Юлій Квіцінскій

Роман з Німеччиною: завищені надії

Подяка, яка не тривала дуже довго

Росія ось уже 15 років має справу з об'єднаною Німеччиною. За цей час там правили і чорні, і рожево-зелені, причому особливої різниці в тому для Росії не було. Німеччина зберігає союз з англосакськими державами, в якому, як і раніше, грає підлеглу роль, і союз з Францією, де видає себе за скромного веденого, хоча насправді є таким, що веде. Якихось справжніх «особливих» стосунків у неї з Росією немає, всупереч усім запевненням, що робилися напередодні возз'єднання, про вічно вдячний німецький народ і настання нової епохи у німецько-російській співпраці. Феномен цей досить відомий. Після першого об'єднання Німеччини у 1871 році кайзер теж писав російському імператорові, що пам'ять про позицію Росії відносно Німеччини визначатиме його політику відносно Росії, «що б не трапилося», щоб через пару років, як ні в чому не бувало, роз'яснювати легковірній Москві, що «німецька вдячність не може заходити так далеко, щоб назавжди підпорядковувати німецьку політику політиці російській».

Під час розгляду Верховною Радою СССР у березні 1991 року договорів про «Остаточне врегулювання відносно Німеччини», про «добросусідство, партнерство і співпрацю», про розвиток широкомасштабної співпраці в області економіки, промисловости, науки і техніки і так далі хтось з депутатів поставив питання, наскільки життєздатними будуть ці договори, чи не відійде Німеччина від виконання взятих нею зобов'язань. Пам'ятаю, я відповів тоді, що всякий договір є описом співвідношення сил сторін на момент його укладання. Цей пакет німецьких врегулювань, проте, обіцяє бути міцним, оскільки німці добровільно беруть всі зобов'язання. Це не Версаль і не Потсдам. Отже, питання в тому, чи збереже Совєтський Союз свою силу, чи залишиться він для німців поважним партнером. Якщо хтось вирішить розвалити СССР (а подібні розмови були вже тоді), то ніякі договори з Німеччиною нам не допоможуть. Німеччина діятиме за обставинами. Але тоді сама думка про розвал СССР більшості присутніх представлялася безглуздою. Хто ж міг уявити собі таке! Пакет німецьких врегулювань 4 березня був ратифікований переважною більшістю голосів.

Проте Совєтський Союз був зруйнований. Єльцин, Кравчук, Шушкевич з торжеством божевільних оповістили світові, що СССР припинив своє існування як суб'єкт міжнародного права, а його територія і багатства будуть поділена між першими секретарями республіканських КПРС, частина яких встигла перейменуватися на президентів, і стануть вони правити союзними республіками, як своїми питомими князівствами або вотчинами. Якщо в головах німецьких політиків до Біловезької пущі Совєтський Союз і вимальовувався як потенційний партнер в крупній політичній грі за відродження минулої ролі Німеччини в Европі і світі, то після неї він міг представлятися тільки як об'єкт освоєння і використання в своїх інтересах.

Коли Росія сама над собою вчинила другий Брест-Литовськ або Версаль, то і ставитися до неї тепер німці могли тільки відповідно. Правда, розвернутися їм повною мірою заважали США та инші їхні союзники, що претендували на левову частку при розділі «совєтського пирога». Але в розділі його і німці поспішили взяти найактивнішу участь, прагнучи схопити все, що могли, і в Прибалтиці, і на Україні, і на Кавказі, і в Середній Азії. При цьому використовувалася як алібі то вивіска НАТО, то вивіска ЕС. Ми самі по собі дуже хороші німці і Росію любимо, приказували вони, але як члени вказаних союзів не можемо не брати участи в їх колективних діях з розширення сфер впливу і володінь на Сході. Отже, не осудіть.

Знехотя керівництво ФРН влаштувало лицемірне шоу з проводами совєтських військ, що достроково виводилися з НДР, за участі геть п'яного російського президента. Там щось ще мовилося про німецьку подяку і партнерство з Росією. Через пару днів у Західному Берліні той же канцлер влаштував друге, вже справжнє свято з приводу відходу союзницьких військ. Там проголошувалася перемога ФРН і трьох держав над спільним ворогом – Совєтським Союзом у «холодній війні». Двоєдушність німецького керівництва змусила в ті дні збентежено кривитися багатьох чесних німців, які чудово розуміли, що Німеччині, яка отримала свою єдність з рук Совєтського Союзу, не пристало плювати услід своїм добродійникам. Не розуміла, або не бажала розуміти, що відбувалося, мабуть, тільки російська «демшиза», яка вважала, що плювки летять в обличчя не Росії, а ненависним «комунякам» і Совєтському Союзу, а дружба їхня – російських демократів – з Німеччиною віднині розцвіте найпишнішим цвітом. Проте розчарування не змусили себе довго чекати.

Об'єднана Німеччина не любить згадувати про договори, що привели до її єдності. Вона явно хотіла б поводитися так, ніби ніяких умов і обмовок, пов'язаних з її існуванням в нинішньому вигляді, не було і немає. Немає ні зобов'язання, що з її території повинен надалі виходити тільки мир, немає обмежень на розміри армії, немає заборони на зброю масового знищення, одним словом, немає нічого такого, що було б заборонене Німеччині порівняно з иншими державами. Яких-небудь згадок про ці зобов'язання ви не знайдете ні в промовах німецьких політиків, ні в творчості політологів, істориків, громадських діячів. Мовчання це достатньо багатозначне. Зате є міркування про те, що Німеччина не може бути зв'язаною зобов'язаннями згідно договорів зі «зниклою державою» – СССР.

Німеччина начисто забула і про ті положення, які лягли в основу «Великого договору». Ніяких консультацій з Росією з приводу численних міжнародних криз, що сталися після 1991 року, вона не вела і спільних кроків з їх подолання з Москвою не виробляла. Агресивним діям третіх держав, наприклад, бомбардуванням Югославії, не тільки не перешкоджала, але і активно їх підтримувала. Досить пригадати тріумфуючі заголовки німецьких газет: «Німецька люфтваффе знов над Бєлградом!» З близькосхідного процесу мирного врегулювання Росію, скориставшись її слабкістю, ФРН вимагала викинути, замінивши її німецькими представниками. Якщо і не ініціювала, то в усякому разі найактивнішим чином підтримувала всі рішення про розширення НАТО і ЕС, цементуючи тим самим результати витіснення Росії з Европи і розпаду Совєтського Союзу і прагнучи повернутися під прапором НАТО і Европи в регіони традиційного впливу рейху в Східній і Південно-Східній Европі. Вона веде разом зі США та иншими країнами НАТО активне подальше проникнення в колишні республіки СССР, перш за все в Україну і на Закавказзя, підтримує політику створення антиросійського санітарного кордону на наших колишніх землях. Продовжує в рамках ЕС політику дискримінації російського експорту. У господарських зв'язках з Росією виявляє виразну зацікавленість в отриманні доступу до її енергетичних, мінеральних ресурсів та инших природних багатств, намагаючись у той же час всіляко гальмувати відновлення і розвиток галузей переробної промисловості, пов'язаних з сучасними технологіями.

У цій політиці Німеччини відносно Росії, на жаль, немає нічого для нас нового, а, отже, непередбаченого і тим більше обнадійливого. Все це ми бачили і переживали багато разів раніше, сподіваючись, що на наступного разу все буде інакше. Не буде! Не буде до тих пір, поки Росія не знайде силу і не змусить німців дивитися на себе иншими очима. Ми не раз примушували їх робити це. І в цьому теж немає і не буде нічого нового. Просто пора перестати ідеалізувати і демонізувати Німеччину і німців. Вони роблять кожного разу те, що вважають для себе найбільш доцільним в тій або иншій конкретній ситуації. І не більш того, скільки б ми не чекали від них романтичних подвигів і чудес заради «особливих» стосунків з Росією. Не чекаємо ж ми чого-небудь подібного від инших народів. Ось і не треба чекати цього від німців. Справедливо те, що говорив Олександр III: немає в Росії инших відданих друзів, окрім армії і флоту. Дуже схоже на правду, але з поправкою на 1991 рік, коли і наші військові кинули свою державу напризволяще.

Зараз у Росії знову затівається роман з Німеччиною. Боязкий і невпевнений, але такий, що вже породжує у одних – завищені надії, а в инших – надмірні страхи і побоювання. Німеччина разом з Францією відмовляється йти за США і Англією в їхній іракській авантюрі, заперечує проти подібних авантюр в Кореї та в Ірані. Вона хотіла б реформувати НАТО, перетворивши його на союз США з рівноправною Европою, яка перебувала б, проте, не під американським, а під німецько-французьким керівництвом. Щоб додати ваги своїм діям, німці разом з французами узяли за моду для годиться радитися з Росією, із задоволенням спостерігаючи за колами, які розходяться після цього на поверхні міжнародного болота при одній згадці про можливість укладання якогось російсько-французько-німецького «трикутника» на противагу засиллю на цьому болоті англосаксів, що неабияк набридли всім.

Проте не слід впадати в ілюзії. Союз зі США і збереження НАТО, нехай з деяким корегуванням балансу сил усередині нього, залишаються наріжними каменями політики Німеччини. Проти іракської, корейської, іранської авантюр вона заперечує не просто з любові до світу і не з відчуття ображеної справедливости, а тому, що вважає це відверненням сил на вирішення непотрібних німцям завдань. Їхня Африка з часів Бісмарка – це, повторюю, Европа. Вони не бачать ніякої вигоди для себе в тому, щоб лізти в гори і піски Іраку або затівати війну з аятолами і Кім Чен Іром. Поки Росія слабка і крок за кроком задкує назад до Уралу, намагається відкуповуватися від тих, що на неї наступають, новими економічними і політичними поступками, Німеччина буде за те, щоб рухатися далі на Схід в союзі з США і під прапорами НАТО і Европи, забирати без воєн і конфліктів все те, що ніяк не могла дістати ні силоміць, ні хитрістю багато століть. Це воістину захоплююча перспектива для традиційної німецької політики.

Зупиниться цей рух, упреться в глуху стіну опору – німецький погляд на користь подальшого союзу з США може змінитися. Зміниться і відношення Німеччини до Росії, як це вже не раз бувало в нашій історії. Якщо цього не станеться, німці з чималим задоволенням приймуть участь в подальшому і остаточному розділі «російського пирога». Раніше вони думали зробити це самі, тепер згодні бути членом колективної команди і допустити до поділу инших. Адже иншого їм не дано. З цього виходить, що ключ до вирішення наших проблем на зовнішній арені, насамперед у стосунках з Німеччиною, лежить не де-небудь, а всередині Росії. Нам потрібне якнайшвидше відновлення Росії як великої держави – у військовому, політичному, економічному й інформаційно-культурному плані. Тільки воно дозволить заново розставити крапки над «і» і запобігти гіршому. Проведення всякої зовнішньої політики має сенс лише для того, щоб створювати сприятливі умови для зростання добробуту і потужности країни, виграшу часу для досягнення цієї мети. Якщо внутрішня політика не спрямована на це, зовнішня політика зводиться до порожньої метушні, танців на дипломатичному паркеті і кривляння перед телекамерами. Слабкість нашої нинішньої зовнішньої політики не в помилках зовнішньополітичних служб, хоча вони, звичайно, теж роблять помилки, а у відсутності бажання і уміння сконцентрувати сили і засоби на тому, щоб піднятися з колін і вилізти з тієї ями, в яку провалилася Росія в 1991 році.

Що далі?

Озираючись назад, на події майже півтора століть наших стосунків з Німеччиною після створення єдиної німецької держави Бісмарком у 1870–71 рр., можна по-різному їх інтерпретувати. Можна креслити лінію від однієї кульмінації (у позитивному сенсі цього слова) до иншої, вважаючи збої і кризи лише прикрими епізодами, відхиленнями від спільної тенденції розвитку по висхідній. У такого оптимістичного погляду є чимало прихильників.

Проте можна прокреслювати і лінію від однієї чорної події в нашій спільній з німцями історії до иншої – ще чорнішої, вважаючи просвіти лише відхиленням від загального правила. Такий погляд теж має право на існування. Є багато фактів, що говорять на його користь.

Як правило, в добрі часи переважають оптимістичні оцінки, а у важкі – песимістичні. При всім тім очевидне одне: стосунки Німеччини з Росією ніколи не носили стабільно поступального характеру. Відбувалися то злети, то падіння, иноді здавалося, що вони лише обертаються в зачарованому колі. Фатальна віра в те, що ми приречені долею бути або друзями, або ворогами, проте, навряд чи доречна. Вона не може бути компасом для нинішнього і майбутнього поколінь. Треба виходити з того, що не було і не буде в російсько-німецьких стосунках чогось непорушного, застиглого, остаточного. Повороти, причому в різні боки, можливі у будь-який час. Наївні зачарування і захоплені погляди на німців і Німеччину, властиві інтелігенції, як і ворожий нігілізм («фашистами вони були і залишаться!») простого люду досить далекі від дійсності.

Немає німців просто хороших, як і немає німців просто поганих. Треба бачити і приймати їх такими, які вони є. А вони такі і такі – відразу. Все залежить від того, хто стоїть на чолі цієї сильної, згуртованої, динамічної нації, що вирізняється, проте, не лише працьовитістю, талантом і дисциплінованістю, але і глибоким консерватизмом, сильним національним інстинктом, міцними забобонами, схильністю переоцінювати свої сили і переконаністю у незмінній своїй перевазі над иншими і своїй правоті.

Через це в наших справах з Німеччиною була завжди потрібна велика добра воля, ангажованість, але і тверезість у поєднанні з обережністю, розуміння необхідности систематично вирівнювати раз у раз виникаючі крени і перекоси. На жаль, це не завжди бувало так. Частіше виходило інакше. Проте иншого рецепту ведення справ між Росією і Німеччиною, мабуть, не існує, поки ми спільно присутні на картах Европи і світу. Втім, вживання цього рецепту, як і всяких инших рецептів, не обов'язково завжди веде до успіху. Все врешті-решт залежить від часу і випадку, від того, кому і як пощастить. Людина сподівається, а Бог розпоряджається, що до речі, цілком відповідає і німецькому: «Der Mensch denkt und der Gott lenkt». Але триматися цієї лінії і прагнути здійснювати її все ж треба і нам, і німцям, причому кожному в своїх власних інтересах. Вони частіше сходяться, ніж розходяться, особливо якщо їх правильно розуміють.

Коли відбувається яка-небудь подія, то прийнято говорити, що це випадок. Коли подія повторюється, тоді доречно говорити про тенденцію. Якщо вона повторюється багато разів, тоді можна вбачати вже певну закономірність. Не претендуватимемо на те, щоб виводити якісь закономірності у стосунках Росії з Німеччиною. Але повторюваність багатьох ситуацій і явищ, безумовно, існує. Є і деякі безперечні підсумки і факти півторавікової спільної історії. На те і на инше буде недаремним звернути увагу. Особливо тих, хто займається Німеччиною або готує себе до цього.

1. Німеччина завжди прагнула зайняти домінуючі позиції в Европі і грати свою самостійну роль у міжнародних справах. Для цього вона невпинно створювала і продовжує створювати всілякі союзи і вибудовує міжнародні комбінації, діючи при цьому рішуче і швидко, постійно міняючи партнерів. Ця лінія не припинилася і після Другої світової війни. Вона, як і раніше, живе, лише з тією різницею, що зараз її уміло виряджають в одяг колективного інтересу НАТО, ЕС та инших міжнародних організацій.

2. Росія, Совєтський Союз, а зараз і Російська Федерація з деякими історичними нюансами і відхиленнями традиційно схильні бачити в Німеччині один з головних, якщо не найголовніший напрям своєї зовнішньої політики. І в цьому є резон. Знову і знову оголошуючи це, ми щоразу сподіваємося зайняти особливе місце в серці Німеччини, розраховуємо на її вдячність, вірність і любов. Але Німеччина – перший пріоритет і для багатьох инших держав, перш за все, своїх сусідів. Німці прекрасно знають, що можуть вибирати серед готових полюбити їх наречених і, кинувши одну, тут же зайнятися иншою. Єдине, що серйозно впливає на таку їхню поведінку – це сила і рішучість партнера, тобто побоювання бути покараними за непостійність і обман.

3. Для Німеччини більш вартим уваги партнером з часів Бісмарка була Англія (тепер США). Росія – це другий, пріоритетний вибір. Він робиться, якщо не спрацьовує перший, і часто тільки для того, щоб знову натиснути на англосаксів. При такому підході Німеччина зазвичай відчуває себе господарем у німецько-російських стосунках, поводиться, як той наречений, який хоч і йде під вінець, але з твердим наміром втекти, як тільки трапиться випадок і вигода. Надії на те, що його від цього кроку утримають докори сумління або відчуття вдячности, майже ніколи не виправдовуються, і їх необхідно нарешті позбавлятися. З Німеччиною можливі тільки шлюби з розрахунку і на умовах, які залишали б нам достатню свободу руху і можливості серйозного впливу на німецького партнера.

4. Німеччина не «абсолютизує» своїх договірних зобов'язань. Вона з легкістю відмовляється від них або саботує їх виконання, якщо це не вигідно і якщо вона може очікувати, що инша сторона не зуміє наполягти на їх виконанні. Надмірна віра в букву і дух договорів з німцями, особливо в разі серйозної зміни обставин, що привели до їх укладання, наївна, небезпечна і вже не раз ставила нашу країну в складне становище.

5. Відчувши слабке місце у позиції противника або партнера, Німеччина тут же кидає всі сили і можливості на те, щоб розширити пролом, діючи при цьому обачливо, напористо і безцеремонно. Проте вона при цьому часто втрачає відчуття реальности і міри. Зупинити цей натиск за допомогою звичайних політичних і дипломатичних засобів, як правило, не виходить, потрібні инші, м’якші засоби впливу. Чим раніше і рішучіше вони застосовуються, тим меншими бувають втрати від таких криз і непорозумінь у стосунках обох країн.

6. Вважається, що різкі повороти в стосунках Німеччини з Росією, як правило, здійснюють праві консервативні і націоналістичні сили. Соціал-демократи ж і ліберали до таких поворотів здатні у меншій мірі, схильні до половинчатості і нерішучості. Погляд, ніби тільки праві відомі своєю готовністю домовлятися з Росією, є, проте, не зовсім виправданим. Не треба забувати, що вони були і винуватцями двох воєн з нами, і архітекторами переходу Німеччини на роль молодшого партнера англосаксів у ворожих союзах проти Росії після Другої світової війни. Справедливо, проте, як і раніше, що в критичних, гострих ситуаціях, що вимагають спільних дій, з правими взаємодіяти легше, ніж з иншими політичними силами в Німеччині. Тільки треба завжди бути насторожі.

7. Враховуючи непередбачуваність, що не раз виявлялася в історії, у поведінці Німеччини, її «своєрідне» ставлення до договорів і союзів, схильність до переоцінки власних сил і недооцінки сил инших, а також спонтанність ухвалених рішень, не слід особливо покладатися на особисту дружбу, довірчі контакти і всякі спеціальні канали зв'язку з німецьким керівництвом. Німці, як правило, охоче йдуть на все це, використовуючи можливості, що відкриваються перед ними, не лише для узгодження якихось спільних кроків і позицій, але набагато частіше для проштовхування своїх інтересів в обхід інстанцій і фахівців, які їм заважають, дезінформації і обману иншої сторони щодо своїх дійсних планів і намірів. У справах з Німеччиною завжди важливо відстежувати і аналізувати весь комплекс того, що відбувається в цій країні, докопуватися до сенсу її намірів, судити не за словами, а за практичними діями. Діяльності дипломатії і розвідки на німецькому напрямі з урахуванням уроків минулого завжди повинна приділятися першорядна увага.

8. Надії на перетворення Німеччини на якийсь самостійний силовий полюс у світовій політиці (у тій або иншій комбінації з иншими країнами ЕС) зараз радше передчасні. Поглинена поїданням останків Російської Імперії (СССР), вона не бажає відволікатися і упускати свою частку здобичі. Загострення ж суперечностей з США і, можливо, иншими країнами НАТО через надмірне зближення з Росією було б обтяжене для німців серйозними витратами і, крім того, не диктується поки що жорсткою необхідністю. Набагато вигідніше і прибутковіше просуватися на Схід в спільному натовпі західних хрестоносців.

9. Розуміючи небезпеку посилення Німеччини і стривожені першими ознаками розбіжностей між США і Европою, західні союзники ФРН за своєю старою звичкою намагаються каналізувати зростаючу потужність німців, направляючи її на схід і південний схід Европи. По суті справи, єдність західного союзу оплачується за рахунок спільного відтиснення Росії на Схід і розкриття її природних комор для освоєння і експлуатації Заходом. Поки ця лінія буде успішною, сподіватися на диференціацію між Німеччиною і її нинішніми союзниками, між Европою і США не доводиться.

10. Цілі східної політики Німеччини отримали своє найбільш повне і цинічне віддзеркалення у 1918 році в Брестському договорі і «Додатковому договорі» до нього, а потім в 1941 році в плані «Барбароса» і «Генеральному плані «Ост». Після колапсу Совєтського Союзу об'єднаній Німеччині, вдалося реалізувати ці цілі в об'ємі Брестського договору (або навіть в дещо більшому об'ємі) з позицій молодшого партнера США і не вдаючись цього разу до війни і застосування сили. Її генеральна лінія відносно Росії полягає в тому, щоб за підтримки США та инших західних союзників закріпитися на нових позиціях, зацементувати і зробити незворотними зміни, що сталися.

11. Найважливішим чинником, що полегшує Німеччині вирішення цих завдань, є прихід в Росії до влади сил, які відмовляються від боротьби за відновлення позицій Російської Імперії і Совєтського Союзу як великих держав, змирилися з крахом і розчленуванням нашого народу і тисячолітньої держави, і, по суті, проводять політику сприяння закріпленню цих невигідних і принизливих для Росії зрушень. Німеччина разом зі своїми союзниками зацікавлена в підтримці цих сил і як держава, що традиційно орієнтується на експансію у східному напрямі і зміцнення свого потенціалу і потужности за рахунок наших ресурсів, надає особливе значення розвитку дружніх зв'язків саме з нинішнім новим керівництвом Росії і його підтримці.

12. Такий стан, проте, має тимчасовий і нестійкий характер. Німці, що пройшли гірку школу Версаля і Потсдама, не можуть у глибині душі не усвідомлювати цього. Проте вони, швидше за все, чинитимуть опір неминучим з часом змінам. Німеччина може виявитися істотним гальмом виходу Росії з нинішнього «післябрестського» періоду її історії, з чим необхідно рахуватися при побудові стосунків з нею.

13. Східна політика Німеччини, а в ширшому сенсі і її зовнішня політика в цілому, завжди залежала від сили чи слабкості Росії. До сильної Росії Німеччина пристосовувалася й инколи діяла з нею заодно, на слабку Росію вона нападала і грабувала її. Немає ніяких підстав вважати, що в майбутньому це буде інакше. Тому вирішення питань наших стосунків з Німеччиною лежить, перш за все, на шляхах вирішення наших внутрішніх проблем. Якщо встанемо з колін, то буде один малюнок гри, не встанемо – так буде инший і ні в якому разі для нас не радісний.

14. З’ясовування стосунків із Німеччиною і боротьба за Німеччину і далі залишатимуться одним з найважливіших напрямів російської зовнішньої політики. Німеччина через об'єктивні причини буде для нас бажаним партнером, але в той же час і постійною латентною загрозою для наших інтересів. Сенс російської політики відносно Німеччини, за великим рахунком, повинен полягати в тому, щоб мати таку Німеччину, яка була б досить сильною, щоб створювати противагу иншим державам Заходу, і досить слабкою, щоб не представляти прямої загрози для Росії і залежати в досягненні своїх цілей від Росії і її підтримки.

До речі, це могло б бути стрижнем російської політики і відносно всього ЕС. Такий підхід відповідає ставці на укладання багатополярного миру, був би продовженням політики, заповіданої нам князем Горчаковим, який знав, як обходитися з Німеччиною і Бісмарком.