зміст
попередня стаття наступна стаття на головну сторінку

Фріц фон Герцмановскі-Орландо

Молочний зуб для монарха

Айнгуф завжди приходив до праці не инакше, як з почуттям радісної гордості, змішаної з належною долею трепету. У кабінеті придворного радника Зауерпфістера, його суворого начальника, висіла прегарна картина з кількома тисячами постатей: "Проща усієї спадкоємної придворної знаті до Марія-Таферль на Дунаї", яку йому належало щодня чистити, адже не міг Зауерпфістер довірити таку делікатну справу звичайному служникові. Айнгуф ретельно усував кожен свіжий мушиний слідочок, особливо, коли цятки загрожували орденським зіркам та иншим подібним нагородам. Мушині сліди він усував м'якушем булочки, а після використання клав його на гірку мучних хробачків иншому своєму начальникові, секретареві Ванценгенґстові, який пристрасно ростив чижиків. На картину він ніколи не зводив погляду без глибокої пошани, ба - навіть легкого здригання. Бо ж знав достеменно, що жоден зі спадкоємців тих, кого у цій веселій процесії тоді не було, зроду не займе хоч якоїсь міністерської посади в Австрії. Так писало в "Clavis absconditarum rerum, seu liber de bicepitis Austriae acquilae confuse quasi, sed tamen directissimo, volatu, voluntate Domini, Dominorum Septemcollis Urbis Dominique directo", що означало: "Ключ до таємниць, які містяться у прихованих речах, або Книга про на позір заплутаний, проте приписаний австрійському подвійному орлові королем королів, володарем міста на семи пагорбах, політ". Книга ця була надзвичайною рідкістю - надруковано її нібито в Гауценпіхлі - а прецінь кожній дитині відомо, що друкувати книжки в Гауценпіхлі не може ніхто. До речі, сам Айнгуф ніколи б не наважився чогось такого читати, бо подібні писання були цілковито заборонені.

А от погортати "Hortolus voluptatis dementiae praecocis", "Потішний садочок телепнів", було для нього райською втіхою. Він пригорщами черпав повчальну інформацію та корисні заохочення з добряче зрослого в ціні фоліанту "Мандрівні пригоди рукоходця, або ж Курйозний опис літньої подорожі з Відня до Пассау, здійсненої задля приватної розваги, а також для вдосконалення своєї освіти винятково на руках, хоч і не без труднощів, з докладеними історичними та ботанічними нотатками й фольклорними музичними додатками, дмухаючи босими ступнями в мисливський ріжок Переґріном Клебелем фон Працентанцем, уповноваженим Його Величністю, державно підтвердженим і засвідченим громадськ. рукоходцем", добре знаним диваком, який зрештою надихнув нашого безсмертного Шуберта до створення "Мандрівника" , про що, мабуть, відомо лише небагатьом.

Проте, нічого з цього не було справді в радість Айнгофові. Із душевним сум'яттям розмірковував він про свою приватну мороку, що була якнайчистішої непорочної природи, про свою колекцію молочних зубів, найбільшу і найукомплектованішу в монархії, як запевняли його усі знавці. Хіба існувало щось незайманіше за ці зубки - перли невинности, за цю скарбничку покори? Адже щоразу, коли він відчиняв скриньку, йому уявлялося одне і те ж: немов на рожевих хмаринках ягнята з блакитними стрічечками на шиях виграють на кришталевих трикутниках ніжний концерт, а диригує ними верховне ягня з поважними очима. І зовсім не через брудну скнарість чи павукопальчну зажерливість так неймовірно невтомно старався він! О ні! Усі зусилля були для ясного Цісаря! То для Нього призначався плід багаторічної збиральницької діяльности. Це до Нього мали засміятися зубчики, апетитно укладені на картонному листі у цифру, прегарно запроектовану з нагоди достойного ювілею сходження на трон.

Щоб конструкція визначної цифри, укладена з педантичною симетрією, була досконалою, бракувало не багато не мало - одного молочного зубчика, ось через що сушив собі голову Айнгуф.

Хтось, не такий вірний своїм обов'язкам, якийсь поверховий чоловік взяв би перший-ліпший молочний зуб, з бозна чийого писка, і передав би лист для оздоблення першому-ліпшому папероробові. Ах, думки нашого придворного секретаря точилися зовсім иншим шляхом! Йшлося йому про найгарніший з усіх можливих, так би мовити про володаря усіх молочних зубів, зуб, незаперечну красу якого підтвердило б загальне визнання. Які могли бути сумніви. Але чиїм, чиїм же він мав бути? Айнгуф напружено думав і думав, навіть прилапав себе на колупанні в носі - та на гадку не спадало нічого. Аж тут - просто диво якесь - перед його внутрішнім поглядом чітко і ясно виникло таке: та ж Гьольтойфель: учорашній театр! "Диви, маємо те, що треба! Гьольтойфель! От і вирішилося те, що мене хвилювало і що перешкоджало довершити очікуваний стільки днів процес травлення!" Він радісно пританцьовував на своїх чорних цибатих ногах навколо вкритого зеленим сукном дипломатичного столу, не помітивши, що від цього перекинувся чималий кіш на сміття, виконаний у формі виноградної бочівки. На додачу до всіх нещасть розчахнулися двері, увійшов придворний радник Зауерпфістер і без посмішки глянув на безтямні скоки свого підлеглого. "Вибачте, - пробурмотів той,- я тільки в найпокірніший спосіб висловлював свою радість з приводу того, що Його Величність король Португалії щасливо одужав після овечої віспи, про що я саме прочитав у діловому віснику." Така лояльна вістка явно задобрила суворе начальство, аж Зауерпфістер цілком забув, чого властиво заходив. Він розміреним кроком повернувся у свою святая святих, щоб утретє поснідати. Коли він переходив через передпокій, писарі Кушер і Шлюкентритт ретельно шаруділи гусячими перами, адже отримали доручення - а служба практично не мала занять - ще раз скопіювати всі наявні акти зеленим чорнилом, а початкові літери навести чорним і жовтим кольором.

Ошелешений осяянням, яке зійшло на нього, немов з ясного неба, Айнгуф тихенько сидів за своїм бюрком і знай водив собі пальцем до паперу, аж поки не пробило третю годину, коли-то відданий своїм обов'язкам службовець зазвичай покидав бюро, щоб вирушити, як завжди, до ресторану "Втеча в Єгипет".

Там зібралося вишукане коло однодумців, які, відклавши спільне, важке, проте почесне ярмо урядових обов'язків, вели стримані бесіди, цілком базовані на "Віденській щоденній газеті". О цій порі завсідником ресторації був і старий Цумпі. Він із замилуванням цмулив свій кухлик чорної кави, і грав у незмінний тарок з іншими двома придворними карликами (1), останніми з тих, хто ще залишився з колись шанованого стану, та з придворним велетом Сімсоном Баумрукнером, теж уже пенсіонером, уродженим тірольцем, що його свого часу небезпідставно боялися і шанували за вервицю з шестипудових гарматних ядер. Однак тепер цього чоловіка можна було не боятися, він був глухий як пень і так несамовито тремтів, що все літепле пиво в ресторації - так званий "фенстершвіц" - апетитно пінилося. За це його багато-хто любив, а власник ресторану беззастережно поважав. Велет лунко гатив картами по столу, карлики поквакували і кректали, проте Айнгуфові то не перешкоджало, він сьорбав свою зупу і гортав зубочисткою у так званому "нігтиковому календарі", крихітній книжечці, яку він безмежно любив читати. Адже там записані були дні народження найвищих осіб, окрім того дні, коли не було придворного театру (2) та все, що зобов'язаний знати лояльний чоловік.

Шум за карликовим столом все дужчав; вони припинили гру. Глухий велет спантеличено витріщався на своїх партнерів і зніяковіло водив своїми масивними долонями, всіяними мозолями, з коропа завбільшки, по стільниці.

Айнгуф шанобливо привітався, всівся за ігровий столик, і поступово йому вдалося второпати зі схвильованої розмови, що бурхливі дебати точилися навколо нового придворного. Ясно було одне: Цумпі мав тепер запеклого ворога. "І як Ви гадаєте, що нині трапилося?" - звернувся він до Айнгуфа. - "Ми збирали новорічні пожертви на сирітський фонд придворних блазнів і штукарів, і я звернувся до такого собі Бетовена, чоловіка, що належить до цеху придворних свистунів. Цей мужлан, який - а він глухий як пень - мене спочатку навіть не помітив, пригрозив мені мухобійкою, а нині посеред вулиці навіть замахнувся було на мене палицею. Неспокійний чоловік, ніколи навіть кухарки не має, сам собі варить, щодня, купуючи на Попільному ринку, влаштовує бучу! Що три дні він переселяється, найближчим часом він знову опиниться у сутяжному домі".
- Ого-го, я вас попрошу! - запротестував Айнгуф. - З такими немузикальними людьми як він, я, з ласки Божої музикант зі смаком, під одним дахом не житиму. Зрештою, як я чув, він зле переписав ноти для Фуцлера, а придворний радник Ункляр вже давно відмовився від його уроків гри на скрипці для свого сина. Проте стривайте-но! Отой Бетовен вже й зараз частенько столується за 7 крейцерів у Ваберль в обідню пору, він там бездумно просиджує час, а нещодавно все відбивав такт індичою кісточкою. Навіть не зауважив, як розбишакуваті дівчиська підсипали йому до циліндра, що стояв поруч на долівці, сухих собачих екскрементів, а крейдою написали йому на спині непристойне слово. Я тоді, як виняток, примкнув на то очі:
- І правильно зробили, - пробурчав карлик, - проте цим виплодкам вже давно слід дати доброго прочухана.
- Он воно що, і Ви мали неприємні пригоди, пане фон Цумпі? - запитав співчутливо секретар. Та Цумпі піднявся, глянув підозріливо на Айнгуфа, невдоволено вхопив свого пошарпаного циліндра й пішов геть.

Айнгуф зніяковіло спитав себе, чи не позбавив він себе таким невдалим жартом прихильності карлика. Заплатив і пішов - бо ж на четверту його запросила на перекуску стара Шозулян, а то була честь, якою йому нехтувати не годилося.

 

Ще один четвер у Шайббсі

Багатенько справ було на службі. Усе почалося так: місто Шайббс невтомно, вже десятиліттями, випрошувало собі ще одного четверга у тижні. Нагорі були прикро вражені, що шайббсерам знову чогось запраглося. Хіба не їм дозволили нещодавно додати до назви міста друге "б", щоб припинити історії з неприємними, невідповідними змістові описками. Тут їх зрозуміти можна було, і то не була якась нерозумна примха. Але, на Бога, ще один четвер! Почалося то ще за цісаря Йозефа. Цей просвічений монарх вважав таку забаганку божевіллям. Проте вперті шайббсери (тепер уже з подвоєним "б") писали і писали свої петиції, наполегливо, так як ото тільки шайббсери й можуть. Тепер уже справа почала набувати розголосу, і то несхвального розголосу, у щораз ширших колах. Тільки хтось починав глибше то все обміркувати, як нерозважливість шайббсерівського прагнення аж очі починала колоти усім своїм моторошним розмахом. Існувало дві можливості, одна жахніша за иншу. Насамперед та, що місто Шайббс поступово перейде на инше літочислення, і що, окрім Юліанського та Григоріанського, з'явиться ще й Шайббсеріанський календар. Небавом "нове століття за Шайббсом" стане вселенською сенсацією і принадить до сонного містечка у передгір'ї Альп небачений досі потік мандрівних англійців та иншого непотребу. Уже лише ця перспектива була більш ніж небажаною для вороже налаштованого до чужинців духу тієї епохи. А тоді виринали й гірші, значно гірші сумніви. Диявольське бажання бунтівних шайббсерів з певністю потягне за собою, казали моралісти-містики, неґативні наслідки космічної природи, і ясно як Божий день ставало, що це нещасне містечко спочатку непомітно, але таки неухильно, відділиться від земної кори, тобто трапиться очевидна при важких забуреннях світопорядку річ. І от, відділившись, містечко почне, спершу поволі, а тоді дедалі швидше, кружляти довкола Земної кулі, стане моторошним місяцем з низькою орбітою, який, можна з певністю припустити, щодня спричинятиме, рухаючись своєю траєкторією, жахливі спустошення. Увесь меридіан, на якому розташовувався Шайббс, відчув загрозу своєму безпечному існуванню. Отож, делегація за делегацією з усіх довколишніх земель потяглася до найвищої інстанції. Мчали верхи ірокези, а за ними корнойбурґерці, кривоногі мадярські магнати, одягнені як на величавий похорон, а ще малороси, монголи, китайці, французи, чесні шваби й браві баварці, польські шляхтичі в пишних шатах - а за ними вайкали жиди з великими парасолями, побоюючись, що станеться з позиченими в них коштовностями. Словом, все, що перебувало на шайббсерівському меридіані, змагало до Відня і криком кричало про захист своїх домівок.

Учені мужі щораз виразніше змальовували прийдешні жахіття. Землю почне мести щось на кшталт моторошно гігантської, похмурої ріпи, з нижнього кінця якої струменітиме вогонь, оскільки юристи цілком слушно стверджували, що містові Шайббс належить весь кубічний ареал під ним, аж до центру Землі. Инші, обізнані в законах природи, докидали з повним правом голосу, що виникне не ріпа, а гострий кам'яний край довкілля, не зачепленого обманом доданого часу, заходиться відрізати скибка за скибкою, немов ковбасу якусь, від Шайббсівського масиву. Словом, умоглядні перспективи просто лякали. По цілій монархії розтяглися процесії прохачів, подекуди в процесіях вже бачили флагелантів, та навіть адамітів, факт, який справляв доволі прикре враження. До всього заворушилися й таємні ложі усіх можливих окультних забарвлень і скликали велику нараду у штирійських прикордонних горах Вексель, під трьома старезними крислатими тисами. Нараду скликали Великий магістр антіохійський тамплієрів, Магатма орадейський, "Надзвичайний чужий" мартиністів - весь зодягнений у золото трієстець, Інспектор "Дивних місцин" у віденському районі Віден, тірольський Майстер граду, Володар священного Ґрааля і Правитель родоський, Хранителі трапезундської та нікейської корони. Головувала, яко єдина дама, по-дівочому струнка герцогиня Ліанкуртська та Монфератська, візантійська порфірородна принцеса. Дивні без міри процесії курсували тисячолітніми лісами Штирії; там підстрибували на вибоїнах, піднімаючись на високі полонини, позолочені брички, кінно й пішо поспішали модні франти, достойні міщани у фраках і твердих капелюхах, із папським кавалерським орденом Золотої шпори на грудях - як з портрету. Та й те, до чого дійшли вони в своїх роздумах, не надто втішало. Шайббс, хоч і не відірветься від Землі і не стане Місяцем, так званою "luna secunda sive Scheibbsiensis" - аж такої магічної сили душа міста таки не мала - проте в зникомості часопростору Шайббс вестиме перед, все меншатиме й меншатиме, подібно як хатинки в нюрнберзьких іграшкових коробках, аж поки не розвіється димом у певній магічній точці зникнення!

Порядні, проте матеріально налаштовані шайббсери, почувши таке, стали масово еміґрувати. Місто, колись таке важливе, поступово деґрадувало до невеликої латочки, якою є сьогодні - а ті шайббсери, які ще залишилися, не припиняли, вмиваючись слізьми, благати ще одного четверга. І ось врешті, після того, як завдяки вишуканому дипломатичному мистецтву, вдалося сяк-так заспокоїти Папський престол, добросердний Батько краю здався і засмучено дав дозвіл на ще один четвер.

Крик розпачу покотився світом. У глухій безвиході людство чекало найгіршого. Проте нічого не трапилося. Шайббсери всього лиш недоладно висловилися і просили, виявляється, тільки ще одного базарного дня, який у їхній мові був ідентичним з поняттям четверга. Тепер вони втихомирилися і тішилися, що мужньо відхиляли весь цей час третє "б", яке їм на відчіпного пропонували.

Цей акт добродійства й новації, які з нього виводилися, було проголошено по усій монархії барабанним дробом. Отак і цісарський склад придворних барабанів, у якому ніс службу Айнгуф, було мобілізовано, і робота кипіла день і ніч, не було коли й руки скласти. Паралельно з цим - а всі ж знають про подвійність випадків - служба отримала несподівану мороку з ідеєю, висловленою однією високопоставленою дамою, яка запропонувала нагороджувати барабанщиків за особливі заслуги в воєнних діях, сережками (зрештою, відзначали ж нерідко медалями за хоробрість знамена). З чого почати? Нерідко Айнгуф втуплювався у вікно, безпорадно гризучи годинами перо. Роботи назбирувалося просто з головою. З головою? От же знову щось, що підозріло попахувало переворотом! "На мою гадку"- казав зазвичай придворний радник Зауерпфістер,- "урядники взагалі повинні мати не голови, а хіба замислено наморщені чола." Певна річ, Айнгуф якнайвідданіше поділяв гадку свого начальника.

Він врешті таки видобув, зітхаючи, потрібну документацію, з якої вийняв цісарсько-королівський список барабанщиків під номером 31788/ІІІ/7 від 23 студня 1723 року після народження Спасителя, от як ми відстали! "Tambour de Chasse", читав він, "або ж полювання цісарського двору в присутності поганської богині Діани, якій Арей виймає зі ступні скалку, власноруч змальоване в Ольйо синьйором Каньяччі, прозваного Канляссі. Поруч гавкає двоє хортів, мармуровими руїнами якогось палаццо derutto sive distrutto скаче олень, а по кущах повно всякої лісової нечисті: купідон цілиться зі свого лука в чортяку. У цьому витворі добряче похазяйнувала шашіль! Ad reparandum!" Шашіль? Лишенько, а як же її упізнати? Переадресувати приєднаному до цісарського звіринця відомству боротьби з шашіллю. Ніби зроблено. Робота, нічого крім роботи! І при цьому не перестає мучити запитання: як ти роздобудеш молочний зуб цієї шалено популярної театральної красуні? Те, що хоча б один зуб десь та й мусив у неї зберегтися, не підлягало сумніву. Бо ж яка панна з порядної родини - а Гьольтойфель і була з порядної родини, про що він зміг дізнатися з доступних йому поліційних актів - отож, яка панна не зберігає дбайливо загорнутими в тонкий папір своїх молочних зубчиків?

І, як воно буває, вже за пару днів йому на допомогу поспішив милосердний випадок. Якось по обіді Айнгуф прогулювався вулицею Ам Ґрабен, найпишнішою вулицею тодішнього Відня. Він був у доброму гуморі. Був один із тих зимових сонячних днів, які дають зрозуміти, що південь десь тут, неподалік. Шибки вікон виблискували в теплих променях сонця. Ніжно зеленим, мов яблуко, небом пливли рожеві хмаринки з золотими облямівками, схожі на фантастично розцяцьковані галери Аріеля з ельфами на веслах, а з вузьких провулочків, у яких визрівали перші сині вечірні тіні, спалахували вогні крамниць.

Айнгуф із задоволенням затесався в потік людського натовпу, бо ж знав достеменно, що не одне дівоче серденько тьохкне, спостерігши елеґантного юнака з вельми прикметними рисами обличчя. І от саме в мить, коли він доволі вишукано крутив у повітрі тонкою тростиною з зеленою шовковою китицею, йому трапився радник Ґроскопф, з яким вони зналися уже чимало літ. Рох Ґроскопф, поставний 50-річний чоловік, вважався вельми заможним, мав два прадавні, просторі будинки в Санкт-Пьольтені, де проводив більшу частину року. Його мали за справжнього знавця-колекціонера коштовних антикварних речей, основне ж - він був меценатом. Так, наприклад, достеменно відомо, що Ґьоте, який прийняв ласкаве запрошення Ґроскопфа, провів у санкт-пьольтенському будинку декілька тижнів, і власне там, кажуть, немолодий уже князь слова у цілковитому спокої оспалого єпископського міста довершив другу частину "Фавста", принаймні на це радник Ґроскопф час до часу тактовно натякав.

На що він іще натякав, так це на те, що йому, як досконалому знавцеві акушерства, Ґьоте завдячує не одну думку, висловлену в "Матусях".

Не кажучи вже про подарований уславленому гостеві його дому шматочок ориґінального золототканого мережива з могили святого Ігнатія Лойоли, що служить найліпшим амулетом для породіллі, яка приводить у світ первістка.

Та й дещо з кульмінаційних моментів про дурисвітства старіючого Фавста він, Ґроскопф, підкинув до безсмертної поеми з бездонного рогу своїх пригод.
- Але, звідки взятися вдячності, особливо коли ти родом з Санкт-Пьольтена: таки так.

Панове вели жваву переписку, яка, на превеликий жаль, не збереглася, бо пізніші непорозуміння скаламутили чистий союз дружби, і обоє, Ґьоте і Ґроскопф, у пориві першого гніву спалили усі листи.

З-поміж усіх припущень про розрив цих визначних мужів найбільш вірогідною видається така версія:

Що Ґроскопф якось у хвилину довіри за келихом веслауера, переконаний, що завоював уже безмежну довіру цього небожителя, зайшов так далеко, що почав, злегка плутаючись у вимовлянні звуків, таке визнання: "Отож бо, Ваша світлосте, що стосується такої собі Зулейки, тієї що була нешлюбною донею блаженної пам'яті тети Ветті з Лінца, то в неї ще була й молодша сестричка, та, що ми її Вам так ніколи не показали! Ххе-хе. Зрештою, згодом зле скінчила, та дівонька - але то була ще та штучка. Ох же й литочки вона мала, неперевершені, а коли вона, маючи 14 років, прийшла до мене в музейну кімнату, погратися з кіпріотськими скам'янілостями: То Його світлість взяли собі сестру: Розумієш, ти собі взяв Зулейку, а я - такий цимес: Давай на ти! То як? По руках?" Такої простакуватої фамільярності Ґьоте було забагато. Він зірвався на рівні ноги і віддався першій хвилі обурення, з гострими словами (до того ж у присутності високопосадовця з Кремсмюнстера) накинувшись на Ґроскопфа і глибоко принижуючи його чоловічу гідність, чого не поправив навіть той факт, що багато років тому ті ж слова він вклав в уста одного шляхетного героя своєї драми періоду "Бурі і натиску".

Ах, як низько упав закоханий у мистецтво добродій з Санкт-Пьольтена, він, який уже бачив себе на геліконських висотах, та ж прецінь до братнього поцілунку улюбленця муз залишалося всього півкроку.

Ґьоте тоді, кажуть, відразу ж спакувався і з усією своєю неповторною гідністю герцоґсько-ваймарського державного міністра й камердинера покинув місцину так зненацька перерваного симпозіуму.

То Айнгуф увів радника Ґроскопфа в кола Шолузан. Небайдужий до красних мистецтв аматор захоплено висловлювався про "рідкісні принади" цікавої жінки. Шазі, як він її ласкаво називав, приворожила його. Як гарно вона би пасувала до колекції ґалантних посудин Ґроскопфа! Адже хронологічне відображення таємниць жіночого туалету було його найбільшою пристрастю, а вельми шанована монографія про біде забезпечила йому славу видатного приватного ученого, принаймні в тих краях, де про цей фривольний меблевий виріб було відомо.
- Все ще прегарна, добре збережена жінка, ця Шозулан, - розпочав розмову Ґроскопф.
- О, так, - підтакнув Айнгуф, - а їй же далеко за сімдесять! І яка бадьора! Вона навіть ще особисто квасить кожної осені капусту, цього вона не довіряє нікому!
- Гадаєте, надія ще є?
- Та тьху на Вас, дядьку Роху, і як Вам тільки в голову таке могло прийти?!
- Друже мій, Ви ж знаєте: de gustibus! Розумієте, моїм першим коханням теж була зріла, навіть перезріла жінка, а таке залишається назавжди. На жаль, наш зв'язок протривав недовго. Під час купання її розбив параліч, мене тоді те дуже прикро вразило.
- Який жах, Ґроскопфе, мене млоїть. Порадьте мені, Ви ж досвідчений світський лев, як мені роздобути молочний зуб Гьольтойфель?
- Молочний зуб Гьольтойфель? Ну знаєте, ніколи б не подумав, що Ви таке колекціонуєте! Ну, раз він Вам так запав у душу, той молочний зуб Гьольтойфель, то йдіть до неї, - відказав явно улещений Ґроскопф, який дуже полюбляв роздавати поради в справах високих стосунків.
- Піти до неї відпадає, я не можу. Якщо Шозулян і комісія моралі виявлять, що я - придворний урядовець - ходжу на: ні, виключено, це мені може коштувати моїх нелегко здобутих золотих лампасів на штанях.
- Тоді в мене инша ідея, - вмить зорієнтувався Ґроскопф. - А Ви скористайтеся зі свободи, яку на карнавалі дає маска! Підійдіть до славної артистки на редуті!
- Добре Вам казати! Я ж ніколи ще не розмовляв з такою особою - сміливість цілком напевно покине мене, а, крім того - що, коли вона мене взагалі не зауважить!
- Не зауважить? Ах, ну тоді треба буде вибрати таку маску, з якою Вас неодмінно помітять. Знаєте що, Айнгуфе, в мене чудова ідея: ідіть туди в костюмі здоровецького метелика з крильми, та хоч би й два метри заввишки. Вам їх завиграшки виготовить Ентлецберґер, а декорацію й механізм, щоб можна було крильми махати, Вам зробить мій приятель Деґен, придворний годинникар з Вайбурґґассе! Слухайте, ото буде парада! Я Вам майже заздрю; якби мені Вашу молодість, то я запросто би надягнув маску й попурхав від одного дівочого пуп'янка до иншого! Ах Ви, щасливчик! І уявіть собі, коли Ви нарешті допадетеся і допнетеся до королеви свята - Ви тільки уявіть, які в неї очі будуть. Придворний урядовець, а до того ще й барон фон у костюмі метелика - та нехай сховається всіма визнаний в амплуа коханця придворний м'ясар Вюрстль, - Ґроскопф допоміг собі жестами.
- Так, я вже майже не сумніваюся, що відшию дурного Вюрстля.
- Авжеж, і найкраще буде, - провадив далі Ґроскопф, - коли Ви наставите крила вперед, матимете таку собі окрему кабінку, та й ціле то свято довкола буде Вам глибоко десь.
- Ґроскопфе, Ви незрівнянний, - з торжеством вигукнув Айнгуф. - Я таки зроблю це, хоч би воно й усіх 20 ґульденів коштувало. Я, Айнгуф, буду не я, якщо цього не зроблю.

Та й одразу похнюпився: "Звісно, але як мені добратися до бальної зали? Як? Я ж не зможу поїхати фіакром. А йти пішки, то тоді хіба треба крила обгорнути якимось манаттям? Зле."

Якийсь час приятелі мовчки йшли обіч себе.
- Маю, маю ідею: - Гроскопф присвиснув крізь зуби. - Ви ж і так одягатиметеся в Ентлецберґера, наприклад у його стайні з бричками, бо ж там у Вас в сутяжному домі Вам такого ніяк не зробити, замовите собі туди з придворного театру велику зашторену карету, з Вашими фантастичними зв'язками Вам то не завдасть труду, заїдете на ній просто перед вхід до зали Аполлона (4), а тоді: трара-трара-трара-ліля-ляля-бім-бом, випурхнете до Дами серця.
- Тихше! Як Ви мо:
- Ой, не треба, знаю-знаю, що маєте казати: донька придворного карлика! Та ж вибийте собі врешті решт цю дурнувату ідею з голови, такий лялюсь як Ви, з такими меланхолійними очима.

Айнгуф зашарівся, як панянка:
- А ніжки які. Шкода, справді шкода, що у Вас на умі тільки молочні зуби, молочні зуби, а більш нічого.
- Служба понад усе! - Айнгуф підкреслено вимов кожне слово. - Мені дуже нелегко на службі - in serviendo consumer - проте служба мені в радість! Нещодавно навіть мій добрий начальник, придворний радник Зауерпфістер, попросив мене, бо ж усі инші просто халтурники, купити йому в Ґрайслера два солоні рогалики. Думаю, це щось та й означає: а зуби - ну, Ґроскопфе, Ви ж знаєте, просто хочу подарувати моєму доброму цісареві маленьку радість! Трохи помайструвати - то для мене розвага після всіх тих придворних служб. Ах, Ґроскопфе, Ґроскопфе! Мене мучить сумління і отруює мені усю радість від костюма метелика! Коли Шозулан про щось дізнається, я пропав - без помилування і прощення. Я стільки завдячую цій жінці. Самі гляньте, колись я був тихою, недорозвиненою дитиною, яку мордували глисти, особливо солітер докучав - а якось у мене навіть був ціп'як:
- А на маєш, прошу я Вас! - докинув Ґроскопф перестрашено.
- : мені важко було вчитися. І коли упокоївся в Бозі мій батько, я вже сім років як служив при богемській придворній канцелярії - за чотири крейцери чорнильних грошей pro mese - всього лиш, то хоч і було почесно, але перспектив ніяких. І от щасливий випадок розпорядився, що якось у неділю я саме був у Шьонбрунні і стояв коло огорожі резерваційного саду, дивлячись на забави цісарських дітей. Які ж милі були ті високодостойні маленькі янголята, а особливо я сподобав собі маленького мосьпана, який бавився в блискучій генеральській формі. Він припинив стрибати на дерев'яному конику, аж раптом - моє серце тануло від вигляду військових забав - бідненький упав, надто тяжка була та генеральська форма, личком вниз. Сотня переляканих вересків сколихнула повітря. Я ж, як побачив щонайдостойнішу кров, не міг стриматися, забув про етикет і перестрибнув через золоту огорожу. Тремтячими від хвилювання руками підіймаю з землі вельможного молодого пана - а був то ерцгерцог Непомук - і чищу його носовичком. А під орудою маленького вельможного пана, про що я згодом дізнався, попри його молоді літа, була уся артилерія і тому з нагоди іменин ясновельможного, які були саме того дня, троє найвищих воєначальників запускали для нього фейєрверк. Підбігає придворна фрейліна, добра, наче янгол, і передоручає мене якнайсяйнішим голосом потужній протекції Шозулян. А той, заплямлений кров'ю носовичок є в мене досі - я його як священну реліквію зберігаю заскленим у рамцях. Ось така моя історія, так я став тим, ким є. Хоча втім, так направду задоволений, як то кажуть, я не є. Бо, знаєте, про що я ще й нині ночами мрію: бути придворним карликом! Ах, як же я проклинав у юності долю, через яку виріс високим і струнким, через яку жорстоко заказано було сповнитися моїй найбільшій мрії! Так, мати можливість стати придворним карликом - ото було моє найзаповітніше бажання. Хіба може бути краща посада, запитаю я, краща за ту, коли ти постійно поруч свого володаря, коли його високодостойне вухо завжди готове прихильно схилитися до тебе і вислухати, коли тобі постійно дозволено розважити його?

Чоловіки мовчки простували поруч себе далі. Трохи згодом Ґроскопф довго і без слів потиснув руку приятеля і зник в одному з темних провулочків.

Переклала Христина Назаркевич

 

1. Придворні карлики - група службовців, найвищою посадою в якій була посада придворного радника. У 1848 році цю групу службовців розпустили. Термін "карлик" служив збірним поняттям - ішлося про людей незвичного вигляду. Так, останнім придворним карликом був велетень Маттіас Ґулліа зростом 210 см. До 1848 року він працював у палаці Лаксенбург сервірувальником, тоді став касиром у Йозефінській купальні, в Бадені біля Відня. Він був добрим музикантом і знак декілька мов. 1866 року останній з придворних карликів помер. (Прим. Ґергарда Тьочінґера, упорядника текстів Герцмановскі-Орландо).

2. Norma-Tage - так у Австро-Угорській монархії називали великі свята, коли заборонялися театральні вистави і концерти. Це, окрім Різдва, Великодня, Божого тіла, були ще й усі п'ятниці в році, усі Богородичні свята та деякі інші. (Прим. перекл..)

3. "Шмаусваберль" (дослівно: Смакота у Ваберль) - на початку ХІХ ст. на Шпіттельберґу у 7-ому віденському районі, стояла ресторація Барбари (= Ваберль) Роман. Ця удова зуміла добитися постачання у свій заклад не поданих до столу решток з інших ресторанів, навіть з монаршої кухні. Справи її йшли так успішно, що незабаром за її прикладом почали діяти й інші ресторатори. (Прим. Ґергарда Тьочінґера, упорядника текстів Герцмановскі-Орландо).

4. Зала Аполлона. Сьомий район Відня. Споруджена 1807 року як місце розваг. У так званому "Палаці фей" місця вистачало на 5 тисяч осіб, згодом навіть на 8 тисяч гостей. Відповідно до тодішньої моди - а місткі танцювальні зали з'являлися тоді в усіх частинах Відня - у другому районі відкрили знамениті Шперлівські зали, на Ландштрасе відкрили "Золоту грушку", а на Відені "Чорного барана". У грудні 1807 року афіші оголошували про відкриття залів Аполлона перед карнавалом 1808 року: ":Скажу коротко і без обману, що в цілій Европі не знайдеться иншої такої зали для карнавальних розваг:" "Гігантська орхестра", писав хроніст Адам Мюллер-Ґуттенбрунн, грала в освітленому п'ятьма тисячами воскових свічок приміщенні. Вхід "непристойно одягненим особам" було заборонено, так само як і слугам у лівреях. Не впускали і псів, а також осіб зі шпорами на чоботах. 65 величезних п'єців гарантували тепло, а на гостей чекали ще садова зала, прогулькова зала, танцювальна зала, їдальняна зала, трояндова галерея та ще 70 інших приміщень - гардероби і зимові сади, оранжереї і винні погреби. Штучний місяць освітлював прогулькову залу, танцювальна зала представляла парк у вечірніх сутінках - ": можна було побачити в ролі світил Меркурія, Ганімеда і навіть Венеру, чого тодішні віденські вчені доволі ревно не схвалювали". А фабриканти з діамантового дна привселюдно використовували банкноти для припалювання сигар. (Прим.Ґергарда Тьочінгера).


ч
и
с
л
о

65

2011

на початок на головну сторінку





Lpc