фраґмент повісті “Псє Поле”

Набагато більше тебе цікавила німецька мова. Може тому, що весь час мав справу з німцями. Завжди існував "територіальний“ конфлікт на Псьому Полі, завжди існували шваби, звідти і справи, пов’язані із німецькістю давалися знати на кожному кроці. Ти сам, як пам’ятаєш був пов’язаний якоюсь ниткою з німецьким походженням предків чи родичів Ґрафштайнів; принаймні це аж ніяк не була мертва мова, якою нащодень ніхто не розмовляє, яким би не було значення цієї історичної мови. І нарешті існували сама Німеччина, велика держава, що межує з твоєю батьківщиною, з не занадто знайомою тобі культурою, а довкола тебе крутилися люди, що хоча і розмовляли польською, по суті, були німцями. Навіть твоя теперішня нора була збудована німцями. А може якусь роль відіграв і учитель цього предмета, його особлива любов чи талант?... Принаймні уроки німецької мали для тебе особливе значення. Вчитель німецької називався Куніцер. Як всі Lodzer Deutsche вважав себе німцем, хоч на людях нічим не відрізнявся від інших учителів. Його цікавили захоплення хлопців у класі, старався мати з вами стосунки якнайкращі, і ти любив його щораз більше, бо був "своїм хоч куди“, тільки на уроках німецької мови якось змінювався, в нього вселявся інший дух. Він аж світився від ентузіазму, як апостол чи натхненний пророк, що сповнює свою місію. Одним словом був покликаний до цього, не те що інші вучилки, що просто виконували свої нудні обов’язки. Це тебе вразило відразу, з першої лекції.

Урок він розпочинав з письма. Не граматики, сухої та монотонної, а просто каліграфії. Хоча вже в початковій школі ти мав вправи з польської каліграфії, у спеціально розграфленому зошиті вживаючи перо-рондо (тоді як, зазвичай, вживав хрестове чи зірочку), рондівку, якою легше було робити натиски – і тут ти довідався, що існує ґотичний алфавіт, який є вишуканим та дещо витіюватим, який друкарі називають "швабщиною“? Цим шрифтом були друковані німецькі газети в Лодзі, а також книги німецькою мовою. Ти з цим стикався, але не звертав уваги. Однак з першої ж лекції ви розпочали із писаної ґотики. Вона відрізнялася від польської абетки, хоч деякі літери виглядали так само. У ґотиці письмо було гостріше, літери шпичасті. Коли ви виписали всі знаки, навіть такі дивні, як g, B чи z учитель просив підписатися німецьким літерами. Ти був здивований. Отже; існує не тільки різноманіття мов, але, окрім того, кожна має ще і свій алфавіт? Російська мова, якої вчився твій батько, гебрейська, німецька... Власне це не були навіть різні абетки, а різне письмо, як пояснювали тобі потім. Наприклад, китайське чи арабське.

Так ти відкрив перший ключ, яким відкривав для себе світ німецької культури. Ним було ґотичне g. Наступною річчю після алфавіту, річчю якої не було взагалі в польській мові, були артиклі. Der, die, das. Артикль, Der Artikel – неначе тріюмфуючи проголошував учитель Куніцер. Ти довідався, що існували визначені артиклі (der bestimmte Artikel), власне der, die, das, та невизначені (der unbestimmte): ein, eine, ein. Кожен з них ще й відмінювався в однині (der, des, dem, den) та множині (die, der, den, die), чи ein, eines, einem einen. Це потрібно було завчити напам’ять. Учитель Куніцер їх голосно рецитував. Хлопцям від цієї рецитації запліталися язики. – Полякові годі все це вимовити, пане вчителю – жалібно пищали вони – ну от скажіть: Nie pieprz Pietrze wieprza pieprzem... Однак учитель не давався збити себе з пантелику. Повторив те, що йому запропонували, і попросив натомість німецьке: Fischer Franz fischt friesche Fische... – Повторюйте це голосно, поки не наламаєте язика! Направду він був забавним, і його уроки не були нудними.

Інстинктивний страх із самого початку в тобі викликав математик, пан Рац. Може, слід би було сказати – повагу – однак будьмо щирі – ти його просто боявся. Причина була проста, ти не відчував себе достатньо впевнено в цій дисципліні, математичне мислення, засвоєння його правил та засад, зазубрювання прикладів, спочатку арифметичних, потім алгебраїчних, шматків геометрії, а потім все складнішого, логарифмів та інтегралів, вимагало величезних зусиль; ти завжди під загрозою двійки отримував своє "задовільно“. Той страх перед математикою автоматично перенісся на викладача цього предмета, хоча вчитель Рац, саркастичний, сухий та маломовний, попри свою суворість, спеціально тебе не переслідував, і ти якось на трійках їхав далі. Рац був одним з-посеред кількох учителів, що залишилися із старої німецької гімназії, але завдяки своїй фаховості та справедливості втішався великим авторитетом у твого дядька, директора.

Третім німцем у викладацькому колективі був учитель фізичного виховання та спорту, молодий та білявий Ґлясер. Звивний та енерґійний пан маґістр відрізнявся від нерухливих, оточених книжками своїх колег. Він був вам найближчим, особливо, якщо врахувати кількість проведеного разом часу, а також спільні інтереси. Він не тільки бігав із свистком на перервах під час ігор, що затіювались під час перерв на шкільному подвір’ї, але навіть водив вас на кілька годин до "Імки“. Ваша стара і не пристосована до потреб навчального закладу школа не мала гімнастичного залу. Із заздрістю дивилися ви на будинок школи "Купецької гільдії“ чи на приватну німецьку гімназію на вулиці Костюшка. На основі угоди ви мали заняття у величезному будинку YMCA, коло Ґранд Готелю, чотири вулиці далі. Уроки гімнастики та плавання зазвичай був останнім. Ви йшли на чолі з учителем Ґлясером вулицею Сєнкєвіча, попри парк, і це була ще одна забава, ще і тому, що можна було інколи і прогулятися, про що ти швидко дізнався. Ви пробиралися поміж пішоходів, оглядалися за паннами, і з вашої групи можна було почути фраґменти пісеньки:

Учитель Ґляссер тільки посміхався.

Басейн YMCA, плавання та скоки з трампліна, це окрема тема. Щонайперше ви входили до гімнастичного залу, де в одязі для занять (біла футболка та ґранатові штанці) ви спочатку марширували, потім стрибали та присідали по команді, на свисток вчителя. У тебе було враження, що він надзвичайно викладається у цьому командуванні і тренує хлопців, неначе це є стадо собак чи коней. Зрештою, це характерне для всіх комендантів, тренерів та дресирувальників. Переверти, скоки, вправи на колоді, на коні і так далі. Після години гімнастики, засапані та змучені, ви йшли до роздягальні та душової, де переодягалися в форму для плавання, плавки та шапочки і йшли до басейну. Часом вам потрібно було почекати. "Команди з німецької гімназії ще не закінчили змагань“, пояснював тренер по плаванню вашому вчителеві. "Що вони собі гадають! Завжди ми на них чекаємо...“, ремствували колеги, відчуваючи себе неначе гістьми гіршого ґатунку. "Чортові шваби! Прочекаємо весь обід...“ "Тс-с-с, вар’яте. Вчитель теж є німцем“, штурхав ліктем хтось із старших колег. Принаймні це доволі сильно дратувало, як колись на Вспульній.

Басейн був чудовим. Довжиною п’ятдесят метрів. З одного кінця, де була покрита шорстким кортом дошка трампліну, вода була глибока, на іншому, дальшому кінці, вона сягала лише попід пахи. Блідо-зеленкава, лискуча і настільки прозора, що ти бачив кахлеве дно, не залежно від глибини, яка неначе пропадала. Довший час це вводило тебе в оману. З обох боків були сходи з поручнями, а довкола цілого басейну йшли трибуни для глядачів. Весь величезний зал дзвенів від криків, плюскоту та свистків тренера. Ти й досі маєш це у вухах.

Вода була теплувата і ледь підхлорована. Після плавання ви мали зачервонілі очі. Саме там, посеред крику, що луною відбивався від стін та стелі басейну, посеред плюскотів та фонтанів піни, що вибухала за кожним стрибком з трампліна, ти став на краю басейну, вдивляючись у хилистке, пожилковане світлом кахлеве дно, задумавшись: чи тут глибоко, а чи мілко? Відважитися та стрибнути нурка, чи ввійти в воду, тримаючись берега та поручнів. Одним словом, побороти внутрішній страх, кинутись сторчма головою тим стартовим скоком, чи зупинитися і все обміркувати. Ця картинка, коли я стояв перед глибиною і мав зробити остаточне рішення, супроводжувала мене багато років, тоді як стрибок міг все вирішити. Це було фундаментальне питання, все інше, вид плавби "кроль" чи "по-собачому" або на спині, пірнати чи відпочити з плавальною дошкою, було справою вторинною. Тут у басейні "Імки“ ти вчився приймати рішення.

А потім, висихаючи, закутані в рушники, ви розказували собі "чоловічі“ дотепи, доки не виганяв вас додому іронічний вчитель Ґляссер.

Найбільше твою увагу займали уроки німецької мови. Її граматика ставала все складнішою. Після артиклів прийшов час і на інші частини мови.

– Іменик, das Hauptwort – прорікав учитель Куніцер. Пам’ятайте, що в німецькій мові є три відміни іменників: сильна, слабка та змішана. Сильна відміна, starke Deklination. У сильній відміні відмінюються іменники чоловічого роду, як-от: der Tisch, der Apfel, der Mann чи в множині: die Tische, die Аepfel, die Maenner... Або ж жіночого роду: die Nuss?, die Nuesse... та середнього: das Heft, die Hefte...

Вчитель говорив по-польськи, однак часами впадав у німецьку, що ще більше ускладнювало розуміння самих пояснень. А, може, він робив це спеціально, щоб ви звикали?

– Слабка відміна. Schwache Deklination. Стосується іменників чоловічого роду: der Herr, die Herren... А також жіночого: die Feder, die Federn... die Freundin, die Freundinen...

О Боже, як тобі запллітався язик. На щастя, вчитель тебе не викликав, щоб ти все це перелічував. Отож, ти міг слухати, як мордуються інші.

Однак учитель Куніцер був все ж людиною. Попри весь ентузіазм щодо німецької граматики, він все ж розумів, що учні близькі до божевілля. Тому пробував розрядити ситуацію співом:

Він вимахував та дириґував руками. А ти посеред того "ho-i-ho“ пробував мимовільно по-польськи: " Bo nie zna zycia, kto nie sluzyl w marynarce...“

– Was murmelst du, Andrеas? – злостився німець. – Singen Sie Deutsch!

Часом, після цих індивідуальних чи групових рецитацій ти з головним болем повертався вулицями Старого Міста і серед криків на гебрейському жарґоні знаходив якусь подобизну слів, неначе карикатуру на урок німецької мови, як в жахливому кабаре.

Коли ти згадуєш той час, то він тобі здається якимось особливим і не зовсім зрозумілим. Після подолання перших труднощів, відмінків, дієвідмінків та часів, засвоєння засад синтаксису та більшої кількости слів – більш-менш після закінчення першого класу – ви почали на уроках розбирати якісь прості тексти. І саме це ти відкривав як якийсь новий світ. Ти не міг того пояснити. Бо був вихований у відкиданні всього швабського, тому легко зрозуміти, чому ти дав втягнути себе у побоїська на Псім Полі, та у весь викликаний ними бзік націоналізму, особливо тому, що все довкола сприяло цьому – газети, рідна література, наростаючі конфлікти – те, що відбувалося в Німеччині та країні: фашиствуючі рухи, антисемітські випади. Це мусило впливати неґативно на пронімецькі смаки, вже не кажучи про самі труднощі навчання. Але ти відкривав зовсім інший бік тієї німецькости. Ти усвідомлював це входячи у світ тієї культури. Культури красного письма, музики тощо.

Першими текстами, звичайно, були вправи до читання з підручника Девіца та Керна "Wir lernen deutsch". Потім книжечки для молоді Еріха Кестнера "Emil und die Detektive" чи "Kai aus der Kueste".

З поезії ти першим проковтнув Гайнріха Гайне, його короткі віршики-перлинки з "Buch der Lieder". І ти повторював про себе багато разів, похитуючи головою та похитуючись у такт:

І ви повторювали один одному, втікаючи у травні із школи, коли хтось зустрічав вас у парку Сєнкєвіча чи на Зрюдлісках: Im wunderschoenen Monat Mai... Або ж ці змінні ритми, мелодією прикметників:

Ця поезія вимагала музики, якщо сама нею не була. Саме так ти відчував спорідненість цих двох видів мистецтва, подібність чисто мелодичну. Але так і музика щораз більше та на довше входила в коло твоїх зацікавлень. Учитель Куніцер це розумів і, розбираючи вірш Ґьоті "Heidenroeslein", майже підспівував:

Задавши вивчити цей вірш напам’ять, на наступний урок він запросив вчителя співу, Соболєвського, щоб він підіграв нам на скрипці мелодію; отож ви хором співали : Roeslein auf der Heiden... Вам сказали, що автором музики до цього вірша був композитор-романтик Франц Шуберт, і що він скомпонував музику до кількох пісень Ґьоті, як і до багатьох інших німецьких поетів. І коли ти зрозумів, що і поезія, і музика тут є німецькими – то ти перейнявся до цього великою повагою. Ти зрозумів, що вчитель Куніцер, навчаючи тебе тих der, die, das, направду вводив тебе у новий і чудовий світ.

Ти не поїхав на зліт харцерів у Спале. Очевидно, не заслуговував. Із заздрістю ти дивився на нашивки із зубром, які мали на куртках деякі колеги, а два харцери знаку орла мали навіть відзнаки з попереднього зльоту в Ґодоле в Угорщині. Але найбільшою сенсацією було повернення вчителя фізичного виховання з Олімпіади у Берліні. Про цю його поїздку говорили давно. Ваш директор, кажуть, був проти, гітлерівські настрої сягали в Німеччині апогею і навіть до тебе, котрий літав у хмарах, щось долітало. Вразила Kristallnacht та німецька пиха, а пропаґанда того пана з вусиками була постійним предметом насміхань. Ти не мав певности, як і колись, але улюблений ваш учитель Ґляссер поїхав врешті-решт на Олімпіаду. Зрештою не було важливо, як поїхав, але яким звідти повернувся. Коли ви вперше побачили його після повернення в "Імці“ на гімнастичних заняттях, засмаглого та просвітленого, з блискучими голубими очами, з рухами, неначе з військового параду, він випромінював щастя та піднесення і ви могли йому тільки заздрити. На всі ваші запитання відповідав докладно і звисока, цей поблажливий та покровительський усміх щомиті міг змінитися на холодний, металевий відблиск роздратування чи навіть раптової злоби. Того раніше не було.

Вже напочатку, після учителевих діфірамбів щодо краси Берліна, великих стадіонів та всюди першого німецького спорту, вискочив Мар’ян.

– Пане маґістре, а як сподобався вам fuehrer? – і зробив блазенський жест: Heil Hitler.

Блиск блакитних очей моментально погас. Вчитель скривився і напружився.

– Ти дурний, Манюсю. Не розумієшся на великих справах. Гадаєш, що Німеччина після версальської поразки могла б стати тим, чим вона є без свого провідника?

Відвернувся і засвистів до занять.

Він розмовляв тільки про спорт та олімпійські змагання – щодо інших справ був стриманий. Яка та німецька молодь є спортова, яка дисциплінована...

Впродовж довшого часу ви чули тільки гімни на честь німецьких перемог. Про успіхи боксера Макса Шмелінґа і про його перемогу над Прімо Карнерою. Тепер німецькі майстри, весь монументальний, echt-германський декор Олімпіади, перемоги німецького духу та раси, і не лише на самій Олімпіаді, але і взагалі у відродженій та молодій країні – стали безперервно і всюди єдиною темою в устах учителя Ґляссера. Виглядало на те, що навіть серед учителів це породжувало занепокоєння. Учитель гімнастики повернувся з Берліна майже гітлерівцем.

Звичайно, це породжувало замішання поміж хлопців, бо важко було собі уявити, щоб це не провокувало насмішок та фронди.

– Це мало, як він каже, доказати вищість німецького духу та раси – злосливо стверджував Піваковський, але найбільше золотих медалей здобув негр, той паскудний чорний, Джессі Оувенс. Розгромив гітлерівських асів на очах самого Fuehrer’а. І де тоді вищість нордичної раси ?...

Ви мали сатисфакцію, передражнюючи тим співця арійської крови, вашого гімнаста-ентузіаста. Це дуже ускладнювало твоє ставлення до літератури та поезії на уроках німецької мови, вносячи якісь сумніви та дисонанси, релятивізуючи твоє однозначне прийняття вартостей, які проголошувала ця культура.

Переклад Францішка Площанського