Лише од думки про неї його починало нудити. І не в грудях тут річ, звісно. А в тім, що він був поетом. От в чім вже ніхто не сумнівався, що Еліот був не ідіот.

Один із нобеліантів, хто по-справжньому того вартий. А тепер кожен з нас ламає голову: чому він покинув спілкуватися з Ґертрудою Стайн? Та іншими суперінтелектуалами, а подався працювати клерком у простісінький банк?

Цього жоден інтелектуал не осягне. Особливо супер. Та й жоден, ясно, клерк не втямить. Та й поетів уже таких не залишилося, хто б це міг збагнути. Одначе, вкалуючи канцеляристом, Еліот щороку видавав по книжці віршів. От.

Якщо наші інтелігенти ходили в народ, то в них, там, ходили у клерки. Не тому, аби наблизитися до життя. Кому-кому, а елітарному Еліотові цього було не треба. Це ж тобі не поет типу Некрасова. Особливо того Некрасова, який узяв і пішов у народ французький.

А тому, щоби не жити у світі позачасового континіуму інфернальної гіпосфери квазівізуальної моделі тріадного абсолюту. Що для поета (а це найперше збагнув Еліот) страшніше за будь-яку канцелярію. Страшніше за народ.

Бо такому от, як Еліот, творити хотілося не про народ, от. У загальновживаному сенсі цього слова. А про той народ, який скоро стане народом інтелектуалів. Може стане, може й ні, однаково для такого треба якось упоратися з готовими уже інтелектуалами-індивідуалами. Особливо, коли сам до них належиш – ну як тут писати поезію? Лише одскочивши од таких персонально подалі. Бо саме тоді починало поставати нове в мистецтві, незнаний різновид його, назвати б: альтернативне віршотворення, бо для означення такої поетики жоден ще інтелектуал, був би він навіть ерудитом, а назви й досі не вигадав. Поетикою, бо складалося воно також із чарівливих звучань, словесних поєднань – мистецтво творчо-розумового спілкування.

Що навіть ті, хто започаткували неопоезію, не постерегли її. А просто сприйняли за іншого рівня балачок. Ну, наприклад, якщо до того навкололітературні плітки точилися побіля дружин та коханок письменницьких, тощо – то від початку нашого століття розмови перекинулися: яка там у кого амбівалентна персоніфікація банального еґо і з яким саме гіперфокальним дзен-фашизмом він тепер перебуває в діалектичній єдності протилежностей.

Тобто колективізм переміг і тут – медитації стали гуртовими. Тобто гуртковими, як у стайні Ґертруди Стайн, наприклад.

До речі, про Ніцше. Цей першим започаткував користати поетичну силу слова для доведення читай утвердження, своїх філософем. Замість логіки застосував силу художнього тропу. І світ – клюнув. Саме на таку неопозію, а заковтнув доктрину. А сонмиська ницих ницшенят по гуртках розтиражували її, ерудовано спілкуючись, зачаровані її вишуканою парадоксальністю. Яка так тішить дух... Ну, а коли вже дійшло до реалізації, то результат відомий. Ні те, ні цше.

Тобто навіть не дзен-фашизм, а набагато простіший. Однак лише зараз ми спізнали, куди заводять такі любі парадокси, типу єдності-протилежності, тощо. А Еліот, спостерігаючи утвердження розумової неопоезії не в балачках уже, а супермасовими тиражами газет, та вже не мистецькими, а й політичними – не втримався. Зрадив рідному офісові.

Як же інак, коли навколо таке робиться? Єдність-протилежність переросла в більш поетичного, метафізичного "демократичного централізму ".

– Поетика оволодіває масами – вирішив Еліот. – Постає нова людина, себто людність, поголівно інтелектуальна – гадав він – якщо вже навіть політика опоетизувалася геть!

Звісно, що найбільший світовий поет утерпіти не міг ну вже ніяк. Й він пориває назавжди з рідною канцелярією та кидається у вир інтелектуального буття, тобто головою поринає межи бюсту Ґертруди Стайн.

І от результат – пише тепер винятково теоретичні дослідження. Коли ж він осягнув таку власну трагедію митця, було запізно – він одержав Нобелівку. А після неї вже ніяка канцелярія, ніякий офіс такого до себе не прийме.

Саме у цім світлі слід шукати пояснення, чому він на сконі літ одружився зі молодою дівчинкою. Аби зійти в могилу з чистою совістю, не поступившися своїм поетичним "я" власному інтелектуальному "ти".

Тобто вискочити з-під бюсту Ґертруди. Й зовсім не важить тут, якого він розміру та номеру. "Мо й зовсім невеличкий такий, бо тут важливіша гіперсенсабілятивна метонімія, а не логосхема понятійної матриці, із чого випливає, що символ – це не образ і не предикат, оскільки в парадигмі гештальт-ментальності є двоєдиною параморфемою...

Лише найбільші нобеліанти знали, як рятуватися од того бінарно-амбівалентного бюсту. Який погруддям надвисав над кожним більш-менш талановитим митцем, затуля...

От, приміром, Борхес. Він сливе і прецінь, у царині. Тому постеріг, що над ним, наче над метеликом (чи радше, над бджілкою, бо він був роботоголіком великим) майорить бюстгальтер. Од того-таки бюсту. Або б'юсту, як кажуть у нас на Західній Україні. В бухгалтери од нього Борхес втекти не міг ніяк – освіта не дозволяла. А вже де-де в бібліотеці, бодай у читальні-лабіринті, од того сачка не заховаєшся.

Що діє Борхес? Він хапає перо й починає смалити надто примітивні оповіданнячка про кров, ніж, любов, яких навіть індійське кіно одцуралося (як відомо, жодне з них не було в Індії екранізоване).

Себто: Борхес ходив у народ, не виходячи за межі аркуша паперу!

Однак і тут Ґертруда наслала на нього сонмища інтелектуаленят. Які вмить вишукали в тих оповіданнях Первісне, тобто Сенсуальний Архетип Трансцедентного Логоса, Перфектно Тріадного. І, щоби захиститися, щоби не читати тих статтів, есеїв про себе, Борхес просто фізично змушений був осліпнути. Аби вільно почувати себе межи улюблених книжкових полиць.

Бо втеча в фашизм йому також не вдалася – прогресивна світова громадськість не дозволила. Об'єднавшися в спеціальні комітети, які довели всім і кожному, що то, виявляється, для Борхеса насправді не був ніякий не фашизм, а Тотем. Тобто вихід у Позасвідомість, минаючи Підсвідомість із його Лібідо й трансформуючись, тобто трансморфуючися у Чисту Сублімацію Архіконформного Релятивізму. І таки свого домоглися, переконавши у тім не лише весь білий світ, але й самого Борхеса.

А бувало, що й цілі народи тікали в фашизм. Митці – тікали в народ, а той – он куди. Досліджуючи особливості деяких націй, дивуєшся, до чого деякі такі довели себе, досконалившися соціально. Повністю логізувавши усі життєві чинники та процеси. Так, що кожен цвях, кожна піщинка враховувалася й клалася в належне місце. Що з жахом доходиш думки: поголівна фашизація такому народові – це була єдина можливість олюднитися, вийти за межі схеми. І тоді усі, як один, за єдиним приписом починають ірраціоналізуватися (підперті високою філософопоетикою) цілим колективом видобувати Дух, то ... (Історико-атавістично-атеїстично-матеріально-діалектично). Окрилений мислителями, ще ницішими за Ніцше. Із ницшчівними наслідками.

А деякі народи тікають інакше. Це вони роблять межи інші народи. Не розуміючи, що від себе не втечеш, однаково доведеться шукати шляху назад, хоч би ти був би й дуже хитрим народом.

Яскравим тому прикладом служить Параджанов. Він із вірмен подався в українці і створив національного кіношедевра. Правда, не вірменського. На сюжеті, який би годився для кіно індійського... Але!

Бо в Параджанова були свої проблеми із Ґертрудою. Для нього вона зробила сачка із паранджі. А той зрікся її бюсту, зрікшися усіх бюстів взагалі. В усіх значеннях цього поняття. Змінивши оточуючу дійсність геть. Не в розумінні Вірменії на Вкраїну, а значно глибше – одгородився гомосексуальним муром.

Проте така мембрана недовго його хистила, бо й сама інфільтрувалася антропоморфемно, бінарно-амбівалентно сексуально-едипо, трансформувалася ультра-лібідозно-гетеро-маскуліно-лесбо-бісексо-прагматично.

Тоді він, як потопельник за соломинку, учепився за висунуте йому офіційне звинувачення про педерастію й щосили запрагнув до в'язниці. Глибоко плекаючи надію, що лише товсті радянські ґрати захистять його первісну душу та міфотворчі її здібності од зазіхань Ґертруди.

Однак прогресивне людство, неначе Борхеса од фашизму, одмежувало Параджанова од підерії, нацькувавши сонмища адвокатів, які блискуче довели, що він й близько не стояв біля гузна. Не бажаючи визнавати, що для справжнього гома (історична фраза підсуднього на процесі: "Що ці педерасти тямлять на гомосексуалізмі!" – кинута як суддям, так і захисникам), що для такого чоловіка саме чоловіча в'язниця аж ніяк не являє собою символа несвободи...

То ж Параджанов мало не захрип на суді, докладаючи титанічних зусиль, аби вибороти своє кредо в адвокатів й таки переконав прокурора, що винуватий. Тому без жоднісінького доказу речового (а які вони мають бути на такому процесі? Колекція роздертих анусів, чи що?) лише за свідченнями потерпілих та за власними репліками (нечуваний випадок для судочинства, навіть для нашого!) був запроторений до буцигарні. Тобто "щуку кинули у річку", як писав Поет. Там Параджанов цілковито міг віддаватися мистецтвові й осягнути себе, нарешті, яко вірменина. Тобто безупину малювати, писати, вивчати рідну мову та культуру, творити її – а ніхто з оточуючих не зазіхав балакати. На всіх рівнях Квазі Суґесто Інфернально модемно.

Проте громада світова не дрімала й витягла його-таки звідтіля. Та ще й уберегла від повторної посадки, на яку він одразу почав провокувати слідчі органи. Висмикнувши його з підериних лабетів, вона одразу почала провокувати його на переверсії інтелектуальні. На збоченицький шлях, де панують фригідозні феміністки, котрі безупинно сублімують. Шляхом, яким мають, мусять йти усі митці. А не власним, притаманним, достеменним. Прадавнім, споконвічно-органічним, інциклічним, автохтонним, міфо-епічним. Лабіальним, йотованим. Маніальним, тобто рукотворним. Панкратичним, профундо...

Певно, лише один-єдиний з них усіх примудрився знайти собі порятунок у цій скруті. Видертися із цупкого бюсту. Порушити одностайність, насаджену стайнею Ґертруди Стайн.

Самюель Беккет – ось той пестунчик долі. Бо він узяв і створив те, що давно було слід – інтелектуальну клоунаду. Чи то пак блазнярню. І всії тії Ірінії, наслані на нього Ґертрудою, усі валькірії-вальпурґії почали гризти, рвати іклами милі їхньому серцеві Гіперонімні Адеквати паралельних Парадигм, сакрально лексико-морфемних вербіальних омоформно-адекватних, емпіриокритици...

Певно, на сьогодні – це єдиний шлях, аби пронести свою душу чистою. І не стати компромесією.

Невідомо, чи були взагалі груди у Ґертруди Стайн. Також нема потверджень, чи були вони знайомі з Томасом Еліотом. Напевне можна сказати єдино: із Параджановим вона особисто не зналася. Бо приятелювала із Джойсом-Інджойсом. Із Борхесом-Крохоборхесом? Невідомо про персональні контакти.

Та ба й усі інші, хто на таке знайомство не сподівається, мусять тікати од її бюсту, а надто од ліфчика-сачка. Двоєдиного, просотаного Дезодорантом, Дуалістичного, Амбівалентного

і це – одновалентно.