії.

У сфері енергетичної співпраці Росія також представила свою пропозицію. У квітні 2009 року Москва подала пропозицію укладення нового договору, який замінив би Договір енергетичної карти і став би документом під назвою «Концепція нової правової бази міжнародної співпраці у сфері енергетики (цілі і принципи)». Головною метою російської сторони було гарантування прав виробників енергії (велику увагу присвячено, зокрема, праву країни розпоряджатися власними природними ресурсами) і забезпечення сталости попиту. Росія хотіла також забезпечити собі доступ до енергетичного ринку ЕС (визначаючи це як «недискримінаційний доступ до міжнародних енергетичних ринків») (79).

3.2. Дії, що змінюють status quo

Поруч із так званими опосередкованими діями, які мали б показати Заходу нові можливості Росії і схилити його до зміни політики щодо Росії і поступок, Москва чинила односторонні дії, які вели до зміни існуючого стану речей на її користь.

3.2.1. Перегляд юридичних домовленостей

Найбільш виразним прикладом дії, що має на меті порушення існуючих юридично-міжнародних зобов’язань, став фактичний вихід Росії з Договору про звичайні збройні сили в Европі. 13 грудня 2007 року, після 150 днів з часу формальної ратифікації, Росія запровадила мораторій на реалізацію зобов’язань у рамках Договору (сам Договір не передбачає такого розв’язку). Спершу здавалося, що Росія самою лише загрозою виходу із Договору хоче схилити західні країни до поступок у питаннях европейської безпеки і поглибити розбіжності між Европою і США. Однак Москві не вдалося досягнути перегляду існуючого режиму контролю над звичайним озброєнням, як і не вдалося отримати инших поступок від західних країн (80), але вихід із Договору виявився елементом підготовки до використання збройних сил проти Грузії (свобода у переміщенні збройних сил на власній території).

30 липня 2009 року російський уряд видав розпорядження (оприлюднене 6 серпня), згідно із яким упродовж 60 днів від надсилання Розпорядження до депозитарію (уряд Португальської Республіки) Росія перестала бути стороною Договору енергетичної карти (ECT) і протоколу щодо енергоефективності і пов’язаних із тим природоохоронних аспектів. Москва підписала Договір у 1994 р., але так його і не ратифікувала, оскільки вважала, що він шкодить їй як продуценту енергосировини. Таке рішення уряду було насправді тільки підтвердженням фактичного стану справ і показує, що для Росії ключове значення має збереження якнайбільшої автономії у зовнішніх стосунках і демонструє небажання Москви до зобов’язуючих багатосторонніх домовленостей. Найбільші застереження Москви щодо Договору стосувалися транзитного протоколу, що був частиною Карти, і який вимагав доступности власної транспортної інфраструктури. До того часу Москва вибірково застосовувала пункти Договору.

3.2.2.Зміна політичного status quo

Дією, яка спричинилася до зміни status quo, була війна з Грузією у серпні 2008 р. (81). Однією із головних цілей Росії було загальмувати подальше розширення політичних, економічних і інституціональних контактів Грузії із Заходом. Застосування збройних сил мало показати рішучість Росії в обороні своїх впливів на території СНД, а також продемонструвати слабкість і безсилля Заходу, особливо США, які неспроможні ані стримати Росію, ані реально допомогти Грузії. Москва передусім хотіла показати, що пострадянський простір фактично залишається сферою її впливів і Кремль не погодиться на надмірне зростання впливів західних. Водночас Росія перейшла певний психологічний бар’єр – відважилася на застосування військової сили щодо сусідньої держави.

Другим кроком, що змінив status quo, було визнання незалежности Абхазії і Південної Осетії, яке відбулося 26 серпня 2009 року. Для російських еліт воно мало символічне значення, бо ставало свого роду «реваншем» і симетричною відповіддю на дії Заходу щодо Косова (вони були визнані російськими елітами піком приниження Росії за час після завершення холодної війни) – як у 1999 р., так і визнання його незалежности у 2008 р. Москва зробила ряд кроків, які гарантували стабільність нової ситуації – у вересні 2008 р. вона підписала з обома визнаними Республіками Договори про співпрацю, які гарантували допомогу у випадку агресії і водночас заблокували подальше перебування міжнародних спостерігачів (у грудні 2008 р. це призвело до згортання місії ОБСЄ у Грузії, а у липні 2009 р. – згортання місії ООН). Газовий конфлікт з Україною у січні 2009 р. (82) призвів до свідомого припинення Росією доставки газу до частини европейських клієнтів (у цьому випадку це стосувалося країн Південно-Східної Европи), і у такому масштабі це трапилося уперше в історії енергетичних стосунків Росії і ЕС. Можливо, що головною метою російських дій було переконати Захід у ненадійності України як транзитної країни і схилити країни ЕС до прийняття російських умов енергетичної співпраці, до яких слід зарахувати передусім підтримку газогонів, що оминають транзитні країни (Північний потік і Південний потік). Москва хоче переконати ЕС у необхідності вироблення спільного підходу щодо України, який на практиці зробив би Київ об’єктом у енергетичних стосунках (формою такого порозуміння міг би стати російсько-европейсько-український консорціум для управління газогонами в Україні) (83).

4. Результати і перспективи російського ревізіонізму

На зламі 2006–2007 рр. Росія провела корекцію зовнішньої політики у напрямі сильної асертивности і ревізії існуючого міжнародного порядку і свого місця у ньому. Дотепер піком її політики була війна у Грузії у серпні 2008 р. Однак, як реакція Заходу на цей конфлікт, так і економічна криза, яка невдовзі після цього зачепила Росію, не спричинилися до змін у стратегії Москви. Мислення російських еліт про зовнішній світ надалі повниться переконанням про «вікно можливостей» для РФ, а цілі залишаються і надалі такими ж амбітними, як і перед кризою. Інструменти, які Росія застосовує щодо Заходу, у переважній більшості не стосуються безпосередньо західних країн, а служать передусім для переконання керівників Европи і Америки до зміни існуючого підходу до східного сусіда. Баланс цієї політичної офензиви щодо Заходу, яку провадить Москва, починаючи від мюнхенського виступу Путіна, надалі залишається неоднозначним, а часткові російські успіхи дають змогу передбачати, що така політика буде продовжуватися.

4.1. Специфіка російського ревізіонізму

Особливою рисою очевидного у зовнішній політиці Росії ревізіонізму є домінування елементів політичного переконування. Москва не спроможна змінити свою позицію у світопорядку через збільшення ваги у світовій економіці. Говорячи про імпонуючий зріст (до економічної кризи), варто пам’ятати і про низький пункт старту (після краху у 1998 р.), і про обмежений російський вклад у глобальну економіку (зріст базувався переважно на енергоносіях і стрибку цін на них). Росія не стала ані джерелом технологій, ані капіталу для инших країн – її відносне місце в ієрархії економік підвищилося, але не такою мірою, щоб обґрунтувати російські претензії на зміну міжнародної ролі (84). Росія не спроможна також змінити своє місце vis-a-vis Заходу за допомогою військового інструменту – війна у Грузії показала наступальні можливості російських збройних сил, але збройний конфлікт із західними країнами/НАТО є дуже малоймовірним. Юридичні інструменти можуть змінити позицію Росії однобічно – вихід із визнаних некорисними міжнародних договорів змінює status quo в обмежений спосіб (форсування нових правно-міжнародних розв’язків вимагає згоди инших зацікавлених сторін). Росія також не зуміла зібрати навколо себе союзників, які б підтримували її політику щодо Заходу – сучасну ситуацію Російської Федерації можна окреслити як «стратегічну самотність». Кремль намагається реалізувати свої цілі самотужки, через двосторонні стосунки із Заходом, не пробуючи (і водночас не маючи змоги) будувати при цьому свого роду антизахідну коаліцію. Росія намагалася водночас перейняти ініціативу у двох істотних для неї проблемах – европейської безпеки і енергетичної співпраці – і накинути західним країнам своє бачення у тих справах. У тій ситуації головним інструментом Москви щодо західних країн став політичний тиск і спроба переконання західних лідерів у необхідності зміни підходу до Росії і перегляду існуючої моделі стосунків. Це демонструє аналіз тих інструментів, які Кремль застосував щодо західних країн. Дії Москви поступово поширювалися, що виникало із відсутності реакції Заходу і з розчарування ігноруванням російських постулатів. Водночас конкретні дії були або скеровані до країн СНД, або це були зміни існуючих правових рамок. Більшість застосованих Росією інструментів служила демонстрації відбудованого потенціалу Росії, її спроможності зашкодити важливим інтересам Заходу, а також демонстрації потенційних вигод у випадку поглиблення співпраці із РФ. Москва перейняла політичну ініціативу (творячи образ динамічної ревізіоністської держави). Однак, для досягнення своєї мети Росія потребує щонайменше негласного погодження Заходу (як, наприклад, у випадку збільшення впливів на просторі СНД), а у багатьох питаннях – заангажованої співпраці (хоча б у випадку виголошеної пропозиції щодо нового договору про европейську безпеку). Слабким елементом такої політики є намагання поділу европейських країн як по лінії США – ЕС, так і по лінії Західна Европа – Центральна Европа. Суперечки, що точаться на Заході щодо реакції на російські амбіції, показують, що тактика Москви має хоча і частковий, але успіх.

4.2. Вплив кризи на російську зовнішню політику

У другій половині 2008 року світова економічна криза зачепила Росію. Її найбільш болючим для Москви результатом був спад цін на нафту (85), що потягнуло за собою спад надходжень до російського бюджету. Від вересня істотно знизилася капіталізація російського ринку, а влада не раз заморожували біржові показники, аби загальмувати темпи падіння курсу акцій. Черговим ефектом став вихід з Росії закордонних інвесторів, які вважали країну ризикованим ринком. Уряд аж надто сильно включився у допомогу російським фірмам, які заборгували на міжнародних ринках. Влада Росії виділила понад 20 млрд. дол. з валютного резерву, щоби стримати знецінення рубля (86). Від 2009 року у російському бюджеті з’явився дефіцит у розмірі близько 85 млрд. дол. (7,5% ВВП), який фінансується із нагромаджених резервів (87).

Усі негативні явища, пов1язані із кризою, не вплинули, однак, на зовнішню політику Росії, тобто не змусили її відмовитися від обраної мети, як не вплинули істотно і на спосіб ведення цієї політики. Навіть навпаки, активність Москви тільки зросла, особливо на постсовєтському просторі (Росія, використовуючи економічні проблеми сусідів, запропонувала їм фінансову допомогу за умови створення політичної концесії) (88). Газова війна з Україною, яка безпосередньо стосувалася Заходу, розпочалася у розпал економічної кризи. Инші елементи російської політики також не змінилися. Росія пришвидшує модернізацію збройних сил. «Переконуючі» заходи Москви (включно із реторикою і демонстративними діями) також продовжуються, а кризу Росія подає як приклад помилкової політики західних країн (89).

4.3. Існуючий баланс, або реакція Заходу

Мірою поступового охолодження російсько-західних стосунків починаючи із 2003 року, у трансатлантичному співтоваристві існували розбіжності щодо бачення стосунків із Росією. Головно вони зводилися до двох напрямків: залучати РФ до співпраці (визнаючи економічні вигоди від цього, а також приймаючи потенційні загрози як мінімальні і плекаючи надії на зміну російської політики – найбільш виразним прикладом такого підходу є Німеччина), або на практиці ігнорувати Росію, концентруючись натомість на постсовєтських державах (таку політику провадили США часів Джорджа Буша, яким бракувало єдиної точки зору на Росію). Більшість західних країн (як на урядовому рівні, так і на рівні експертів чи громадської думки) вагалася поміж двох цих напрямків. Водночас бракувало спільного форуму для ведення політики щодо Росії, адже ані в ЕС, ані в НАТО не було консенсусу.

І тільки наприкінці 2006 року у публічних дебатах, що проходили у західних країнах, почало переважати переконання щодо існуючої загрози політичної конфронтації із Росією. До дебатів увійшло поняття «нової холодної війни» (90). Прихильники такого підходу (наприклад, тодішній віце-президент США Дік Чейні) виступали за прийняття свого роду політики стримування експансіоністичних настроїв Кремля, які ширилися передусім на просторі СНД і проглядалися у намірах Росії узалежнити Европу енергетично. Переломним пунктом стала російсько-грузинська війна 2008 року. Хоча для прихильників тези про «нову холодну війну» вона і стала коронним доказом імперських прагнень Москви, а дебати у експертних середовищах тривали, на практиці ж як у США, так і в Европі прийняли рішення триматися поєднавчого політичного курсу. Не визнавши результатів серпневої війни (тобто не визнавши незалежности Абхазії і Південної Осетії) і засудивши політику Росії щодо Грузії, західні держави прийняли рішення повернутися до нормальної співпраці із Росією. ЕС ще у листопаді 2008 р. повернулася до припинених з причини війни перемовин щодо нового договору із Російською Федерацією. Держави НАТО у грудні 2008 року вирішили також відновити неформальні стосунки із Москвою (формально вони відновилися у червні 2009 р.). США після вступу на посаду Барака Обами представили на початку 2009 р. концепцію стосунків із Росією на новій основі. Були навіть частково враховані російські заперечення і проведені зміни у західній політиці (хоча і без їх вербальної декларації). Західні держави de facto призупинили процес розширення НАТО у Грузії і Україні (хоча і декларовано, що таке розширення можливе у майбутньому), а Сполучені Штати відмовилися від розміщення у Центральній Европі системи ПРО і розпочали розмови із Росією про подальше скорочення ядерного озброєння і укладення нового порозуміння, яке б замінило Договір Старт-1, що припинив свою чинність у грудні 2009 р.

І хоча Москва може вважати своїм успіхом уникнення негативних наслідків грузинської війни і затримку певних, негативних з її точки зору, процесів, та все ж і Кремль надалі залишається доволі далеким від реалізації накреслених ним цілей. Москві так і не вдалося переконати Захід переглянути існуючі моделі двосторонніх стосунків і провести істотні зміни у своїй політиці щодо Росії. До російських пропозицій західні країни підходять дуже обережно, помічаючи їх не надто корисний для Заходу характер і пам’ятаючи про обмежені можливості РФ. Щодо російських пропозицій про нову систему европейської безпеки, то спостерігається готовність до дискусії, але немає чіткого бачення, якими б мали бути її результати. У випадку енергетичної співпраці ЕС виразно відкидає російські пропозиції, виражаючи готовність діалогу у рамках Договору про енергетичну карту. Західні країни, попри часткову відкритість до російських постулатів і попри невиразно окреслену готовність до певних поступок, не надто готові визнати за Росією таке місце у міжнародному порядку, яке б задовольнило російські еліти. У підході до Росії наступив період так званої «стратегічної паузи», або «стратегічного тупика» – західні держави визнали, що міжнародна позиція РФ зазнала змін, але вони не готові визнати російські претензії і не готові погодитися на російський підхід до европейського порядку (включно із простором СНД) і порядку глобального. Водночас «тестується» (особливо у випадку американської адміністрації) радіус готовности самої Росії до співпраці.

4.4. Перспективи тривалости періоду ревізіонізму у російській політиці

Як уже говорилося у розділі 1, джерела російського ревізіонізму лежать у змінах, які сталися у сприйнятті і самоусвідомленні російських еліт. Цю тезу підтверджує обмежений вплив економічної кризи на зовнішню політику Росії. Активність і асертивність Росії на міжнародній арені також залишилися сталими, при одночасній розбудові військового потенціалу РФ. Криза розглядається водночас і як загроза, і як шанс, і це стосується як західних країн, так і країн СНД.

Москва використала економічну кризу для політичної і економічної експансії, зокрема для поглиблення стосунків із Німеччиною (придбання у збанкрутілої американської компанії GM заводів-виробників автомобіля Опель, придбання приватними російськими інвесторами збанкрутілих судноремонтних заводів у Ростоку і Вісмарі). Якщо Росія утримає свою фінансову самостійність (з одного боку, Москва хоче у 2010 році повернутися до позичок на міжнародному фінансовому ринку, з иншого – можна очікувати зросту цін на нафту), не варто сподіватися на відмову Росії від вище описаної моделі політики. У середовищі російської еліти не видно також розбіжностей, які могли б порушити консенсус як щодо погляду на світ, так і ролі у ньому Росії (91). Водночас повна реалізація російських цілей виглядає малоймовірною. Інструменти безпосередньої дії на країни Заходу залишаються обмеженими (до них можна зарахувати, наприклад, обмеження доставок газу, але застосування такого інструменту може принести самій Росії як позитивні, так і негативні ефекти).

Можна накреслити два сценарії подальших дій Росії на міжнародній арені: зріст активности на просторі СНД або збільшення тиску на Захід. У першому випадку Москва володіє більшою кількістю інструментів безпосередньої дії, починаючи від економічних вигод, які вона може запропонувати країнам, і закінчуючи застосування військової сили проти тих же країн. Концентрація на володінні постсовєтським простором насправді означала б обмеження ревізіоністських амбіцій щодо европейського ладу (хоча Росія, без сумніву, продовжувала б переконувати Захід у своїй правоті). При другому варіанті – збільшення тиску на Захід – головною проблемою Росії залишається відсутність ефективних інструментів безпосередньої дії на західні країни. Джерелом змін російської політики могли б стати два головних чинники: реалізація частини цілей (тобто фактичне задоволення прагнень Москви щодо її політичної позиції у міжнародному порядку) або серйозна зміна зовнішніх обставин (відновлення некорисних для Заходу тенденцій чи пришвидшений розвиток Китаю). Щодо першого чинника, то незрозуміло, якою мірою російські амбіції можуть бути заспокоєні (наприклад, через фактичне визнання Заходом російського домінування на просторі СНД), а якою мірою реалізація частини постулатів Кремля спричиниться лише до подальшої ескалації бажань (наприклад, щодо ще більшої ролі в Европі, спеціальних прав у Центральній Европі і т. под.) На даний момент більш ймовірним виглядає другий чинник. Ключовою тут може виявитися зміна моделі двосторонніх російсько-китайських стосунків, яку уже можна спостерігати у деяких сферах (92). Дальше зміщення рівноваги у бік Китаю могло би схилити російські еліти до перегляду існуючого образу світу (у якому Захід вважається найбільшою політичною небезпекою) із наступною істотною зміною зовнішньої політики. Такі зміни могли б наступити упродовж десятиліття, що означає, що упродовж найближчих років слід очікувати збереження ревізіонізму у російській зовнішній політиці.

*Асертивність (англ. assertion) – здатність людини відстоювати свою точку зору, не порушуючи моральних прав иншої людини. Це здатність оптимально реагувати на критику та вміння рішуче говорити собі та иншим «ні», якщо цього вимагають обставини. Асертивність дає змогу зробити свою поведінку гнучкою та дивергентною.

1 Владимир Путин, Выступление и дискуссия на Мюнхенской конференции по вопросам политики безопасности, Мюнхен, 10 февраля, 2007, www.kremlin.ru

2 «Коли Росії намагаються накинути клеймо «ревізіоністської держави», що виступає проти status quo, варто запитатися, про який status quo йдеться після звершення холодної війни, у ситуації об’єктивного виникнення багатоцентричної міжнародної системи і наявної глобальної фінансової кризи. Чи наближення військової інфраструктури до кордонів Росії є [політикою] status quo?», Сергей Лавров, Внешняя политика России и новое качество геополитической ситуации, Дипломатический ежегодник, 2008.

 «Я не погодився б із тим, що упродовж останніх 20 років існували які-небудь структуровані міжнародні стосунки. Радше був дрейф того, що було [у час холодної війни] і що врешті виявилося неадекватним до нових реалій. Тому розмови про збереження status quo виглядають безпредметними і, фактично, обороною минулого», Сергей Лавров, Как окончательно завершить холодную войну? Международная жизнь, № 5 (май) 2009, www.mid.ru

3 У порівнянні із иншими ринками, що розвиваються, Росія посіла друге, після Китаю, місце. У Китаї середньорічний приріст становить 9,2%.

 4 На російський підхід вплинули також такі факти, як, зокрема, те, що у 2007 році 60% світового ВВП було поза країнами Великої сімки.

5 Проблемою залишається борг російських приватних і державних підприємств. Він сягає близько 500 млрд. дол.

6 У 2007 році резерви були розміщені таким чином: 50% у доларах, 40% у евро, 9% у фунтах, 1% у єнах.

7 Кошти розміщені у валюті (долари, евро, фунти), а деякі кошти можна інвестувати в облігації triple-A країн OECD (Організації економічного співробітництва і розвитку) (Souza, op.cit., s. 52-53).

8 Актуальний стан Фонду і валютних резервів доступний на сторінках Міністерства фінансів (www.minfin.ru) i Центрального банку Росії (www.cbr.ru).

9 Iwona Wiśniewska, Kontrolowane otwarcie Rosji na zagranicznych inwestorów. Nowa strategia Kremla wobec obcego kapitału, Komentarze OSW, nr 4, 08.05.2008. Дані Центрального банку РФ. Росстат подає нижчі дані, але вони також свідчать про ріст інвестицій на 100% у 2007 р. у порівнянні із 2006.

10 Наприклад, у травні 2009 р. було відкрито завод фірми Ніссан під Санкт-Петербургом.

11 2 квітня 2008 року Дума прийняла відповідний закон щодо цього. 42 сектори були визнані стратегічними, і щодо них закордонні інвестори змушені отримувати згоду «уповноваженого». Див.: Biuletyn OSW, nr 46, 02.04.2008.

12 У випадку Сахаліну-2 Газпром змусив инших співвласників (британсько-голандську фірму Royal-Dutch Shell, а також японські Mitsui i Mitsubishi) продати їхню частку, отримавши таким чином 50% акцій. При цьому Газпром покликався на порушення положень про охорону навколишнього середовища, що насправді загрожувало цілковитим позбавленням компаній концесії на експлуатацію родовища Сахалін-2. Російський монополіст діяв у цьому напрямі уже з 2002 року, але тільки у 2005 концерн Shell погодився продати свою частку (контрольний пакет, тобто 25% + 1 акція), але тоді обидві сторони не могли погодити ціну. У вересні 2006 р. Міністерство природних ресурсів і екології РФ анулювало власну екологічну експертизу за 2003 р., а служба екологічного нагляду РФ (Росприроднадзор) виставила до компанії «Сахалін Енерджі» низку претензій щодо порушення екологічного законодавства. Сахалін-2 був унікальною домовленістю типу Production Sharing Agreement (PSA), у якій не брала участи жодна російська компанія. Остаточно у грудні 2006 р. Газпром придбав 50% і одну акцію компанії «Сахалін Енерджі», що є оператором проекту Сахалін-2. Більше див.: Ewa Paszyc, Kazus Sachalinu-2. Kreml kontra obcy inwestorzy, Tydzień na Wschodzie, nr 452, 21.09.2006; Ewa Paszyc, Kapitulacja Sachalinu-2 a «nowa» strategia Moskwy, Tydzień na Wschodzie, nr 463, 14.12.2006. Від 2006 року триває тиск російської влади на спілку ТНК-BP, прагнучи перейняти контроль над нею (у ТНК-BP британська і російська сторони мають по 50%; компанія має ліцензію на видобуток нафти на родовищі Ковикта).

13 Дані Головного комітету статистики РФ (www.gks.ru) і Центрального банку Росії (www.cbr.ru).

14 До найбільш відомих прикладів варто зарахувати купівлю державним Внешэкономбанком 6% акцій европейського концерну EADS у 2006 році, а також купівлю сербського паливного концерну NIS у 2007 році. До найбільших російських інвесторів належать: ЛУКойл, Газпром і Северсталь.

15 Владімір Путін на засіданні Ради безпеки РФ 22 грудня 2005 р. поставив перед РФ завдання стати «лідером у світовій енергетиці». Перегляд зовнішньої політики, починаючи із 2007 р., підкреслив значення енергетичної дипломатії, посилаючись на значення енергетично-паливного комплексу для економічного розвитку РФ і декларуючи, що Росія не збирається відмовлятися від своєї переваги у цій сфері. На значення цього чинника вказує також вибір проблематики глобальної енергетичної безпеки як однієї із тем головування Росії у G8 у 2006 р.

16 Росія відповідала за 40% світового зросту видобутку нафти у 2000–2004 рр.

17 Критики вказують на низку негативних явищ, що супроводжує економічний зріст. Бум виникав з 5-ти кратного росту цін на нафту між 2002 і 2008 роками, який, однак, неможливо підтримувати на далеку перспективу. Почався ріст попиту споживачів, але великою мірою він заспокоювався шляхом імпорту. При цьому з’явилася (в результаті контролю держави над частиною засобів) нова модель державного олігархічного капіталізму. Однак, залишається проблемою інфляція, яку не вдається подолати – у 2007 р. її рівень повернувся до двоцифрового числа, а у 2008 році вона сягнула 13,3%.

18 Наприклад, 23 жовтня 2008 року президент Мєдвєдєв окреслив кризу як шанс на модернізацію російської економіки. На зустрічі із представниками бізнесу 15 вересня 2008 р. Мєдвєдєв закликав до розвитку фінансових інституцій, підтримки розвитку малого і середнього підприємництва, створення умов для надходження иноземних інвестицій. У програмних виступах у лютому 2008 р. як Владімір Путін (8 лютого, у Посланні до Федеральних зборів РФ), так і Дмітрій Мєдвєдєв (15 лютого, на Економічному форумі у Красноярську) говорили про необхідність модернізації економіки, про відхід від сировинного характеру, про інвестиції у нові технології. (Jadwiga Rogoża, Programowe wystąpienia Władimira Putina i Dmitrija Miedwiediewa, Tydzień na Wschodzie, nr 7 (41), 20.02.2008).

19 Ця інформація подана за неопублікованим текстом Анджея Вілька.

20 Andrzej Wilk, Miedwiediew wytycza kierunek rozwoju rosyjskiej armii, Tydzień na Wschodzie, nr 31 (65), 01.10.2008.

21 Ця інформація подана за неопублікованим текстом Анджея Вілька.

22 Під керівництвом Путіна розпочато будівництво 12 з 15 великих надводних і підводних кораблів. Після 2006 року, окрім будівництва нових, розпочато також модернізацію уже існуючих кораблів. Ibidem.

23 Ракетні війська озброєні міжконтинентальними ракетами «Тополь-М» (РС-12M2) – на даний час їх кількість сягає 15 мобільних і 50 стаціонарних (з 1 із 3 можливих боєголовок). На стадії завершення перебуває і робота над створенням нових міжконтинентальних балістичних ракет (Р-30 «Булава», хоча з 10 тестів 5 завершилися невдачею) і наземними (РС-24, що є модифікованою версією ракети «Тополь-М»). Ibidem.

24 Основою даного підрозділу є такі програмні документи і виступи представників російської влади: Концепция внешней политики Российской Федерации, утверждена президентом Д. Медведевым, 12 июля 2008 г., www.mid.ru; Стратегия национальной безопасности Российской Федерации от 12 мая 2009 г., www.scrf.gov.ru; Владимир Путин, Выступление и дискуссия на Мюнхенской конференции по вопросам политики безопасности, Мюнхен, 10 февраля 2007, www.kremlin.ru; Обзор внешней политики Российской Федерации, 27 марта 2007 г., www.mid.ru; Внешнеполитическая и дипломатическая деятельность Российской Федерации в 2007 г., Обзор МИД России, Москва, март 2009, www.mid.ru; Сергей Лавров, Выступление министра иностранных дел России С.В. Лаврова на XV Ассамблее Совета по внешней и оборонной политике, 17 марта 2007 г., www.mid.ru; Дмитрий Медведев, Интервью российским телеканалам «Россия», «Первый», НТВ, 31 августа 2008 г., www.kremlin.ru; Сергей Лавров, Выступление министра иностранных дел России С.В. Лаврова в МГИМО по случаю начала нового учебного года, 3 сентября 2007, www.mid.ru, Стенограмма выступления Министра иностранных дел РФ; Сергей Лавров, Настоящее и будущее глобальной политики: взгляд из Москвы, Россия в глобальной политике № 2 (март-апрель) 2007, с. 8-20, www.globalaffairs.ru; Сергей Лавров, Как окончательно завершить холодную войну? Международная жизнь, № 5 (май) 2009, www.mid.ru; Владимир Путин, Выступление на совещании с послами и постоянными представителями РФ, 27 июня 2006, www.mid.ru; Доклад Владимира Путина в Давосе. Полная версия, 28 января 2009, РИА Новости, http://www.rian.ru/economy/2009 0129/160410501.html; Владимир Путин, Выступление на расширенном заседании Государственного Совета «О стратегии развития России до 2020 г.», 8 февраля 2008, www.kremlin.ru; Тезисы выступления Министра иностранных дел РФ С.В. Лаврова в МГИМО МИД России, 1 сентября 2009, www.mid.ru.

25 «Кардинальна трансформація міжнародних стосунків, припинення ідеологічної конфронтації і подолання наслідків холодної війни, зміцнення Росії і її міжнародних позицій розширило можливості співпраці на міжнародній арені», Концепция внешней политики Российской Федерации, утверждена президентом Д. Медведевым 12 июля 2008, www.mid.ru

26 «Чим є однополюсний світ? Це один центр влади, сили, прийняття рішень. Світ одного господаря, одного суверена»; «це не має нічого спільного із демократією, а Росію надалі вчать демократії, хоча самі не хочуть вчитися»; «однополюсність неприйнятна для сучасного світу», для цього забракне засобів – політично-військових і економічних; «однобічні, неправомірні дії не вирішили жодної проблеми»; «ми спостерігаємо гіпертрофічне застосування сили і нехтування засадами міжнародного права», система однієї держави – США – перейшла уже усі межі національних держав». (Владимир Путин. Выступление и дискуссия на Мюнхенской конференции по вопросам политики безопасности, Мюнхен, 10 февраля 2007).

27 «З’ясувалося найважливіше – однополюсний світ не виправдав себе», або, на його (Лаврова) думку, забракло засобів для будівництва імперій в умовах глобалізації. Сергей Лавров, Выступление Министра иностранных дел России С.В. Лаврова, на XV Ассамблее Совета по внешней и оборонной политике, 17 марта, 2007 г., www.mid.ru

28 «Світ, який звільнився від холодної війни, усе ще не може віднайти рівноваги», Дмитрий Медведев, Выступление на совещании с послами и постоянными представителями РФ при международных организациях, 15 июля, 2008 г., www.kremlin.ru

29 «Новина полягає у тому, що Захід втрачає монополію у сфері глобалізації» і тому західні держави вбачають небезпеку у цих процесах». Сергей Лавров, Выступление Министра иностранных дел России С.В. Лаврова, на XV Ассамблее Совета по внешней и оборонной политике, 17 марта, 2007 г., www.mid.ru

30 «Мало хто пробує заперечувати, що НАТО переживає кризу», Сергей Лавров, Как окончательно завершить холодную войну?, Международная жизнь, № 5 (май), 2009, www.mid.ru

31 «Спільний ВВП щодо паритету купівельної спроможности (ПКС) Китаю і Індії більший від США. ВВП Бразилії, Росії, Індії, Китаю щодо ПКС більший, ніж у ЕС, і ця різниця буде збільшуватися». Владимир Путин. Выступление и дискуссия на Мюнхенской конференции по вопросам политики безопасности, Мюнхен, 10 февраля 2007.

32 «Економічний потенціал нових центрів світового росту буде неухильно відображатися на впливах політичних і зміцнювати багатополюсність»; «уперше за останні кільканадцять років створюється реальне конкуренційне середовище на ринку ідей світопорядку [...] нові глобальні центри впливу і зростання, більш рівномірний розподіл ресурсів і контроль над ними створюють матеріальну основу багатополюсного світопорядку», Владимир Путин. Выступление и дискуссия на Мюнхенской конференции по вопросам политики безопасности, Мюнхен, 10 февраля 2007.

33 «Неформальне об’єднане лідерство провідних держав світу дає можливість розв’язати проблему управління сучасним світом», Сергей Лавров, Выступление Министра иностранных дел России С.В. Лаврова, на XV Ассамблее Совета по внешней и оборонной политике, 17 марта, 2007 г., www.mid.ru

34 «Америка повинна визнати реальність «постамериканського» світу і почати до нього адаптуватися. [...] Спроба існування у власному, однополюсному світі триває – і це небезпечний для усіх стан справ». Стенограмма выступления Министра иностранных дел РФ С.В. Лаврова в МГИМО МИД России по случаю начала нового учебного года. 1 сентября 2008 г., www.mid.ru

35 Стратегия национальной безопасности России, www.scrf.gov.ru

36 Росія особливо підкреслює таку різнорідність моделей розвитку. При загальному визнанні базового значення демократії і вільного ринку як основ суспільного і економічного розвитку, їхня реалізація набуває різних форм, в залежності від історії і т. под.

37 Владимир Путин, Выступление на совещании с послами и постоянными представителями РФ, 27 июня 2006 г., www.mid.ru

38 «Росія повернулася на міжнародну арену як відповідальна держава, яка спроможна захистити своїх громадян», Стенограмма выступления Министра иностранных дел РФ С.В. Лаврова в МГИМО МИД России по случаю начала нового учебного года. 1 сентября 2008 г., www.mid.ru

39 «Невизначеність щодо майбутнього світопорядку була пов’язана із послабленням Росії після розпаду СССР», в результаті чого складалося враження, що Росія є матеріалом для чергового поділу світу. Росія почала діяти і відновила самостійність. Сергей Лавров, Выступление Министра иностранных дел России С.В. Лаврова, на XV Ассамблее Совета по внешней и оборонной политике, 17 марта, 2007 г., www.mid.ru

40 «Разом із закінченням холодної війни стали можливими справді спільні рішення, які неможливо собі уявити без рівноправної участі Росії», Стенограмма выступления Министра иностранных дел РФ С.В. Лаврова в МГИМО МИД России по случаю начала нового учебного года. 1 сентября 2008 г., www.mid.ru

41 «Не усі були готові до того, що Росія буде так швидко відновлювати свій статус на міжнародній арені», Владимир Путин, Выступление на совещании с послами и постоянными представителями РФ, 27 июня 2006 г., www.mid.ru

42 «Реакція на перспективу втрати історичним Заходом монополії на процеси глобалізації міститься у політично-психологічній інерції стримування Росії, включно із використанням вибіркового підходу до історії, особливо історії ІІ Світової війни і післявоєнного періоду», Концепция внешней политики РФ, www.mid.ru

43 Сергей Лавров, Как окончательно завершить холодную войну? Международная жизнь, № 5, (май), 2009, www.mid.ru

44 У лютому 2007 року Путін у Мюнхені сказав: «Російська економіка має щоразу більші можливості. Таку динаміку об’єктивно визнають експерти і наші закордонні партнери». На зустрічі Клубу Валдай 14 вересня 2007 р. Путін стверджував, що незалежно від кризи Росії «вдасться зберегти стабільність і забезпечити розвиток». 23 січня 2008 року міністр фінансів РФ Алєксєй Кудрін визнав, що Росія, як острів стабільности, надалі буде привабливою для інвесторів. 28 січня 2008 року міністр економічного розвитку Ельвіра Набіуліна стверджувала, що російські ринки будуть стійкими до фінансової кризи з огляду на сильні фундаментальні чинники російського зросту. 25 березня 2008 р. в інтерв’ю для Financial Times президент Д. Мєдвєдєв визнав російський фінансовий ринок «острівком стабільности в океані фінансових штормів». Коммерсант, 27.08.2008.

45 BRIC означає Бразилія, Росія, Індія і Китай. Група найбільших за площею та населенням країн, що розвиваються, термін, що часто використовується в економіці. Цей акронім був запропонований банком Goldman Sachs в 2001 році. Через швидкий розвиток та великі розміри цих країн, вони, за оцінками, разом можуть досягти об'єднаного обсягу економіки сучасних розвинених країн вже в 2050 році.

46 Статті бюджету на 2009 рік свідчать про пріоритетний характер соціальних і оборонних витрат. Див.: Tydzień na Wschodzie, nr 16 (91), 20.04.2009. Натомість у випадку тривалости кризи Росія змушена буде шукати кредитів на міжнародних фінансових ринках.

47 Можна послатися на широку дискусію у літературі і на сторінках щоденної і спеціалізованої преси. Війна у Грузії тільки поглибила різницю в оцінці реального стану російських збройних сил.

48 Цей розділ не стосується оцінки реальности російських цілей і шансів їх досягнення, а тільки спроба представити, в який спосіб презентують себе назовні російські еліти. Щодо перспектив реалізації цілей див. розділ 4.

49 «Росія насправді зміцніла і спроможна прийняти на себе більшу відповідальність за розв’язання регіональних і глобальних проблем», Владимир Путин, Выступление на совещании с послами и постоянными представителями РФ, 27 июня 2006 г., www.mid.ru

50 «Росія уже 300 років бере на себе чималу частину тягаря підтримки рівноваги у европейській і світовій політиці»; коли вона такої ролі не відігравала – після Кримської війни і поміж Світовими війнами – результатом ставала «нездорова европейська політика»; Росія буде виконувати цю роль і не візьме участи у жодних «священних союзах», Стенограмма выступления Министра иностранных дел РФ С.В. Лаврова в МГИМО МИД России по случаю начала нового учебного года. 1 сентября 2008 г., www.mid.ru

51 «Якщо партнери не будуть готові до спільних дій, Росія задля захисту своїх національних інтересів буде змушена діяти самостійно, але завжди на основі міжнародного права» (Концепция... 2008)

52 Стенограмма выступления Министра иностранных дел РФ С. В. Лаврова в МГИМО МИД России по случаю начала нового учебного года. 1 сентября 2008 г., www.mid.ru

53 «Росія не бачить розумної альтернативи для створення у глобальному світі об’єднаного лідерства провідних країн, яке було б реперезентативним у географічному і цивілізаційному вимірах. Велика вісімка могла би стати важливим елементом такого оркестру», Стенограмма выступления Министра иностранных дел РФ С. В. Лаврова в МГИМО МИД России по случаю начала нового учебного года. 1 сентября 2008 г., www.mid.ru

54 «Умови свободи диктують необхідність колективного лідерства провідних країн світу. Це можна назвати «священним союзом ХХІ століття»; «необхідні нові форми об’єднаного лідерства, що опираються на взаємному визнанні інтересів і відповідальності за долю світу», Стенограмма выступления Министра иностранных дел РФ С.В. Лаврова в МГИМО МИД России по случаю начала нового учебного года. 1 сентября 2008 г., www.mid.ru

55 «Світ повинен бути багатополюсним. Однополюсність неприйнятна. Домінування недопустиме. Ми не можемо прийняти такий світопорядок, у якому усі рішення приймає одна країна, навіть така серйозна і авторитетна як США. Такий світ хисткий і загрожує конфліктами», Сергей Лавров, Внешняя политика России и новое качество геополитической ситуации, Дипломатический ежегодник, 2008.

56 «Надмірна залежність від однієї резервної валюти небезпечна для світової економіки. [...] Метою слід визнати сприяння процесу появи у майбутньому кількох сильних регіональних валют. Сергей Лавров, Внешняя политика России и новое качество геополитической ситуации, Дипломатический ежегодник, 2008.

57 «Нормалізація наших стосунків із США можлива тільки на підставі рівноправности, визнання інтересів иншої сторони, взаємної вигоди і відмови від ідеології і месіанізму як інструментів зовнішньої політики», Стенограмма выступления Министра иностранных дел РФ С.В. Лаврова в МГИМО МИД России по случаю начала нового учебного года. 1 сентября 2008 г., www.mid.ru

58 «Тій частині світу, яку прийнято називати евроатлантичним регіоном, не зашкодило б тристороннє взаємне порозуміння – між США, Росією і ЕС. Така «трійка» могла би «скерувати світовий човен на спокійні води», Стенограмма выступления Министра иностранных дел РФ С.В. Лаврова в МГИМО МИД России по случаю начала нового учебного года. 1 сентября 2008 г., www.mid.ru

59 «Така співпраця у трикутнику могла би змінити геостратегічну ситуацію у світі (спільна місія нашого регіону у сучасному світі» [...] «Регулювання рівноправної співдії Росії, ЕС і США було б найбільшим вкладом европейської цивілізації у створення об’єднаного лідерства провідних країн світу», Сергей Лавров, Внешняя политика России и новое качество геополитической ситуации, Дипломатический ежегодник, 2008.

 60 «Розв’язання проблеми евроатлантичного регіону могло б наступити у тристоронньому форматі – Росія, ЕС, США – і це уже реалізовується на практиці», Сергей Лавров, Выступление министра иностранных дел России С.В. Лаврова на XV Ассамблее Совета по внешней и обронной политике, 17 марта 2007 г., www.mid.ru

61 Сергей Лавров, Внешняя политика России и новое качество геополитической ситуации, Дипломатический ежегодник, 2008.

62 Ширше щодо цієї теми див.: Marcin Kaczmarski, Rosyjska propozycja nowego systemu bezpieczeństwa europejskiego, Komentarze OSW, nr 11, 16.10.2008.

63 Выступление министра иностарнных дел России С.В. Лаврова на открытой ежегодной конференции ОБСЕ по обзору проблем в области безопасности. 23 июня 2009 г., www.mid.ru.

64 «Опорою ширшої Европи без роздільних ліній могло би стати стратегічне партнерство між Росією і ЕС, елементом якого було би інтенсивне економічне взаємне проникнення на підставі погоджених «правил гри», Дмитрий Медведев, Выступление на совещании с послами и постоянными представителями РФ при международных организациях, 15 июля, 2008 г., www.kremlin.ru

65 Москва запропонувала уже такий договір – див. п. 3.1.3.

66 «Росія, як і инші країни світу, має регіони, в яких вбачає свої привілейовані інтереси. У тих регіонах є держави, з якими традиційно нас пов’язують дружні, сердечні, історичні особливі стосунки. Ми будемо уважно працювати у тих регіонах і розвивати дружні стосунки з тими державами, з нашими близькими сусідами». Дмитрий Медведев, Интервью российским телеканалам «Россия», «Первый», НТВ, 31 августа 2008 г.

67 Пор.: Виступ міністра оборони Сєргєя Іванова у Раді з міжнародних стосунків (Council on Foreign Relations) 13 січня 2005 р. (http://www.cfr.org/publication/7611/world_in_the_21st_century.html), в якому він підкреслював, що держави СНД і Росія залишаються пов’язаними історичними і культурними узами, і в якому стверджував, що Росія не має монополії на цей регіон, але буде опиратися експорту революцій із західних країн.

68 Метою цього розділу не є систематичний аналіз усіх дій Росії у зовнішній політиці, а тільки тих, які мали б змусити Захід змінити існуючу модель стосунків.

69 Відкрито говорили про це Путін (11 вересня 2008) i Мєдвєдєв (12 вересня) на зустрічі у рамках т. зв. Валдайського клубу, який об’єднує російських і закордонних дослідників і аналітиків.

70 «Повинно бути зрозуміло також, що при усій неконфронтаційності зовнішньої політики Росії, для нас існують «червоні лінії»: тоді, коли виникає реальна загроза для нашої національної безпеки або для існуючого міжнародно-правового порядку. У такому випадку ми не можемо не реагувати і не захищати своїх позицій до кінця. До таких випадків слід віднести плани розміщення баз глобальної системи ПРО США в Европі і врегулювання у Косово. Росія не торгується – і це повинні зрозуміти наші міжнародні партнери». Сергей Лавров, Выступление министра иностранных дел России С.В. Лаврова в МГИМО по случаю начала нового учебного года, 3 сентября 2007, www.mid.ru

71 «Росія не боїться політики стримування щодо себе. Ми уміємо на неї відповісти, хоча це і не наш вибір»; «розуміємо, що певні політичні кола на Заході не були готові до такого розвитку подій [зріст Росії як однієї із провідних держав світу. – М.К.] і не мають варіантів подальших дій», Сергей Лавров, Выступление министра иностранных дел России С.В. Лаврова в МГИМО по случаю начала нового учебного года, 3 сентября 2007, www.mid.ru

72 «Ми нічого не боїмося, зокрема і перспективи холодної війни. Але ми її, ясна річ, не хочемо. У цій ситуації усе залежить від позиції наших партнерів у міжнародній спільноті, наших партнерів на Заході. Якщо вони хочуть зберегти добрі стосунки із Росією, то зрозуміють причини нашого рішення і ситуація буде спокійною. Якщо ж вони все ж виберуть конфронтаційний сценарій – ну що ж, ми жили у різних умовах, переживемо і такі». Дмитрий Медведев, Интервью телекомпании Russia Today 26 августа 2008 г., http://www.kremlin.ru/appears/2008/08/26/2018_ type63379type63380_205773.shtm).

73 Marcin Kaczmarski, Miejsce Iranu w rosyjskiej polityce zagranicznej a relacje rosyjsko-amerykań­skie, Komentarze OSW, nr 24, 15.04.2009.

74 Це був другий, окрім переслідування британського посла, приклад використання російською владою «праведного народного гніву».

75 Це було 5 листопада – день оголошення результатів президентських виборів у США.

76 Висловлювання Владіміра Путіна від 1 червня 2007 р.

77 Розширення НАТО слід трактувати ширше, аніж тільки дослівно – спротив проти нього був фактично спротивом щодо західної (особливо американської) військової присутності на просторі країн СНД.

78 Див. нижче.

79 Ewa Paszyc, Odpowiedź Moskwy na Kartę Energetyczną, Tydzień na Wschodzie, nr 16, 29.04.2009.

80 Щодо Договору про звичайні збройні сили в Европі, то завданням мінімум Росії є ратифікація країнами-членами НАТО порозуміння про адаптацію Договору з 1999 р. і відмова Заходу від залежності згоди на ратифікація від виходом військ Росії з Молдавії і Грузії. Тим самим Росія прагне до фактичного санкціонування своєї військової присутности у регіонах неврегульованих конфліктів у тих країнах. Завданням же максимум є черговий перегляд Договору згідно із положеннями, які Росія представила на конференції у Відні у червні 2009 р. Ревізії мали б підлягати, зокрема, положення про приєднання до Договору балтійських країн, зниження порогу озброєння для нових членів НАТО, ліквідації т. зв. флангових обмежень для Росії.

81 Щодо перебігу і наслідків конфлікту див.: Tydzień na Wschodzie, nr 26 (60), 20.08.2008; Krzysztof Strachota, Kaukaz Południowy i Azja Centralna po wojnie rosyjsko-gruzińskiej – konsekwencje geopolityczne, Komentarze OSW, nr 10, 25.09.2008; Marcin Kaczmarski, współpraca: Agata Łoskot-Strachota, Marek Menkiszak, Jadwiga Rogoża, Andrzej Wilk, Iwona Wiśniewska, Kon -sekwencje wojny Rosji z Gruzją, Tydzień na Wschodzie, nr 27 (61), 27.08.2008.

82 1 січня Росія припинила поставки газу до України, 7 січня повністю припинила доставку газу для европейських споживачів, порозуміння було підписано 19 січня.

83 Пор.: Anna Górska, Wojciech Konończuk, Rosyjsko-ukraińska wojna gazowa, Tydzień na Wschodzie, nr 1 (76), 07.01.2009; Wojciech Konończuk, Marek Menkiszak, Eskalacja rosyjsko-ukraińskiego kon­fliktu gazowego, Tydzień na Wschodzie, nr 2 (77), 14.01.2009; Anna Górska, Wojciech Konończuk, Koniec rosyjsko-ukraińskiego konfliktu gazowego, Tydzień na Wschodzie, nr 3 (78), 21.01.2009.

84. Варто порівняти зріст у Росії і Китаї а також зміну значення Китаю для світової економіки.

85 На початку 2009 р. ціна нафти становила 40 дол., а у середині 2009 р. була на рівні 60-70 дол. США.

86 Iwona Wiśniewska, Coraz poważniejsze skutki kryzysu gospodarczego w Rosji, Tydzień na Wschodzie, nr 2 (77), 14.01.2009.

87 Iwona Wiśniewska, Rząd Rosji zaproponował korektę budżetu na rok 2009, Tydzień na Wschodzie, nr 12 (87), 25.03.2009.

88 Wojciech Konończuk, współpraca: Wojciech Górecki, Iwona Wiśniewska, Rosja wykorzystuje kryzys dla zwiększenia wpływów w państwach СНД, Tydzień na Wschodzie, nr 6 (81), 11.02.2009.

89 «Кавказьку і фінансово-економічну кризу поєднує те, що вони ставлять крапку на 20-річному періоді від падіння Берлінської стіни і розпаду СССР» i окреслюють межі політики інерції, що існувала до тепер (і яка, на думку Москви, є результатом холодної війни), що акцентувалася на «стримуванні Росії», Сергей Лавров, Как окончательно завершить холодную войну?, Международная жизнь, № 5 (май) 2009, www.mid.ru

90 Найбільш популярною цю фразу зробив Едвард Лукас у книжці «New Cold War», уперше опублікованій у 2007 р., але популярність цей вислів почав здобувати ще наприкінці 2006 р., після смерті у Лондоні Олександра Литвиненка, у якій підозрюються російські спецслужби.

91 Єдиним прикладом таких суперечок, що були оприлюднені у 2007–2009 рр., можуть бути висловлювання очільника РосНано Анатолія Чубайса у січні 2008 р., коли він обережно скритикував асертивну політику Росії.

92 Marcin Kaczmarski, Wojciech Konończuk, Rosja-Chiny: umowa o ropociągu do Daqingu jako prze­jaw nowego kształtu stosunków dwustronnych, Tydzień na Wschodzie, nr 35 (69), 30.10.2009.

Переклала Ірина Магдиш


ч
и
с
л
о

60

2010
на початок на головну сторінку