Виявилось, що надати зв’язної і вирозумілої форми думкам, якими я тут хочу поділитись, не так просто. Бракує хисту, а окрім того, вважаю не зовсім гречною манеру з кількох спонтанних думок компілювати есей з претензією на вивершеність та послідовність, тоді, як на незначну кількість вартісних думок у ньому припадає значна кількість полови. Однак я – позаяк вірю у “Сумерк Европи”, причому сумерк, насамперед культурної Европи, – маю найменше підстав перейматись формою, яку однозначно сприймаю як маскарад і оману. Скажу словами самого Достоєвського з останньої книги “Братів Карамазових”: “А впрочем, вижу, что лучше не извиняться. Сделаю, как умею, и читатели сами поймут, что я сделал лишь как умел”.

Як мені видається, у писаннях Достоєвського, а над усе в “Братах Карамазових”, дуже точно висловлене і передбачене те, що я називаю “Сумерком Европи”. У тім, що саме Достоєвського – не Ґете, ба навіть і не Ніцше – европейська, а передовсім німецька молодь сприймає за свого найвидатнішого письменника, я бачу щось віще.

Варто лише побіжно передивитись новітню літературу, щоб пересвідчитись у впливі Достоєвського. Це продивляється навіть на рівні простеньких наслідувань. Ідеал Карамазових, цей правічний азіатський окультний ідеал мало-помалу стає европейським, починає поглинати дух Европи. У цьому я, власне, і бачу сумерк Европи. А відтак повернення до Азії, до джерела, до фаустівських “матерів” і, очевидно, як і будь-яка смерть на світі, цей сумерк приведе до нового народження. Зрештою, сумерком цей процес вважаємо лише ми, його сучасники.

Але що це за такий “азіатський” ідеал, що його я знаходжу в Достоєвського і який, на мою думку, мав би поглинути Европу?

Якщо коротко, то це – відмова від усякої нормативної етики та моралі задля певного усезрозуміння, усесприйняття та якоїсь нової, жаскої і моторошної святости, як повідає про неї старець Зосима, у якій живе Альоша, яку з максимальною виразністю формулює Дмитрій, а найсильніше – Іван Карамазов.

Над старцем Зосимою ще тяжіє ідеал справедливости. Принаймні для нього існує добро і зло, хоча свою любов він спрямовує переважно на носіїв зла. У Альоші ця нова святість виявляється набагато живіше і вільніше, він йде через болото свого оточення з напіваморальною невимушеністю. Він нагадує мені про благородний заповіт Заратустри: “Я дав обітницю сторонитися всякої відрази!”. Однак Альошині брати ідуть ще далі. Почасти, всупереч всьому видається, буцім співвідношення братів Карамазових впродовж об’ємної тритомної книги кардинально змінюється в той спосіб, що все непорушне і незаперечне стає щораз хилисткішим і сумнівнішим: святий Альоша стає щораз більше світським, його світські брати стають щораз святішими, а найрозгнузданіший з них Дмитрій – чи не найсвятішим і найчутливішим пророком нової святости, нової моралі, нового гуманізму. Дивина! Чим безогляднішою є карамазовщина, чим у ній більше пороку і п’яної брутальности, тим яскравіше крізь заволоку цих грубих явищ, людей і вчинків світить новий ідеал, тим більше духу і святости збирається там усередині. І вже супроти п’яниці, убійника і ґвалтівника Дмитрія та циніка-інтелектуала Івана усі ті бездоганно порядні типи, на кшталт прокурора та інших представників міщанського суспільства виглядають настільки жалюгідніше, блідіше і нікчемніше, наскільки натужуються торжествувати назовні.

Отже, “новий ідеал”, що загрожує самому існуванню европейського духу репрезентується вкрай аморальним способом мислення і відчування, які здатні продивляти божественне, необхідне та визначальне і у злі, і в потворности та здатні це зло і цю потворність поважати і благословляти. Спроба прокурора у своїй предовгій промові зобразити цю карамазовщину з перебільшеною іронією та її виставити на глум міщан насправді нічого не перебільшує, більше того виглядає надто несміливою.

У цій промові з консервативно-буржуазної позиції зображено “російську людину” – цю небезпечну, зворушливу, безвідповідальну, хоч і з вразливим сумлінням, м’яку, мрійливу, люту, часами дітлашну “російську людину”, (яку й досі люблять так називати, хоч, як на мене, вона вже віддавна намагається стати людиною европейською) і з того часу цей образ став достатньо популярним. Ось у цьому, власне, і є сумерк Европи.

На цій “російській людині” варто детальніше застановитися. Вона набагато старша за Достоєвського, хоча саме він найповніше розкрив світові весь її спектр та значення. Російська людина – це Карамазов, це Федір Павлович, це Дмитрій, це Іван, це Альоша, позаяк ці четверо, наскільки б вони не відрізнялися один від одного, міцно пов’язані між собою; разом вони і є Карамазови, разом вони і є російською людиною, разом вони і є тою грядущою, вже напівреальною людиною европейської кризи. Варто звернути увагу на одну дивовижну ситуацію, а саме: як в ході оповіді Іван з цивілізованої людини трансформується у Карамазова, з европейця – у росіянина, із сформованого історичного типу – в безформенну сировину майбутнього! Це перетворення здійснюється із сомнамбулічною послідовністю: скочування Івана з п’єдесталу виважености, розуму, тверезости і науковости, поступове, напружене, безнадійне падіння саме того з Карамазових, хто напочатку справляє найбільш позитивне враження, в істерію, в російську стихію, в карамазовщину! Саме цей скептик наприкінці роману бесідує зі сатаною! Але про це ми ще згадаємо.

Отже російську людину (яка давно вже прижилась і у нас, в Німеччині) годі звести до істерика, до п’яниці чи переступника, до поета чи святого; у ній все це є разом, в синтезі всіх цих якостей. Російська людина – Карамазов – це одночасно убійник і суддя, ворохобник і вразлива душа, зачерствілий егоїст і герой безоглядної самопожертви. Він не підходить під европейську мірку, – тверду, моральноетичну, доґматичну. В цій людині зовнішнє і внутрішнє, добро і зло, Бог і Сатана наміцно переплетені. Тому, власне, в душі цих Карамазових нагромаджується палка жага вищого символу – Бога – який одночасно був би і Сатаною. Бог, що водночас є і Дияволом, – це ж прадавній Деміург. Він був спочатку, він, єдиний, сущий по-за межами усіх суперечностей, він не відає ні дня, ні ночі, ні добра, ні зла. Він – ніщо, і він – усе. Ми не можемо зглибити його, позаяк пізнаємо будь-що лише через суперечності, ми – індивідууми, прив’язані до дня і ночі, до тепла і холоду, нам потрібен Бог і Сатана. За межею потойбічностей, в ніщо і в усьому живе єдиний лише Деміуг, бог всесвіту, що не відає добра і зла.

Про це можна було б багато говорити, але і сказаного вже достатньо. Ми з’ясували собі сутність “російської людини”. Людини, що прагне визволитись від суперечностей, від визначених властивостей, від моралі. Людини, що намагається розчинитися, повернувшись назад, до principum individuationis. Ця людина не любить нічого і любить усе, вона нічого не боїться і боїться усього, вона не робить нічого і робить усе. Ця людина – є прасировиною, несформованою сировиною душевної плазми. У такому вигляді вона не може жити, вона може лише спалахувати метеоритом і гинути.

Ось цю людину катастрофи, цього жахливого привида і викликав своїм генієм Достоєвський. Деколи говорили: “благо, що “Карамазови” не завершені, інакше вони могли б збурити не тільки російську літературу, але й цілу Росію, усе людство.

Однак і те, що вже вимовлене, – навіть якщо оповідач не завершив оповіді, – годі загнати в небуття, зробити “несказанним”. Цьому, що є, що омовлене і можливе вже не щезнути зі світу цього. Російська людина існує вже віддавна, причім існує і поза межами власне Росії; ця людина володіє вже половиною Европи, а гуркіт грому, що так був налякав усіх, відлунюється ще й донині. Виявилось, що Европа втомлена, що їй хочеться повернутися кудись назад, трошки перепочити а відтак знову піднятись, відродитися.

Тут мені пригадалися два вислови одного европейця – европейця, що поза всякими сумнівами для кожного з нас є символом старої, колишньої, приреченої на загин Европи. Це я про кайзера Вільгельма. Один з цих висловів він якось написав під дещо дивною алегорією, закликаючи европейські народи боронити свої “святині” перед загрозою зі Сходу.

Звичайно, кайзер Вільгельм не був надто далекоглядним і глибоким чоловіком і все ж, як адепт старомодного ідеалу він мав якесь передчуття до тих чинників, що загрожували його ідеалові. Він не був тонкою, духовною людиною, не читав мудрих книжок, а, окрім того, надто багато займався політикою. Згадана вже тут ілюстрація із застережливим закликом до народів Европи з’явилась не під враженням від перечитання Достоєвського, як могло би видатись, але швидше від тривожного відчуття страху перед неспокійним нуртуванням народів Сходу, яких честолюбство Японії могло б спрямувати супроти Европи.

Хто зна, чи кайзер здавав собі справу, що саме вкладалось у цей вислів і наскільки разюче точним він був. Він напевно не читав “Карамазових”, читати хороші і глибокі книжки, нагадую, не було його звичкою. Але він мав неймовірно загострену інтуїцію. І, власне, ця загроза, яку він відчув тоді, якраз вона, насправді існувала і ставала щораз реальнішою. Ті, кого він боявся – це були Карамазови. Це була зараза, що йшла зі Сходу на Европу, це було падінням втомленого европейського духу у первісний хаос, поверненням до азіатської праматері. Кайзер мав підстави боятися цього.

І ще один вислів кайзера, про який я вже згадував і який свого часу справив на мене сильне враження (хоч я й не впевнений, чи це кайзер дійсно так сказав, чи це лише чутки): “У цій війні переможе нація, що має міцніші нерви”. Коли я почув цей вислів, а було це ще на самому початку війни, то сприйняв його як зловіщі перекати грому, що наближалися звідкись здаля. Цілком зрозуміло, що Вільгельм хотів сказати німцям щось дуже облесне. Зрештою можливо, що і він сам, і його товариші по ловах та військових парадах мали міцні нерви. Кайзер добре знав давню потішну байку про розбещеність та розпутність Франції і про доброчесність германців, схильних до родинного затишку. Ба, більше – він вірив у це. Однак для всіх тих, хто знав, чи передчував те, що ось-ось мало грянути – для них ці пророкування виглядали зловіще. Вони ж бо то добре знали, що нерви в німців не є міцнішими, ніж у її супротивника на Заході, швидше навпаки. Для тих людей вислів лідера нації став моторошним і зловіщим віщуванням невблаганного фатуму і неминучого краху.

Нерви у німців аж ніяк не були міцнішими, ніж у французів, англійців чи американців. У цьому сенсі німці виглядали краще хіба що від росіян. “Мати слабкі нерви” – це побутове визначення для істерії, неврастенії, moral insanity та всякого іншого зла, що – однак, як би його не оцінювати – в сумі є рівнозначним карамазовщині. Перед лицем карамазових, перед лицем Росії, перед лицем Азії Німеччина виглядала набагато беззахисніше і безнадійніше, аніж будь-яка інша европейська держава, за винятком хіба що Австрії.

Таким чином кайзер на свій лад двічі передбачив сумерк Европи.

Цілком іншим є питання про оцінку сумерку старої Европи. Ось тут, власне, думки і погляди розходяться. Беззастережні прихильники минулого, віддані шанувальники освяченої шляхетної форми і культури, лицарі усталеної моралі – всі вони, скільки змога, можуть лише противитися цьому сумерку, або ж розпачливо голосити, коли він настане. Для одних занепад – це крах, однак для інших – це початок. Для одних Достоєвський – злочинець, для інших – святий. Для одних Европа та її дух є чимось однозначним, монументальним, непорушним та істотним, для інших – це щось вічно нуртуюче, мінливе і хилистке.

Карамазовщину, як і все азіатське, хаотичне, дике, зловіще і аморальне можна трактувати – зрештою як і все у цьому світі – і позитивно, і неґативно. Ті, хто так просто відкидує, проклинає і сліпо боїться всього того світу, того Достоєвського, карамазових, росіян, тої Азії і цих деміургівських фантазій, приречені тепер на невідрадне існування, позаяк домінація карамазовщини нині є очевиднішою, ніж будь-коли. Однак вони помиляються, числячи у всьому тому лише на фактичне, очевидне і матеріальне. Вони сприймають грядущий сумерк Европи, як жахливу катастрофу з апокаліпсичними небесними блискавицями, або ж як криваву революцію, переповнену різнею та насильством, чи як торжество злочинства, корупції, вбивств та всіляких інших переступів.

Насправді, так і є. Все це властиве карамазову. Коли маєш справу з котримсь з карамазових, то не відаєш, чим він ошелешить тебе в наступну мить: може кривавою сценою, а може величальною осанною Богові. Є серед них Альоші та Дмитрії, Фйодори та Івани і характеризують їх не якісь конкретні риси, а швидше постійна здатність переймати будь-яку з них. Однак боязких людей мало би відлякувати не те, що ця незбагненна людина майбутнього (котра, зрештою, існує вже й тепер!) здатна чинити водночас і зло, і добро, здатна воздвигати царство Боже, так само, як і царство Сатани. Те, що можна воздвигнути, або знищити тут, на землі, мало цікавить карамазових. Їхня таємниця, як і вартості та аморальна суть криється деінде.

Карамазови відрізняються від інших – тих людей, що жили давніше: врівноважених, передбачуваних, чистих і дієвих – по суті, лише тим, що вони живуть стільки ж зовнішнім життям, скільки і внутрішнім, та тим, що у них є постійні проблеми з власною душею. Карамазови здатні на будь-яке злодіяння, проте чинять вони його лише у виняткових випадках, позаяк їх, властиво, задовольняє лише сама думка про злочин, здійснення злочину в помислах, гра з можливістю. У цьому і є їхня таємниця. Спробуймо знайти їй визначення.

Всяке формування людини, всяка культура, всяка цивілізація, будь-який порядок базуються на домовленості щодо дозволеного та забороненого. Чоловік, на шляху від тварини до майбутньої людини змушений, щоб бути порядним і здатним до співжиття в суспільстві, притлумлювати в собі, скривати і переборювати неймовірно багато речей. Людина переповнена тваринним, переповнена прасвітом, переповнена жахливими, складними до подолання інстинктами звірячого егоїзму. Ці небезпечні інстинкти присутні (постійно присутні!) в нас, хоча культура, домовленість та цивілізація їх скрили; не зраджуємо їх, бо ж змалку навчені скривати і подавлювати ці інстинкти. Однак кожен з цих інстинктів час від часу проривається назовні. Всі вони продовжують жити у нашій підсвідомості, жоден не викорінений остаточно, жоден не ушляхетнений і не приборканий навічно. Певно, що кожен з цих інстинктів сам в собі є незгіршим за інші, хіба що кожній епосі і кожній культурі властиві інстинкти, яких побоюються більше і сильніше їх притлумлюють. Але коли знову пробуджуються ці інстинкти, як неприборкані, а лише поверхнево приспані сили натури, коли звір знову загарчить і розворушиться як довго упосліджуваний та катований невільник і з прастарою жагою до натуральности – отоді, власне, і з'являються карамазови. Коли на якусь культуру, як одну із спроб приборкати людину, находить втома та ослабленість, тоді щораз більше людей дивачіють, впадають в істерію і починають відчувати особливі забаганки, уподібнюючись до юнаків у період дозрівання, або ж до вагітних жінок. Тоді душу заповнює хвилювання, яке годі окреслити і яке, з точки зору старої культури і моралі ми мали б визначити як зле, але ж промовляє воно так голосно, натурально і невинно, що будь-які дефініції добра і зла стають сумнівними і всякі закони стають хилисткими.

Такими, людьми і є брати Карамазови. З неймовірною легкістю вони перетворюють будь-який закон в умовність, всякого законопослушного громадянина трактують, як філістера, принагідно переоцінюючи всяку свобідну та непересічну поставу і самозакохано прислухаються до будь-яких порухів у своїй душі.

Однак у пітьмі та хаосі цих душ не обов’язково починається лише беззаконня і злочин. Варто лише цим прадавнім поривам, що витискаються назовні, надати іншого спрямування, в іншій системі вартостей, як створюється ґрунт для зародження нової культури, нової моралі, нового ладу. Так діється з усякою культурою: ми не зможемо знищити первісних поривів – цього звіра-в-собі – позаяк разом з ним знищили б і себе, але ми можемо, до певної міри, керувати ними, спрямовувати на “добро” і якось приборкувати, подібно, як норовистого коня загнуздують і змушують возити віз зі збіжжям. Щоправда візія цього “добра” з часом блякне, пориви втрачають віру в нього і не бажають більше йому підкорятись. Тоді культура занепадає, зазвичай повільно, як століттями занепадало, щоб врешті померти те, що ми називаємо тепер “античністю”.

У цей гнітючий, небезпечний і болісний період, поки стару, немічну культуру не замінила нова, людина повинна знову зазирнути у свою душу, побачити, як у ній знову пробуджується звір і усвідомити, що в ній постійно живуть первісні сили, які є поза всякою моральністю. Приреченими на це, вибраними та покликаними для цього людьми і є брати Карамазови – істеричні та небезпечні, рівно переступники, як і аскети, їх єдина віра – скепсис до всякої віри.

Будь-який символ має сотні трактувань, кожне з яких претендує на істинність. Так само і Карамазових можна по-різному трактувати. Моє трактування лиш одне зі ста. Людство, стоячи на порозі глобальних змін, витворило собі у цій книзі певний образ, символ, подібно, як уві сні кожної людини відображуються інстинкти, які пожирають і водночас врівноважують один одного.

Диво дивне, що одна людина змогла написати “Карамазових”. Але вже раз так, то немає потреби пояснювати, як це сталося. Але є потреба і то нагальна, з’ясувати цей феномен, зглибити сю книгу якомога повніше, якомога всебічніше і якомога глибше проникнути в її світлу магію. Одним із зусиль у цьому напрямку є і моя спроба поміркувати на цю тему. Не більше.

Проте, не думайте, що я вважаю, ніби Достоєвський мав би згодитись з висловленими тут думками! Аж ніяк ні! Навпаки, жоден великий провидець чи поет ніколи не може до кінця витлумачити власну візію!

Відтак я хотів би зазначити, не тільки те, що у цьому романі-міті, в цьому видиві людства показано межу – цей страшний момент зависання поміж нічим та всім, через яку нині переступає Европа, але й те, як у ньому всюди відчуваються та проглядаються незмірні можливості чогось нового.

Найдивовижнішим у цьому плані є Іван. Він зображений сучасним, пристосованим, освіченим чоловіком – дещо холодним, розчарованим, скептичним та втомленим. Але чимдалі, він омолоджується та теплішає, стає щораз значимішим і щораз більше карамазовим. Це ж бо він створив “Великого інквізитора”. Це ж бо він проходить шлях від холодного відчуження, ба, навіть зневаги до вбивці, яким він вважав свого брата, до глибокого відчуття власної вини та самоосудження. Це ж не хто, як він найвиразніше та в особливий спосіб переживає конфронтацію з підсвідомим. ( А на цьому, власне і розходиться! У цьому ж і є вся суть того сумерку та зародження!). В останній книзі роману є дивовижний розділ, де Іван, повернувшись від Смердякова, застає у своєму помешканні диявола і биту годину веде з ним розмову. Цей диявол – ніщо інше, як Іванова підсвідомість, як збурення притлумлених і, здавалось, давно забутих його душевних переживань. Іван це бачить, розуміє і з подивугідною ясністю та впевненістю говорить про це. Але тим не менше продовжує розмовляти з дияволом та вірити у нього – бо ж те, що усередині, те й назовні! А попри те Іван гнівається на нього, накидається на нього, ба, навіть шпурляє у нього склянкою, хоча розуміє, що диявол – у ньому самому. Певно, що ніде до цього в літературі не показано розмову людини з власною підсвідомістю так образно і переконливо. Ця розмова – попри кілька спалахів злості – це взаєморозуміння з дияволом і є тим шляхом, показати який нам були покликані Карамазови. У Достоєвського підсвідомість постає в образі Сатани. І цілком слушно, бо ж для виваженого, культурного та морального нашого сприйняття, все, витіснене в підсвідомість, (але яке незмінно присутнє в нас!), видається ненависним та дияволічним. Але вже поєднання Івана та Альоші, скажімо, може дати більш чітку уяву про умови, що готують ґрунт для грядущого нового. Тут підсвідомість не є вже Сатаною, а Богосатаною, Деміургом, тим, хто був перед усім і з котрого все почалося. Вдруге утвердити під сонцем добро і зло – це справа не Сущого і не Деміурга, це справа людини та її божків.

Окремий розділ варто би присвятити ще одному з Карамазових, котрий відіграє в романі надзвичайно важливу роль, хоча й зостається напівскритим. Це Смердяков, незаконнонароджений Карамазов. Це він убив старого Карамазова – Фйодора Павловича. Він – убійник, переконаний у всеприсутності Бога. Це він береться повчати речам божественним і потаємним навіть всезнаючого Івана. Він найнепристосованіший до життя, а проте найвтаємниченіший з усіх Карамазових. Однак у такій невеличкій статті я не зможу віддати належного цій загадковій та моторошній постаті.

Роман Достоєвського незглибимий. Щодня я би міг вишукувати в ньому все нові й нові риси, що вказували б на одне й те саме. Ось, приміром, одна з них – прекрасна і зворушлива істерія обох Хохлакових. У цих двох образах показано карамазовський елемент: інфінікованість новим, заразним і злим. Хохлакова-мама є просто хворою. У неї, чия сутність закорінена в старому і традиційному, істерія – не що інше, як хвороба, слабість та глупота. А те, що виявляється як істерія в її красуні доні – це не втома, а своєрідний надмір та вияв майбутнього. Вона, напівдівчинка, напівжінка, що божеволіє від спраги кохання, доходить у свої дивацтвах та мареннях ще далі, ніж її невдаха-мати, однак, попри все, найбільш несподівані та безстидні її вчинки позначені невинністю та якоюсь дивною вітаїстичністю і вказують, знову ж таки, на ту саму перспективну майбутність. Пані Хохлакова – істеричка, що потребує нагального лікування. Натомість її доня – вразливе сотворіння, чиї недуги є ознакою шляхетної, але, на диво, закомплексованої потуги.

Отже, чи мали б ці душевні катаклізми видуманих літературних героїв означати “Сумерк Европи”?!

Очевидно! Так само, як будь-яка весняна травинка пробуджує в нашій душі відчуття життя та його вічности, і як кожен обірваний листопадовим холодом листок нагадує про смерть та її нещадність. Можливо цей сумерк Европи виллється лише в душевну кризу одного покоління, стане реінтерпретацією застарілих символів та переоцінкою моральних засад. Як і античність – цей перший подивугідний витвір европейського духу – загинула не через Нерона, Спартака чи навалу германців, а через зароджений в Азії світогляд – простий, скромний, споконвіку плеканий, що саме під ту пору зодягнувся у форму Ісусового вчення.

Звичайно, “Братів Карамазових” можна трактувати і як чисто літературний твір, як витвір мистецтва. Якщо через одного пророка-мрійника промовляє підсвідомість цілого континенту та цілої епохи, якщо вона виривається назовні його надсадним криком, то цей крик, очевидно, можна розглядати і з погляду вчителя співів. Поза всякими сумнівами, Достоєвський був і достатньо обдарованим літератором, незважаючи на масу неоковирностей, яких чимало є в його творах і яких, напевно, не допустив би який-небудь поважний “лише-письменник”, як, наприклад, Турґенєв. Ісая також мав неабиякий літературний хист, але чи це в ньому найсуттєвіше? У Достоєвського, особливо в “Братах Карамазових”, не раз можна натрапити на відвертий несмак, якого не подибаєте в мистців, але який є поза межами мистецтва. Так, чи інакше, цей російський пророк на повен голос заявив про себе і як мистець – і то мистець світового ґатунку – так що не раз дивуєшся, яких письменників ми вважали великими европейськими майстрами тоді, як Достоєвський написав уже всі свої романи.

Проте я зійшов на другорядне. Хотілося наголосити, що чим менше такий твір є витвором мистецтва, тим, як на мене, правдивішим і переконливішим є записане в ньому пророцтво. Звичайно ж і ідея, і фабула, і образи “Братів Карамазових” настільки красномовні і багатопланові, що видаються невимушеною грою фантазії однієї людини, а не літературним твором. Взяти хоча б такий промовистий приклад: принципово важливим у романі є те, що Карамазови невинні!

Усі Карамазови, всі четверо – і батько, і сини – є людьми підозрілими, небезпечними, і непроґнозованими, у них чудні забаганки, дивовижна совість і не менше загадкова безсовісність, один з них є п’яницею, інший – ласолюбником, один втікає від світу і живе у своїх фантазіях, інший потаємно творить богохульні теорії. Велику небезпеку таять у собі ці дивовижні брати: вони смикають людей за бороди, напрочуд легко транжирять чужі гроші, при найменшій нагоді пригрожуть смертю, а, попри все, вони – невинні, жоден з них не вчинив ніякого реального злочину. Єдиними вбивцями у цьому довгому романі, в якому йдеться практично лише про вбивство, розбій та переступ, єдиними, справді винними у вбивстві є прокурор та присяжні – представники старого, “доброго” і усталеного ладу, незаплямовані і добропорядні громадяни. Вони виголошують Дмитрієві вирок виставляючи на поглум його невинність, вони судять про Бога і про світ за власним кодексом. Вони ж і хиблять, вони ж, власне, і чинять волаючу несправедливість, стають убивцями через свою малодушність та недалекість.

Це вже не вигадка, це вже не література. Очевидно, що це й не розрахований на ефект вимисел майстра детективної оповіди (хоча Достоєвський і тут мав неабиякий хист), і не їдка сатира мудрого автора, що взяв на себе роль критика суспільного дна. Це нам уже відоме, знайомий нам і такий тон, якому ми вже давно перестали вірити! Однак у Достоєвського невинність злочинців і вина суддів не просто дивна конструкція, вона неймовірно вражаюча і жаска. Ця невинність непомітно постає з таких праглибинних нуртів, що опиняєшся, заскочений нею наприкінці роману, немов перед глухим муром, немов перед згустком всього людського болю та всього безглузддя світу, немов перед усіми стражданнями і всіми злудами світу!

Достоєвський, як я вже казав, не є тільки-письменником. Я назвав би його пророком. Однак важко чітко сказати, що означає “пророк”. Мені видається, що пророк – це хвороба, так, зрештою, як і Достоєвський, насправді, був істериком, ледь не епілептиком. Пророк – це така хвороба, коли втрачається здоровий, добрий, благопристойний інстинкт самозбереження, який є квінтесенцією всіх міщанських чеснот. Пророків не може бути багато, бо інакше світ розлетівся б на куски. Хворий такою недугою, чи то він Достоєвський, чи то Карамазов має той дивовижний, таємничий і божественний дар, перед яким благоговіє і який адорує у всякому причинному азіат. Він провидець і віщун. Інакше кажучи, якийсь народ, певна епоха, країна чи континент зростили в його особі певний орган – щось на кшталт щупальця – рідкісний, надзвичайно делікатний, напрочуд шляхетний і неймовірно вразливий, орган, який в інших народів відсутній, або, на щастя, він у них ще не сформувався. Не потрібно, однак, спрощено трактувати цей дар, як обмежену телепатію, чи магічні фокуси, хоча, правди ради варто визнати, що дар цей може проявлятись і в такий екстравагантний спосіб. Суть, як на мене в тому, що такий “хворий” трансформує поривання власної душі в загальнолюдські. Кожна людина має свої візії, свої фантазії, кожна снить свої сни. І всяка візія, всяка фантазія, кожен сон чи мрія людська може мати безліч тлумачень, кожне з яких претендуватиме на істинність. Ясновидець і пророк, однак, не тлумачать своїх видінь: в гнітючих мареннях вони бачать не власну хворобу чи смерть, а хворобу і смерть загалу, того організму, чиїм органом, щупальцем чи оголеним нервом вони є. Цим організмом може бути і родина, і партія, і нація, але може бути і все людство

Те в душі Достоєвського, що ми зазвичай називаємо істерією, ця хвороба, ця готовність до страждання і стали для людства таким щупальцем, таким вказівником чи барометром. І людство це вже зауважило. Вже пів-Европи, принаймні половина Східної Европи, скочується у чорторий. У священному і хмільному шаленстві вони мчать над краєм прірви, виспівуючи, як і Дмитрій Карамазов, патетичні гімни. Подивований міщанин насміхається з цих співів, але святий і провидець вслухаються в них і серця їхні сповнюються гіркотою.

Переклад Андрія Радича