Стівен Пфайфер

Що хоче Росія і що ми можемо відповісти?

Сім років тому Аль-Каїда здійснила напади на Нью-Йорк і Вашинґтон, що викликало фундаментальні зміни в тому, як Сполучені Штати бачать загрози своїй національній безпеці. Трохи більше місяця тому російські танки вторглися в Грузію і нагадали нам, що перед загрозою міжнародного тероризму ми не можемо не звертати увагу на традиційну російську проблему для американських інтересів у сфері безпеки (стаття написана 14 вересня 2008 р. – пер.).

Сьогодні я пропоную повернутися до чотирьох питань, що стосуються Росії:

По-перше, чого хоче Росія від зовнішнього світу?

По-друге, яким чином дати зрозуміти уряду США, що у двосторонніх відносинах з Росією він має дуже мало важелів впливу на поведінку Кремля?

По-третє, як знайти баланс між пресингом на Росію та втягненням її у співпрацю?

По-четверте, які варіанти відповідей можуть запропонувати самі Сполучені Штати?

Росія повертається

У період після розпаду Совєтського Союзу в 1991 році російський народ пройшов через бурхливі часи. Похмурі 1990-і роки, адаптація до втрати імперії; економічний крах, гірший, ніж Велика депресія; і політична система, яка, маючи в собі демократичні елементи, часто проявляється у формі хаосу і корупції.

Для багатьох росіян найнижчою точкою падіння став 1998 рік, коли знесилений президент Боріс Єльцин сформував нестабільний уряд, коли вибухнула економічна криза, а фінансова система зазнала краху. Після того у Росії спостерігається значний економічний зріст, який свідчить, що припущення про довгострокову слабкість Росії були необґрунтованими.

Підвищення цін на природний газ та експорт нафти призвели до подолання кризи. До 2008 року валовий внутрішній продукт перевищив 1,3 трильйона доларів, що учетверо перевищує рівень 1998 року. Міжнародні фінансові резерви Росії сьогодні складають більше 580 мільярдів доларів США, і Кремль сприяв стабілізації і підтримці національних фондів, що збільшить їх ще на 160 мільярдів. Життєвий рівень зростає. Так чи инакше, російське населення вважає, що це заслуга Владіміра Путіна, який займав пост президента з 2000 р. і донедавна, після чого став прем'єр-міністром.

Зовнішня політика Москви упродовж останніх кількох років стала більш самовпевненою. Це можна озвучити гаслом Кремля «Росія повернулася». І, з огляду на широко поширену думку серед росіян, що Захід скористався їх слабкістю у 1990-і, Росія повернулася з голоблею на плечі.

Грузія минулого місяця переконалася, наскільки велика ця голобля. Це не виправдовує конфлікту, що відбувся у серпні. Рішення грузинського президента Михайла Саакашвілі відправити війська до Південної Осетії 7 серпня було необачним. Він повинен був передбачити, що Москва не прийме грузинський варіанту зміни статусу Південної Осетії за допомогою сили.

Швидкість російської військової реакції було вражаючою. Можна припустити, що Росія заздалегідь спланувала операцію і підготувала війська. Вона тільки чекала приводу з боку Саакашвілі. Хід російської операції дав зрозуміти, що вона стосується не тільки Південної Осетії. Ця операція і подальше рішення Москви в односторонньому порядку визнати Південну Осетію і Абхазію як незалежні держави показали все невдоволення росіян прозахідним курсом Грузії. Вони хотіли дати сигнал не тільки Тбілісі, а й иншим сусідам Росії, Европі та Сполученим Штатам.

Чого хоче Росія?

Оскільки ми бачимо, як Росія позиціонує себе, то є сенс запитати: що хоче Росія? Дозвольте мені запропонувати п'ять припущень.

По-перше, Росія хоче розвивати власні політичні та економічні моделі, вільні від критики з боку Заходу. У 1990-і роки росіяни пробували трансформувати свої політичні інститути, вони вітали розвиток демократії. Але для багатьох росіян сьогодні досвід 1990-х і демократії викликає неприємні спогади. Вони пов’язують демократію не тільки з хаосом і корупцією, але з економічною нестабільністю та економічним спадом у країні.

Таким чином, коли Путін почав відхід від демократичних досягнень попереднього десятиліття, він відчув підтримку від населення, яке, передусім, цінує економічну безпеку. Порівняно мало росіян протестувало проти такого відходу, який передбачав ліквідацію прямих виборів регіональних губернаторів, різке зниження незалежности судової та законодавчої гілок влади і встановлення контролю Кремля над великими телемережами.

Будьте певні, росіяни сьогодні мають більше особистої свободи, ніж в совєтські часи. Але об’єктивно демократія значно слабша, ніж десять років тому. Одним з основних критеріїв є те, що результати виборів завжди відомі. Якими б недосконалими були президентські вибори в Росії 1996 року, на яких переміг Єльцин, була все-таки певна невизначеність щодо їх результатів. Але не було жодної невизначености, коли Путін балотувався на переобрання у 2004 році, або коли Дмітрій Мєдвєдєв, наступник Путіна, балотувався на пост президента навесні цього року.

У перші роки правління Путіна кремлівські мудреці говорили про «керовану демократію». Раніше вони говорили про «суверенну демократію». Її ключова засада у тому, що виключно росіяни, без втручання Заходу, можуть обирати свою форму правління. Росіяни не хочуть ані лекцій, ані порад, ані критики щодо того, як їм розбудовувати свої внутрішні інститути. У своєму сьогоденні та сучасних економічних умовах вони відчувають, що можуть ігнорувати будь-які повчання, консультації чи критику, до яких може вдатися Захід.

По-друге, Росія хоче мати свою сферу впливу в колишньому совєтському просторі, оскільки вона відновила свою силу і активізувала свої очікування щодо політики і поведінки своїх сусідів. Москва не прагне відновити Совєтський Союз, але націлена на особливу повагу у колишньому совєтському просторі, в якому вона бачить свої життєво важливі інтереси. Нещодавно президент Мєдвєдєв згадав сферу впливу – або сферу «привілейованих інтересів» – як один з п’яти ключових принципів, що лежать в основі російської зовнішньої політики.

Позиція Росії стала найбільш очевидною у призмі її відносин із сусідами і НАТО. Хоча український уряд шукає конструктиву відносинах із Москвою, поєднуючи його з проевропейським і проевроатлантичним курсом країни, росіяни наполягають на тому, щоб Україна зробила вибір: або НАТО і Европа, або хороші відносини з Москвою. Цікаво, що різка російська риторика тільки посилилися після того, як на квітневому саміті НАТО в Бухаресті не вдалося досягти консенсусу щодо надання Україні членства у НАТО.

Грузія висловила бажання вступити до НАТО раніше, ніж Україна. Тому Росія упродовж останніх восьми років безпрецедентно тисне на Грузію, вдаючись то до торгового ембарго, то до відключення електрики, то до закриття кордонів. Час від часу Росія здійснює військові нальоти, а минулого місяця вдалася і до повномасштабного військового наступу. Абхазький і південно-осетинської конфлікти тліють понад 15 років саме тому, що Кремль не зацікавлений у їх залагодженні; він зберігає їх як важіль впливу на Грузію.

Росія повинна мати вплив на своїх сусідів, і вони на Росію. Проблема полягає в тому, що Росія бачить свою сферу впливу в основному в «нульових умовах»: Москва розглядає кроки України і Грузії, чи инших своїх сусідів, у напрямку до Европи і Заходу, як загрозу для російських інтересів.

По-третє, Росія нічого не робить, коли вирішуються головні европейські і глобальні питання, хоча їй важливо, щоб до її думки дослухались. Росія хотіла б бути присутньою при обговоренні найважливіших европейських чи світових проблем, а також була б не проти, щоб її інтереси враховувалися. Москва наполягає на цій своїй ролі незалежно від того, чи це сприятиме вирішенню проблеми, чи ні.

Росія регулярно є присутньою при обговоренні важливих питань, але Москва далеко не завжди сприяє вирішенню питання. Якщо говорити про прагнення Косово до незалежності, Росія відхилила пропозицію представників Організації Об’єднаних Націй.

Москва тривалий час брала участь у квартеті, що вирішував питання Близького Сходу, однак підтримка «Хамасу» минулого року навряд чи посприяла встановленню миру між Ізраїлем і Палестиною. Москва стала сьогодні найважливішим гравцем у справі Ірану і його відмови від ядерної зброї. Росія, звичайно, не хоче ядерного Ірану. Але Росія має великі геополітичні та економічні інтереси в Ірані, а це означає, що російські дипломати витрачають багато часу на просування пропозицій для прийняття санкцій ООН проти Ірану, щоб змусити Тегеран припинити збагачення урану.

Отож Росія присутня завжди, навіть якщо вона не використовує свій вплив для вирішення проблеми. Російські лідери стверджують, що світові проблеми не можуть бути вирішена без їхньої участі; надзвичайно важливою для Москви є її присутність при обговоренні, дехто розглядає це як крок до відновлений її великодержавности.

По-четверте, Росія не прагне до ізоляції і хоче поліпшити відносини з Европою і Сполученими Штатами, але на своїх умовах. Інтеграція стимулювала в Росії економічне зростання. Мєдвєдєв визнає це і говорить про інтеграцію у світову економіку і Европу. Росіяни хотіли б поліпшити відносини із Заходом, але вони наполягають на своїх умовах. Мабуть, це включає в себе визнання російської сфери впливу на колишньому совєтському просторі.

Усього два тижні тому міністр закордонних справ Сєргєй Лавров висловився з цього приводу. Він сказав, що Сполучені Штати і Захід повинні зробити вибір між підтримкою Грузії і хорошими відносинами з Росією. Кремль вважає, що експорт енергоресурсів до Европи дає їм можливість наполягати на своїх умовах. Західна Европа щороку отримує 20-30% природного газу з Росії або з Центральної Азії через трубопроводи, які транзитом ідуть через Росію. Ця залежність підбадьорює Кремль.

По-п’яте, Росія хоче свободи для своїх основних господарюючих суб’єктів на глобальних торгових та інвестиційних ринках. Це вигідно для російської економіки, а російські компанії отримають значний прибуток від закордонних операцій і доступу до иноземних ринків капіталу. Одна з основних цілей міжнародної політики Росії полягає у підтримці проникнення великих компаній, таких, як «Газпром», на глобальні ринки.

Кремль засуджує спроби, спрямовані на обмеження або перевірку діяльности російських компаній, наприклад, стосовно потенційних інвестицій «Газпрому» в трубопроводи або фірми з розподілу енергоресурсів. У той же час, російський уряд пильно стежить за інвестиціями в Росію, а в деяких випадках обмежує чи стримує ці інвестиції.

Ціна помилок в американсько-російських відносинах

Сполучені Штати, які боролися за ідеї і відповідно реагували, з огляду на напористий курс Росії, відмовилися від цього. Це було очевидним у серпні, коли прийшла перша інформація, що російські танки просуваються до Південної Осетії, а потім по території Грузії. Адміністрація шукала способи вплинути на Кремль, але виявилося, що американо-російські відносини мають замало насправді дієвих важелів впливу. Двосторонні відносини погіршилися до такої міри, що співробітництва, по суті, не було, не може ж уряд США погрожувати російській стороні, щоб змусити її реагувати.

Американо-російські відносини помітно погіршилися, починаючи з травня 2002 року, коли Путін приймав президента Джорджа Буша на саміті у Москві. Лідери двох країн підписали Договір про СНП (Угоду про скорочення стратегічних наступальних потенціалів) і зробили спільні заяви, у яких було викладено широкий спектр областей для співпраці – від економіки і ПРО до особистих контактів. Посадові особи говорили про якісні зміни у відносинах, які рухатимуться до тіснішого партнерства, і в деяких питаннях і до співпраці. Але ця зустріч стала найвищою точкою стосунків Буша і Путіна на вищому рівні; після цього все пішло донизу.

Вашинґтон і Москва несуть відповідальність за цей спад. Американсько-російські відносини більшою мірою, ніж будь-які инші двосторонні відносини, вимагають концентрації і уваги зверху. Після 2002 року два Президенти стали відволікатися на инші питання. Буш зосередився на Іраку, його адміністрація не розглядала Росію як ціль політики. Зі свого боку, Путін зосередився на збільшенні влади Кремля, на важелях внутрішнього впливу.

У той же час Рада національної безпеки (США) і їх кремлівський відповідник невдало тиснули на свою бюрократію з тим, щоб вони імплементували президентські домовленості. Наприклад, у 2002–2003 роках ані Пентагон, ані Міністерство оборони Російської Федерації не проявили великого зацікавлення до кооперації у сфері ракетобудування, як про це домовилися президенти.

Не зважаючи на обіцянку Путіну, Білий дім провалив спроби вмовити Конгрес відмінити застосування до Росії поправки Джексона-Веніка.

Незважаючи на заяву президента запустити комерційний енергетичний діалог, росіяни не виявили великого інтересу до того, щоб дозволити американським компаніям інвестувати в розвиток російської енергетики та збільшити потенціал діалогу.

Ще однією проблемою американської сторони є складність менеджменту відносин між США та Росією. Їх бюрократичний характер має стратегічні наслідки. Багатьма з ключових питань в американо-російських відносинах – як-от питання двосторонніх відносин, контролю над стратегічним озброєнням, ПРО, Ірану і розширення НАТО – займаються різні міжвідомчі групи.

У кожній групі американські чиновники, зрозуміло, прагнули максимально просунути інтереси США. Але ця система заблокувала весь механізм для розгляду спільних з Росією питань. Якщо хтось і справді намагався змінити відносини і якісно побудувати партнерські стосунки, то самотужки це зробити неможливо. Дозволити Росії хоч декілька разів «виграти» є однією з необхідних інвестицій для перезавантаження відносин, це та інвестиція, яку адміністрація Буша виявилася не готовою зробити.

У 2004 році бездіяльність перетворилася на абсолютну відмову, і стало очевидним, наскільки Росія відійшла від засад демократії. Трояндова революція в Грузії та Помаранчева в Україні викликали нову тривогу в Кремлі, де вважали ці події не як один із проявів демократії, а як організовану США спеціальну операцію проти Росії. У той же час, більш жорстка позиція Росії в регіоні підняла тривогу у Вашинґтоні.

Складні проблеми просто звалили на купу, без будь-якого вирішення, у тому числі: ядерні зусилля Ірану, розгортання протиракетної оборони в Европі, доля стратегічного контролю над озброєннями, статус Косово, межі повноважень НАТО, а також адаптований Договір про звичайні збройні сили в Европі. Результатом цього погіршення відносин стала криза у Грузії: погані відносин зі Сполученими Штатами не стимулювали Кремль задуматись перед тим, як спрямувати російські війська в Південну Осетію і Грузію, а також вирішувати це питання із застосуванням військ, уряд США мав мало впливу на прийняття цього рішення Росією.

Дилема Вашинґтона – формування реакції

Перед Вашинґтоном і Заходом зараз стоїть завдання формування відповіді у світлі серпневих подій. Дехто пропонує покарати та ізолювати Москву. Такі заходи включають припинення поточних дипломатичних дискусій, виключення Росії з G-8 та блокування вступу до Світової організації торгівлі та Організації економічного співробітництва і розвитку. Инші пропонують бойкотувати Олімпійські ігри 2014 року, які відбуватимуться безпосередньо біля кордону Абхазії.

Логіка такої пропозиції цілком зрозуміла. У своїх військових діях проти Грузії і односторонніх спробах перекроїти постсовєтські кордони Росія є безпрецедентним порушником міжнародних норм. Якщо міжнародне співтовариство не реагує, то існує ризик, що Москва буде вважати, що вона може чинити, як хоче, в майбутньому і не понесе покарання.

З иншого боку, чи ізоляція Москви є правильною? У деяких сферах співробітництва, таких, як контроль ядерних матеріалів, це має сенс, якщо відносини досягли нижньої точки. Натомість вступ Росії до Світової організації торгівлі та ОЕСР буде спонукати Росію грати за правилами цієї організації. Крім того, участь у G-8 створює стимули для більш тісної співпраці, російський підхід до вирішення проблем на порядку денному G-8 .

Загрози виключити Росію цілком можуть подіяти, тому що Кремль переймається цим. Проведена секретарем Кондолізою Райс телеконференція міністрів закордонних справ G-7 стала корисним нагадуванням для Москви, що формат G-8 не є священним і недоторканним. Насправді виключення Росії може підняти дух США і підтримати західні інтереси, а також покарати Москву.

Водночас, ми повинні бути обережні, щоб нас не затягнуло у спіраль «око за око». Кремль має деякі серйозні карти для гри: росіяни можуть зменшити постачання нафти на світовий ринок, припинити постачання газу до Европи, використати своє право вето на засіданнях Ради Безпеки ООН.

Політична реакція на дії Росії вимагає збалансованости. Важливо дати зрозуміти Кремлю неприйнятність його претензій на сфери впливу, які заперечують право їхніх сусідів на свободу вибору свого зовнішньополітичного курсу. Крім того, нерозумно давати Москві привід думати, що її тактика тиску обійшлася їй невеликими втратами чи взагалі зійшла з рук.

У той же час Захід зберігає інтерес до співробітництва з Росією у багатьох питаннях. Захід також зацікавлений у тому, щоб Росія стала співучасником існуючого міжнародного порядку. Це, звичайно, вимагає згоди Росії грати за міжнародними нормами і правилами.

Ми хочемо, щоб Росія вибрала інтеграцію і співробітництво, а не самоізоляцію. Ми не повинні перебільшувати силу Москви. Найближчими роками Росія зіткнеться зі значними проблемами: надмірна залежність від експорту енергоносіїв, відсутність диверсифікованої економіки, слабка інфраструктура, жахлива демографія. Росія може розглядати інтеграцію як свій інтерес.

Зацікавленість США у продовженні співробітництва

Незважаючи на прохолоду у відносинах між Москвою і Вашинґтоном, адміністрація, яка вступає на посаду у січні 2009 року, буде зацікавлена у зміцненні американо-російських відносин.

По-перше, інтересам США відповідає забезпечення участи Росії в боротьбі з розповсюдженням ядерних матеріалів, тиску на Іран у питанні виробництва ядерної зброї і боротьби з міжнародним тероризмом. Хоча ми, можливо, дійсно і цілком справедливо незадоволені поведінкою Росії в Грузії, немає сенсу ігнорувати ці життєво важливі інтереси.

По-друге, чим ліпші двосторонні відносини з Москвою, тим більше важелів впливу на поведінку Москви має Вашинґтон. Розширення сфер співпраці не тільки відповідає меті політики США, але воно може дати Вашинґтону шанс говорити про невідповідну поведінку Москви з тих чи инших питань. Ми повинні мати більше важелів, ніж це було в серпні.

По-третє. Такі інституції, як Світова організація торгівлі і Рада Росія-НАТО, дають Сполученим Штатам важелі впливу на ситуацію. Ліпше, коли Росія буде підтримувати ці засади, ніж коли агресивна поведінка Росії буде спрямована на спроби підірвати ці інституції або створити їм альтернативу.

Як відповіли США?

Принцип поєднанням батога і пряника для впливу на прийняття Москвою вірного напрямку є складним і потребує тонкого, гнучкого підходу. Вашинґтон, на жаль, не робить наголосу на тонкощах і нюансах і, як правило, вважає за краще працювати в чорно-білих тонах. Ось варіанти, які він має в своєму інструментарії для покарання Росії: погіршення двосторонніх зв’язків; загроза виключення з важливих міжнародних інституцій, а також загроза проведенню Олімпіади в Сочі. Звичка російських олігархів, які люблять відпочивати у країнах Заходу, зберігати основну частину своїх грошей у західних банках, може стати ще одним засобом тиску.

У той же час, нова адміністрація повинна розглянути можливості надання нового змісту і спрямованости двостороннім відносинам. Наступний президент може розробити варіанти для просування певних національних інтересів США за рахунок розширення відносин, забезпечення більш широкого впливу на Москву.

По-перше, слід пожвавити процес скорочення ядерних озброєнь. Адміністрація Буша підписала Угоду про СНП у 2002 році, чим суттєво закрила питання контролю над ядерною зброєю. Угода 2002 року дозволяє Сполученим Штатам і Росії кожному розгорнути 2200 стратегічних ядерних боєголовок.

Сполучені Штати могли б забезпечувати свою безпеку на рівні 1000 стратегічних боєзарядів. Американські пропозиції скоротити боєзаряди до такої межі мають шанс знайти відгук у Москві. У Росії іде процес старіння ядерних озброєнь, і вона не була б проти зменшення їх числа.

Така пропозиція була б вигідна не лише для зменшення ядерної загрози для Сполучених Штатів. Це може мати позитивний вплив на більш широкі двосторонні відносини. Діалог з Вашинґтоном стосовно ядерної зброї підтверджує статус Росії як ядерної наддержави. Вашинґтону варто було б скористатися цією можливістю.

У 1980-х президент Рональд Рейган майстерно зробив скорочення ядерних озброєнь і розширив список питань, обговорюваних із Совєтським Союзом. Рейган і секретар Джордж Шульц розуміли зацікавленість Кремля у сфері контролю над озброєннями, що дало їм змогу розширити дипломатичний простір і надало можливість впливу на инші питання, такі, як права людини. Їхня стратегія виявилася успішною: коли Рейган та Міхаіл Горбачов підписували договір про заборону ракет середньої дальности, то паралельно обговорювалися питання можливости виїзду совєтських дисидентів та забезпечення мирних процесів на Близькому Сході.

Президенти Джордж Буш-старший і Білл Клінтон також надали контролю над озброєннями особливе місце в їх відносинах з Горбачовим і Єльциним. Контроль над озброєннями сприяв прогресу і покращенню відносин, вніс більше довіри і поліпшив атмосферу. Усе це сприяло досягненню инших інтересів США: Росія погодилася на об’єднання Німеччини, вивела свої війська з країн Центральної Европи та Балтії, а також співпрацювала у справі припинення конфліктів у Боснії, зокрема, взяла участь у підтримці миру під американським командуванням разом із силами НАТО.

Намагання застосувати проти Росії стратегічні війська не принесли успіху у вирішенні певних питань. Наступна адміністрація теж повинна мати можливість використовувати дипломатію та відновити діалог стосовно ядерної зброї, щоб надати відносинам такого вкрай необхідного імпульсу, створити більш сприятливу атмосферу і викроїти простір для досягнення прогресу з инших питань.

По-друге, розглянути серйозний підхід до питання протиракетної оборони. Адміністрація Буша затялася зі своїм планом розгортання радіолокаційних ПРО та ракет-перехоплювачів у Чеській Республіці та Польщі. Вона наполегливо чинила опір будь-якій пропозиції Москви, що позначилося на їх планах.

Росіяни запротестували дуже гостро. Це сталося тому, що вони відчули, що новітня американська військова інфраструктура розміщується все ближче до їхнього кордону. Не дивлячись на те, що ця протиракетна система спрямована проти Ірану, Москва цього не сприйняла, аргументуючи це тим, що на сьогодні Іран своєю ракетною потугою не має можливости загрожувати Сполученим Штатам чи Европі. Російські підозри стосуються зміни майбутнього ракетного балансу – десять ракет-перехоплювачів сьогодні, а скільки завтра?

Наступна адміністрація повинна розглянути питання про коригування темпів розгортання протиракетної оборони в Центральній Европі. Бюджет міністерства оборони вказує, що необхідно два роки, щоб побудувати радар і ракетні перехоплювачі. У випадку позитивної відповіді, скажімо, президент міг би запропонувати відкласти початок будівництва радару і перехоплювачів до 2012 року.

Він може запропонувати подальші затримки і у випадку іранської ракетної програми. Це створить стимули для росіян, які мають набагато більший вплив у Тегерані, ніж у нас, щоб змусити Іран відмовитися від своїх довгострокових програм. Хоча шанси на успіх є дуже низькими, така пропозиція принаймні послабить проблему з Москвою.

По-третє, заохочення співпраці Росія–НАТО. Після російсько-грузинського конфлікту відносини Росія–НАТО зайшли у глухий кут. Якщо вони можуть переродитися з нинішньої тупикової ситуації, було б корисно вивчити можливість більш продуктивних відносин НАТО–Росія. Транснаціональні небезпеки, такі, як міжнародний тероризм і розповсюдження зброї масового знищення загрожують членам НАТО і Росії рівною мірою, і існує потенціал для розширення співпраці в цих областях. Така співпраця і більша прозорість відносно намірів альянсу, сподіваємося, змінить ставлення Росії до НАТО.

Прагнення України і Грузії до зближення з НАТО та сподівання на отримання своїх Планів дій з набуття членства викликає особливе занепокоєння в Москві. Ці занепокоєння спонукали деяких лідерів НАТО неохоче погоджуватися з шансами України та Грузії. Але НАТО повинно замислитись, чи розумною є така політика. Росія не є країною, з якою просто співпрацювати. Більше того, чи в НАТО готові до того, що Москва буде накладати вето на вибір зовнішньої політики своїх сусідів? Чи альянс готовий до того, що ці країни будуть ізольовані від Европи та евроатлантичного співтовариства?

Ключовим є питання, чи зможе Росія позбутися своїх фобій щодо НАТО. Альянс кардинальним чином змінився за останні 20 років. Наприклад, чисельність американських військ НАТО в Европі зросла уп’ятеро. Місії НАТО також змінилися; альянс більше не зосереджений на стримуванні совєтської загрози; натомість зосереджений на підтриманні миру на Балканах, операції союзників у Афганістані.

Незважаючи на це, Росії буде складно змінити своє ставлення. Москва вважає себе постраждалою від дій НАТО упродовж останніх 15 років. Хоча ПРО, які США планує розмістити у Центральній Европі, спрямовано на Іран, а не на Росію, а також створення американської військової штаб-квартири в Болгарії та Румунії було обумовлено ситуацією на Близькому Сході, а не в Росії, Москва дивиться на речі по-иншому. Москва бачить американські прапори все ближче до кордонів Росії. Ми повинні усвідомити це у Вашинґтоні.

Основна мотивація для розширення НАТО не була антиросійська, а була спрямована на створення більш стабільної і безпечної Европи. Росіяни не розуміють цього шляху. Двосторонні та багатосторонні діалоги можуть розробити способи усунення деяких проблем у спілкуванні з Росією. Якщо б відносини НАТО і Росії покращилися, тоді сусіди Росії, такі, як Україна, отримали б більшу свободу маневру у своїх відносинах з НАТО.

По-четверте, розширити економічні відносини. Розширення торгових та інвестиційних зв’язків буде сприяти доступу американських компаній в економіку і збільшить прошарок середнього класу.

Американо-російські комерційні відносини значно слабші, ніж могли б бути. У 2007 році обсяг двосторонньої торгівлі склав $ 27 мільярдів. Росія залишається тільки тридцятим найбільшим ринком для експорту США. Ці цифри мали б надати стимул для Москви (чи для Вашинґтону) зайняти більш виважені позиції.

Для порівняння розглянемо американо-китайські відносин. У 2007 році двостороння торгівля між Сполученими Штатами і Китаєм складала майже 387 мільярдів доларів США. Експорт – понад 65 млрд., що виводить їх на третє місце. Це реальні гроші, які впливають на хід взаємовідносин.

Один конкретний аспект може бути доленосним для мирної ядерної співпраці. З практичної точки зору, російсько-грузинський конфлікт «убив» всі мирні угоди з питань ядерного співробітництва, і адміністрація зняла це питання. У якийсь момент це слід буде переглянути.

По-перше, сто двадцять три угоди дозволили американським компаніям брати участь у цивільній ядерній співпраці з Росією, як і їхнім европейським конкурентам.

По-друге, російське агентство з атомної енергії «Росатом» хоче зберігати ядерні відходи з третіх країн, що принесе десятки мільярдів доларів з усього світу, бо більшість країн вважає за краще не зберігати ядерні відходи та своїй території. Більшу частину відходів буде надходити саме з США.

Угоди створять основу, Вашинґтону у такому разі доведеться затвердити кожне рішення, необхідне для відправки ядерних відходів «Росатому» на зберігання. А все це важелі.

Росія відчула серйозні економічні наслідки через конфлікт в Грузії. Жоден уряд не підтримав її. За однією з оцінок, з 7 серпня російський фондовий ринок втратив $ 290 млрд. За цей же період російський рубль впав щодо долара до найнижчої позначки за останні дев’ять років. У 20–25 мільярдів американських доларів оцінюється витік капіталу з Росії упродовж останніх трьох тижнів серпня 2008 р. Ці цифри Кремль не може ігнорувати. Це відбувається в результаті інтеграції Росії у світову економіку.

Стилі залучення Росії

У дипломатії стиль може означати багато. Наступному президенту потрібно буде залучити його російського колегу і визначити майбутнє американо-російських відносин. Він повинен згадати Рейгана, Буша і Клінтона і їхні моделі діалогу з російськими лідерами.

Зустрічі на вищому рівні між Рейганом і Горбачовим, Джорджем Бушем-старшим і Горбачовим, та Клінтоном і Єльциним давали їм достатньо часу для дискусій. Зустрічі на вищому рівні, як правило, включають два або три робочих засідання, кожне з яких може становити від 90 хвилин до трьох годин. Це гарантувало те, що у президентів був час для вирішення не лише актуальних проблем дня, але широкого кола питань порядку денного.

На противагу цьому, Джордж Буш і Путін зустрічалися набагато частіше (майже у 30 разів), ніж їхні попередники, – темою їхніх розмов було одне питання – їхні зустрічі зазвичай були короткими. Обмеження у часі незмінно означає, що деякі проблеми були обговорені, у кращому випадку, побіжно. Особисті відносини між президентами двох країн, які вочевидь були надзвичайно теплими, мало впливали на спад в американо-російських відносинах.

Наступний президент повинен співпрацювати з Радою національної безпеки, яка забезпечить ретельну підготовку президентських угод. Довгострокові інвестиції та кооперативні відносини вимагають, щоб Вашинґтон принагідно дав Москві можливість впливати на вирішення питань, в яких вона зацікавлена. Крім того, варто будувати успішні американо-російські відносини з виокремленими більш проблемними областями, в яких допомога Росії може бути корисною і що дозволить Москві иноді «перемогти».

І останнє: наступний президент має тісно співпрацювати з Европою у питанні розробки єдиної позиції Заходу. Це не просте завдання. Европейський Союз включає 27 країн, а НАТО нараховує 26. Часто потрібен час для того, щоб Европа озвучила свою позицію. Але Европа має важелі впливу на поведінку Росії, яких Сполученим Штатам не вистачає. Це складне завдання, але координування з Европою загальної позиції Заходу викличе набагато більший резонанс в Москві, ніж жорстка, але одностороння політика Вашинґтона.

Висновок

США та Захід у своїх відносинах з Росією вийшли на новий і більш складний етап. Правильний баланс між співпрацею з Росією і застосуванням санкцій до неї за невідповідну поведінку, спроба скерувати Москву до визнання міжнародних норм і правил є викликом для західної політики. Наша політика повинна бути твердою і принциповою, але вона також повинна бути спрямована на повернення Росії на курс співпраці та інтеграції, в якому Росія є визнаним міжнародним суб’єктом, а не самоізольованим ренегатом, в якому Росія є партнером, а не проблемою.

Чи дамо ми раду? Це виглядає реальним. Це буде залежати частково від деяких рішень в Кремлі, які будуть поза нашим контролем. Але Захід зіткнувся з аналогічною проблемою у відносинах з Москвою в період між 1949 і 1989 роками, і все увінчалося успіхом. Зараз нам необхідне поєднання рішучости, вміння і терпіння.

Переклала Марта Возняк