Мирослав Маринович

Українсько-єврейські стосунки у світлі конфліктології: перше наближення

Історія співжиття українців та євреїв в Україні є Книгою взаємного нерозуміння і стихійних емоцій. З одного боку, обидва народи таки навчилися узгоджувати свої інтереси – бо інакше неможливим було б тривале мирне співжиття їх по селах і містечках України впродовж століть. З іншого боку, в кризові моменти обидва народи виявлялися безпорадними перед розбіжностями в їхніх національних інтересах. Тоді спроби виваженого і мудрого узгодження цих інтересів виявлялися недоспіваною піснею інтеліґентів, що обривалася черговим приступом недовіри та підозр серед основної маси народу. У свої права вступала стихія бунту.

Сьогодні, наприкінці ХХ століття, алгоритм конфлікту перестав бути таїною історії. Аналітична думка "препарувала" його на різні етапи, передумови, причинно-наслідкові зв’язки; виробила компенсаційні прийоми; прослідкувала зустрічний алгоритм залагодження конфліктів. За цим алгоритмом здобуто переконливі перемоги у світовій дипломатії (чи не найвидатніша з них – Кемп-Девідська угода між Ізраїлем та Єгиптом від 1979 року). Обізнаність у правилах залагодження конфліктів стала ознакою західноєвропейської цивілізації, яка відтак збільшує шанси загнуздати сліпі національні пристрасті, регулюючи інтереси народів у доволі простий і прагматичний спосіб.

В Україні, на жаль, наука конфліктологія, одягнена в академічні шати, все ще сторониться такої дражливої сфери, як національні інтереси українців. Досі діє система власних і нав’язаних табу, в результаті чого аналіз цих інтересів ведеться на вулицях і майданах на рівні дилетантської полеміки, рефлекторних пристрастей і стурбованої свідомости людей, опанованих недовірою. В такій ситуації саме словосполучення "захист національних інтересів" набуває заниженого, часом навіть карикатурного звучання, а національна стратегія ніяк не може виборсатися зі старої "гайдамацької" методології обстоювання своїх інтересів. Тому пропонована вашій увазі стаття є, властиво, заохотою до професіонального і кваліфікованого залучення здобутків конфліктології до проблем залагодження історичних конфліктів українців і врахування їхніх національних інтересів. Це лише перше і вочевидь публіцистичне прикладання засад конфліктології до окремих аспектів українсько-єврейських взаємин, яке покликане спонукати спеціалістів-конфліктологів виступити зі своїми експертними рекомендаціями. У своїй роботі автор спирався на російський переклад американської книги Роджера Фішера та Вільяма Юрі "Путь к согласию, или Переговоры без поражения", випущеної московським видавництвом "Наука" у 1992 році. Звідти і взято всі опорні цитати.

Конфлікт – це природна річ

В усіх підручниках із конфліктології цей вираз є першою і визначальною її засадою. Однак коли мова заходить про українсько-єврейські взаємини, то про "природність" ніхто й гадки не має. Звичайно, під словом "конфлікт" у національних справах я розумію конфлікт інтересів. Саме він і є природним. Що ж стосується конфлікту з застосуванням сили, то це вже наслідок конфлікту інтересів, результат невміння його залагодити.

Так от, історична пам’ять обох народів не містить навіть слабкого здогаду, що конфлікти їхніх інтересів виникають природним чином. Так, українська сторона часто виходить із тези, що єврейський народ на слов’янських землях завжди брав сторону ворогів України, через що виявив свою органічну антиукраїнську орієнтацію. Крім того, євреї вважаються свідомими визискувачами українського народу, що погіршувало його злиденне існування. Відповідно єврейська сторона виходить із тези про одвічну погромницьку природу українців, про його органічний антисемітизм. Отож, як бачимо, національні емоції та звинувачувальний пафос виводять аналіз за межі раціонального і знаходять причини конфліктів у сфері метафізичних та ірраціональних сутностей. Натомість справжня причина непорозумінь, на мою думку, полягає в тому, що моделі виживання єврейського та українського народів суттєво різняться між собою. Українці прагнули вижити і здобути незалежність на своїй землі, тоді як перед євреями стояло завдання вижити і зберегти свою ідентичність у різноетнічному і часто конфліктогенному субстраті. Тому конфлікт інтересів запрограмований уже самою природою цих моделей.

Однак невміння сприйняти конфлікт інтересів як природну річ породжує дуже тяжкі наслідки. Обидві конфліктогенні групи за бажану мету проголошують відсутність конфлікту інтересів. Але оскільки така мета насправді утопічна, то рано чи пізно найбільш нетерплячі впадають у крайнощі. Антисеміти доходять висновку, що відсутности конфлікту інтересів можна досягти лише тоді, коли буде відсутній суперник, який його породжує. Це класична ідея етнічної чистки. Українофоби ж ставлять знак рівности між національними інтересами українців, націоналізмом і антисемітизмом і, відповідно, ліквідацію конфлікту бачать у притлумленні національних почуттів. Тут знову ми бачимо прагнення нейтралізувати загрозливого суперника й тим забезпечити собі відсутність конфлікту, замість того щоб привести інтереси обох сторін до загальноприйнятного компромісного балансу.

Звідси висновок: визнання природности того факту, що інтереси українців та євреїв не збігаються, розвертає нас від взаємних звинувачень до пошуку шляхів узгодження інтересів.

Люди опиняються перед дилемою: бути поступливими або твердими. Проте є третій шлях, коли позиція людей опирається не на слабість чи твердість, а скоріше об’єднує і те, й те.

Можна навіть не уточнювати, що в нинішніх українсько-єврейських стосунках присутня уся гама підходів – від м’якого до твердого. Конфліктологія обидві крайні позиції визначає як неефективні для залагодження взаємних інтересів, оскільки прийняті в таких умовах домовленості будуть нетривкими.

У м’якому підході учасники переговорів трактуються як друзі, у твердому – як супротивники. Третій, принциповий підхід сприймає учасників як партнерів у вирішенні проблеми. Для м’якого підходу важливо передусім досягти угоди, для твердого – отримати перемогу. Третій, принциповий підхід ставить собі за мету досягти розумного результату ефективним і доброзичливим шляхом.

На крайні позиції розводять нас емоції. Розум і виваженість наближує нас до "золотої середини".

Тут важливо усвідомити, що неефективними є обидві крайні позиції. М’який підхід створює в опонента ілюзію, що обома сторонами може бути прийнято саме його варіант пояснення конфлікту. Підкреслюю, не його пропозицію залагодження, що само по собі цілком допустиме, а його варіант пояснення конфлікту, що насправді рано чи пізно викличе незгоду супротивної сторони. Твердий підхід натомість "сліпне і глухне" щодо усіх можливостей залагодження конфлікту, окрім тієї, яку бачить він сам. Емпіричний досвід людства чітко засвідчує, що таким чином можна "проскочити" той варіант врахування взаємних інтересів, який, як виявляється згодом, і був найвигіднішим для обох сторін.

Тлумачення подій іншою людиною таке ж законне, як і наше власне. Отож, в основі переговорів лежить реальність у тому вигляді, в якому бачить її кожна із сторін.

У випадку українсько-єврейських стосунків це означає, що законними є обидві історіографії – як єврейська, так і українська. Це природно, що свою історію, зокрема погроми на території України або період комунізації України, кожен народ бачить по-своєму. І не тому природно, що хтось із цих народів поганий чи лукавий, а тому, що вони – різні. Відповідно й національні історіографії мають позбуватися емоційних негативістських кліше, якими вони "обдаровують" своїх "ворогів", оскільки на них стоїть печать не істини, а ворожнечі.

Визнати законність двох варіантів історії для обох народів психологічно дуже важко. Обидва звично акцентують увагу на гріхах свого візаві, явно недооцінюючи свої власні. Відбувається класичний процес психологічного витіснення, який природний і тому зрозумілий доти, доки під нього не підводиться "теоретична" основа.

Позбуватися отих кліше стане відразу легше, коли обидва народи навчаться ставити себе на місце іншого. Обидва вони пережили страхітливі катастрофи, і висохлі трупи Освєнцима не страшніші за висохлі трупи часів голодомору (і навпаки). А терези, на яких можна порівняти кривди народні, – в руках у Бога, а не засліпленої гнівом юрби.

Визнання законности обидвох історіографій виводить нас ще на одну проблему. Одного разу мені задали запитання: чому в Україні і у світі було стільки наукових конференцій на тему антисемітизму серед українців, але жодної – на тему українофобії серед євреїв України, Америки чи Ізраїлю? Якщо сучасна цивілізація засуджує всяку національну ворожнечу, то чому для України існує така вибірковість?

Останнім часом, як мені здається, проявилася певна закономірність: чим більший тиск чиниться на українців у плані засудження антисемітизму, тим із більшою підозрою вони до цього ставляться. Такий підхід їм видається однобоким, тобто чисто єврейським. Для євреїв первинним злом є антисемітизм українців, а українофобія серед єврейства – лише реакція на цей антисемітизм. Тому каятись повинні українці. Концепція національно стурбованих українців – з точністю до навпаки (прямо протилежна). Первинним злом для них є українофобія євреїв, від якої українці змушені захищатися періодичними бунтами. Отже, каятися треба євреям.

Таке жонглювання своїми позиціями й аргументами триватиме доти, доки спокійному виваженому аналізові не піддаватиметься суспільна поведінка як українців, так і євреїв. Концентрування уваги лише на українцях спрацьовує в кінцевому рахунку проти нас, проти порозуміння. Бо тоді виходить, що соціальну поведінку євреїв аналізують лише ультрарадикальні елементи. І вони ж єдині виявляються (в очах непримиренних) захисниками українського народу, бо єдині говорять про складні проблеми, пов’язані зі співжиттям із євреями. Вирвати цей козир із рук антисемітів мені видається дуже важливим.

Тому подальше розширення пропагандистського наступу на антисемітизм не тільки не досягатиме успіху, а навпаки – може викликати зворотну реакцію. І не тому, що українці не усвідомлюють жахів погромів, а тому що такий наступ часто буває глухим до їхніх національних інтересів і їхнього історичного болю.

Не робіть висновки про наміри людей, виходячи з власних побоювань.

Цієї помилки припускаються обидві сторони. Взяти хоча б ситуацію з обговоренням проекту Конституції України – ситуацію, яку в цьому плані можна вважати класичною. Мені доводилося чути тривогу євреїв, що в проект "проскочив" запис про українську націю (а не народ України). Євреї побоюються, що тут приховано чиюсь злу волю, оскільки в майбутньому така термінологія буде прочитана кимось в етнічному сенсі, в результаті чого поза межами права можуть опинитися, серед інших меншин, і євреї. Відповідно деякі українці, побоюючись неприхильного ставлення євреїв та інших меншин до українських національних інтересів, вбачають у нав’язуванні терміну "народ України" приховані наміри зневажити український народ.

Мені не відомо, чи обговорювалася ця проблема відкрито на засіданнях Узгоджувальної конституційної комісії. Зате у суспільстві вона, якщо й обговорюється взагалі, то часто лише в категоріях обвинувачення і протесту, а не соціального партнерства. Кожна сторона прагне досягти своїх інтересів через лобіювання, кулуарні та сторонні впливи, державний тиск. В результаті може бути знайдено не так момент гармонійного балансу інтересів, захищеного конституційними гарантіями, як тимчасову рівнодійну всіх зацікавлених сил. Але достатньо завтра змінитися політичній ситуації, як вектор рівнодійної піде уже в іншому напрямі.

Говоріть так, щоб вас зрозуміли.

Непримиренні з обох сторін воліють замінити це правило на інше: "Говоріть так, щоб сподобатися своїм". Саме з цією метою антисеміти й українофоби вправляються у знаходженні якнайдошкульніших слів, якнайпринизливіших характеристик. В такі хвилини вони не стільки роз’яснюють свою позицію суперникам, скільки прагнуть сподобатися своїм однодумцям, таким же непримиренним, як і вони, чий схвальний зловтішний сміх їм так і вчувається. Тими знущальними висловами ці люди не тільки не сприяють торжеству правди, а навпаки, ту правду вмуровують у глуху стіну нерозуміння.

Говоріть про себе, а не про них.

Краще сказати: "Ми відчуваємо дискримінацію щодо себе", ніж різко кинути: "Ви всі антисеміти (чи українофоби)!" Коли ви звинувачуєте когось, то мимохіть включаєте в суперникові механізм самозахисту. І навпаки, коли говорите про свої почуття, то вашим опонентам важко кинути вам виклик.

Часто міркують так: оскільки позиція другої сторони протилежна нашій – значить, її інтереси також супротивні нашим. Якщо наш інтерес полягає в тому, щоб захищатись, значить, вони повинні прагнути на нас напасти.

Це ніби списано з нашої історії. Обидва народи вважають себе жертвами, що постраждали від злої волі суперника. Насправді ж кожен прагнув вижити, загоївши свої попечені руки, якими інші, сильніші народи періодично загрібали для себе жар із вогню.

Віддавна уже відомо, що підозра самопідживлюється за принципом позитивного зворотного зв’язку (слово "позитивного" тут, на жаль, є фізичним терміном, а не характеристикою із сфери добра чи зла). Кожен захисний крок однієї сторони супротивна сторона сприймає як недоброзичливий щодо себе, від якого вона тепер змушена захиститись. У відповідь ще на один крок наростить свій "захист" інша сторона. Такі цикли регулярно повторюються, а взаємна недовіра й агресивність зростають, аж поки одна сторона не доходить висновку, що найкращим захистом щодо підступного супротивника буде випереджувальний напад. Отож, в системі, в якій діє позитивний зворотній зв’язок і яка полишена сама на себе, пульсації напруження не затихають, а наростають, що врешті-решт призводить до руйнації всієї системи.

Примиряйте не позиції, а інтереси.

Коли намагаються узгоджувати позиції, то, хочуть цього чи ні, головну увагу концентрують на кривдах і на вимогах каяття. В такій ситуації кожна сторона більш за все прагне змусити свого суперника прийняти саме її позицію. До узгодження глибинних інтересів руки уже не доходять. Більше того, визнання справедливости саме "моєї" позиції стає необхідною передумовою того, що я взагалі погоджуся говорити про узгодження інтересів, тобто про подальше підтримування стосунків.

Це типовий глухий кут, у який заганяють людей неконтрольовані емоції. Вихід із нього можна знайти лише через усвідомлення того, що добрі і лихі вчинки людей і народів закорінені в їхніх інтересах. Тому саме сюди сьогодні повинна бути спрямована наша увага.

Якщо говорити конкретно про українсько-єврейські стосунки, то настав час нарешті віддати історію історикам. Іншим же учасникам українсько-єврейського діалогу треба рішуче відмовитись від узгодження історичних позицій та розмов про потребу каяття і впритул зайнятися проблемами нинішнього дня (що, як свідчить семінар "Незалежна Україна: нові тенденції", проведений недавно в посольстві України в США, вже відбувається). Це і буде найкращим способом перекреслити негативні історичні стереотипи, інакше, не встигнувши досперечатися щодо старих історичних непорозумінь, ми матимемо справу з новими.

Тут важливо зрозуміти і психологічно прийняти ще один принцип, який у конфліктології формулюється так:

Вирішення їхньої проблеми – також і ваша проблема. Якщо учасник переговорів хоче досягти домовлености, яка відповідатиме його власним інтересам, він повинен запропонувати таке рішення, яке відповідало б інтересам іншої сторони.

Це – аксіома конфліктології і... камінь спотикання для більшости людей. Емоції штовхають їх до егоїзму: "У нас наших власних проблем доста – своїми ж вони можуть зайнятися самі". Таке ілюзорне концентрування уваги лише на своїх інтересах обертається для них же великою шкодою, оскільки лише ускладнює пошук взаємовигідного рішення. Тому всім нам була б велика користь, якби українці, розробляючи модель своєї держави, подумали про інтереси євреїв, як рівно ж євреї, живучи в Україні або дбаючи про інтереси українських євреїв, подбали заразом – в міру своїх можливостей – і про спокійне, внормоване життя основного етнічного субстрату, в якому їм доводиться жити.

Люди також схильні до того, щоб добиватися вигідних їм рішень вольовим способом. Тут мається на увазі або власноручний тиск, якщо для цього є відповідні можливості, або, що в українсько-єврейських взаєминах трапляється частіше, тиск, що чиниться сторонньою сильнішою стороною. Грішать такими вольовими моделями обидві сторони. Так, непримиренна частина українців не раз дорікала нинішнім урядам України, що вони не "ставлять на місце" євреїв, які буцім-то розперезалися. Доводилося мені особисто чути і від розгніваних євреїв такі слова: "Ну нічого, ось передамо інформацію про цей факт до Америки, і держдепартамент уже завтра змусить Київ зробити те-то чи те-то!" Вольові рішення, крім того що коштують дорого, ще й неефективні тим, що ситуації з часом міняються, колишні потуги, які змусили прийняти те чи те рішення, слабнуть, і настає день, коли все треба починати спочатку.

Найнадійнішим вкладом національного "капіталу" є спокійне і мудре враховування інтересів обидвох сторін.

Учасниками переговорів є передусім люди.

Це так званий людський фактор. У цій статті він згаданий наостанку, хоч у реальному житті з нього, власне, все й починається. Перш ніж набути теоретичного обґрунтування, неприязнь між людьми і народами спричиняється відмінністю їх побутових, біхевіористичних чи навіть фізіономічних особливостей. Тому-то, ведучи діалог, так важливо розрізняти оту інстинктивну, часом навіть неусвідомлену неприязнь від тих непорозумінь, які виникають внаслідок незбігання особистих чи національних інтересів. Справжніх антисемітів, як рівно ж і безоглядних прихильників євреїв, – небагато. Більша ж частина українського народу або байдужа до єврейського питання, або відчуває невпевненість щодо поведінки євреїв з точки зору своїх національних чи соціальних інтересів.

Справжніх антисемітів не переконають жодні аргументи. Прихильникам євреїв аргументи не потрібні. Натомість середній ланці треба вміло доводити (і бажано не словом, а ділом), що її побоювання і упередженість не мають підстав. У крайньому разі, мають особистісні, а не універсальні підстави. Практично такий самий розподіл симпатій та антипатій до українців характерний і для євреїв, з тою різницею, яку накладає на психологію народу статус національної меншини.

Допоки не знайдено баланс інтересів, "непримиренні" потрібні для того, щоб "м’які" не занадто поступалися загальними інтересами, і навпаки, "м’які" потрібні для того, щоб не дати "непримиренним" завалити ситуацію в бік сліпого конфлікту. Але справжні тривкі рішення можуть бути знайдені не там, де за основу береться випадкове середнє арифметичне між впливами "м’яких" і "непримиренних", а там, де партнери збираються для спокійного і ділового узгодження інтересів усіх учасників – навіть настільки слабких, що сьогодні обстояти самих себе вони не можуть.

Говорячи про людський фактор в українсько-єврейських взаєминах, не можна обійти обидві наші діаспори. І це не дивно, бо стосунки між українцями та євреями в еміґрації справляють на українсько-єврейські взаємини в Україні значний резонуючий вплив. З одного боку, ми маємо приклади взаємної симпатії і тісної співпраці. Це величезний капітал порозуміння. З іншого боку, в обох наших діаспорах діють канали ворожнечі, на які мені якраз і хотілося б звернути прицільну увагу.

Я не торкатимусь старих непорозумінь, які закорінені в воєнній історії. Важливіше відзначити, що обидва канали ворожнечі – український і єврейський – творять одне замкнуте коло. І хоч кожна сторона може вважати, що воно починається з її суперника, насправді ж коло не має ні початку, ні кінця. І все ж я довільно розірву його, щоб продемонструвати його замкнутість.

На еміґрацію з України євреїв штовхали і штовхають різні причини – національні (з одного боку – потяг до Святої землі, з іншого – реакція на антисемітизм), економічні, творчі (прагнення самореалізуватися). Серед усіх їх, вихідців з України, є певна частина таких, які травмовані своїм життям в Україні і не вірять в українсько-єврейське порозуміння. І де б вони не опинилися – в Ізраїлі чи в Америці, – вони часом стають активним антиукраїнським лобі, внаслідок чого непорозуміння починають впливати на міжнародну сферу. Українська діаспора гостро реагує на дискредитацію України, інформує про це своїх однодумців в Україні, а ті здобувають нові аргументи для подальшої антиєврейської аґітації. Проте кожне слово такої аґітації тут же передається на захід, де використовується згаданим єврейським лобі для аґітації проти українців. Так включається програма самопідживлення конфлікту, яка багато в чому руйнує наші зусилля в Україні. Ось чому так важливо зупинити цей процес. Протягом тривалого часу обидві діаспори бачили сенс свого існування у тому, щоб шляхом відкритої конфронтації стати на захист своїх братів в Україні. Така модель захисту логічна, але не далекоглядна. В результаті непримиренні серед наших діаспор стали опорою для непримиренних в Україні. Звичайно, поряд із цими тенденціями існували прямо протилежні. І серед євреїв, і серед українців діаспори знаходилися люди, які працювали на порозуміння. Сьогодні проблема полягає в тому, щоб перетворити цю другу тенденцію у домінуючу.

Протягом тривалого часу українсько-єврейські взаємини були загадкою історії. Сьогодні щораз більше стає зрозуміло, що вони не є загадкою взагалі, а є лише свідченням нерозуміння одне одного і небажання враховувати інтереси обох сторін.


ч
и
с
л
о

8

1996