В альтані, високо в садку, дожидався мене “папа” Гофмансталь. До мене приїхав ровером Раймунд і неждано для мене привіз цю звістку. Я перейшов скоро через село й, увійшовши до садка, наблизився до альтани, де письменник любив у погідні дні писати. [...] – Ви приятелюєте з моїми синами, пане Іване, я вас бачу майже кожен раз, коли ви разом, – але, як ви не мали нагоди балакати довше зі мною, не мав і я приємности почути дещо більше від вас. При цій же нагоді, що ви здали іспит зрілости й у вас уже свобідна голова, та й я, – тут він одсунув з-перед себе якийсь рукопис, – поки що закінчив свою працю, буде гарно, коли ви мені дещо розкажете, і я вам побажаю щиро-щиро та скажу декілька слів, що проводжали б вас у вашій найближчій праці. [...] – Що ви задумали робити? – спитав далі поет. [...] – Я хотів би стати письменником. [...] – Я чув від моїх дітей, що ви пробуєте писати, а поговоривши з вами кілька разів, хоч і принагідно, я став дошукуватися у вас того, що визначає поета. Повірте, я знайшов. Я збентежено посміхнувся. – У вашій молодості, ні, – у вашій молодечості, добачив я той первень. [...] – Мені ж тільки сімнадцять літ... Це зовсім природньо, що я молодий... На мене глянуло двоє ласкавих очей. [...] – Бути поетом – це не тільки писати поезії. Бути поетом – це бути вічно молодим, вічно бути свідомим свого життя, своєї любови, своєї праці – але, хоч як би вам це й дивним не видалося, – свідомим теж своєї смерти. А це значить – бути найнещасливішою людиною! [...] Молодість, що не свідома своїх діл – це непутяще гуляцтво! А хто ж може мати бистріший зір од молодої людини? Хто може краще протиставитися життєвим бурям, як не молодість? Хто любить, як не юнак, що в силі вкласти всю свою палкість у своє почуття?... Працю виконує також тільки людина, що вбилася в сили! А смерть, думаєте, в силі відчути стара людина? Вона боїться її, чує жах, але розуміти її повагу вона не в силі. Тиціан, молодий дев’яносто дев’ятирічний Тиціан в обличчі смерти творив, він одчував усю повагу її, а Клавдіо, цей гулящий тип, хоч літами молодий, – він боявся, лякався смерти. [...] Що ж ви думаєте, у зв’язку з вашим бажанням “стати письменником”, робити далі? – Хочу студіювати філософію. – Так, студіюйте. Літературу, філософію, мистецтво. [...] Тільки не переймайтеся твердженнями професорів. За їх допомогою старайтеся доходити до власних висновків, до власних поглядів. Поет мусить мати самостійний світогляд, що плив би йому із серця, з душі, і ніколи не накинутий йому наукою чи сторонніми обставинами, вимогами. Нехай уже краще обставини ті у формі життя діють на ваші душу, серце, і через них тільки впливають на вашу творчість. Пишіть, працюйте і тямте, що ви поет. Буденне життя не любить поетів, воно щонайбільше любить їхні твори – через те вам треба опанувати його. Не ждіть, поки життя підійде до вас, підходьте до нього. Хто швидше до кого підійде, той швидше візьме того в руки. Не будьте матерією життя, хай життя буде вашим матеріалом.

***

Христіяна сказала: – Тато пішов пройтися. Сьогодні не така помітна зміна повітря, він зможе пройтися без болю голови. Він у доброму настрої, буде радіти, як ви підете з ним. На Штельцерівській дорозі він повернувся, коли почув мою швидку ходу. Видно було, що він вдоволений із зустрічі зі мною. – Знаєте, Іване, я люблю над міру нашу родавнську природу. Пройтися деколи цією доріжкою аж до конвікту й опісля завернути горою, і коло нашої церковці зійти знову до саду – не буває кращої прогулянки. – Так, – сказав я. – Я також люблю родавнські околиці. Вони для мене, що виріс серед зовсім іншої природи, нові і трохи екзотичні. Я люблю їх, вони мені подобаються, але, може, більше тому, що вони для мене – новина. Я не знаю, чи інший краєвид не припав би мені сильніше до вподоби, якби я міг поїхати куди і пошукати за ним. Я ж не був ще ні у високих Альпах, ні над швайцарськими озерами, ні в Італії, ні над морем, а маю враження, що ті околиці сильніше б вплинули на мене. Я знаю досі тільки українські поля й українські Карпати. Поет посміхнувся. – Я читаю в рукописі переклад повісти вашого батька, ви знаєте про це. Коли його описи Карпат правильні, – то це могутня природа. Це, друже, поезія, якої не треба шукати. Я любуюся цією повістю, я знаходжу у ній може ту ж екзотику, про яку ви згадуєте. Я розумію тепер краще вас усіх, українців, бо ви для мене були екзотичними появами, як ми, з певністю, й для вас. На таке окреслення я трохи здивувався. – Цікаво! – сказав я з легкою усмішкою задоволення. – Я думав, що ми такі ж звичайні люди, як усі. – Ні-ні, друже, тут ви помиляєтесь. Ваше обличчя – цього ви не зауважуєте, – ваші очі, ваші рухи, ваш спосіб мовлення – усе це свобідне, вільне, не прицвяховане, не позначене деґенерацією старих державних народів. Ви – наче вітер. Буйні. Одчайдушні. Відважні. Знаєте, я не можу уявити собі молодика-віденця ось так у розмові зі мною. Він мене скоро втомив би. Але зоставмо це... [...] Велична природа приймає нас у свої обійми. Ви відчуваєте це? [...] Людина, яка не любить природи – це людина без серця. Ми всі – діти природи, всі можемо однаково любити її. Одному вона може подобатися тому, що зелена, іншому – тому, що тепла, а ще іншому – тому, що співуча. [...] Для одного – гори, для іншого – степи, але для всіх природа однаково люба. А любов’ю нашою до природи править те ж саме підсвідоме почуття, що й любов’ю до жінки. Жінка, наша мати, втішається любов’ю вдячности, прив’язання, жінка з вибору – кохана чи дружина – любов’ю, яку вона сама розбудила в нас. Природу, серед якої ми зросли, ми любимо нашою синівською любов’ю, природу вибрану любимо із захопленням, із запалом, як мужчини. До одної, як до матері, ідемо по розраду, у іншої шукаємо пробудження наших пристрастей, почуттів, як у любки. [...] Оця родавнська краса для мене – матір. Вона заспокоює мої нерви, вона приголублює мене після всякого зусилля. Шукати ж настроїв, шукати почуттів я їжджу по світі. До Італії, до Авзеє, до Німеччини. Тамтешня природа дає мені імпульс до творчости, вона пробуджує моє серце й душу. [...] Поет блукав своїм коротким зором узгір’ям поза залізничним шляхом, він вдивлявся у барвисті плями, що виступали на всьому краєвиді: темно-зелені, майже сині сосни, білі, де-не-де злегка жовті пісковини, яскраво цинобряні трави і білі стіни домів із сивими, майже чорними, крівлями. Його зацікавлення, з яким він стежив за всім цим, викликало враження, неначебто він уперше йшов цією стежечкою. – Я непомірно люблю барви, я дуже вразливий на ніжну гармонію їх. Я люблю Тиціана, я люблю Бьокліна за їх гарячі барви, – барвне ж багатство природи вважаю мало що не першою і мало що не найкращою її поезією. Але не менш вразливий я на голоси природи. Шум оцей, здавалося б, тендітний, непомітний шум сосен – пориває мене. Я відчуваю в ньому ритм, хвилювання, я чую в ньому той могутній віддих природи, що так само дивний, як червоні, жовті, золотаві, багряні й ніжно-зелені кольори, розкинені по хмарах на зблідлому селєдиновому небі. Я люблю, коли листок падає з дерева, а в його коливанні на хвилях прозорого повітря я добачаю лет людини через її літа від юности до заколисної пісні великого бога смерти. Не інакше уявляється мені вічний біг срібної води і безустанне биття хвиль об зелені косматі береги озера. Це завжди тільки лет листка, що впаде колись на землю. Поет молився до природи.

***

Грудень почався морозами, згодом утихли вітри, тихо почали сипатися густими роями великі крилаті пластинки снігу. Я майже не бував у Родавні. Звернувши увагу в новому напрямку праці, я переймався театром, цілковито віддав у його обійми свою уяву, й мої знайомства безупинно ширшали. Гавптман після свого знаменитого викладу у віденському університеті, привітний директор бурґтеатру Вільдґанс, акторка Марія Маєн, режисер Вільке займали мене все новими проблемами. Перші кроки в напрямі до Райнгардта, кіноательє, куди я увійшов із Єлисеєм Карпенком та Борисом Чорним, – все це турбувало мій молодечий ум і прокидало в мені бажання широкої театральної діяльности. Я став постійним гостем Відня. Увіходячи ж у його мистецьке життя, я дав першопочин до організації молодої письменницької богеми і її літературних вечірок, а в парі з майже щоденним побутом у театрі, з відвідинами концертів – зустрічам з митцями я завдячую вир шаленої гонитви і незаспокоєну жагу – інтервали бур молодої любови. Досвітками виїжджав я з Родавну, вертав пізно, мало що не завжди вже пішки. Тоді то й зустрів мене докір Гофмансталя, буцімто я покинув його... – Всі звернули увагу на вашу дивну поведінку стосовно нас, Іване, – сказав він раз. – Раймунд водно жаліється, Христіана подекуди дивується, а я намагаюся вдуматися в причини вашої відсутности. [...] Я вас запрошую завтра до нас! І коли я вранці відчинив двері від поетової хатини, зустрів мене веселий, радісний крик: довгий темнявий коридор був повен молодих людей, веселих червоних облич, жвавих енерґійних рухів та лещетарського знаряддя. Лагодилася прогулянка. Товариші молодечих забав і серед цього гурту наша молоденька улюблениця, тепер уже акторка Ліці Гольцшу, кинулися до мене й стали кликати із собою. Та в той день мені зовсім не бажалося галасу, грітого вина й поцілунків. Я поговорив з усіма, з деким посміявся, а сумній мадонні із жіночого товариства, що схмарила брови, сказав дрібне пестливе слово й майже одним скоком був по сходах нагорі, далеко від гамору одчайдушних завзятців – перед кімнатою любого поета. [...] Мороз скрипів у нас під ногами, сніг іскрився в золотому блиску сонця, а ми йшли залитою синіми, мало що не ґранатовими, тінями стежечкою Штельцера в напрямі до маверської гори, дійшли до алеї тополь та повз кальксбурзький цвинтар подалися манівцями до тополевого ставка над Ґутенбахталем, водно промощуючи собі дорогу. [...] Ступаючи вгору, зайшли ми в зломи між виноградниками. Перед нами розкинулося провалля, що стрімко обривалося від наших стіп удолину, і, сповнене до берегів синіми барвами, творило перед нами прозоре блакитне озеро. – Не часто можна зустріти таку красу! – сказав поет. – А здебільша ми її шукаємо там, де її повно! – посміхнувся він. – Причина цього у тому, що в нас не завжди наставлені очі нашої душі на сприймання переживань: як часто ми проходимо повз прекрасний квітник, не зауважуючи його, і скільки разів перегортаємо сторінки чудової книжки, не знаходячи в ній нічого цікавого. Ми бажаємо чогось, кричимо за красою, як той, що надів на палець персня з великим іскристим опалом і безустанно перекидає всі шухлядки свого стола у пошуках того персня. Тут нам бракує свідомого руху душі, схожого на рух руки, яким ми підносимо їжу до уст, або яким пригортаємо нашу кохану до схвильованих грудей. [...] Гляньте, чи не схоже в дечому це провалля на старовинний амфітеатр? Хоч би своєю зовнішньою формою? Хоч би своїм вирізом? Хоч би тими терасами, на яких вдумливе око в силі побачити червоні, зелені, білі, золотаво-жовті і, неначе літнє небо, глибокосині вбрання грецьких глядачів, – або хоч би тим виступом посередині котловини, який для чутливої уяви може показатись у вигляді сцени, на якій грають у траґічних і сатиричних масках старовинні актори? [...] І, подумати тільки, ми маємо його в нас, у нашій далекій від розуміння старовини країні! [...] – Ви поет, – докінчив Гофмансталь. – Ви йдете вслід за невтишеним гоном творити життя, поривати в свої обійми, й коли ви звертаєтеся очима до мистецтва, то в цьому саме говорить ваша душа поета. Ви хочете знайти поле праці, й тому, з огляду на ваш молодесенький вік, не в силі вгледіти тривалу цінність в одному, перекидаєтесь на друге, третє, з поезії на малярство, з малярства до театру. Бо ви ще не знаєте, яке сильне може бути в поета почуття ритму й бажання самим уже ритмом висловлювати те, чого не виповісти нічим – ритм душі при відчуванні якогось настрою, враження, картини чи події, це тремтіння, що нас тоді виповнює! Інакше б ви залишили все й віддались музиці. Та ви ще не дійшли до того, щоб уважати музикою кожний вияв своєї душі, а з іншого боку, ви не навчились іще називати цю величезну гаму її тонів словами, ці тисячі-тисяч тонів, що падають, як повні, розквітлі квіти яблунь, із струн душі, і ці тисячі-тисяч барв, що сипляться з нашої душі, як з рогу достатку. Ви ще не знайшли основи всіх основ. Тому ви не повірите мені, що я зловив себе на вибиванні по мокрій шибці вікна форми ритму, що в ньому написані останні рядки “Жінки без тіні”. Коли ж я це усвідомив, то відразу пізнав, що в цю форму влилися негайно слова, які я зараз-таки записав, що в ній з’явився мені кінець лібрето, що тільки таке може бути закінчення оповідання. Це сталося несподівано, як не раз несподівано з'являється промінь сонця між хмарами у буряний день, або як зустріч із жінкою, що відразу вас пориває, і якій ми згодом надаємо так багато фантастичного, привабливого змісту. Тому я розумію ваші прагнення, і скоріше розумію ваше признання, що ви щасливий, аніж те, що ви бідний. – Але я таки бідний, пане Гофмансталь, – замислився я. – Я не можу запанувати над своїми поривами. Я б’юсь у них, і буває часто промарную увесь день, не в силі віддатися одній праці: мені бракує форми вислову для якогось чуття, враження, натхнення. В мені будяться слова, що я їх записував би одне за одним, найрізніші слова, пане Гофмансталь, знову ж по цьому я накопичував би одну по одній яскраві барви й тарабанив би пальцями по столі ритмічні форми, в яких знаходяться руки, і ноги, і серце, й усе тіло. У мене бувають хвилі, коли я бездумно пускаю руки по клавішах фортепіано, і коли ставлю ноги у чудернацькі кроки. А наслідком цих непросліджених поривів залишається втома, пустка в душі. – Ні, любий, це не пустка. Тоді приходить гармонія, в яку починають укладатися усі елементи поетичної душі, й після якої настає вислів. Утома, кажете? Це звільнення душі од напруги, це тиша, яка прийшла услід за розвантаженням бурі, тяжка від опаду плододайного дощу, й коли то в природі прихилені вихором дерева й квіття, й зелене збіжжя починають поволі підніматись, добуваючи нові сили. Ця втома ваша – це якраз те добування нових сил для рощення елементів душі, що мусять видавати овоч, бо це їхній закон – елементів поезії, – а буря напередодні – це блискавиці, це громи, це сполохані голоси пташок, це вихор, після яких приходить на спраглу землю дощ. [...] – На чому полягають ваші студії в театрі? – спитав мене Гофмансталь. – Мені важко це пояснити, – посміхнувся я. – В усьому шукаю я то розв’язки проблеми прив’язаности людини до театру, то проблеми акторської гри, то знову проблеми драми, її сюжетної будови, психологічних вузлів, сценічної архітектоніки, а навіть тих нюансів, якими у драмі визначено цю невловиму для почуттів її суть, що будиться в глядача – тремтіння душі героя, заховане за словом, за рухом, за поглядом, що через аналогію, через спорідненість почуттів так сильно впливає на театрального глядача. Зокрема ж мені цікаво було б пізнати первень тяжіння людини до театру, мені хотілося б глибше збагнути, у чому полягає цей гін, властивий людині від первісних часів – чи в тому, щоб бачити життя з усіма гарними й поганими – траґічними – моментами, будучи поза ним, чи, щоб бачити себе, із своїми добрими й злими прикметами, віддзеркаленого у постатях драми, чи знову ж, щоб зажити тих емоцій, які подає життя із сцени, знаючи, що це тільки гра, недійсна, нестрашна, без наслідків? Чи, може, цим тяжінням править тільки плитке бажання бачити упадок, руїну і смерть людей, їхню боротьбу, наче змагання биків у Еспанії чи змагання християн з левами й тиграми за часів Нерона у Римі, не розуміючи їхньої трагіки, ні, часом, комічности? Але перш за все хотілося б мені знати, наскільки театр є театром? Гофмансталь дивився на мене, роздратовано нервуючи. Він сказав: – Я згадав оце подібний момент із мого життя, й мені стало дивно, що й ви, Іване, торкнулися тих тем, які мене колись турбували, й які я вже колись – може не цілком – намагався вияснити в одному із своїх критичних творів. Але я хотів би сказати вам дещо більше, понад те, що я порушив тоді. Поет повів рукою понад котловиною, що спочивала вся в синіх барвах, від щонайтемнішої до найяснішої. Тінь його руки стала тінню руки велетня та визначала границі, в межах яких він саме хотів стати єдиним можновладцем. – Перш за все, погляньте сюди. Оце маленьке озерце нерівномірно розбавлених тіней назвав я амфітеатром. Це сталося, Іване, ненароком, це сталось, Іване, мимохіть, але в цьому хотів би я бачити послання того доброго нашого друга, який є десь у світі, та слів котрого ми не чуємо назовні нас, тільки всередині, – і який повів нас сюди, і який підшепнув мені це слово, це порівняння. Коли це послання, то тільки для того, щоб звернути нашу увагу на речі, які далекі від нас, і на дії, які давно вже не діються, та на думки, які мусять народитися. Ми вже були сьогодні біля замкнених воріт “Жінки без тіні”, ми вже згадували пісню ненароджених дітей, тому зможемо легко проскочити ними. Ви тямите її? – Так, поете. – Немає таких законів, які забороняли б комусь, кого ми бажаємо, прийти, народитися, побувати між нами. Коли наше бажання стає зерном, і коли ядро його зможе притулитися в живій матерії буйних соків зростання – то розквісти мусить із пуп’яха квіт, квіт мусить перетворитися у овоч, то народитись мусить із жінки рожеве дитя. З одного слова постала переді мною картина, але слово то не мало сили Мефістофеля, хоча картина й була схожа у дечому з картиною, яку той вичарував для Фавста, – картину, яку вичарував наш любий, що відбив своє послання на табличці моєї душі. Я побачив Елладу з-перед тисячоліть, і перед моїми очима виринули грецькі актори й десятитисячоголова маса народу, що хвилюється та переймається кожним їхнім словом, я побачив Діоніса, цього божественного п’яницю, я побачив золотого Аполлона між богами, королями, герольдами й червоними щитами, і тих, що страждали силою сучасності – китайронського чабана й Тересія (і малого хлопчину, що був поводирем цього лихого віщуна) – їх обох, що творили чудеса, подібно як мандрівні птахи, які в силі віднайти шлях між шляхами у небі, – віднаходячи злочинців між злочинцями, людей між людьми і богів між богами. Але найкраще бачу я Едипа, що був тим злочинцем між злочинцями, тим найнещасливішим, бо несвідомим, сліпим на очі й душу, будучи людиною між людьми. Я бачив Алкесту, що йшла на смерть, щоб увільнити від неї свого чоловіка, Аріадну, але бачу й перекупного Паріса, якого перекупство робить носієм тієї глибокої траґіки, що її ми досі не збагнули. І сьогодні я розумію вас, Іване, розумію, коли ви шукаєте розв’язок проблеми тяжіння людини до театру, коли намагаєтесь проникнути в таємницю акторської гри, й питаєте, наскільки театр є театром. Коли у вас виникають ці думки, то вони є вислідом почуття різниці між театром античним і сучасним, це – почуття перспективи, джерелами якої є глибокі сни, майже візіонерські, майже надприродні, майже божеські, – це ваше намагання досягнути розв’язки цих загадок виходить з джерел акторської гри, безперечно близької вам, як кожному поетові, яка не перецінює хвилини, подібно як і діти цього не роблять. Коли ми на сцені відтворюємо сьогодні життя наших днів, наближаючись щораз більше до глядача, ми знецінюємо театр, відбираємо акторам їхню гру та розриваємо зв’язки людини з театром – театр перестає бути видовищем часів Перікла, перестає бути театром, у якому грають найчистіші актори людського примітиву, бо вірять у свою гру, мов у жертовний обряд, перестає бути театром, у якому глядачі своєю психічною вдачею мало чим різняться від виконавців. [...] – Ви шукаєте, Іване, первень тяжіння людини до театру. Я його знаю, але може не так знаю, як відчуваю, як відчуває його щось, чи краще, хтось у мені: це тяжіння до містики, до символіки, до метафори, тяжіння до чогось неясного, непевного, грізного, ворожого. Це одна велика жага людини сприймати все своє життя як таємничий витвір, це її слабість – бачити руку якогось мистця в оформленні усіх дивних і найтемніших сторінок його, і через це теж – розуміння нею небувалих фантастичних дій, які подає сцена і прив’язаність до них. Так було тоді, коли під час вистави “Перси” плакала уся публіка атенського театру, так було, коли онімінням глядачів кінчались видовища “Електри” й “Царя Едіпа”, так буде, коли ми побачимо на сцені Панвіцового “Щасливого короля Кройза”. І тому я розумію для чого ви проникаєте в проблеми акторської гри: сьогоднішній актор, ансамбль акторів будь-якого сьогоднішнього театру не поставить на сцені цієї брами з величчю, з містикою античного виконавця, щоб ми могли віддатися цій постановці, як жертвоприношенню. Із гри не зродиться ніщо, не відміниться хліб у тіло і вино у кров, – ми бачитимемо барельєф будня. [...]

***

На обличчі поета жевріло чудне сяйво неіснуючого вогню, рефлекс теплого проміння, розколеного на шибці вікна, що десь іздалека заблукало у притихлий сумерк сивозелених тонів кімнати. Я тримав у руках книжку, на якій стелився вогкий, кучерявий дим папіроски, а книжка – це був текст пантоміми для Ґрете Візенталь і рівночасно увертюра до нашої розмови – була заспівом пісні, в якій усі думки фантастично заломлюються, як руки двох стрічних, що давно, може літами, не бачилися, й у якій наша уява проходить усі ті круті шляхи, що й бджілки, перелітаючи з квітки на квітку за солодким тяжким медом. Поет мовив: – Танок жінки, що руками розвіває легкі оранжеві серпанки, кидаючи їх від себе, танок, що в ньому вона ставить кроки, схожі на кроки пальців на дірочках чабанської сопілки – це та невловима, незрозуміла мова, що й спів пташок у крислатій золотій акації. Вона промовляє до нас заледве чи хоч трохи відмінно від свисту, від удару, від переливу пташиного голосу, – її тремтіння хвилює, як тремтіння одного пташиного тону, її скок – це скок із звуку на звук, і знову плин рук, ніг, грудей, бедер і мармурової голови жінки, нахиленої у мрійливій пристрасті до нас, – це плин нерозбірливих барвистих голосів, пов’язаних шовковими ниточками пахощів квітів у нашому садку... Я спитав тоді: – Чи ж дійсно в голосі співаків у наших яблуневих садках укриваються всі ці відміни, що й у танку гарної жінки? – Так само, як вино укривається в соковитих гронах винограду, – сказав поет.– Але й не так. Так само, як на струні скрипки схований тон, звук і пісня. Ми мусимо тільки вийти східцями нашого чуття на його слоновокосту вежу, на якій ми не піддаємось більш уже законові тяжіння грудки нашої землі й її картинних, суттєвих порівнянь, тільки відчуваємо і творимо невловиму метафоричну мову, quasi una fantasia, що не в силі зблизитися до мови наших уст, не в силі перемінитися в неї. – Чи не так писав лорд Чендоз у своєму листі до Бекона? – Саме так він писав. Він писав тоді, що ця мова – ні англійська, ні латинська. Поезій, що були б написані нею немає й у німецькій мові. Вона укрита в танку, в еротичному, вакханському танку молодої жінки, вона промовляє до нас із картин ренесансових малярів, вона промовляє до нас із кожної барви, з кожного зблиску, з кожного дорогоцінного каменя, цією мовою говорять до нас очі стрічного, руки при устиску, природа, коли ви повернулися до неї влітку, покинувши зимою, і коли ви вночі повертаєтеся з далекої подорожі у свій садок, у гущу його кущів, що ще купаються в місячному сріблі й уже рожевіють досвітнім вогнем сонця. Ця природа говорить тоді до вас мовою чуттєвих порівнянь, мовою, близькою вам у ваших поворотних настроях, та далекою вашій мові, вашому кожному слову, яке б ви сказали б у ту хвилину. А відчуваєте ви її найкраще в мить, коли промовите перше слово. Із вас облітає якесь невловиме ніжне павутиння, з вашого тіла сковзує гладеньке вбрання, що оточувало вас м’яко й любо – ви стаєте тоді перед очима своєї душі як палімпсест, що з нього витерто первісне письмо й записано іншим. Ви відчуваєте тільки риси писальця, що осталися після цього, і хоч як намагалися б зберегти текст вашого першого переживання – ви ніколи не спроможетеся на це. [...] Коли ви вертаєтесь до старовинного заїзного дому, що колись вас гостив у своїх грубезних стінах, і де ви закохалися у мандрівну жінку, що спинилася там на одну ніч і сиділа з вами мовчазно при одному столі за вечерею, й уже перед північчю були в її кімнаті й у пестощах пробули до світанку, діставши одну квітку на прощання, на розставання, на вічне розтання, – то зустріч ваша із цим, може дуже бідним, заїздом викличе у вашій уяві зараз же запах свіжого коров’ячого молока, яке ви тоді пили, і запах печива, вам пригадаються рожеві барви обличчя вашої коханки, полиск її золотого волосся, край її сріблясто-зеленого одіння, чорні глибокі очі з палкими вогниками, ви відчуєте бузкові пахощі її білизни, м’якість і шурхіт, гаряч її тіла, яке ви голубили, й ніжний атлас її довгих долонь. Ваше переживання відтворює уява. Подібною ж буде зустріч ваша із жінкою, танок якої вас дивував. У вашій пам’яті оживуть переживання, що ви їх пережили тоді в своїй уяві, але рівночасно тому, що вони були витвором фантазії, вона не передасть їх так, як вони постали у вас. Раніше ваше переживання мало зв’язок із світом, що ви ним жили, з барвами, з пахощами й настроями, опісля замкнулося, стало статичним моментом, після чого ваша уява його тепер тільки відтворює, в той час, як переживання під час танка жінки, що було процесом уяви, ним і залишається, і снується далі. Уява відкидає неодно, чого ви вже майже не тямите, й творить нові картини, нові порівняня, нові метафори, нові алегорії. – Так, от, хоч би, крок... – Хоч би крок, – продовжив поет, – крок, у якому ми раніш бачили легкий переможний вистриб вакханки, може нам видатися тепер менш переможним, більш стриманим, більш сплутаним, аніж викличним. Коли ж нам тепер уже одно видалося інакшим, як раніше, то уява, неначеб одержала виправдання від нас на цю переміну первісних картин, змінює й усе інше, мабуть у тому, що тривимірний зовнішній світ натискав на нас із більшою силою, як тепер згадка, що їй бракує перспективи. Тоді нашу уяву розбурхував світ із своєю усією обстановкою – тепер нашу уяву запліднює картина, що ми її викликали із забуття. – Так, – сказав я. – Але ми відійшли від питання про схожість танка жінки з танком пташиних голосів. – Я пам’ятав про нього, щоб вернутися пізніше до його рогляду, – сказав поет. – Усе ж таки я хотів би скінчити свою попередню думку. Пробачте! – посміхнувся він. – Ви ж зрозуміли мене, коли я говорив про різницю наших уявних картин, тих, у згадці про старовинний заїзд, і тих, у другій згадці нашого вияснювання танку? Її ви найкраще зрозумієте, коли пригадаєте собі один з ваших листів до матері під час подорожі із Сан Еґіт до Маріенцелю дооколишніми горами й озерами, із Ногавзу, лист, який ви писали втомлені кількаденним переходом, й у якому ви писали про красу блакитних лісів, сивих скель, темно-зелених озер, і про вашу втому, велику втому – кількома словами – і коли пригадаєте собі другий лист, що його ви писали вдома, за своїм столом, до вашої коханої. В котрому з них ви писали правду? В першому? Ні? Але поетично-правдивий лист написали ви аж пізніше до любки, тоді, коли ваше переживання втратило побутову площину й безпосередність її та стало уявною картиною поезії. Ви щасливі, якщо ви й на ній зуміли схопити пластично поетичну правду словами! Лорд Чендоз не зміг. Він не міг знайти вислову й перестав писати поезії. [...] Але він написав текст пантоміми для Ґрете Візенталь, яку ви тримаєте в руках, і тому я повернуся до початку нашої розмови. [...] – Дійсне переживання, яке ви мали з вашою коханкою із заїзного дому, постає перед очима вашої душі, хоч, по суті, це наявне пережиття, як пережиття уявне. Танок жінки під час творчого процесу вашої фантазії відразу є переживанням уявним, через те то теж як такий має багато спільного з пережиттям, яким вас перейме спів чепурних пташок у вашому саду. Танцівниця не промовить до вас більш, як промовить пташка. Кожному вона промовить щось інше, і промовить тільки так, як ми її зрозуміємо. Вона – найбільший митець вислову, найбільший митець слова, і говорить тисячами мов, як ними говорять пташки. – Так, але танок жінки – ритмічний ... – Ритм одуховлює його, ритм надає йому виразу, пластики, режим танку стає його кровообігом – чи ж у співі пташок його немає? – Так, так... Я пригадую собі Альпійську симфонію... – Ну і... – Я дивуюся ритміці пташиного співу у ній і уже соромлюся мого першого зауваження. Або голоси соколів над найвищою терасою синього палацу... – Так, любий друже, голоси соколів високо у досвітньому повітрі над найвищою терасою скляного палацу і хода танцюристки, якою була у своїй трагічній грі Елеонора Дузе, танок Ґрети Віенталь, танок Леоніда Мяссіна, цього прекрасного Йосифа й жінки Потіфара, що спрагнена його тіла, але і ваш хід із вогкої кімнати у старовинному заїзді через мерхло-освічений однією закопченою лампадкою коридор, босоніж зимними кам’яними розхитаними плитками – це для мене танок, все це – ритм, і тому ми пишемо радше сюжети цих танків, що тільки-но згодом вилонюються з гри танцюристів та виростають у грі акторів, як поезії, що мали б бути вже відгуками на ці сюжети, рефлексіями на них. У плющувато вибуялому винограді, що заріс усю стінку поетової хатини від подвір’я, починався вечірній концерт пташок. Спершу один протяжний свист, непевний, сторожкий, згодом інший відзивний, далі цілий оркестр почав. Він ломив повітря довкруги, що облітапло скляними плівками на вибруковане подвір’я, а кожна з іншим брязком, з іншим згуком, з іншим дзвіночком. Сипалися кришта... – Ми воліємо бути пташками, аніж їхніми співцями! – посміхнувся поет.