Ярослав ГрицакУкраїнці в антиєврейських акціях у роки Другої світової війниПитання колаборації дражливе для кожної національної історіографії. Для українських істориків другої світової війни – це тема дражливіша вдвічі: українці обтяжені не лише гріхом колаборації, але й антисемітизму. Україну поряд із Польщею й Румунією називають суспільствами "з побутовим антисемітизмом жахливої жорстокости" – більшим навіть за той, яке виявляло населення фашистської Німеччини (1). Тяжкі оскарження у колаборації й антисемітизмі провокують в українських істориків бажання спростувати їх як сильне перебільшення. Але такі спроби тільки посилюють підозру серед істориків-неукраїнців в необ’єктивності їхніх українських колеґ (2). Вирватися із цього блудного кола дуже важко. Стартовою точкою для виходу з цього глухого кута є визнання факту, що деяка частина українського суспільства дійсно співпрацювала з німцями і допомагала їм у винищенні єврейського населення. Українську т. зв. допоміжну поліцію німці використовували для організації й безпосередньої участи у стратах єврейського населення. Вона виконувала ці функції не лише на українських землях, але й у польських, білоруських та литовських ґетто. Українські поліцейські були охоронниками у концентраційних таборах. Більшість єврейських джерел свідчать про участь головно західних українців у каральних акціях. Це підтверджують свідчення айнзатцгрупи, що діяла у Північній і Центральній Україні. На території Рейхскомісаріату, відзначалось в одному з донесень, "майже ніде населення не було втягнено в дії проти євреїв". В іншому донесенні написано, що "антисемітизму расистського та ідеологічного характеру в населення майже немає" і "що для репресій проти євреїв українському населенню бракує як верховодів, так і духовного запалу" (3).. Ситуація з перших місяців війни стала дзеркальним відображенням тієї, яка була під час хвилі антиєврейських погромів у 1919 р. – тоді основними винуватцями були східняки, а галичани, навпаки, виявляли подиву гідну дисциплінованість і толерантність. Це підштовхує до думки, що поведінку західних українців зумовлювала радше конкретна ситуація, аніж закорінені національні стереотипи. Підтвердженням цьому слугує той факт, що основна смуга погромів у 1941 р. збігається з територіями, які радянські війська окупували щойно у 1939-1940 р., – Західною Україною, Литвою, Латвією й Естонією. Це були території, які зазнали швидкої "совєтизації" і де радянський терор був особливо жорстокий. Тому тут німецькій пропаґанді було досить легко спровокувати антиєврейські погроми. Німці у перші місяці окупації намагалися створити враження, що масові страти євреїв – це чисто українська акція, природнім відрухом місцевого населення на віковий "жидівський гніт". Німецька пропаґанда безупинно повторювала, що євреї займали головні позиції у радянській адміністрації, доносили і допомагали заарештовувати українців, розстріляних під час відступу Червоної Армії (насправді, серед закатованих жертв було декілька єврейських сіоністських і бундівських діячів, але про це німецька пропаґандистська машина воліла мовчати). У багатьох галицьких містах – Львові, Тернополі, Самборі, Жовкві та ін. – німці повідкривали подвір’я радянських тюрем і дозволили місцевим жителям шукати серед вбитих своїх родичів і знайомих. Вигляд понівечених тіл приголомшував свідомість і закликав до помсти. Головні організатори масових страт, комуністи та енкаведисти, відступили разом з радянськими військами. Однак залишилися місцеві євреї, які у свідомості багатьох галицьких українців пов’язувалися з більшовицькими пособниками та співробітниками НКВС. Німці змушували їх прибирати тіла убитих. Вся операція супроводжувалася насильствами і побиттям, в яких брали участь і місцеві українці. Як твердять єврейські автори, лише у Львові на початку липня 1941 р. під час триденних погромів загинуло від 2 до 6 тис. євреїв. Наприкінці липня – на початку серпня 1941 р. українська поліція на відзначення "Дня Петлюри" знищила ще бл. 5 тис. львівських євреїв, переважно з числа інтеліґенції. У перші дні німецької окупації, за твердженням цих же джерел, антиєврейські погроми відбулися у 58 містах і містечках Західної України, під час них загинуло 24 тис. євреїв (4). Очевидно (і це визнають єврейські історики (5)) свідчення цих джерел є дещо однобічними, обтяженими емоціями та перебільшеними. Однак певна їхня тенденційність у відображенні цих подій не означає, що самі ці події вигадані – надто багато є цих свідчень і надто часто вони повторюються, щоб їх можна було просто зіґнорувати. Між українськими й єврейськими істориками триває суперечка, скільки українців брало участь у переслідуванні єврейського населення. Була це марґінальна група злочинців і пристосуванців, а чи антисемітизм був властивим більшості українського населення? Жодне з цих тверджень не має цілковитої рації. Стверджувати, що всі українці були антисемітами, так само несправедливо, як звинувачувати усіх євреїв у злочинах більшовицької влади. Антиєврейські погроми не виражали мітичного традиційного антисемітизму, який так часто приписують українцям. У цілому гама відгуків місцевого населення була широкою – від виразного осуду, характерного для більшости, аж до солідарности або навіть безпосередньої участи в екзекуціях. За підрахунками професора С.Поссоні, які він зробив на основі документів Ізраїльського офісу розслідування воєнних злочинів, у різноманітних антиєврейських акціях (масових екзекуціях, депортаціях тощо) взяло участь бл. 11 тис. українців. Якщо співвіднести це із загальною кількістю українського населення, то частка злочинців серед українців становить 3 на 10 000 чол. Це набагато більше, ніж такий самий показник серед західних европейців (0,5 на 10 000), але за цим показником українці є позаду поляків (4 на 10 000), німців (6 на 10 000), росіян і білорусів (8 на 10 000), австрійців (10 на 10 000) і балтійських народів (20 на 10 000). Зрозуміло, що ця оцінка досить умовна (навряд чи серед росіян, білорусів і балтійських народів було більше антисемітів, аніж серед німців!), але вона принаймні дає зрозуміти, що українці не були поспіль антисемітськими злочинцями (6). З іншого боку, серед 35-40 млн. українців знайшлося чимало інтеліґентів, простих селян і міщан, які, ризикуючи своїм життям, надали притулок сотням і тисячам євреїв (в одному випадку життя єврейської жінки врятував навіть офіцер української поліції, в іншому – український бургомістр Кременчука). Загальну кількість одних і інших ніхто ніколи не спробував встановити точно. Відомий випадок, коли у Галичині за допомогу євреям страчено 100 українців. Треба думати, що кількість людей, які переховували євреїв і яких не викрила окупаційна влада, була значно більшою. Були випадки, що єврейські родини рятували всією громадою того чи іншого села. В інших випадках долю євреїв намагалися полегшити окремі колабораційні організації. За ініціативою Українського крайового комітету у Львові, був створений українсько-польсько-єврейський координаційний орган для допомоги ув’язненим. У листопаді 1941 р. комітет вислав німецькій владі меморандум, виступаючи проти запровадження ґетто у Львові. На окрему увагу заслуговує рятункова акція Української греко-католицької церкви. Багато священиків вихрещували євреїв, щоб дати їм християнські (арійські) посвідчення. Монахи-студити і василіяни переховували у монастирях та сиротинцях (будинках для сиріт) сотні єврейських жінок і дітей. Збереглися прізвища й окремих православних священиків, які робили те саме, але кількість таких зафіксованих випадків є непорівняно меншою. До певної міри це можна пояснити тим, що до рятункової акції греко-католицьке духовенство спонукав особистим прикладом голова церкви митрополит Андрей Шептицький. Він сам переховав у келіях св. Юра 15 дорослих євреїв і 150 дітей. Подібною діяльністю займалися секти баптистів й адвентистів сьомого дня. Однак ці випадки були радше винятком, аніж правилом. Назагал українське суспільство у своїй більшості хоча й співчувало долі євреїв, але не наважувалося їм допомогти. В умовах німецької окупації, коли українцям і полякам за це загрожував розстріл, кожний такий акт був виявом особистої відваги, що межувала з героїзмом. А героїзм не є явищем щоденним. Чи означає це, однак, що українці, як збірна національна спільнота, не відповідають за антиєврейські акції окремих її членів? Деякі українські історики намагаються зняти вину з українського суспільства, стверджуючи, що жодна українська політична сила не давала команди для початку погромів. Рівно ж жодна українське леґальне чи нелеґальне угруповання не культивувало расистської антисемітської програми або політики (7). Але ці твердження правдиві лише наполовину. Бо антисемітизм не завжди виступає у відвертій формі; часом дорогу йому торували політичні програми і заяви, які безпосередньо не ставили собі такої мети. У прийнятих на II (Краківському) Великому зборі ОУН-б (квітень 1941 р.) програмних постановах засуджувалися антиєврейські погроми, оскільки вони відвертають увагу українців від справжнього ворога – більшовицького режиму. Але водночас стверджувалося, що євреї є його найвідданішою опорою й аванґардом московського імперіалізму в Україні (8). Як розв’язувало на практиці ОУН-б свої програмні суперечності щодо ставлення до євреїв і антиєврейських погромів? Свідчення джерел й історіографії дуже суперечливі. Польські історики стверджують, що бандерівці співпрацювали з айнзатцгрупами, зокрема, постачали їх проскрибиційними списками та брали участь у винищенні євреїв (9). Західні історики (як українські, так і єврейські) звертають увагу на повідомлення німецьких джерел, що бандерівці у Центральній і Східній Україні давали євреям фальшиві паспорти і так рятували їм життя (10). Організатори акту 30 червня 1941 р. списують відповідальність за антиєврейські погроми у Галичині на "шумовиння", яке користало з хвилевого безладдя (11). Вони особисто застерігали членів ОУН-б від провокацій на будь-які антиєврейські та антипольські акції. Згідно з їхніми свідченнями, член ОУН-б Іван Равлик, який перебрав організацію поліції в краю, рішуче поборював погроми у Львові. Ґестапо стратило його разом з сім’єю, зокрема тому, що він відмовився від співпраці на антипольському й антиєврейському відтинку. Але керівництво ОУН-б, здається, не розуміло, чи не хотіло розуміти, однієї, дуже важливої обставини: в умовах загальної деморалізації і провокування німцями місцевого населення на антиєврейські погроми мало було особистих розпоряджень й особистого прикладу. Потрібні були політичні заяви, які б чітко відображали позицію всієї організації щодо винищення євреїв. Лідери ж ОУН-б робили ж свою позицію із недомовлення. Така постава лише підтверджує низький рівень політичної культури бандерівців, для яких, за зізнанням Ярослава Стецька, "взагалі комплекс жидівський чи польський не існував ... як якась суттєва справа. Ми мали важливіші історичної ваги для України завдання перед собою" (12). Звичайно, з прагматичних міркувань творці акту 30 червня 1941 р. мусили уникати відвертих формулювань, щоб уникнути гострої реакції з боку німецької влади. Але після невдачі з проголошенням української держави та першої хвилі арештів українські націоналісти перейшли у підпілля і вже не мусили пов’язувати себе умовами окупації. Популярність у західноукраїнському суспільстві дозволяла їм надіятися, що їхній голос почують. Однак українське націоналістичне підпілля за весь час німецької окупації не видало жодного політичного документу, в якому б засудило винищення єврейського населення (13). Мовчанка в таких обставинах дорівнювала згоді. Ради справедливості треба додати, що партійно-комуністичне підпілля і червоний партизанський рух теж не спромоглися на видання жодного документу із засудженням антиєврейських погромів – можна припустити, що комуністичне підпілля з якихось причин не було орієнтоване Москвою на допомогу жертвам голокосту (14). Єдиним, хто наважився на відкритий виступ, був митрополит Андрей Шептицький. У лютому 1942 р. він написав листа до Ґіммлера, протестуючи проти винищення євреїв та втягнення до цієї акції української поліції. Митрополит Андрей був єдиною церковною фігурою такого ранґу в окупованій Европі, яка виступила на захист євреїв. На такий крок не спромігся навіть папа Пій XII. Гіммлер віддав наказ арештувати голову греко-католицької церкви, та шеф львівського ґестапо відрадив його, щоб не спровокувати вибуху ворожости українського населення. У покарання німці закрили у Львові Український національний комітет, почесним головою якого був А.Шептицький. Митрополит Андрей не обмежився звертанням лише до німецької влади. У листопаді 1942 р. він видав пасторського листа "Не убий!" Лист засуджував будь-які види вбивств, насамперед вбивства політичні. Шептицький загрожував убивцям відлученням від церкви і вимагав від суспільства їхньої ізоляції (15). Для більшости місцевого населення питання про колаборацію й винищення євреїв мало не стільки кримінальний, скільки моральний аспект. Воно не брало участи у масових екзекуціях і в інших злодіяннях фашистського режиму, але, з іншого боку, дуже мало зробило для того, щоб їм перешкодити. Зовсім не важко знайти пояснення цьому в особливо жорстоких умовах німецької окупації, спричиненому війною падінні моральних стандартів й вартости життя окремої особи, низькій (навіть нульовій) політичній культурі усіх учасників воєнного конфлікту тощо. Зрозуміло, що лише особи з дуже високою моральною відповідальністю за себе і за суспільство могли перемогти страх і чинити так, як від них вимагав людський обов’язок. Джерелом такої мужности могла стати, як у випадку митрополита Шептицького та керованої ним церкви, християнська мораль. Але тільки однієї християнської моралі було не достатньо для зорганізованого опору фашистській системі. Бо одна із життєвих істин будь-якого режиму окупацій звучала зовсім не по-християнськи: жертва так довго винна у тому, що діється з нею, як довго вона не чинить опору своєму насильникові. У цьому сенсі моральне обличчя українського суспільства рятувала та невелика група сміливців, які не чекали мовчки на звільнення, а зброєю чи листівками самі намагалися прискорити крах німецької окупації. 1 Steinberg J. All or Nothing. The Axis and the Holocaust 1941-1943. London, New York: Rouledge, 1990. P.239. 2 Див., як приклад, дискусію навколо українсько-єврейських стосунків під час другої світової війни: Bilinsky Y. Methodological Problems and Philosophical Issues in the Study of Jewish-Ukrainian Relations During the Second World War // Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective / Ed. by Howard Aster and Peter J.Potichnyj. Edmonton, 1990; Weiss A. Jewish-Ukrianian Relations in Western Ukraine During the Holocaust // Idem. P.409-420. 3 Цит. за: Косик Володимир. Україна і Німеччина у другій світовій війні. Париж – Нью-Йорк – Львів, 1993. С. 157. 4 Holocaust Memoirs. Jews in the Lwow Ghetto, the Janowski Concentration Camp, and as Deportees in Siberia by Joachim Schonefeld.Foreword by Simon Wiesenthal. Hoboken, New Jersey:Ktav Publishing House, Inc, 1985. P.46-47. 5 Friedman P. Ukrainian-Jewish Relations during the Nazi Occupation // YIVO. Annual of Jewish Social Science 12 (1958-1959). P. 274. 6 Possony S.T. Antisemitism in the Russian Area//Plural Societies. Vol.5. N 4 (Winter 1974). P.72. Цит. за: Bilinsky Y. Methodological Problems and Philosophical Issues in the Study of Jewish-Ukrainian Relations During the Second World War // Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective / Ed. by Howard Aster and Peter J.Potichnyj. Edmonton, 1990. P. 381. 7 Hunczak T. Ukrainian-Jewish Relation during the Soviet and Nazi Occupations // Ukraine during World War II. History and Its Aftermath. A Symposium / Ed. by Y. Boshyk. Edmonton, 1986. P.42. 8 Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Документи і матеріяли: У 3 т. Т. 3. Б.м.: Сучасність, 1983. С.15. 9 Torzecki R. Kwestia ukrainska w polityce III Rzeszy (1933-1945). Warszawa: , 1972. S.232, 238. 10 Friedman P. Op. cit.; Hunczak T. Ukrainian-Jewish Relation during the Soviet and Nazi Occupations // Ukraine during World War II. History and Its Aftermath. A Symposium / Ed. by Y. Boshyk. Edmonton, 1986. P.41-42. 11 Див.: Ребет Л. Світла і тіні ОУН. Мюнхен, 1964; Стецько Я. Стецько Я. 30 червня 1941. Проголошення відновлення державности України. Передмова Д. Донцова. Б.м.: [Англія], 1967. 12 Стецько Я. Цит. праця. С.178, 239. 13 Існують свідчення, що Роман Шухевич зразу ж після перебрання командування українським повстанським рухом видав наказ своїм офіцерам не брати участи в антиєврейських погромах. Однак текст наказу не віднайдений. У документах III Надзвичайного великого збору ОУН-б (серпень 1943 р.) уже не траплявся термін "жидо-комуна", але ця зміна була надто пізньою: на Західній Україні після ліквідацій ґетто майже "не зустрічалось" уже самих євреїв. 14 Див.: Коваль М.В. Нацистський геноцид щодо євреїв та українське населення (1941-1944 рр.) // Український історичний журнал. 1992. №2. С.29. 15 Інша версія пов’язує появу цього листа зі смертю Ярослава Барановського – одного з провідних діячів ОУН-м, вбитого, як припускають бандерівцями. |
ч
|
|||