Клаус Леґґеві

Австрія в Европі, або Наскільки західною є Друга Республіка

Чим є континент, якщо він не є островом? І що ж таке Европа, як не острів? Спостерігаючи дебати в ЕС з приводу Австрії за останні декілька місяців, можна подумати, що Европа об’єдналася тільки задля економічного зиску. Перша ейфорія з нагоди того, що вдалося зекономити споживачеві, поступилася розчаруванню, бо, як з'ясувалося, всіх обіцянок дотримати неможливо. Невдалий союз популістської зневаги до Европи та свідомих екологів настільки активно критикував запізнілу европеїзацію Австрії, що після цього поглиблення її інтеґрації в ЕС є під загрозою. Але “евроскептики” повинні стерегтися, щоб не потрапити під вплив націоналістів чи протекціоністів, оскільки самовизначення Другої Республіки значною мірою залежить саме від її інтеґрації у Европейську конфедерацію. Але це може трапитися лише тоді, коли вона залишиться вірною політичній культурі Заходу, навіть попри те, що вона наполегливо спрямовує свою увагу на Схід. Членство Австрії у західній союзній системі є наріжним каменем цього двоякого процесу.

Водночас Европу слід вважати політичним цілим, яке може консолідуватися тільки з певної множини. Політичне ціле Европи складається за умови відсутности (чіткої) культурної самоідентифікації: історія Европи розгорталася, маючи за базу її диференційованость, різноманітність та метод вреґулювання конфліктів – причому з усього водночас. Тому Европа не може виступати як єдине ціле у можливій майбутній світовій боротьбі культур: вона сама є “зіткненням цивілізацій” (Гантінгтон) – а, якщо ні, то сама припиняє існувати. Европа живе за умови постійного конфлікту вартостей; велич Старого Світу полягає не у сталому, ґрунтовному змісті, а у формах, в яких мирно постали всі ці розбіжності, поширюючи та диференціюючи значення европейського світу.

Найважливіші поділи в Европі є і найстаршими. Спочатку Захід, який за класичних часів складався із Середземноморського басейну, відокремлюється від Сходу, або від того, що складало решту світу. Та Европа була ізольованою, вона ґрунтувалася на заперечені інших і усвідомлювала себе як християнська. Однак вона не могла ані заперечувати свою східну спадщину, ані запобігти його подальшій орієнталізації, тому що з нього вона широко черпала для себе. Саме серце західноевропейської культури є східним.

Другий поділ пройшов по осі Північ – Південь, як противага ісламу, що тиснув на Північний Захід. У той самий час він відкинув Іберійський півострів та Балкани як суттєву частину того, що традиційно належало до Европи і що відірвати від неї можна було тільки силою. Ті, хто сьогодні обстрілює Сараєво, немовби віруючі хрестоносці, все ще охоплені божевіллям з єдиним наміром жорстоко придушити такий симбіоз релігій та культур, щоб врятувати Европу від варварів.

Наступним поділом була латинсько-візантійська схизма, яка відокремила римське католицтво від східного православ’я і пройшла самим центром Европи. Досі вона служить підставою до запитань, чи Европа сягає Уралу, включаючи Росію ( та Сербію), чи ні. Однак саме наступний релігійний розрив став зразком розмежування Европи: Реформація, яка відколола протестантський Північний Захід від католицького Південного Сходу та пройшла через середину Німеччини. З припиненням релігійних війн народився европейський механізм вреґульовування конфліктів, що пов’язаний із заміною змісту формою, з переходом від заперечення до сприйняття.

Наскільки світ став европоцентричним, настільки і сама Европа стала ексцентричною, вона відірвалася від своєї географічної основи. Захід утворився внаслідок поштовху Европи на Схід, у “відкриванні” інших континентів він відкрив себе. Те, що ми европейці, стає найбільш очевидним для нас, коли ми знаходимося за межами Европи, серед “чужоземців”, які вже не є варварами.

Рушійні сили, що стояли за таким практичним европоцентризмом, – це, з іншого боку, секуляризація, натхненна динамічним протестантизмом, який перейшов у культурний імпульс (німецькі республіканські тенденції) та в економічний активізм (голландський та британський “дух капіталізму”), створюючи примусові засади світової індустріалізації та урбанізації. Найпопулярнішим експортним товаром у Европі були підприємництво, грамотність та контроль над населенням, інакше кажучи, ринкова економіка, обов’язкова освіта та держава загального добробуту. Це, однак, означало орієнтацію світу на Захід. Навіть жахливі наслідки колоніальних загарбань не можуть заплямувати досягнення Dead White European Males, які сьогодні поставлені під сумнів ( і цілком справедливо) постмодерним розпадом. До кінця XIX сторіччя ексцентричне становище Европи зробило Росію та Америку також европейськими цивілізаціями.

Саморозпад Европи у ХХ сторіччі стався через відхід від західних традицій, а не через надмірне сповідування ідей західної цивілізації, як вважають деякі хибні теорії на кшталт фашизму, націонал-соціалізму та сталінізму. Гітлер зовсім не був великим реформатором, а Сталін – твердим якобінцем. У зударі двох конкуруючих масових рухів, фашизму та авторитарного комунізму, головні ідеї західного універсалізму – свобода та багатоманіття, плюралізм та цивілізоване суспільство, – залишалися на узбіччі. Ця ситуація зберігалася, поки після тривалого часу ліві демократи не прийшли до ідеї Заходу, яка була близька і до ідеї “особливого шляху” (Sonderweg) своєю виключною орієнтацією на західні демократії. Наслідком цього стало те, що до цього дня в европейському питанні вони плетуться позаду християнських демократів та теперішніх лідерів інтеґраціоналізму або ж обмежуються прискіпливим розглядом окремих соціально-політичних проблем процесу. Однак Европа перш за все є не соціально-економічною структурою, а формою миру. Її символом є не структура сільськогосподарського ринку, а французько-німецьке перемир’я, яке у 1945 році здавалося чимось настільки ж неймовірним, як сьогодні порозуміння між сербами, хорватами та боснійцями.

Поглиблювати чи розширювати – от яку сучасну альтернативу обговорюють у столиці ЕС. Проблеми все більшого та неоднорідного Европейського Співтовариства є очевидними. Звичайно, над моделями та основними рушійними силами Европи слід добре подумати. Хоча щодо важливости головної мети об’єднати Европу не може бути жодного сумніву, Европа повинна зберегти свою західність або стати Сходом.

Членство Австрії стало першим кроком, над “сенсом” якого задумуються багато австрійців. Звичайно, Австрія завжди була частиною Заходу – передусім у сенсі економічному, але також і у військово-політичному. Щоправда, ця орієнтація фактично стала дещо підвішеною завдяки “вічному нейтралітету”, підстави якого стали неактуальними разом із кінцем розколу на Схід та Захід, а також розпаду військових блоків. У найкращому випадку він може стати ще одним пунктом при обговоренні нового політичного підходу в середині ЕС до справ безпеки та зовнішньої політики, аж до “системи загальної безпеки”, однак на шляху до цієї системи вступ до військових та політичних союзів західних демократій у формах, яких шукають Польща, Угорщина та Чеська Республіка, здається необхідним. Більше того, якими б хиткими не виявилися НАТО та ЕС, особливо у юґославському конфлікті, у якому було зрозуміло, що держави-учасники не змогли дійти політичної згоди, про довготривалий австрійський Sonderweg не може бути й мови.

Окрім того, австрійський нейтралітет завжди був символом духовної стриманости щодо політичної культури Західної Европи. Друга Республіка, чиє народження багатьом здається надуманим та інспірованим ззовні, не є ані відкритим, ані дійсно конкурентоспроможним суспільством. Тиск змушує політичну систему офіційно подолати та втілити цю “орієнтацію на Захід знизу”, що не лише означає забезпечення членства у Европейському Співтоваристві за допомогою пристосування до правил конкуренції та торговельних податків. Поки австрійська самосвідомість та інтеґрація йдуть поряд, вони можуть також стати зразком для складніших та трудомісткіших вимог пристосування для інших східно- та центральноевропейських країн. (У будь-якому випадку, те, що в Австрії немає і натяку на “европейську партію” ані в громадській думці, ані у спектрі партійної політики, ще нічого не означає. Інакше кажучи, як і усюди, доки відраза до ЕС не стане більш загальною, перемогти можуть навіть ті сили, які першими відійдуть від австрійського Sonderweg та стануть загальноевропейськими.)

Колись Америку називали “першою новою нацією” (Ліпсет). Однак знову об’єднавшись, Старий Світ, Европа, несподівано став найновішою нацією. Всупереч тому, що передбачали перші паневропейські федералісти, наднаціональна інтеґрація західної частини не була здобута через укладання законного акту, що базувався б на конституціях держав. Радше вона була результатом динамічного ринкового реґулювання, що звільнило капітал та трудові ресурси і обмежилося врівноваженням конкуренції, хоча у процесі розвитку вона поширилася на всі можливі сфери політики. Інтеґрація була результатом усе більшої взаємозалежности, аж поки такі загальні вартості, як захист навколишнього середовища та безпека вже перестали бути справою тільки однієї держави, так що взаємозалежність надовго відсунула на задній план суверенітет держав-учасниць.

Водночас у геополітичному плані Европа зіштовхується з необхідністю створити колективну систему безпеки, трансформувати свою соціоструктуру у Европейське співтовариство, і тоді населення країн поступово відірветься від свого національного субстрату. І ці процеси не зупиняться на кордонах маленької Европи. Для Европи однаково неможливо як залишитися пустою коаліцією держав, так і стати об’єднаною державою у її вузькому розумінні. Перше є анахронізмом, який щоденно підриває европейська (і світова) взаємозалежність та веде лише ad absurdum; а другому не вистачає безпосередньо европейських сил, необхідних для обертання Европи у ритмі, який задають загальноевропейські громадські, транснаціональні фігури та сфери активности. Европейський парламент є лише підготовчим етапом; сьогоднішні партії, форуми, союзи тощо усе ще народжуються в середині націй.

Отже, австрійська громадськість стоїть перед вибором: або поблажливо згодитися з економічною співпрацею у рамках ЕС, яка функціонує лише тоді, коли усе має вигляд економічного поліпшення, з докором поглядаючи на національні уряди в міру того, як вичерпується ріг достатку; або взяти участь у творенні справді европейського суспільства та громади, тим самим створюючи передумови стабільности загальноевропейського миру. Можливо, близькість та жорстокість конфлікту у колишній Юґославії може дати відповідь на те, чому ми мислимо Европу як політичний проект, а не одразу втілюємо її у життя як таку.

Переклад Юлії Комської


ч
и
с
л
о

9

1997