Вітольд ҐомбровичЩоденник(фраґмент за 1957 р.) Історія мого становлення – це моє постійне пристосування до власних літературних творів, які завжди заскакували мене, бо народжувалися, зненацька неначе не з мене самого... До певної міри мої книжки є результатом мого життя, але в набагато більшій мірі моє життя народилося з них і було ними породжене... Приступаючи до вибудування мого перекошеного трансатлантика (“Транс-Атлантик” – твір В.Ґомбровича) я й не думав, що, як бунтівник та корсар попливу на ньому до рідних берегів. І якби ніхто так і не витягнув на світ людський та не почав потрясати моїми майже напівсонними блюзнірствами, то вони не стали б моїм прапором і я не виявив би раптом, що мій корабель – це військовий фреґат, перед яким поставлене завдання боротися за нову польськість. Але, хто цей – я? Я – це дитя. Бо ж капітаном корабля не міг бути ні відповідальний мислитель, ні досвідчений політик; а саме дитина, яка не без певної тривоги виявила, що, забавляючись, забрела в реґіони речей дуже серйозних. Але тепер ця буря в шклянці води змушує мене шукати об’єктивних і поважних арґументів, щоб виглядати серйозно. Згодом я помалу усвідомив, що володію динамічною ідеєю, яка може трансформувати нашу національну самосвідомість і надати їй нової свіжости. Зрештою, ця ідея і не була чимось незнаним, що могло б епатувати сучасного інтелектуала, особливо, якщо згадати Геґеля, то вона не була ніяким відкриттям Америки, а радше природним результатом нашого мислення, яке залюбки звертається до руху і поставання, полишаючи світ статичний і визначений. Однак, як інструмент, який переорав би польське усвідомлення батьківщини, радикально освіжив би наш дух, як кардинальний поворот, одна з тих творчих антитез розвитку, новий вихідний пункт – чому б і ні?... о, цим варто було скористатися! Ні, ні, тут немає нічого нового навіть для найменш освіченого з нас, поляків – цю думку плекали в багатьох мудрих головах, вона щохвилини давала про себе знати, як щупак у ставку, її можна було прослідкувати за багатьма умовчуваннями, але зробити з неї гасло, завдання і програму – цього ще не було. Піднести її до ранґу нашої головної національної ідеї – тим паче. Про що йдеться? Принаймні я це бачу так. Підходжу до поляка і кажу: – “Ти все життя падав перед Нею на коліна. Спробуй зробити щось цілком протилежне. Збунтуйся. Бо ж не тільки ти маєш Їй слугувати – але і Вона має слугувати тобі, твоєму розвитку. Позбудься надмірної любови і шани, які опутали тебе, спробуй визволитися від народу”. На що цей поляк мені з люттю відповів би: – “Чи ти збожеволів! Чого я був би вартий, якби це вчинив?” На що я йому: – “Ти повинен (бо це неминуче) визначити хоча б для себе, що є для тебе найвищою вартістю: Польща, чи ти сам? Врешті решт ми повинні знати, що є твоєю найбільшою вартістю. Вибери, що для тебе є принциповим: чи те, що ти є людиною в світі, чи те, що ти є поляком? Якщо визначишся на користь своєї людськости, то мусиш визнати, що Вона, Польща, може бути корисною тобі рівно настільки, наскільки Вона сприяє твоїй людськості, але, якщо Вона не дає тобі розвиватися чи вводить в оману, то мусить бути подолана. Отож вирішуй!” Але він одразу заперечив би: – “Неправда! Не пробуй здурити мене своєю софістикою, бо я, як поляк, тільки в своєму народі зможу піднятися до своєї людськости. Чи може бути пес лишень твариною? Ні, пес є твариною, але як пес, конкретний пес, бульдоґ чи хорт. А гусак? А кінь? Не позбавляй мене моєї конкретности, бо саме вона є моїм життям!” Тоді я (беручи його під руку) відповім: – “Чи ти не помиляєшся, що можеш осягнути конкретне, чи дійсність, не доповнюючи власне відчуття? Визнай, що Вона тебе обмежує, сковує”... А він: – “Мовчи! Не можу цього чути! Натомість я: – Хочеш існувати насправді і водночас боїшся власних думок?...” Вічний діалог, класичне підбурювання до бунту... Я може і не так охоче брався б за цю денаціоналізацію... Бо ж вже казав, що не є прихильником космополітизму – ні того, наукового, сухого, теоретичного й абстрактного, з його умоглядною схемою ідеального світового устрою, ані того, який породила сентиментальна анархія і який є солоденькою мрією затуманених голів про повну “свободу”. Не довіряв ні першому, ні другому. Навпаки, моє сприйняття людини, як істоти, що складається із зв’язку з іншими, конкретними людьми, штовхало мене до різного, конкретно взятого спілкування. Але річ у тім, що, на даному етапі моєї діалектики, я не думаю, що підважую власне польскість, швидше навпаки, мені здається, що я її пробуджую, оживляю. Як? Я ж бо дійсно хотів звільнити їх від тієї їхньої польськости. Так, звичайно... але цей заклик мав якусь дійсно дивну властивість, завдяки якій поляк ставав тим більше поляком, чим менше він був відданий тій Польщі. Софістика? Спробуймо пояснити це чіткіше. Поляк за своєю природою є поляком. А тому, чим більше поляк буде собою, тим більше він буде поляком. Якщо Польща заважає свободі його мислення та відчування, то тим вона заважає йому бути самим собою в повному сенсі слова, тобто у повному сенсі слова бути поляком... Чи і далі це виглядає на софістику? Якщо так, то пошукаймо прикладів з історії. Німці в часи Гітлера до білого жару роздмухали обожнення народу, але ж такий німець був ледь не штучним витвором, який зубожів аж на цілу Ґетевську традицію, ба, навіть на цілю німецьку людяність. Так, Німеччина стала від того сильнішою, але ж окремий Німець став від того слабшим, бо ж мусів поступитися частиною своєї сили та стійкости народові, і, навіть більше, став менше типовим, менше справжнім, як німець. Або візьмімо Францію. Чи француз, який не бачить нічого, окрім Франції, є більше французом? Але ж бути справжнім французом означає власне бачити щось і поза Францією. Просте правило. Колективна сила народжується через жертвування певною частиною самого себе... так створюється сила війська, держави чи церкви. Сила народу. Але це відбувається за кошт особистости. Але якщо народ через своє географічне та історичне положення не може здобутися на силу? Що тоді? Та спонтанна і природна польськість, що криється в кожному з нас, зазнає кривди, оскільки ми відреклися від цілковитої щирости та свободи духа на користь нашої колективної потуги – якої не осягнули, бо вона для нас недосяжна. Що тоді? Згоряємо, але від того горіння залишається тільки дим. Тому моє прагнення “подолання Польщі” означало власне бажання зміцнити польськість кожного з нас. Я просто хотів, щоб Поляк перестав бути тільки продуктом суспільного життя – і існувати тільки “для” нього. Я хотів його збагатити. Легалізувати його другий полюс, полюс власне індивідуального життя, і розіпнути його між тих двох полюсів. Я хотів бачити його між Польщею і власним існуванням, тобто більш діалектичним та антиномічним, свідомим своєї внутрішньої суперечности, з якої він вміє скористати задля свого розвитку. Я прагнув того, щоб поляк міг з гордістю сказати: “Належу до другорядного народу”. З гордістю. Бо ж, як легко зауважити, таке твердження рівно настільки вивищує нас, наскільки й понижує. Воно понижує мене, як представника групи, але як особистість, над тією групою підносить: бо я не дав себе ошукати; я здатен визначити своє місце в світі; усвідомлюю свою ситуацію; а тому я є людина повновартісна. (До речі, тільки тоді ми могли б без жодних застережень полюбити Польщу, бо вона вже не змогла б відібрати у нас нашої вартости). Я пішов у цій вимозі далі, ніж це могло б бути сприйнятним – навіть французи, англійці чи американці, які в цьому сенсі мають незмірно більше свободи, ніж ми, не відважилися на таку крайню постановку проблеми. Зрештою, їм це і не було потрібне! Бо ж належали до народів сильних і передових, до народів, які не тільки не руйнували їм особистого життя, але навіть його збагачували – вони могли повністю реалізуватися у своєму народі. З нами було інакше, ми не могли згодитися з тим, що лише наше культурне минуле, наш загальний рівень, наша спазматична історія, наша національна трагедія визначали наші межі. Ні, я зовсім не мав наміру ослабити наш патріотизм хоча б до англійського чи французького стандарту. Я пропонував полякам зайняти щодо свого народу поставу радикальнішу, яка не має прецедентів – щось, що одразу виділило б нас з маси інших народів, зробило народом, що має свій особливий стиль. – Божевілля! – скажете ви. – І фантазія! – Так? – запитаю я. – То чому тоді ми є такими чи не найпалкішими в світі патріотами? Чи не тому, що маємо в собі задатки найхолодніших антипатріотів? Жар любови до вітчизни у нас сягнув апогею, наша залежність від неї стала вражаючою, а тому саме з нас, а не з кого іншого, повинна зродитися спасенна антитеза, творча опозиція, яка буде кроком вперед. Стоячи на цьому, я не вважаю себе за мрійника – швидше навпаки, я вірний реалізму, який віддавна увійшов у мою кров. Для мене не було сумніву в тому, що поляки – змучені та зневірені історичними поневіряннями батьківщини – на дні свого серця плекають подвійне почуття. Обожнювали Її? Так, але і проклинали. Любили? Так, але і ненавиділи. Вона була для них і святістю, і прокляттям, силою, і слабкістю, предметом гордости та упокорення, але чисто по-польськи, штучно і через суспільні упередження вона постала тільки одним боком медалі. Наприклад наша література, зовсім позбавлена якого-небудь істотного індивідуалізму, мала служити лишень для самоствердження народу. А те відчуття, яке було мимовільним, ворожим, байдужим чи погорджуваним, не визнавалося і полишалося на самого себе, як гріх та анархія... Тому всі мої зусилля зводилися до формулювання засади, яка дозволила б активізувати той другий полюс самосвідомости, дістатися саме того аспекту польської душі, санкціонувати єресь. Я мав серйозні арґументи. Звичайно, такий поворот у наших стосунках з народом міг відбутися тільки в ім’я особистої гідности, розвитку особистости. І ця постава була надзвичайно міцною як серед еміґрації, так і в краю чи взагалі в цілому світі, бо щораз більше назрівала необхідність оборони того, що колись просто називалося душею, перед деформуючою пресією суспільства. Однак мене непокоїла інша справа. Я, як вже казав, ненавидів народ, бо не міг його зносити; а зносити його я не міг, бо був боягузом. Але чого ж, в такому разі були варті мої поради та повчання, коли вони випливали з моєї принципової нездатности дати раду з життям? Як декадент, я просто не міг вказувати дорогу здоровим. Але цю жахливу проблему, що є проблемою не тільки для мене, осмислювали вже не раз. Та й, зрештою, відомо, що розвиток не є справою людей пересічно здорових, тих, що, хто зна, чи щось розуміють... а провадиться людьми власне із вадами, які позбавлені тієї славної “нормальности”. Хворий найкраще може вловити глибинний сенс здоров’я, бо не має його. Той, кому бракує внутрішнього спокою, завдяки цьому може стати врівноваженим, а порада упослідженої людини може придатися найбільш життєрадісному. Хвора особа, через свої вади не може прилучитися до стада, а тому блукає узбіччями наодинці, що дозволяє їй добре бачити шлях стада та пізнати навколишній ліс. Наслідки такої зміни у нашому ставленні до Польщі були б вагомі – вони спричинились би до низки відсвіжуючих та електризуючих ревізій, які б на довший час заґарантували динамічність нашого розвитку. Наприклад, ревізія польської історії. Я не кажу, що слід було б зліквідувати історичну школу, яка розглядає нашу історію тільки з огляду на існування чи ні Польщі, вважаючи позитивним те, що цьому існуванню сприяє, і неґативним те, що стоїть йому на перешкоді. Однак ця школа повинна бути доповнена іншою, де історію досліджували б з огляду на те, як розвивалась в цій Польщі людина, і тоді могло б з'ясуватися, що ці два процеси розвитку держави та особистости, не завжди йшли в парі і що періоди найбільш корисні для народу могли виявитися не найкращими для особистости. Принаймні стало б зрозуміло, що ці два процеси не є ідентичними. Але не це було б найважливішим. Найважливішим було б те, що нарешті ми змогли б, хоч однією ногою вибратися з історії... знайти хоч якусь точку опори, будучи так глибоко зануреними в її стихію. Бо, не будучи вже змушеними любити та обожнювати польськість, не мали б потреби бути замилуваними її історією. Вбачаючи нашу вартість не в тому, чим ми є, а в тому, що ми здатні перебороти самих себе і наш теперішній стан, ми могли б поставитись до історії, як до ворога. Я є продуктом моєї історії. Але цей результат мене не задовольняє. Я знаю, відчуваю, що вартий чогось ліпшого і не збираюся нехтувати цим правом. Свою вартість я вибудовую саме на тому, що мене не задовольняє моє я, як продукт історії. Але тоді моя історія стає історією моїх помилок і я виступаю проти неї, і так стаю від неї вільним. Дозвольте мені помріяти. Бо це був би дійсно великий поступ духа, це нагадувало б відчуття, коли ми вибралися з виру річки і відчули ґрунт під ногами. Не буду говорити про те, що цей новий стиль в польській історіографії (можливо холодний, байдужий, саркастичний чи зверхній) став би ключем, що відкриває цілий нурт нашого минулого, що до цього часу був заблокований – і тоді ми вперше могли б повести мову про великих творців нашої національної ідентичности предметно. Це справа серйозна. Тоді це означало б не що інше, як те, що своє життя ми хочемо почати спочатку і перестаємо згоджуватися з тим, що ми є тільки продуктом минулого. А це дозволило б нам протистояти тій історії, яка в даний момент здійснюється через нас. Ми могли б одним махом позбутися як минулого, так і теперішнього, щоб могти оцінити їх вже з огляду на нашу звичайну людськість, наші людські потреби та нашу універсальність. Не забуваймо, що тільки чинячи опір історії як такій, ми можемо протистояти історії сучасній – і terminum non datur. Але не забувайте також, що в цьому питанні я разом з тим не хотів би займати крайньої позиції чи позиції сухо теоретичної і вже зовсім не випускаю з ока всього розмаїття життя – мені не йдеться про те, щоб усунути ту адорацію, а лише про те, щоб збагатити наші можливості, активізувати, як я вже казав, другий полюс нашої антиномії, виявляючи зворотний бік польської медалі. Це про історію. Але я думаю, що ми могли б зревізувати і мистецтво... бо ж ніде не написано, що ми до кінця світу мусимо обожнювати наші мистецькі твори і ту форму, якої вони набули. Це примусове обожнення є провінціалізмом; який призводить до втрати пропорцій між нами і світом (чи дійсністю); та ще й обтяжений комплексами породжує глупство, оману та претензійність... ба, навіть більше (і це найважливіше), ми не вміємо рішуче знехтувати марнотою, бо є нашою, і це робить нас щодо неї безборонними, мусимо пристосовуватися до нашого образу в ній навіть тоді, коли він нам не відповідає. Я вже пробував у цьому щоденнику говорити про польську літературу не як засіб до похвальби народу, а як висвітлення (часто) його поразки – і це, як на мене, не погано, цей тон вартий довіри, бо це єдиний спосіб, уникнути того, щоб вона не звела нас до самої себе, щоб ми змогли реалізуватися як щось краще, аніж література. Це тільки два приклади, на яких я хотів би показати практичні наслідки реалізації цієї ідеї. Ясна річ – в нас було немало різних “самокритик”, бо ж скільки порахунків ми звели з нашими “національними вадами”. Але це була самокритика принагідна і прищеплена польскості фраґментарно, десь в глибинах вона так і залишалась переконаною, що є вартістю абсолютною. Те, про що кажу я, було б більш свідомим, катеґоричним і принциповим – з цієї платформи ми могли б претендувати на громадянство у світі. Переклад Тараса Матіїва |
ч
|
|||