Мирослав Маринович

Домашнє завдання для Сходу і Заходу Европи

Спершу цей текст мав характер протесту проти п. 20 резолюції Европарламенту щодо України (від 25.02.2010). Однак, після звернень обласних рад галицьких областей України та кількох українських інтелектуалів, а особливо після виступу на засіданні Европарламенту депутата від Польщі Павла Залевского, настав час не стільки протестувати, скільки робити належні висновки.

Передусім скажу про висновки, які, на мою думку, мали б зробити ініціатори включення до резолюції цього нефортунного пункту. Кілька років тому у Львові велись дискусії щодо відкриття відновленого військового меморіалу польських «Орлят». Українська політична правиця мала застереження щодо слова «героїчно» у відновленому написі «Вони героїчно загинули за Польщу» - це, на її думку, мало антиукраїнське звучання. Польська сторона тоді справедливо обурилася: не Україні вирішувати, хто у Польщі має вважатися героєм. Ми визнали правильність такого підходу, бо слід шанувати історичну пам'ять не лише свою, а й свого партнера. Тим більше що історії наших народів так болісно перехрещені, а історіографії - настільки однобокі й ідеологічно спотворені. Сьогодні цю школу змушені були пройти і згадані ініціатори.

Я не перестану дякувати Польщі за той благословенний для нас період, коли її політики й дипломати були очевидними адвокатами України в Европі. Ні, не було це лукавством - навіть, якщо врахувати, що за цим виразно проглядалися обриси спільної для обох країн загрози. Для европейців, які мають більш, ніж віддалене уявлення про Україну, у цьому польському «опікунстві» була певна вигода: можна було покластися на обізнаність Польщі в українських політичних процесах. Схоже, однак, що сьогодні треба буде брати до уваги, що польські політики часом можуть лобіювати свої, навіть цілком щирі національні візії, не кажучи вже про вузькопартійні інтереси, відступаючи від, здавалося б, уже визнаних стандартів.

Це, до речі, ставить ще одну проблему: як можна збільшити обізнаність Европи про Україну? Те, що вона знає сьогодні, значною мірою спотворене довголітнім впливом чужих ідеологій та інтерпретацій. І навіть, якщо хтось і добре орієнтується в українських суспільно-політичних реаліях, то однаково він оцінює їх з позицій власного розуміння европейської історії, сформованого в Оксфорді, Сорбонні чи Гайдельберзі на основі давніх москвоцентричних моделей. Чи можна у такому разі наважуватися робити подібні рекомендації? Може, ліпше спільно з українцями будувати структури взаємного пізнання й діалогу, які розчистять старі стереотипи? До речі, це, наскільки я розумію, входить у прямі обов'язки українського дипломатичного корпусу.

Мені не раз доводилося вже апелювати до европейського сумління про те, що неврахування ним злочинності комуністичного режиму і справедливості боротьби з ним призводять до спотвореного розуміння процесів у Східній Европі. Я ентузіастично вітав рішення Европейського парламенту, яким він урівняв злочини нацизму й комунізму. Однак, однією постановою не зрушити з місця тих усталених стереотипів, що їх вибудувала в свідомості та в підручниках історії Ялтинська система безпеки. Виявляється, не всі можуть і не всі хочуть подолати ці фальсифікації та вийти за рамки своїх особистих і національних обмежень.

Постать Степана Бандери - це лише вершечок «айсберга», якого треба буде зрушити з місця, щоб покінчити з пост-ялтинською аберацією зору. Адже саме ця аберація дала право найбільшому колаборантові з нацистським режимом - Совєтському Союзові, який вступив у Другу світову війну на боці нацистів, - роздавати своїм ідеологічним ворогам ярлики «колаборантів з гітлерівцями» за мовчазної згоди (а далі й за активної підтримки) Західної Европи. Сталося так, що ініціатори внесення в резолюцію Европарламенту пункту про Бандеру, переживши шквал критики з боку передусім польського суспільства і найпалкіше схвалення з боку Комуністичної партії України та инших проросійських кіл України, на хвилинку опинилися в ситуації, в якій постійно перебувають українські інтелектуали: представити історію ХХ століття лінійно, за принципом «друг мого ворога - мій ворог» неможливо.

Є свої завдання і для колись підкомуністичної Европи. Передусім Україна має вирішити, якою мірою вона, визнаючи Степана Бандеру своїм героєм і беручи за зразок його безсумнівну любов до неї, готова сьогодні взяти за взірець усі методи його політичної та визвольної боротьби. Якщо вже відновлювати правду, то всю. До того ж, якщо ми хочемо, щоб світ пошанував наші жертви, ми мусимо визнати, що наші змагання за незалежність були оплачені не лише нашою власною невинною кров'ю. І польські політики мають чесно відповісти собі на запитання, які шанси обстояти свої національні права, окрім радикальних, залишила Польська держава колись підневільній їй нації. Без вирішення цих двох завдань обидва народи знову перекреслять свій історичний шанс і борсатимуться в полоні одвічних своїх противленств.

Реакція українського суспільства на пункт 20 була значно гострішою, ніж на всі инші пункти згаданої резолюції. Проте вони також варті критичного аналізу.

По-перше, п'ять років за президенства Віктора Ющенка Україна стукала у двері ЕС, чуючи звідти невтішне: «Ще рано, а може, й ніколи:». Що сталося тепер? Чи Україна виконала критерії вступу? Подолала корупцію? Змінила законодавство? Красномовною ілюстрацією до всіх цих питань є часовий символізм: своє рішення европейські парламентарі прийняли в день інавґурації Президента Віктора Януковича, який задекларував уже проросійський вектор української політики. Все це схоже на погану гру, а за частоколом лукавої політкоректності годі зрозуміти, що насправді можна очікувати від політичного істеблішменту Европи.

По-друге, чи є нинішня Европа й далі тією Европою, куди ми хочемо увійти? Усе своє життя я і мої друзі несли в серці любов і пошану до Европи як до втілення засадничих принципів цивілізації - пошани до прав людини, визнання суб'єктності народів і їхнього права на самовизначення, пошанування гідності людини й окремішньої ідентичності народів. Ці принципи є тими цінностями, на яких можна будувати спільний европейський дім. Що залишається від тих цінностей, якщо европейські парламентарі з очевидною байдужістю голосують за те, щоб безцеремонно вказати українцям, кого вони можуть вважати національним героєм, а кого ні? Чи вдалися б вони до такого кроку, скажімо, щодо Франції чи Об'єднаного Королівства? А якщо ні (що очевидно), то чи не чекатиме на українців в Европейському Союзі до болю знайома ситуація, коли серед усіх рівних будуть «більш рівні» і «менш рівні»?

По-третє, Европейському парламенту варто було б ініціювати загальноевропейську дискусію щодо того, які наслідки випливають з цілком слушного визнання злочинності комуністичного режиму. Якщо европейська спільнота до сьогодні з такою рішучістю засуджує колаборантів з нацистським режимом, то як бути з тими, хто колаборував з режимом комуністичним? Якщо Совєтському Союзові було вибачено його союзництво з Гітлером на початку війни, беручи під увагу, якими жертвами було оплачено боротьбу з ним пізніше, то чому членам ОУН пам'ятають лише їхні наївні сподівання, що гітлерівська Німеччина підтримає створення незалежної Української держави, і відмовляються визнати її, ОУН, власні жертви внаслідок нацистського насильства, зокрема ув'язнення Степана Бандери в концтаборі в Заксенгаузен? Якщо про ілюзії инших державних европейських народів, які були союзниками гітлерівської Німеччини, сьогодні ніхто не згадує, то чому ілюзії недержавного народу, який боровся за своє місце під сонцем, не сходять зі сторінок европейської преси?

Подібних питань можна нанизувати чимало, і до аналізу їх Европа, схоже, все ще не готова. Але почати цю роботу треба, бо инакше вважатиметься допустимим промовчати, коли газовий шантажист Европи величає героєм ката мільйонів невинних людей - Йосифа Сталіна, і засудити як зречення европейських цінностей спробу українців віддати шану в'язневі нацистських концтаборів і борцю зі сталінським режимом.

Мені як українцеві соромно бачити, як нинішні суперечності України фатально підривають її цивілізаційні шанси. Головну причину цього я вбачаю в посттоталітарній деградації людського духу, що неспроможний піднятися до рівня, з якого суперечності не виключають, а доповнюють одна одну. Проте, не меншою мірою мене тривожить і те, що по-бюрґерськи дрібніє і дух Европи, який щораз більше поринає у пастки національних егоїзмів та життєвого комформізму, готового виправдати навіть кривду, якщо вона обіцяє спокій і достаток.

Входження до ЕС країн Центральної Европи засвідчило, що европейська пам'ять про злочини нацизму мусить бути доповнена пам'яттю про злочини комунізму. Процес цей лише розпочато. Зокрема, майбутнє входження України в европейську співдружність народів стане можливим не лише тоді, коли Україна виконає перелічені в резолюції пункти своїх зобов'язань. Необхідною передумовою такого входження є також смиренне визнання політичною елітою Европи, що, замість впадати в Ukraine fatigue (втому від України), їй більше пасувало б спробувати зрозуміти посттравматичні проблеми народу, нещасть якого впродовж усього ХХ століття Европа практично не помічала.

Це потребуватиме, щоб европейці і на заході, і на сході Европи «вгору піднесли серця»: настав час для духовного перезавантаження усього нашого континенту. Бо справа не лише в тім, щоб европейський Схід як «син комуністичного блуду» захотів повернутись до отчого европейського дому. Справа ще й у тім, щоб сам «батько» й увесь його дім були духовно готові його прийняти.

Мирослав Маринович,
колишній в'язень ҐУЛАҐу,
10 березня 2010 року