Йосеф Мележ-МодржеєвськийТисячолітня несумісністьТе, що західна цивілізація має коріння у подвійній духовній спадщині – в грецькому розумі, Логосі, та гебрейському монотеїзмі, Торі – факт незаперечний. Не варто забувати, проте, і римлян: вони зоставили нам правову та структурну основу, на якій збудована сучасна Держава. Однак, зберігаючи за собою монополію в політиці, вони, як сказав у своїх знаменитих віршах Верґілій, владу над помислами уступили іншим. Римський поет насамперед мав на увазі греків. Спадщина їхня прийшла в Европу в комплексі з християнством і ми отримали її вже збагаченою гебрейською релігією та етикою. Таким чином, будучи, до певної міри спадкоємцями загиблої Римської імперії, ми, водночас є і переємниками греків та гебреїв. Чи можна розглядати цю переємність синтетично, тобто цілісно? Багато хто вважав і продовжує вважати, що можна. У певних колах ця фантастична ідея стала безсумнівною істиною. Її основний аполоґет – німецький професор Йоган Ґустав Дройзен, що народився у 1808 році в сім’ї померанського пастора. Він вперше став серйозно розглядати західну цивілізацію як результат синтези еллінізму та юдаїзму. Для нього, послідовника Геґеля, Греція – це "теза", а Схід – "антитеза" і їхнє зіткнення та взаємодія повинні були спричинити народження нової спільноти духовно уніфікованих націй та культур. Синтеза, що стала наслідком цієї "зустрічі" є – незалежно від будь-яких політичних кон'юнктур – синтезою грецької філософії та гебрейського місіянізму. Ця синтеза відбувається у еллінському світі, витвореному завоюваннями Александра Великого. Заслуга Дройзена не тільки у запровадженні терміну "елліністичний" – він відтворив період і від Александра до Августа, що охоплює останні три століття дохристиянської ери. Для західної історіографії XIX століття виправи Александра були, в кращому випадку епілогом до славних часів класичної Греції. Для Дройзена вони позначають початок нової ери, не менш чудової, але цілком інакшої: ери Великої Зустрічі, вже не просто еллінської, а – елліністичної, бо ж зерна грецької культури, кинуті у все ще родючий ґрунт Сходу здатні були прорости паростками нового світу. "Саме в цей час – пише Дройзен – починається останній, вирішальний акт Античности, в якому справджується її призначення, завершується шлях, виповнюється повнота часу і Бог являється в подобі чоловічій. Отже, на думку професора з Померанії, історія розвивається за раціональною схемою, згідно з якою протиріччя, зливаючись, витворюють нові вищі сутності. Призначенням античності було виникнення християнства, синтеза еллінізму та юдаїзму. Ця синкретична концепція сильно вплинула на сучасну історіографію. Незважаючи на те, що за останні сорок років цю концепцію сильно критикували, серед істориків час від часу з’являються її прихильники: хтось залишається прихильником за звичкою чи через брак інформації, а хтось, і таких є доволі небагато – за переконанням. Значна частина останніх – як це не дивно – явні або таємні послідовники марксистської доктрини. Для них ідея злиття є основою. Чи ж не дивно, що її апологет Дройзен – так само послідовник Геґеля, як і Маркс, і через Геґеля духовно споріднений з останнім, а з іншого боку – власне у цьому і вся іронія – ідеї Дройзена дивним чином доповнюються вишуканими "юдео-християнськими" концепціями цивілізації, що претендують на трактування західної культури, як синтези Тори та християнізованого Лоґоса. Зацікавлення, що його викликають нині такі питання – виходить поза рамки чисто академічних. Оскільки в цих замітках я хотів би ознайомити вас з деякими концепціями такої синтези, то пропоную наперед розглянути грецьку "тезу", щоб відтак протиставити їй гебрейську антитезу. Зрозуміло, що я не дам відповіді на всі питання, які можуть з’явитися від такого протиставлення, однак ми, принаймні, зможемо прослідкувати, як ці питання виникають. 1. УПЕРЕДЖЕНІСТЬ ГРЕКІВ. Греки нічого не знають про гебреїв аж до виправ Александра. Грецькі найманці та мандрівники з’являються в Перській імперії у VI ст. до нашої ери. В Абу-Симбелі знайдено грецькі графіті, найстаріші з яких датуються 592 роком – їхній автор, під час своїх мандрів цілком міг зустрічатись з гебрейськими колоністами Елефантини, що охороняли цей прикордонний пост на півдні Єгипту ще з часів занепаду першого Храму, коли не з часів реформ царя Йосії. Про такі зустрічі нам, однак, нічого не відомо. Мій покійний приятель Еліас Бікерман видумав іншу зустріч: між філософом Пітагором та пророком Єхезкієлем у Вавилоні. Під час бесіди один з них говорить про Гомера, інший – про Мойсея: це був діалог глухих, до того ж він видуманий, позаяк Єхезкієль умер за півстоліття до народження Пітагора. Проте наш покійний товариш з властивою йому схильністю до парадоксів просто міркував з приводу колись популярної в еллінізованих гебреїв теми: уже в II столітті до нової ери юдео-александрійський філософ Арістобул запевняв, буцім Платон і Пітагор читали грецький переклад Тори, зроблений ще перед Септуаґінтою і вважав, що всі їхні філософські переконання навіяні Гебрейським Законом. Насправді ж – і тут ми поділяємо думку Дройзена – греки запізналися з гебреями завдяки виправам Александра. Це відкриття зродило у свідомості греків образ гебрея, про який я скажу дещо згодом. Зараз доцільно зазначити, що для греків гебреї були лише одним фраґментом тієї барвистої мозаїки народів, про яку вони вже мали певну уяву і яка постала перед ними після звитяжних виправ Македонця. Звідси виглядає, що говорячи про образ гебрея в уяві греків, необхідно насамперед з’ясувати, що цей образ відображає ставлення греків до підкореного Сходу в цілому. Це ставлення визначалося, насамперед, двома факторами, що доповнюють один одного – зацікавленістю та зневагою. Слово "зацікавленість" тут слід розуміти в його основному, матеріальному значенні: мова йде про визиск та експлуатацію місцевого селянства на всіх обширах Єгипту та Азії, відкритих для грецької колонізації завоюваннями Александра. Однак це було не просто відновленням того, що історики-марксисти називають "азіатським", "східним" чи "рабським" способом виробництва. Нові правові та адміністративні норми, екстрапольовані з досвіду грецьких міст Македонської держави, суттєво змінили основи уяви про економічне життя. Це не означає, що тут відбулось злиття, однак і побічним "культурним наслідком" втручання греко-македонського фактора це вважати також не можна. Отже "просхідний" погляд на елліністичний світ є не менш хибним, ніж "елліноцентричний", який принижує, спотворюючи в зворотній, роль східного фактора. Власне кажучи, тут немає ні злиття, ні осмоса, натомість є співіснування і протистояння двох різних історичних досвідів, які в жоден спосіб не зливаються в "змішану цивілізацію". Вододіл проходить через декілька взаємозв’язаних рівнів: виробництво, етична спільність, мова і культура, соціальні умови – і все це набуває якогось нового правового статусу, що виражає закріплені умови старого протиріччя між "грецьким" та "варварським". Отже поняття "грецький" тепер значно розширилось: тепер воно охоплює всіх тих, хто, маючи змогу довести свою причетність до грецької мови та культури, може опертись і на іншу засаду – статус "громадянина" в завойованій країні. Така принаймні ситуація в Єгипті Птолемеїв, де греками вважаються не тільки громадяни міст-держав, але і їхні родичі з північної та північно-західної Греції, їхні еллінізовані сусіди, македонці та фракійці, а також деякі східні народи. При такому підході єгипетські гебреї є часткою грецької спільноти, оскільки на них поширюється вплив грецької культури і вони служать цареві Птолемею так само віддано, як і всі інші грекомовні імміґранти. Грекомовним завойовником, котрий прагне підпорядкувати собі завойованого варвара, керує тільки економічний інтерес, інтелектуального зацікавлення перший щодо другого майже не відчуває. Отже двомовність в Єгипті розвивається тільки в одному напрямку: єгиптяни, які прагнуть кар’єри в державних установах, вивчають греку тому, що це мова державної системи; греки освоюють мову єгиптян лише з корисливих міркувань, прагнучи відтак отримати доступ до таємниць медицини та окультизму, бо ж у цих царинах єгиптяни були визнаними майстрами. Не зважаючи на нерозуміння і небажання зрозуміти Схід, його таємничість навіює на греків страх і справляє на них певне враження. Однак все це вселяє і тривогу, бо ж породжує сумнів у праві вважати грецьку культуру унікальною і безумовно вищою. Саме тому Геродот застановився над питанням, чи не походять імена грецьких богів з Єгипту. Ця тривога помітна і у Діоґена Лаертія у II ст. до нової ери: "Часто стверджують, – починає він своє "Життя філософів", – що філософія зродилась не в Елладі". Тоді її мали б створити маги Індії, мудреці Халдеї та Єгипту, Орфей Фракійський та друїди Галлії, однак, підкреслює він тут же, це твердження хибне, а ті автори що його поширюють грішать, бо не відають що чинять, "бо ж не тільки філософію, але і весь рід людський породили елліни". Так що можемо бути спокійні. І справді, достатньо почитати Арістотеля, щоб довідатись, що завдяки лише одній географії греки користуються – причому доволі успішно – витонченістю Сходу, і суворістю Заходу. Центр всесвіту – у Дельфах, Дельфи – в центрі Греції, а та знаходиться посередині осі, що з’єднує південний схід із північним заходом. Грек стоїть поміж східним варваром, високоцивілізованим рабом та західним дикуном – вільним і мужнім, але не здатним до життя у місті. Стоячи поміж ними, грек посідає їхню витонченість та мужність, проте не має їхніх вад і це визначає його призначення – культурне панування у світі. Отже "мітичний" Схід займає місце бажання чи здатності збагнути Схід справжній. Греки заселяють Схід своїми власними фантазіями. Вони звинувачують персів у систематичному практикуванні інцесту, однак фактів, які би підтверджували це, у них немає. Їхні уявлення про релігію персів такі ж хаотичні та фантастичні. В епоху еллінізму поширились численні "магічні" писання грецькою мовою, автором яких вважають Заратустру. Фрагменти відносно достовірних повідомлень межують у них з набором фактів, якщо не цілком вигаданих, то принаймні не відповідних до норм маздаїзму. Уявлення греків про гебреїв також формується тим загадковим Сходом: це перший в історії вигаданий образ гебрея. Він сформувався близько 300-го року до нової ери і пройшов три етапи. Спочатку було запізнано невеликий народ, що практикував монотеїзм. Проте греки сприймають монотеїзм не як релігію, а швидше як щось на кшталт філософії. Таким чином утверджується, що гебреї – "філософи від народження", як сказано у Теофраста – послідовника Арістотеля в Лікеї. Однак скоро з’ясовується, що існує ще один "народ філософів за межами Еллади" – індійські брахмани; так з’являється паралель між гебреями та брахманами. Це – другий етап; на третьому етапі формується генеалогія, за якою гебреї походять від індійських філософів. Або, за іншою версією, вони є родичами, оскільки і ті, і другі походять від магів Індії! Так гебреї стають часткою спільної основи східних вчень. Ця концепція хибна, але, як сказав один французький політик, вона "конструктивна в світовому контексті". Питання закрите. Тобто закрите для греків. Бо ж насправді гебреї не збираються залишатися "народом філософів". Вони прагнуть знайти своє місце в суспільстві завойовників: вони хочуть бути греками, але залишатися гебреями за вірою. Подібне прагнення не є чимось дивним і нечуваним в елліністичному світі, який без відокремлення класичних народів від їхніх традицій допускав приналежність до грецької общини незалежно від релігії і віри. З іншого боку їхня вимога є неможливою до виконання в умовах, коли приналежність до "грецького" способу життя зачіпає такі делікатні для гебрея питання, як дотримання обряду чи одруження: гебрей, котрий відмовляється розділити трапезу зі своїм сусідом, чи одружитись з його донькою – вже не філософ, а "антисуспільний елемент". Отже уявлення, що можна бути "громадянином", водночас залишаючись "іншим" – ілюзія. І тепер, розглянувши упередженість греків, яка перешкоджає їхньому зрозумінню підкореного Сходу, ми перейдемо на інший полюс нашого протиставлення – до омани гебреїв. 2. ОМАНИ ГЕБРЕЇВ. Цю частину наших міркувань також розпочнемо від Александра Великого. Згідно з гебрейською легендою про відвідини Александром Єрусалиму, Первосвященик (Яддей за Йосипом Флавієм, чи Шимон Справедливий за талмудичною традицією) вийшов привітати його до брами Священного Міста; Александр склонився перед ним і підтвердив право гебреїв жити відповідно з веліннями Тори; в подяку за це гебреї вирішили назвати його іменем усіх хлопчиків, що народилися у рік візиту Александра. Так, переходячи з покоління в покоління, від дідів до внуків, ім’я Александр стало згодом "гебрейським". Не зрозуміло, однак, коли саме відбувались події, описані в цій легенді. Та й інші джерела нічого про це не повідомляють. Легенда має насамперед програмове значення: цар, який з повагою звертається до первосвященика і підтверджує першорядність Тори, отримуючи натомість вдячність та відданість гебреїв – це відповідає тому, якими хотіли би бачити деякі гебреї свої стосунки з новими грецькими володарями. Бо ж Александр символізує для них не тільки початок нової ери, яка пропонує гебреям невідомий досі досвід активного життя в межах нової спільноти завойовників; він також – коли не насамперед – символізує незвичайний, дивовижний, а відтак прямий і постійний контакт з грецькою культурою, яка на той час була синонімом культури взагалі. Гебреї охоче долучаються до неї – велич цієї культури направду захопила їх... Проте, як і всякі почуття, що їх партнери поділяють не однаковою мірою, закінчитися це все мусило невесело. Як унаочнення цих гебрейських ілюзій, я візьму людину, котра, як на мене, найкраще їх ілюструє. Людина ця мені близька і дорога з різних причин. Це гебрей, що добре засвоїв грецьку культуру і історик; окрім того він папіролог, або краще – "папірограф", позаяк в ту епоху за друкарську машинку будь-якому авторові слугував папірус та очеретяний "стиль". Ім’я цього чоловіка – Деметрій. Деметрій – перший з відомих нам гебрейських істориків, писав свої праці грецькою мовою. Він мешкав у Александрії за Птолемея IV Філопатора, наприкінці II століття до нашої ери. Для гебреїв Александрії це були важкі часи. Славнозвісне політико-релігійне писання, знане як Третя Книга Макавеїв, саме в цей час повідомляє про першу поважну сутичку між владою Птолемеїв та гебрейською громадою. Книга пише, що Філопатор хоче змусити гебреїв поклонятися Діонісу. Дехто з гебреїв ладен прийняти новий культ, однак більшість рішуче виступає проти. Тоді цар велить жорстоко покарати непокірних: гебреїв зганяють на александрійський іподром, де по них мали би топтатися п'ять сотень знавіснілих слонів. Але не хвилюйтеся: в останню мить приречених на жорстоку смерть рятують ангели Господні – вони спрямовують знавіснілих тварин на натовп язичників, що прийшов позирити на це видовисько. Цар розкаюється, звільняє гебреїв і стає їхнім приятелем. Чи був Деметрій серед зігнаних на іподром? На це питання відповісти неможливо. Не тільки через те, що залишається незрозумілим, коли відбувались описані події і чи має сама книга історичну цінність – це стало темою дисертації одного з наших вчених – але і тому, що про самого Деметрія, окрім, хіба що, цього періоду, нам нічого не відомо. Ми тільки знаємо, що він написав книгу "Царі Юдейські", назва якої, очевидно, є поступкою тогочасній моді, коли часто сплутували власну історію з біографією володарів. Нам відомо шість фрагментів з цієї книги. Деметрій просто зачарований хронологію: його цікавлять точні дати, генеалогія та вік персонажів. З цього приводу його непокоять питання, що зачіпають біблійний текст. Яким чином Яків міг мати дванадцять дітей протягом семи років? Як Мойсей міг стати чоловіком Ціпори, коли між ними була різниця у три покоління? І так далі. З іншого боку, жертва Ісаака чи сутичка з ангелом його не цікавлять зовсім: про ці події він згадує побіжно і стримано. В історії насильства над Діною та її пімста, що зворушує нас при перечитанні 34 глави Книги Буття, Деметрія знову ж таки цікавить тільки вік. Коли Сихем зґвалтував Діну, їй було шістнадцять років і чотири місяці. Дехто схильний вважати Деметрія "першим гебрейським критиком Біблії". Насправді ж не все так просто. Згідно з тогочасними поглядами, давність історії – найкращий доказ її ймовірності. Деметрієві йдеться насамперед про гебрейську історію, достеменність якої піддають сумніву. Таким чином він бере участь у змаганні, що віддавна ведеться поміж інтелектуалами різних цивілізацій античності: давніша – значить краща! Щоб перемогти у цьому "забігу", необхідно знати, природно, звідки його розпочинати. Тут, власне і з’являються складності, бо ж як визначити де починається історія народу? Якщо починати від першої Олімпіади (776 р. до н.е.), чи від заснування Риму (753 р до н.е.), то Схід отримує очевидну перемогу: його піраміди і священні писання сягають такої древности, яка для греків та римлян стала доісторичною мітологією. Дехто з греків приймає виклик і прагне досягнути більшого: вони тлумачать міти і намагаються науково обґрунтувати передісторію своєї культури, яку можна було би протиставити древності Сходу. Уже в III столітті до нашої ери невідомий автор з Фаросу подає у своєму Хроніконі розрахунки, які дають підставу датувати правління Кекропа, легендарного першого царя Атен, початком XVI століття до нашої ери. Але дарма! Єгипетські жерці мають всі підстави, щоб довести, що їхня історія є давнішою. Не вагаючись, вони користаються цією можливістю і доводять, що Гомер і Фалес мають щонайпряміше відношення до єгипетського вчення. Здаючи собі справу, що змагання, очевидно, програне греки поступаються. Вони очищають свою історію від невизначеностей надто віддаленого минулого і повертають їх в царину міту, недоступного для будь-яких перевірок. "Я подаю те, що вважаю чистою правдою", – заявляє Гекатій Мілетський у 500 році до нашої ери. І додає: "Міти, що їх оповідають греки – є нічим іншим, як вигадкою". Перед Деметрієм, греком за культурою і гебреєм за віровизнанням, постає серйозна проблема. На відміну від своїх грецьких наставників, він не може викинути з гебрейської історії жодної букви. Греки не мають своєї священної історії, у Деметрія вона є і він мусить прийняти на себе весь її тягар. Як вченому та інтелектуалу з лівого берега (зрозуміло, що Нілу!), йому слід було помістити значну частину цієї історії в царину мітології, але як гебрей, він змушений сприйняти її повністю: у Торі мітології нема! У цьому, власне, і полягає дилема. Як можна залишатися сучасним чоловіком і все ж не зректись свого походження? Як інтеґрувати його в культуру, яка тебе живить, але яка знецінює твоє походження, проголошуючи його мітичним? Деметрій, чоловік сміливий, відважується на неможливе: він оповість священну історію гебрейського народу, як правду. Він, звичайно ж, не перший історик, котрий прагне витлумачити історію Ізраїлю; невідомий автор книг Ездри і Неємії вже зробив кілька кроків у цьому напрямку. Різниця хіба в тому, що Деметрій доводить цю спробу до крайності: з біблійного тексту він витягує арифметичні дані і робить їх основою своєї праці. Історія гебрейських царів, написана александрійцем Деметрієм, по-царськи нудна. Але можливо він вірив, що це єдиний спосіб переконати... Та й насправді, хто б зважився взяти під сумнів історичну достеменність життєписів, написаних сухою і чіткою мовою математичних зв’язків – вищою формою наукової подачі? Якби Деметрій жив сьогодні, він, напевно, записав би свої біблійні "дані" на перфокарти і ввів би їх у комп’ютер. Очевидно, така праця зробила б йому сьогодні честь. Але чи був він винагороджений за неї в Александрії Птолемеєм. Про це нам не відомо. Його праця не мала ніякого впливу на греків, які й далі плекали вигаданий ними образ життя гебрея. Деметрій їм також не цікавий, як і Тора, яку він тлумачить і яка була перекладена грецькою мовою за півстоліття до того. У цьому сенсі результативність праці Деметрія є ілюзорною. Він – яскравий приклад тої омани, чи, інакше, одної з тих "проміжних надій" – за визначенням мого американського колеги професора Єрушалмі, – які гебреї мали стосовно різних держав та культур, що захищали чи притягували гебреїв впродовж усієї їхньої довгої історії. * * * Упередженість греків, омани гебреїв – аспекти доволі несумісні, щоб у геґельянській кухні професора Дройзена з них можна було приготувати задуману чудову страву: християнський Захід, як наслідок синтези Лоґоса і Тори. Якщо ми наслідуєм і греків, і гебреїв, то лише остільки, оскільки наша культура відтворює та продовжує їхні упередження та їхні ілюзії – елементи, що для інших є взаємозамінними. І якщо в нашому світі домінують зло і насильство, то це тому, що він постав у жорстокому протистоянні, а не в гармонійному єднанні. Насильство й справді може бути одним з творчих факторів, але аж ніяк не єдиним. Я не буду тут порушувати проблему джерел християнства та його історичної перспективи. Я лише хочу наголосити, що перші християни – це, насамперед, навернені язичники. Гебреїв, що признали в Ісусі з Назарету довгоочікуваного Месію, серед них не так вже і багато. Але тільки їх ми і можемо називати юдео-християнами. У всіх інших випадках на загальному рівні – цілковита розрізненість; розрив тривалістю приблизно в століття між знищенням гебрейської громади в Єгипті (після повстання 117-115 років до н.е.) та виникненням Церкви змушує нас визнати цей факт. Елліністичний юдаїзм знищений. Його найцінніший скарб, грецький переклад Тори – Септуаґінта, перестав бути зрозумілим і перейшов до поган, котрі навернулися в християнство. Говорити в цьому контексті про спадкоємність було б доволі не коректно і не цілком пристойно. Те ж стосується і гебрейського народу, тепер, після двох тисяч років переслідувань за "богоубивство", що подається деким як перша ступінь сумнівної "юдео-християнської сутності", яка насправді – і я вже говорив про це – є лише сучасним варіантом нереальної синтези, створеної фантастичною теорією на початку минулого століття. Ви скажете – смурне закінчення? Але чи ж не першим обов’язком історика є дослідити і критично оцінити минуле, яке визначає наше нинішнє існування – навіть якщо при цьому йому доведеться знебарвити кілька простих, бадьорих, але все ж ілюзорних картинок? Переклад Андрія Радича |
ч
|
|||