Марина Калашникова, Віктор Калашников

Українська історія допоможе приборкати імперську політику

Безпека з «чистого аркуша»

Українська дискусія про національну безпеку наполегливо ігнорує недавню історію, яка завершилася відновленням української державности: ми собою не розпоряджалися, все диктувала Москва. Зовнішню і оборонну політику України треба відлічувати з нуля.

Виходить, що мільйони українців не здогадувалися, в якому напрямі націлювала їх «указка» Москви. Хто вважався «ворогом» або «союзником». На які «ворожі центри» працювали українські націоналісти і дисиденти. Для чого в Дніпропетровську робилися ракети, в Харкові танки, у Миколаєві авіаносці. Навіщо Москва нарощувала плани для «воєнки», яка і так поглинала близько трьох четвертих промисловости і наукового сектору України. На що по-хижацьки витрачалися національні ресурси.

Українці не схильні згадувати, що конфронтація із Заходом була головним заняттям і совєтської імперії у цілому, і кожної з її частин зокрема. Українські чиновники в загальній масі лояльно і ревно служили цій конфронтації. Можливо, їм більше за инших хотілося б почати «з чистого аркуша». Як і молодому поколінню – забути прокляте совєтське минуле на своєму шляху до Европи.

Усі вони, проте, підіграють московській дипломатії і пропаганді, яка успішно ігнорує тему поразок у холодній війні. І замість неї пропонують перемогу у «Великій вітчизняній». З цієї перемоги Москва зробила собі суміш індульгенції і професії. Переможців, як відомо, не судять і не питають про окремі гріхи – на кшталт Голодомору.

Від Шухевича до Рейгана

Тим часом, НАТО, в яке Україна офіційно готується вступити, зберігає вірність своїм тріумфам, вважаючи їх наробітками на майбутнє. Колишній президент Джордж Буш і теперішній Барак Обама у своїх програмних заявах – Прокламації з приводу «Тижня поневолених націй» і берлінської промови – нагадали, що звільнення частини совєтського блоку від диктатури далося важкою боротьбою. Вони попередили, що протистояння новим погрозам від залишків цього блоку зажадає мобілізації всіх сил НАТО і Заходу.

Не пишуть «з чистого аркуша» і в сьогоднішній Росії, що проголосила себе прямою спадкоємицею совєтської імперії і власницею її геополітичного спадку.

Отже, українцям доведеться посісти своє місце у відповідній системі історичної і політичної спадкоємности. Їхніми ворогами повинні стати не лише нинішні, але і колишні вороги Заходу. Навіть, якщо до переліку таких потрапить «Совєтська Україна».

Полякам або чехам простіше: у них були Валенса і «Солідарність», Гавел і «Хартія 77». Їхній перехід від комунізму вистражданий і органічний.

В Україні ж є ті, які поважають Леоніда Кравчука більше, ніж Романа Шухевича. Кравчук у ролі майже головного атлантиста нібито здатний привести «Україну – не Росію» куди треба.

Утім, для Шухевича і його послідовників розвиднівся шанс. У згаданій промові Буш на одному диханні звеличив звитяжну боротьбу з нацизмом і совєтським комунізмом. Схоже, життя зажадало від західних лідерів тієї визначености, яка була за часів Рональда Рейгана. А також за часів і в «зоні відповідальности» Шухевича.

Виступ американського президента викликав негайну відповідь російського МЗС, що звично сприймає засудження совєтсько-комуністичного режиму на свій рахунок. Зате українським політикам, ймовірно, доведеться ще на крок-другий наблизитися до визнання місії національно-визвольного і антитоталітарного опору у власній країні.

НАТО – захист від повеней, а холодна війна вичерпалася

Цікаво, як прокоментували б російські історики таку версію: Німеччина в Другій світовій війні надавала інтернаціональну допомогу різним країнам і сама захищалася від зовнішньої агресії. При цьому центральними подіями виявилися «дивна війна» на кордоні з Францією і підготовка до вторгнення до Англії, яке так і не відбулося через страх перед великими людськими жертвами. При цьому ніхто не переміг і не програв. Повоювали і розійшлися, знищивши мільйони людей. Загалом, переміг мир.

З такою ж довільністю у СССР трактували свою роль у холодній війні. Неначе Варшавський договір своєю смертоносною машиною не нависав над Европою і не вів там щонайширшу підривну роботу. А Москва не готувалася першою завдати ядерного удару по США, і спеціальний відділ КДБ у 80-і роки не готував політичні приводи для цього. СССР разом зі своїми сателітами зовсім не проводив військово-політичну експансію по всьому «третьому світу», провокуючи кризи і війни, спорядивши і задіявши цілі армії терористів. І Міхаіл Горбачов, який тепер активно продає по всьому світу правду з архіву свого Фонду, не намагався на початках здолати Захід останнім рішучим натиском. І, звичайно, Східний блок не був розгромлений завдяки волі і рішучості адміністрації Рональда Рейгана. Нічого цього нібито не було, а просто холодна війна вичерпалася сама собою без підведення принципових підсумків.

Нинішній російський режим черпає свої ідеологію, стратегію і легітимність саме у такій версії.

Одна з очевидних жертв – Білорусь, що майже повністю проміняла свою національну історію на совєтсько-російський державний комікс. Результат – хвороблива деформація масової свідомости, культури і суспільно-політичного життя. Не менш важливо, що міти новітньої історії служать легітимізації нинішніх державних інститутів. «Партизанський край» і «передова совєтська республіка» перетекли, навіть не змінивши совковий стяг, в «союзну державу», а фактично – в напівколонію і один з російських військових округів.

Україна, звичайно, инша справа. Але головний міт живий і тут: «Севастополь – місто російської слави», «Бандерівці – посібники нацистів», «США – оплот імперіалізму», «Геть натовських агресорів!». У відповідь часто звучать невиразні речі, яких вчать у натовських інформаційних центрах: «НАТО – це захисник від повеней і талібів, а також вихователь нашої бюрократії». Зрозуміло, що подібне погано конкурує з совєтським кліше на тему захисту «світу соціалізму» від «натовської агресії» і з їхніми російськими ремейками. Московська пропаганда перемагає.

Захід прокинувся від ударів по Грузії

Перше слово в розвінчуванні вказаних мітів повинно належати США і Заходу. Вони вже промовили його у відповідь на дії Росії проти Грузії. Буш назвав їх агресією і окупацією (можна було б кваліфікувати і як анексію) і закликав весь «вільний світ» підтримати Грузію.

Тим часом, про існування міжнародного співтовариства цінностей довший час побоювалися навіть згадувати вголос. Раптом Москва і особисто Путін вирішили б, що їх «виключили», «не вважають за рівних»? Раптом цим скористаються російські «консерватори», які, вийшовши з глибокого підпілля (на зразок генштабу, адміністрації президента і правління «Газпрому»), зіб'ють Росію з шляху демократії?

Адже тоді оголилась би головна обставина: Захід умудрився змарнувати значну частку плодів своєї перемоги в холодній війні. За що ж боролися 40 післявоєнних років і чим займалися останні 15, якщо Росія атакує Грузію – союзника НАТО – і загрожує продовжувати в такому ж дусі? Це східноевропейці живуть, не знаючи тягаря політичної відповідальности. Політичний клас на Заході дуже добре відчуває її вантаж і знає про пов'язані з нею санкції. І довго намагався від неї ухилятися. Але Кремль позбавив його навіть цього самообману, вибравши для свого удару момент літнього і олімпійського розслаблення.

Хтось відповість за тривале заспокоєння російського режиму, зраду фундаментальним принципам і цінностям, забуття заповітів і застережень Рейгана і Черчілля і всієї новітньої історії. Цього разу швидше за все пригадають і про український визвольний рух, і про його роль у фактично незавершеній холодній війні.

УПА проти «Совєтської України»

У керівництва СССР був «головний противник» – США і НАТО. У свій час до переліку входив і Китай. Проте в Кремлі ніколи не забували про ще одного ворога – український національно-визвольний рух. Він залишався останнім непримиренним опором у всій совєтській імперії, з яким до кінця так і не вдалося впоратися. Багато генералів КГБ в хвилину відвертости нарікали: бійці УПА в бою не здавалися в полон, і дух цієї боротьби не на життя, а на смерть так і не вдалося витравити. Саме ця обставина змусила, наприклад, Петра Шелеста волати до інтервенції до Чехословаччини в 1968 році із страху, що іскри «оксамитової революції» відгукнуться новим займанням де-небудь в Карпатах.

Українські і литовські борці з імперією і комунізмом були для Кремля страшнішими, ніж кавказці, оскільки діяли на найважливішому европейському театрі у той час, коли Захід був вимушений перейти тут до глухої оборони.

Українці і литовці складали авангард опору в ГУЛАзі, у тому числі, в повстаннях 1953 р. Саме ці виступи змусили Кремль розпочати, а потім років десять імітувати «лібералізацію», що утрудняла боротьбу зі «світовим імперіалізмом».

Мазепа, Хмельницький, Запорізька січ, Петлюра – це національна «слава». Але сьогоднішній Україні все важче буде ухилятися від з'ясування стосунків з близькою ретроспективою. Можна говорити, що Україна була колонією, примушеною брати участь у всіх міжнародних діяннях совєтського режиму (як Ірландія або Індія у складі Британської імперії). Можна відхрещуватися від будь-якої національної державності в совєтський період, що повністю позбавляло б українців як націю від історичної і політичної відповідальності: «ми не брали участи в холодній війні – нас змусили». У цьому випадку Україна залишилася б совєтською, сценарій життя якої знову пишеться у Москві.

За таким сценарієм, легітимно лише те, що лояльно Кремлю. Тим часом, народна повстанська боротьба проти імперської влади і тоталітарних режимів – найпереконливіше свідоцтво альтернативній легітимності. «Україна – не Росія» перш за все тому, що авангард українського народу боровся за державність, не йдучи на компроміси з чужоземними деспотами. І будучи тепер здобутою, саме така незалежність робить незаконними і неприйнятними будь-які імперські релікти.

У цьому випадку Україна стає не часткою розгромленої імперії, а нацією, що звільнилася, з «безперервною» передісторією. Логіка такої міжнародно-правової суб'єктивности закономірно ставить українську дипломатію перед новими завданнями і викликами. До них вона виглядає не цілком готовою. Зокрема, відхід Росії з Севастополя став би часткою демонтажу совєтсько-російської військової присутности в різних країнах за підсумками холодної війни. Це, звичайно, додало б новий контекст діючим нині двостороннім угодам.

Російський інтерес

Російському народу корисне усе, що звільняє його від імперського тягаря. Росії «без України» в цьому сенсі краще, ніж «з Україною». Це вело б, перш за все, до встановлення рівноправних міждержавних відносин. Услід Москва могла б перейти до цивілізованішої і демократичнішої внутрішньої і зовнішньої політики.